Дюруа похвально й захоплено сміявся:
— Чудово, чудово, чуд…
І враз спинився, бо почув позаду голос пані де Марель, що допіру ввійшла.
Патрон далі освітлював та з’ясовував картини.
Тепер він показував акварель Моріса Лелуара* «Перешкода». Посеред вулиці зчинили бійку двоє легінів, двоє геркулесів, і через них зупинилися криті ноші. А з вікон ношів висунулось чарівне обличчя жінки, вона дивиться… дивиться… без нетерплячки, без страху, з якимсь захопленням навіть на змагання цього бидла.
Пан Вальтер приказував:
— Ще маю картини в дальших кімнатах, тільки не таких відомих та визнаних малярів. Тут у мене тільки обрані. Тепер я купую молодих, зовсім молодих, та й вішаю їх тим часом десь у кімнаті, поки їхні автори слави не заживуть. — І тихо промовив: — Тепер якраз час купувати картини. Художники з голоду мруть. У кишені в них свистить, свистить…
Та Дюруа нічого не бачив і слухав, не тямлячи. Пані де Марель була тут, позад нього. Що йому робити? Якщо він привітається, то чи не одвернеться вона або скаже щось образливе? А коли не підійти до неї, то що подумають?
Вирішив: «Почекаю ще». Він так схвилювався, що на мить йому в голову спало раптової хворості вдати та й зовсім звідси піти.
Оглядати стіни кінчено. Патрон поставив лампу й привітався з новою гостею, а Дюруа знову почав на картини роздивлятись, мовби не навтішався ще ними досить.
У голові йому паморочилось. Що робити? Він чув голоси, розмову. Пані Форестьє покликала його:
— А йдіть-но, пане Дюруа!
Він підбіг до неї. Вона познайомила його з приятелькою, що бенкет улаштовувала, й хотіла, щоб про нього з’явився допис у хроніці «Французького життя».
— Безперечно, пані, безперечно… — бурмотів він.
Тепер пані де Марель була вже зовсім близько. Він не зважувався відійти.
Зненацька йому здалося, що він збожеволів; вона голосно сказала йому:
— Добридень, Любий друже. Чи ви не пізнаєте вже мене?
Він хутко обернувся. Вона стояла коло нього, усміхаючись, дивилась на нього весело й привітно. І подала йому руку.
Він взяв її, тремтячи, бо ще боявся якоїсь хитрості й віроломства. Вона приязно додала:
— Що це вам сталося? Ніде вас не видно.
Він бубонів, не здолаючи ще опанувати себе:
— Сила роботи, пані, сила роботи. Пан Вальтер доручив мені нову посаду, і клопоту від неї багато.
Вона дивилась весь час йому в вічі, і в її погляді він нічого, крім прихильності, не бачив. І відповіла:
— Знаю. Тільки це не причина, щоб забувати друзів.
Далі розмовляти їм перешкодила поява гладкої декольтованої пані з червоними руками й щоками, претензійно вдягненої й зачесаної, яка ступала так важко, що за кожним кроком почувалась вага й грубизна її стегон.
Ставились до неї всі, здавалося, з великою пошаною, тож Дюруа спитав у пані Форестьє:
— Що це за особа?
— Віконтеса де Персемюр, та сама, що підписується «Біла лапка».
Він здивувався й трохи не засміявся:
— Біла лапка! Біла лапка! Я ж думав, що це молода жінка, як ви! Так це Біла лапка? Ну та й гарна вона, ну й гарна!
У дверях з’явився лакей і оповістив:
— Накрито, панове.
Обід був банальний і веселий, той обід, де про все розмовляють і нічого не кажуть. Дюруа сидів між старшою донькою патроновою, бридкою панною Розою, та пані де Марель. Оце сусідство трохи ніяковило його, дарма що вона почувала себе, здавалось, дуже вигідно й балакала, як завжди, дотепно. Спочатку він хвилювався, вагаючись, як той музика, що з тону збився. А втім, певність потроху до нього верталась, і скидаючись раз у раз очима, вони запитували одне одного, поєднували свої погляди якось інтимно, майже чуттєво, як було колись.
