— Знайте, її ставлять в «Одеоні» цю зиму!
— От що! Неодмінно піду подивитись цю дуже цінну літературну роботу.
Пані Вальтер відповідала ласкаво, спокійно та байдуже, висловлювалась не вагаючись, бо думка її завжди була готова наперед.
У будуарі стало темно. Вона веліла засвітити лампи, але весь час слухала балачку, що котилась, як солодкий струмок, і згадувала, що забула до друкаря сходити по запросні квитки на майбутній обід.
Вона була трохи грубенька, вродлива ще, в тих небезпечних літах, коли занепад уже близький. Підтримувала себе доглядом, дбайливістю, гігієною та косметикою. Здавалась обережною у всьому, поміркованою й розважливою, належала до тих жінок, що душу мають підстрижену, як французький сад. Ходиш там без несподіванок, але почуваєш своєрідний чар. Мала гострий, спокійний, певний розум, що заступав їй фантазію, була добра, віддана і незмінно зичлива до всіх.
Вона постерегла, що Дюруа мовчить, що ніхто з ним не розмовляє, що почуває він себе, здається, трохи ніяково. А оскільки панії ті ніяк не могли покінчити з академією — ця цікава тема завжди надовго спиняла їхню увагу, — то вона спитала:
— Ви, пане Дюруа, певно, краще за всіх обізнані в цій справі — кому ж ви даєте перевагу?
Він відповів не вагаючись:
— У цьому питанні, пані, я цікавився б не заслугою кандидатів, про яку завжди можна сперечатись, а їхнім віком і здоров’ям. Питав би не за титули їхні, а за недуги. Не дошукувався б, чи зробили вони віршованого перекладу з Лопе де Вега, але довідався б про стан їхньої печінки, серця, нирок та спинного мозку. Про мене розширення серця, діабет, а ще краще початок м’язевої атрофії важили б у сто разів більше, ніж сорок томів довільних міркувань про патріотичні мотиви в поезії варварських народів.
Всі здивовано мовчали.
Пані Вальтер спитала посміхаючись:
— Чому ж це?
Він відповів:
— Бо в усьому я шукаю тільки втіхи для жінок. Справді ж, академія цікавить вас, пані, тільки тоді, коли помре якийсь академік. Що більше їх помиратиме, тим буде для вас приємніше. А щоб вони швидше помирали, треба вибирати старих та недужих.
Але всі були ще трохи здивовані, і він додав:
— Та й я не кращий за вас, і мені теж дуже приємно прочитати про смерть академіка в паризькій хроніці. Я зразу ж думаю: «А хто його заступить?» І перебираю кандидатів. Ця гра, дуже мила гра, в яку грають по всіх паризьких салонах після кожного сконання безсмертного: гра в смерть та сорок дідів*.
Панії ті, трохи ще збентежені, починали вже посміхатись, бо зауваження його було дуже правдиве.
Він підвівся й закінчив:
— Ви ж їх, панії, призначаєте і призначаєте тільки на те, щоб вони вмирали. Отже, вибирайте старих, старезних, якнайстаріших і ні на що більше не зважайте.
І, невимушено вклонившись, Дюруа пішов собі.
— Цікавий хлопець, — скоро він вийшов, сказала одна пані. — Хто це?
Пані Вальтер відповіла:
— Співробітник наш. Поки він провадить у газеті дрібну роботу, але я певна, що швидко висунеться.
Дюруа весело, швидко пританцьовуючи, йшов униз бульваром Мальзерба, задоволений своєю спритністю, і бурмотів: «Початок непоганий!»
Того вечора помирився з Рашеллю.
Наступного тижня йому трапилось дві події. Його призначено на завідувача хроніки й запрошено на обід до пані Вальтер. Він зразу ж добачив зв’язок між обома новинами.
«Французьке життя» було передусім газетою для грошей, бо патрон був грошовитий, і преса й депутатство правили йому тільки за знаряддя. Прикидаючись добрягою, він завжди орудував під щирою личиною, але до всякої роботи брав тільки людей, яких добре дізнав та випробував, здібних на хитрощі, нахабство й крутійство. Дюруа, призначений на завідувача хроніки, здавався йому хлопцем цінним.
Обов’язки ці досі виковував секретар редакції Буаренар, старий журналіст, точний, ретельний і несміливий, як урядовець. Тридцять років секретарював він по редакціях одинадцяти різних газет, але не змінився аж ніяк ні в праці своїй, ні в думках. Переходив з редакції до редакції, мов ресторан міняв, майже не помічаючи, що кухня не всюди однакова. Питання політики й релігії його не обходили. Був відданий газеті незалежно від її напрямку, тямущий у роботі й цінний своїм досвідом. Працював, як сліпий, що нічого не бачить, як глухий, що не чує, як німий, що ніколи не розмовляє. Проте з професійного боку був дуже чесний і ніколи не йшов на справу, що йому з ділового погляду незаконною або непристойною здавалася.
Пан Вальтер цінував його, але не раз уже збирався передати хроніку комусь іншому, бо це, казав, осередок газети. Якраз хронікою пускаєш новини, збуджуєш шелест і впливаєш на публіку та на біржу. Між двома дописами про світські вечірки треба вміть притулити, ніби ненароком, якусь важливу звістку, точніше — тільки натякнути на неї. Треба, щоб з натяків догадувались, у чім річ, треба спростовувати таким чином, щоб підтвердити здогади, й потверджувати так, щоб жодна душа написаному не повірила. Треба подавати в хроніці щодня хоч один цікавий для будь-кого рядок, і тоді всі її читатимуть. Треба думати за все й за всіх, за всі верстви суспільства, за Париж і за провінцію, за армію і за малярів, за духовенство й за університет, за магістрати й за куртизанок.
Керівник цього відділу — командир загону репортерів — мусить завжди матись на осторозі, бути обережний, завбачливий, спритний та викрутний, бути всіма способами лукавий і мати непомильний нюх пізнавати брехливі новини з першого погляду, розуміти, що добре сказати, а що замовчати, тямити, що саме читачів зацікавить, ще й подати його так, щоб враження збільшити якомога.
Буаренарові, хоч і мав він велику практику, бракувало певності й блиску, а найбільше бракувало йому природжених хитрощів, щоб передчувати раз у раз таємні патронові думки.
Дюруа міг повести справу досконало й був чудовим надбанням для редакції газети, що «плавала на глибокому в комерції і на мілкому в політиці», як казав Норбер де Варен.
Натхненниками й справжніми редакторами «Французького життя» були з півдесятка депутатів, зацікавлених у всіх спекуляціях, що розпочинав або підтримував директор. У парламенті їх звали «Вальтеровою бандою» і заздрили їм, бо вони, певно, гроші заробляли з ним і через нього.
Політичний редактор, Форестьє, був маріонеткою для тих дільців, виконавцем їхньої волі. Вони накреслювали передові статті, він писав удома, в спокійних обставинах, як казав він, але за їхніми вказівками.
А щоб надати газеті столичного розмаху, завербовано було двох відомих письменників, майстрів у своїй царині, — Жака Ріваля, злободенного фейлетоніста, та Норбера де Варена, поета й автора художніх нарисів чи, певніш, оповідань, написаних у новій манері.
Крім того, з численної зграї писарчуків на всі руки задешево поєднано художніх, музичних і театральних критиків, а також судового та спортивного репортерів. Дві жінки з вищого товариства, під прибраними іменами «Рожеве доміно» й «Біла лапка», постачали світські новини, писали про світські звичаї, про моди, про етикет, добрий тон та обговорювали плітки про великих паній.
І «Французьке життя» «плавало на глибокому й мілкому» під орудою цих різноманітних рук.
Дюруа ще не стямився з радощів від призначення на завідувача хроніки, коли дістав картку, де прочитав: «Пан і пані Вальтер ласкаво просять пана Жоржа Дюруа завітати до них на обід у четвер 20 січня».
Нова ласка, що впала на нього слідом за першою, так його врадувала, що він поцілував запрошення, ніби то був любовний лист. Потім пішов до касира обговорити важливу грошову справу.
Завідувач хроніки має звичайно власний бюджет, з якого оплачує всі відомості, гарні й посередні, що їх репортери приносять, як садівники первістки до овочевої крамниці.
На початок Дюруа приділено тисячу двісті франків, що з них він сподівався притримати собі добру частину.