Раптом йому здалося, ніби щось торкнулось під столом його ноги.
Він тихо посунув ногу й натрапив на сусідчину, що від цього дотику не поступилась. У цю мить вони не розмовляли, обернувшись до інших сусідів.
Серце Дюруа кинулось, і він посунув, проте, далі своє коліно. Легенький притиск відповів йому. Тоді він зрозумів, що кохання їхнє поновлюється.
Про що ж вони потім розмовляли? Про дріб’язок; але уста їхні тремтіли за кожного погляду.
Тим часом молодик, бажаючи бути ввічливим з дочкою патрона, коли-не-коли озивався до неї. Вона відповідала, як і мати, — ніколи не вагаючись над своїми словами.
Віконтеса де Персемюр сиділа праворуч від пана Вальтера і вдавала з себе принцесу. Дюруа без посмішки не міг на неї дивитись.
— А ви знаєте ту, що підписується «Рожеве доміно»? — тихенько спитав він пані де Марель.
— Звичайно! Баронесу де Лівар?
— Вона теж такого ґатунку?
— Ні. Але теж цікава. Висока, худюща, шістдесят років, кучері фальшиві, зуби штучні, погляди часів Реставрації, й убрання тієї самої доби.
— Звідки ж видряпали таких письменниць?
— Безпритульну шляхту завжди пригріває якийсь вискочень-буржуа.
— Оце й уся причина?
— Всенька.
Потім патрон, обоє депутатів, Норбер де Варен та Жак Ріваль засперечалися про політику, й суперечка тривала аж до десерту.
Коли вернулися до вітальні, Дюруа знову підійшов до пані де Марель і спитав, дивлячись їй у вічі:
— Дозвольте провести вас сьогодні?
— Ні.
— Чому?
— Бо Лярош-Матьє, сусіда мій, завжди завозить мене додому, коли ми обідаємо.
— Коли ж я вас побачу?
— Приходьте завтра снідати.
І розійшлись, нічого вже не сказавши.
Дюруа хутко пішов, бо вечірка здавалась йому нудною. На сходах догнав Норбера де Варена. Старий поет узяв його під руку. Він не боявся вже суперництва в газеті, бо праця їхня надто різна була, й ставився тепер до молодика з прихильністю старшого родича.
— Проведете мене трохи по дорозі? — спитав він.
— Залюбки, дорогий учителю, — відповів Дюруа.
І вони помалу пішли вниз бульваром Мальзерба. Париж був майже пустинний цієї ночі, холодної ночі, тієї ночі, що здається неосяжнішою, ніж звичайно, коли зорі горять ніби вище, а крижані подихи вітру немов несуть щось із надзоряної далечини.
У першу хвилю чоловіки не розмовляли. Потім Дюруа сказав, аби не мовчати:
— А Лярош-Матьє здається дуже розумним і знаючим.
Старий поет буркнув:
— Вам здається?
Молодик здивовано завагався:
— Авжеж; та й у палаті, кажуть, він один з найздібніших.
— Може бути. В сліпому царстві й одноокий цар. Чи бачите, всі вони посередності, бо душа їхня загрузла між двома мурами — грошима та політикою. Це педанти, мій любий, з якими не можна ні про що, ні про що дороге нам розмовляти. Розум їхній замулений, заболочений, як Сена під Аньєром. Ох, як же важко здибати людину, що б мала простір у думках, що коло неї чути було б ті великі подихи, якими дихаєш на березі моря. Знав я кілька таких, та померли.
Норбер де Варен говорив виразним, але стриманим голосом, що залунав би серед нічної тиші, якби він дав йому волю. Сам здавався збудженим і сумним — від того смутку, що обпадає раптом душі й робить їх дзвінкими, як замерзла земля. Він додав:
— А втім, байдуже, чи трохи більше, чи трохи менше в людини розуму, коли для всього кінець один!