Після всяких його настирливих доводів, касир видав йому врешті-решт чотириста франків авансом. Дюруа спершу був твердо поклав собі відіслати двісті вісімдесят франків пані де Марель, але хутко зміркував, що на руках у нього лишиться тільки сто двадцять франків — сума зовсім не достатня, щоб поставити діло на широку ногу, — і відклав борг надалі.
Два дні він улаштовувався на новому місці, бо дістав у спадок окремого стола й шухляди з дописами у великій, спільній для всіх співробітників, редакційній кімнаті. Він посів куток у кімнаті, а в другому сидів, завжди схилившись над паперами, Буаренар — чуб у того й на старість лишився чорний як смола.
Довгий стіл посередині призначався для «літучих» співробітників. Звичайно він правив за лаву, де сідали, чи то звісивши ноги, чи просто підібгавши їх по-турецькому. Часом збиралось душ з півдесятка та й грали зосереджено в більбоке, присівши на тому столі в позі хінських бовванців.
Дюруа теж прилюбився зрештою до цієї розваги й швидко опанував її під проводом і завдяки порадам Сен-Потена.
Форестьє, нездужаючи щодня більше, віддав йому чудове більбоке з тропічного дерева, те, що останнє купив, заважке, казав він, для нього, і Дюруа підкидав міцною рукою велику чорну кулю на мотузці й тихенько лічив:
— Один-два-три-чотири-п’ять-шість…
На перший раз він викинув двадцять очок підряд, саме того дня, як мав обідати в пані Вальтер. «Чудовий день, — подумав він, — у всьому мені щастить». Бо вправність у більбоке була в якійсь пошані в редакції «Французького життя».
З редакції він пішов раненько, щоб устигнути одягнутись, і на Лондонській вулиці побачив перед себе маленьку жінку, що постаттю нагадувала пані де Марель. Обличчя йому зашарілось і серце застукотіло. Перейшов на другий бік вулиці, щоб побачити профіль. Вона спинилась і теж почала переходити. Помилка. Він зітхнув.
Він часто думав, як йому поводитись, коли здибається з нею. Привітатись чи прикинутись, що не бачить?
«Не побачив би», — подумав він.
Було холодно, калюжі замерзли. Пішоходи були сірі й ясні від газового світла.
Прийшовши додому, він подумав: «Треба помешкання перемінити. Тепер мені жити тут не годиться». Почував себе збудженим та веселим, ладен був бігати по дахах і приказував уголос, походжаючи від ліжка до вікна:
— Доля прийшла? Доля! Треба татові написати.
Вряди-годи він писав батькові, і його лист завжди приносив ясну радість у маленький нормандський шинок, що стояв при дорозі на високому горбі, звідки видко Руан та широку долину Сени.
Так само вряди-годи одержував синього конверта, де адресу надряпано невправною тремтячою рукою, незмінно читав ті самі рядки на початку батьківського листа:
«Любий сину, пишу тобі, що я й мати твоя здорові. Новин ніяких у нас немає. Одначе повідомляю тебе…»
І в серці його збереглась цікавість до сільських подій, до новин у сусідів та до врожаю.
Він приказував, пов’язуючи білу краватку перед дзеркальцем: «Треба завтра ж татові написати. Коли б побачив мене сьогодні ввечері в тому домі, куди я йду, то здивувався б старий! Сто чортів, та я зараз так обідатиму, що йому й не снилось». І зненацька побачив їхню чорну кухню за порожньою крамницею, каструлі, що блищали жовтим світлом по стінах, кота коло груби, що в позі химери примостився біля вогню, дерев’яного стола, масного від часу й розлитої рідини, супницю, що на ньому парувала, та запалену свічу між двома тарілками. Побачив і батьків своїх, повільних селян, що їли суп маленькими ковтками. Знав найдрібніші зморшки на їхніх обличчях, найдрібніші рухи їхніх рук та голови. Знав навіть, що вони кажуть щовечора, коли вдвох вечеряють.
Знову подумав: «Треба таки навідати їх якось». Але кінчивши вбиратись, погасив світло й вийшов.