І замовк. Дюруа, почуваючи себе весело сьогодні, сказав посміхаючись:
— Не в гуморі ви сьогодні, дорогий учителю.
— Ніколи в ньому не буваю, дитино моя, та й ви не будете через кілька років. Життя — це гора. Поки вгору йдеш, дивишся на верховину й буваєш щасливий; а коли зійдеш, побачиш зненацька схил і кінець, тобто смерть. Нагору сходити поволі, а згори швидко. У ваших літах радієш. Сподіваєшся на багато що, тільки не здійснюється воно ніколи. А в моїх нічого вже не чекаєш… саму смерть.
Дюруа засміявся:
— Чорт, від ваших слів холод боре.
Норбер де Варен відповів:
— Ні, просто не розумієте мене зараз, але пригадаєте колись усе, що я казав. Чи бачите, настає день, і для багатьох дуже швидко, коли годі вже сміятись, мовляв, бо позад усього, що бачиш, постерігаєш смерть. О, та ви навіть слова цього — смерть — не розумієте! У ваші літа це порожній звук! А в мої воно страшне. Так, кожен зрозуміє це відразу, не знати, чому та з якої нагоди, і тоді все на світі змінює свій вигляд. Я вже п’ятнадцять років почуваю, що вона точить мене, так ніби в мені сидить який гризун. Почуваю поволі, місяць у місяць, година в годину, як розхитувала вона мене, мов будинок, що ось-ось завалиться. Вона так глибоко мене змінила, що я сам себе не пізнаю. Нічого вже не лишилось у мене від того, який я радісний, свіжий та міцний був у тридцять років. Я бачив, як вона фарбувала в сивину моє чорне волосся, та ще з якою жорстокістю, вправною повільністю! Забрала в мене тугу шкіру, м’язи, зуби, все моє колишнє тіло, а мені лишила саму розпачливу душу, та й ту відніме незабаром. Так, знівечила мене, проклята, нишком, зрадницьки, хвилина по хвилині зруйнувала мою істоту. І тепер я почуваю її в усьому, що роблю. Кожен крок наближає мене до неї, кожен рух, кожен подих сприяє її гидкій роботі. Дихати, спати, пити, їсти, працювати, мріяти, все те, що ми робимо, це значить умирати. Та, зрештою, жити, значить умирати! О, і ви це дізнаєте! Поміркуйте тільки чверть години — й побачите її. Чого ви сподіваєтесь? Кохання? Ще кілька поцілунків, і ви виснажитесь. Ще чого? Грошей? Навіщо? Щоб жінкам платити? Добре щастя! Щоб жерти, салом обрости та кричати цілі ночі від нападів подагри? А ще чого? Слави? Навіщо вона, коли кохання вже не верне? А ще чого? Завжди смерть, як неминучий кінець. Тепер я так зблизька бачу її, що хочеться іноді руку простягти, щоб її відіпхнути. Вона вкриває землю й виповнює простір. Скрізь її знаходжу. Кузьки, розчавлені на шляху, опалий лист, сива волосина в приятелевій бороді гнітять мені серце й гукають: «Ось вона!» Вона псує мені все, що я роблю, що бачу, їм, п’ю, все, що люблю, — місячне сяйво, світанки, широке море, прекрасні береги й повітря літніх вечорів, яким так легко дихати!
Він ішов тихо, трохи засапавшись, і мріяв уголос, майже забуваючи, що його слухають. Він казав:
— І ніхто ніколи не вернеться, ніколи… Є форми для статуй, є зліпки, що завжди дають ті самі відбитки; але моє тіло, обличчя, мої думки та бажання не воскреснуть уже ніколи. А проте народяться мільйони, мільярди істот, що на кількох квадратових сантиметрах матимуть носа, очі й чоло, як і в мене, тільки чогось навіть подібного на мене не виникне ніколи в безлічі різних створінь, невимовно різних, хоч би й однакових приблизно. За що ж ухопитись? До кого звернути розпачливі зойки? І в що можемо ми вірити? Всі релігії безглузді зі своєю дитячою мораллю, егоїстичними обіцянками, дивовижно дурні. Тільки смерть певна.
Він спинився, взяв Дюруа обома руками за закоти пальта й поволі промовив:
— Думайте про це, юначе, думайте дні, місяці, роки, і ви станете зовсім по-інакшому дивитися на життя. Спробуйте вирватись з усього, що вас обплутує, зробіть надлюдське зусилля, щоб живим відкинутись свого тіла, своїх інтересів, цілої людськості та щось інше спізнати, і зрозумієте тоді, як мало важить змагання романтиків із натуралістами та дискусія про бюджет.
Він хутко пішов далі.
— Але відчуєте й страшний розпач. Безтямно, захлинаючись, пручатиметесь у безнадії. Кричатимете скрізь «рятуйте», і ніхто вам не відповість. Простягатимете руки, благатимете про допомогу, любов, розраду, підтримку, і ніхто не прийде. Чому ж ми так мучимось? Бо народжені ми, мабуть, більше для матеріального, ніж для духовного життя; але маємо здатність мислити, і наш розвинений розум не хоче миритися з косністю буття. Гляньте на пересічних людей — аби тільки наглого нещастя над ними не сталося, от їм і добро, і загальне лихо їм не болить. А тварини й зовсім його не почувають.
Він знову спинився, поміркував хвилинку й промовив стомлено й покірно:
— Я людина пропаща. Немає в мене ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри, ні дружини, ні дітей, ні Бога.
Помовчавши, додав:
— Тільки рима є.
Потім, підвівши голову до неба, де блищало бліде лице повного місяця, продекламував:
Вони мовчки перейшли міст Згоди, поминули Бурбонський палац. Норбер де Варен знову заговорив:
— Одружіться, друже, ви не знаєте, що значить самому жити в мої літа. Самотність нагонить тепер на мене гнітючу тугу, вечірня самотність у помешканні біля коминка. Мені здається тоді, що я сам на землі; жахливо сам, оточений невиразними небезпеками, чимось невідомим і страшним, і стіна, що стоїть між мною та сусідою моїм, якого я не знаю, віддалює мене від нього не менше, ніж той простір до зір, що дивляться у вікно. Якась гарячка охоплює мене, гарячка туги та страху, і тиша стін мене жахає. Яка ж вона глибока й сумна, ота тиша кімнати, де живеш сам! Це не тільки тиша круг тіла, але й тиша круг душі, і коли десь рипнуть меблі, стенаєшся до серця, бо всякий шелест — несподіваний у цьому похмурому помешканні.
Знову замовк, потім додав:
— Добре все-таки на старості мати дітей!
Вони пройшли половину Бургонської вулиці. Поет спинився коло високого будинку, подзвонив, потиснув руку Дюруа й сказав:
— Забудьте про старечу балаканину, юначе, і живіть так, як ваші літа вимагають. Прощайте.
І зник у чорному коридорі.
Дюруа пішов далі, згнітивши серце. Йому ніби показали зараз яму, повну кісток, неминучу яму, де він муситиме колись упасти. Він прошепотів:
— Чорт, невесело, мабуть, йому живеться. Ні, я б не сів у перший ряд під час вистави його думок, хай йому грець!
Та коли спинився, даючи пройти напахченій жінці, що зійшла з карети коло ґанку, глибоко, жадібно вдихнув запах вербени та ірису, що від неї полинув. Груди й серце відразу затремтіли йому з надії та радості, і спогад про пані де Марель, яку має побачити завтра, пройняв його з голови до п’ят.
Все всміхалось йому, життя приймало його привітно. Яка ж гарна річ — здійснення надій!
Заснув він, мов сп’янілий, і рано встав, щоб погуляти перед побаченням в Булонському Лісі.
Вітер змінився, за ніч розгодинилось, було тепло, сонце гріло, як у квітні. Всі завсідники Лісу з’явились цього ранку на поклик ясного тихого неба.