На крайньому бульварі його обпали повії. Він відповідав їм, вириваючи руки: «Дайте спокій мені!» — так зневажливо й гнівно, мов його ображено. За кого вони мають його? Ці шлюхи зовсім у людях не розбираються! В чорному фракові, йдучи обідати до багатющих, відомих і важливих людей, він почував себе новою особою, немов зразу став іншою, світською, великопанською людиною.
Він певно ввійшов до передпокою, освітленого високими бронзовими ставниками, й незмушено віддав свого ціпка та пальто двом лакеям, що до нього підійшли.
Всі зали були освітлені. Пані Вальтер приймала у другій, найбільшій. Вона зустріла його з чарівною усмішкою й познайомила з двома чоловіками, що прийшли перед ним, депутатами Фірменом та Лярошем-Матьє, неписаними редакторами «Французького життя». Зокрема, Лярош-Матьє мав силу над газетою завдяки великому впливові в палаті. Ніхто не сумнівався, що він вийде колись у міністри.
Потім прийшло подружжя Форестьє, вона в рожевому, чарівна. Дюруа здивувався, що вона так близько знається з народними представниками. З Лярошем-Матьє вона хвилин з п’ять тихенько розмовляла біля коминка. Шарль зовсім, здавалось, підупав. Дуже схуд за місяць, кашляв раз у раз та приказував:
— Конче мушу кінець зими прожити на півдні.
Норбер де Варен та Жак Ріваль прийшли вкупі. Потім розчинились двері кімнат, і ввійшов пан Вальтер з двома дорослими дочками віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років — з них одна бридка, друга гарненька.
Дюруа знав, що в патрона є діти, але щиро здивувався. Він ніколи не думав про директорових дочок, як не думають про далекі краї, яких ніколи не побачиш. До того ж уявляв їх малими, а побачив дорослими дівчатами. Навіть схвилювався трохи, мов перед очима його сталася раптова зміна.
Вони одна по одній подали йому руки, коли їх знайомили, й сіли коло столика, певно, для них і призначеного, та й почали перебирати коточки шовку в кошикові.
Чекали ще когось, і всі мовчали від тієї ніяковості, що буває перед обідом між людьми, які сходяться після різної праці в різному настрої.
Дюруа знічев’я глянув на стіну, а пан Вальтер мовив йому здалеку, видимо бажаючи похвалитись своїм добром:
— Ви мої картини дивитесь? — На «мої» він натиснув. — Ось зараз покажу вам.
Він узяв лампу, щоб можна було краще роздивитись.
— Тут краєвиди, — сказав він.
Серед стіни висіло велике полотно Гійєме* — нормандський берег під грозовим небом. Під ним — ліс Арпіньї* та алжирська рівнина, робота Гійоме*, з верблюдом на обрії, великим верблюдом на високих ногах, що нагадував чудернацького пам’ятника.
Пан Вальтер перейшов до сусідньої стіни й промовив поважним тоном церемоніймейстера:
— Визначне малярство.
Тут було четверо полотен: «Одвідини шпиталю» Жервекса*, «Жниця» Бастьєна-Лепажа*, «Вдова» Бугро* та «Страта» Жана-Поля Лоранса*. На ній змальовано вандейського священика, що його під церквою розстрілював загін «синіх»*.
Посмішка промайнула на поважному обличчі патрона, коли він показував дальшу стіну:
— Тут фантазисти.
Найперше впадала в очі невеличка картина Жана Беро*, що звалась «Угорі й унизу». Гарненька парижанка сходить драбинкою на трамвай під час руху. Голова її вже з’явилась над рівнем імперіалу, і добродії, що сидять у ньому на лавах, з жадібним задоволенням бачать молоде обличчя своєї майбутньої сусідки, а чоловіки, що внизу стоять, споглядають на її ноги з виразом прикрості й жадання.
Пан Вальтер підніс лампу й приказував, масно посміхаючись:
— Га? Втішно? Правда, втішно?
Потім показав «Рятування потоплениці» Ламбера*.
На прибраному по обіді столі сидить кошеня й здивовано та вражено дивиться, як муха топиться в шклянці з водою. І лапку піднесло, ось-ось комашинку раптом підхопить. Та ще не зважилось. Вагається. Що ж зробить?
Потім патрон показав «Лекцію» Детая*: солдат у казармі вчить пуделя бити в барабан.
— Оце дотепно! — мовив Вальтер.