Дюруа йшов поволі, п’ючи легке, солодке, як весняні ласощі, повітря. Пройшовши тріумфальну арку Зорі, він пустився по великій алеї навпроти вершників. Дивився на чоловіків та жінок, світських багатіїв, що їхали вклус і вчвал, тільки мало що на них тепер заздрив. Знав їх майже всіх на ім’я, знав розміри багатства й таємну історію їхнього життя, бо посадові обов’язки зробили з нього якусь збірку паризьких знаменитостей та скандалів.
Проїздили стрункі, немов виточені у вузькому вбранні, амазонки, з тим гордовитим, неприступним виглядом, властивим багатьом жінкам на коні, і Дюруа для розваги називав півголосно, як псаломник у церкві, імена, титули та чини їхніх справжніх чи гаданих коханців: причім один ряд імен: «Барон де Танкеле, князь де ля Тур Ангеран…» — іноді замінював іншим; «Уродженка острова Лесбос: Луїза Мішо з Водевіля, Роза Маркетен з Опери».
Така гра дуже його розважала, немов він викривав під суворою зовнішністю вічне й глибоке людське нечестя, і це його тішило, бадьорило й розважало.
Потім промовив голосно:
— Зграя лицемірів!
І почав шукати очима вершників, про яких розповідали найганебніші історії.
Побачив багатьох, підозрюваних у шулерстві, що для них клуби, в усякому разі, були невикритим єдиним, непевним, але вірним джерелом прибутку.
Інші, дуже славетні, жили виключно на жінчині кошти, це всі знали: про інших казали, що на коханчині. Багато хто платив свої борги (благородний вчинок), тільки дорозумітись ніхто не міг, звідки в них гроші беруться (непевна таємниця). Бачив фінансистів, яких незмірне багатство з крадіжки почалося, але їх скрізь, у найшляхетніших домах приймали; бачив людей таких шановних, що дрібна буржуазія шапки перед ними скидала, хоч їхні нахабні спекуляції у великих державних підприємствах не були таємницею ні для кого, хто знає виворіт світу.
У всіх був пишний вигляд, гордовита посмішка, недбалий погляд — і в тих, що з бурцями, і в тих, що з вусами.
Дюруа весь час сміявся, приказуючи:
— А й правда, що зграя мерзотників та наволочі!
Аж ось промчала вклус відкрита коляса, низька й чудова, запряжена парою білих конят, що маяли гривами та хвостами: кіньми правила маленька білява жінка, відома куртизанка, з двома грумами позаду. Дюруа спинився, і йому схотілося уклонитись, привітати оплесками цю гендлярку від кохання, що зухвало пишалась на гульбищі святенників-аристократів безумною, під ковдрою заробленою розкішшю. Може, невиразно відчував, що між ними є щось спільне, якийсь природний зв’язок, що мають вони один корінь і душу і що своїх успіхів він теж дійде таким самим зухвальством.
Назад ішов тихше, з теплим задоволенням у серці й до своєї колишньої коханки з’явився трохи завчасно.
Вона зустріла його поцілунком, ніби нічого між ними й не сталося, бо навіть забула за кілька хвилин ту мудру обережність, що проти пестощів у себе вдома виявляла. Потім сказала, цілуючи йому закручені кінці вусів:
— Ти не знаєш, яке лихо мені сталося, любий? Я надіялася на смачний медовий місяць, аж це чоловік на мою голову приїздить на півтора місяці, — відпустку взяв. Але я не хочу півтора місяці без тебе лишатись, особливо після нашої сварочки, і ось якої ради я добрала. Ти прийдеш обідати в понеділок, я вже йому про тебе казала. Познайомлю вас.
Дюруа трохи ніяково вагався, бо ніколи ще не доводилось йому так близько знайомитися з чоловіком, жінкою якого він володів. Боявся, щоб щось не зрадило його — непевність, погляд або якась дрібниця. Він пробурмотів:
— Ні, мабуть, краще мені з твоїм чоловіком не знайомитись.
Вона стояла перед ним, наївно розплющивши очі, й дуже здивовано домагалась свого: