Він сказав усе це, не дивлячись на неї, мов пускав слова в ніч перед себе. Вона, здавалось, нічого не чула, — так нерухомо стояла й теж дивилась перед себе пильно й невиразно на широкий блідий краєвид, освітлений місяцем.
Вони довго стояли поруч, лікоть у лікоть, мовчки, задумані.
Потім вона шепнула:
— Трохи холодно.
Й вернулась до ліжка. Він теж за нею пішов. Підійшовши, побачив, що Форестьє справді починав тхнути, і відсунув далі крісло, бо не міг довго терпіти цього смороду. Сказав:
— Його треба вранці в труну покласти.
Вона відповіла:
— Так, так, звичайно; о восьмій прийде тесляр.
Дюруа зітхнув:
— Бідолаха.
Та й вона глибоко зітхнула з гнітючої покори.
Тепер вони не так часто на нього поглядали, бо звикнули вже до цієї смерті, починали згоджуватись у думках на це зникнення, яке допіру ще обурювало й ображало їх, що теж смертними були.
Далі вони не розмовляли й пильнували, як годиться, не засинаючи. Але близько півночі Дюруа перший задрімав. Коли прокинувся, побачив, що пані Форестьє теж дрімає; він вмостився зручніше й знову очі сплющив, пробурчавши:
— Чорт бери, під ковдрою все-таки краще!
Підхопився він від раптового стуку. Ввійшла доглядальниця. Надворі був день. Молода жінка, що сиділа навпроти в кріслі, виглядала так само здивовано, як і він. Була трохи бліда, але незмінно гарна, свіжа, мила, хоч і просиділа цілу ніч на стільці.
Дюруа, глянувши на мерця, здригнувся й скрикнув:
— А борода його!
Ця борода виросла за кілька годин на гнильному тілі, як виростала за кілька день на обличчі живого. І вони стояли, налякані життям, що тривало ще в мерцеві, як перед дивом страшним, перед надприродною загрозою воскресіння, перед однією з тих ненормальностей, що збурюють і гнітять розум.
До одинадцятої години обоє спочивали. Потім поклали Шарля в труну й зразу ж відчули полегкість та заспокоєння. За сніданком сиділи одне проти одного, і в обох прокинулось бажання казати щось розрадливе, веселіше, вернутись до життя, бо з смертю вони вже кінчили.
У широко відчинене вікно котилась ніжна весняна теплінь, а з нею й запашність гвоздик, що коло ґанку цвіли.
Пані Форестьє запропонувала Дюруа трохи погуляти в садку, і вони почали поволі походжати круг маленького газона, насолодно дихаючи теплим повітрям, повитим запашністю ялинок та евкаліптів.
І зненацька вона сказала, не повертаючи до нього голови, як і він з нею вночі був розмовляв. Слова вимовляла помалу, тихо й поважно:
— Слухайте, друже, я добре обміркувала… уже… все те, що ви мені пропонували, і не хочу відпускати вас без відповіді. Проте не скажу вам ні «так», ні «ні». Почекаємо, побачимо, обзнайомимось краще. Та й ви добре розважте. Не піддавайтесь раптовому потягові. Якщо я кажу вам про це зараз, коли бідного Шарля ще й у домовину не поклали, то тільки тому, щоб ви, маючи певні наміри, гаразд знали, яка я, та не тішили себе думками, що мені висловили, коли через вдачу свою не можете зрозуміти й терпіти мене. Зрозумійте ж мене гаразд. Шлюб для мене не путо, а спілка. Розумію під цим, щоб мені вільно, цілком вільно було робити, поводитись та з дому ходити по своїй уподобі. Не терпітиму ні догляду, ні ревнощів, ні суперечок про своє поводження. Зобов’язуюсь, звісно, ніколи не компрометувати ім’я чоловіка, з яким поберуся, не наводити на нього ні ганьби, ні глуму. Але й чоловік той мусить мати мене за рівню, за спільника, а не підлеглу, а ні за слухняну та покірну дружину. Думки мої, знаю, не такі, як у всіх, але зміняти їх не буду. От що. Скажу ще: не відповідайте, даремно це й недоречно. Побачимось, тоді ще поговоримо про це, згодом. Тепер погуляйте самі. Я до нього піду. До вечора.
Він поволі поцілував їй руку й мовчки пішов.
Ввечері вони побачились тільки за обідом. Потім розійшлись по своїх кімнатах, бо обоє знемоглись від притоми.
Шарля Форестьє поховали другого дня без жодної врочистості на каннському кладовищі. І Жорж Дюруа вирішив їхати до Парижа швидким потягом, що вирушив о пів на другу.
Пані Форестьє провела його на вокзал. Чекаючи години від’їзду, вони спокійно походжали по перону й розмовляли про абищо.
Прибув куценький потяг, справжній експрес, із п’ятьма тільки вагонами.
Журналіст вибрав собі місце, потім вийшов ще побалакати з нею хвилинку, відчувши раптом смуток, тугу й пекучий жаль від розлуки з нею, ніби втрачав її в ту мить назавсіди.
Кондуктор крикнув:
— На Марсель, Ліон, Париж, сідайте!
Дюруа зайшов у вагон і спинився на дверях, щоб ще кілька слів їй сказати. Локомотив засвистів, і потяг тихо рушив.
Вихилившись з вагона, Жорж дивився на молоду жінку, що стояла на пероні й проводила його поглядом. І зненацька, коли з очей уже зникала, обома руками послав їй поцілунка.
Вона теж йому тим самим відповіла, тільки обережніше, непевно, ледве помітно.
ЧАСТИНА ДРУГА
Мадлена Форестьє».
Та й усе. Поштар приніс її о дев’ятій годині. Того самого дня о третій він до неї з’явився. Вона простягла йому руки, усміхаючись своєю гарною, привітною усмішкою, і хвилинку вони дивились одне одному глибоко в очі. Потім вона прошепотіла:
— Який ви добрий, що приїхали в той страшний час!
Він відповів:
— Я все зробив би, що б ви не наказали.
Вони сіли. Вона почала розпитувати про новини, про Вальтерів, про всіх співробітників і газету. Про неї вона часто згадувала.
— Її мені бракує, — сказала вона, — дуже бракує. В душі я стала журналісткою. Що ж робити, люблю це діло.
Потім замовкла. Він ніби зрозумів, ніби відчув у її посмішці, голосі й самих словах якийсь поклик і, хоч постановив бути обережним, пробурмотів:
— Ну… а чому… чому б вам не взятися знову… до цього діла під… під прізвищем Дюруа?
Вона раптом стала серйозна й прошепотіла, поклавши йому руку на плече:
— Не згадуйте ще про це.
Та він догадався, що вона згоджується, упав перед нею навколішки й приказував, бубонів, пристрасно цілуючи їй руки:
— Спасибі, спасибі, як я вас люблю!
Вона підвелася. Він теж підвівся й побачив, що вона дуже зблідла. Тоді зрозумів, що подобається їй, може, вже й давно, а що стояли вони лице в лице, то обійняв її та поцілував у чоло довгим, ніжним і спокійним поцілунком.
Коли звільнилась з обіймів, мов попливши по його грудях, вона поважно промовила:
— Слухайте, друже, я ще нічого не вирішила. А втім, мабуть, що так. Але пообіцяйте мені, що це буде в цілковитому секреті, аж поки я сама вам не скажу.
Він заприсягся й пішов, не тямлячись з радощів.
Відтоді, буваючи в неї, він тримався дуже обережно й не домагався певнішого слова, бо в її манері говорити про майбутнє, у виразі «згодом», у її планах, що торкались обох їх разом, почував раз у раз щось значніше й делікатніше, ніж формальна згода.
Працював Дюруа тяжко, витрачав мало, силкувався хоч трохи заощадити, щоб на весілля грошенят збити, і ставав такий скнара, як був раніше марнотратець.
Минуло літо, потім осінь, а нікому й на думку нічого не спадало, бо бачились вони рідко й дуже звичайно.
Якось увечері Мадлена спитала, глянувши йому просто в вічі:
— Ви ще нічого не казали пані де Марель про наші плани?
— Ні, друже. Я пообіцяв вам мовчати і нікому й словом не прохопився.
— Гаразд, час уже попередити її. А я Вальтерам скажу. На цьому тижні, правда ж?
Він почервонів:
— Так, завтра ж.
Вона тихо відвернула очі, мов щоб не примітити його хвилювання, і додала:
— Якщо хочете, поберемось на початку травня. Це дуже зручно.
— Радо на все погоджуюсь.
— Мені хотілося б десятого травня, в суботу, бо це день мого народження.
— Згода, десятого травня.
— Батьки ваші коло Руана живуть? Правда ж? Так ви казали мені.
— Так, коло Руана, в Кантеле.
— Що вони роблять?
— Вони… вони дрібні рантьє.
— А! Мені дуже хочеться познайомитись із ними.
Він завагався, чисто зніяковівши:
— Та… та вони…
Потім опанував себе й сказав сміливо:
— Люба моя, це селюки, шинкарі, що до кривавого поту працювали, щоб вивчити мене. Я не стидаюсь їх, але вас їхня… простота… грубість… може й засоромить.
Вона чарівно всміхалась, її обличчя світилось ніжністю й добротою:
— Ні. Я їх дуже любитиму. Поїдемо до них. Я хочу. Поговоримо ще про це. Я теж із простої родини… але батьки мої померли. Нікого на світі в мене немає… — Вона простягла йому руку й додала: — Крім вас.
І він зворушився, схвилювався, він уперше відчув себе переможеним жінкою.
— Я дещо надумала, — сказала вона, — але це важко з’ясувати.
— Що саме? — спитав він.
— Ось що, любий, я така сама жінка, як і всі, маю свої… слабості, примхи, люблю те, що блищить і дзвенить. Дуже хотіла б мати дворянське ім’я. Чи не можете ви з нагоди нашого шлюбу трохи… вшляхетнитись?
Вона й собі почервоніла, мов запропонувала йому щось не зовсім пристойне. Він щиро відповів.
— Я й сам часто думав, тільки не легко, здається, це зробити.
— Чому ж?
Він засміявся:
— Бо людей боюсь насмішити.
Вона знизала плечима:
— Аж ніяк, аж ніяк. Так чинять усі, і ніхто з цього не сміється. Розбийте своє прізвище надвоє. «Дю Руа». Дуже добре.
Він зразу відповів, як знавець справи:
— Ні, недобре. Це надто простий, надто звичайний і відомий спосіб. Я думав взяти за прізвище назву своєї батьківщини, спочатку як літературний псевдонім, потім сполучити його потрохи із власним, а вже згодом розбити надвоє своє ім’я, як ви пропонуєте.
Вона спитала:
— Ваша батьківщина — Кантеле?
— Так.
Та вона вагалась.
— Ні. Закінчення не подобається. Слухайте, а чи не змінити нам трохи слово… Кантеле?
Вона взяла ручку на столі й почала черкати прізвища, вивчаючи їхній вигляд. Раптом скрикнула:
— Стривайте, ось що!
І подала йому папірець, де він прочитав: «Пані Дюруа де Кантель».
Він поміркував хвилину, потім поважно заявив:
— Так, дуже добре.
Вона захоплено приказувала:
— Дюруа де Кантель, Дюруа де Кантель, пані Дюруа де Кантель. Чудово, чудово!
І переконано додала:
— Побачите, як легко всі з цим погодяться. Але не можна часу гаяти; бо потім пізно буде. Відзавтра ви підписуватимете статті Д. де Кантель, а хроніку — просто Дюруа. В пресі це річ світова, і ніхто не здивується, що ви прибрали псевдонім. На час весілля ми ще трохи його змінимо, а друзям скажемо, що від свого «дю» ви через скромність були відмовились, хоч і маєте на нього право, або й нічого не скажемо. Як вашого батька звуть?
— Олександр.
Вона прошепотіла кілька разів: «Олександр, Олександр», дослухаючись милозвучності складів, потім написала на чистому аркуші:
«Пані та пан Олександр дю Руа де Кантель мають честь запросити вас на весілля свого сина, пана Жоржа дю Руа де Кантель, з пані Мадленою Форестьє».
Вона подивилась на написане трохи віддалік, захопившись враженням, і сказала:
— Трохи винахідливості, і доходиш усього, що хочеш.
На вулиці він остаточно вирішив називатись віднині дю Руа, а то й дю Руа де Кантель, і відчув у собі якусь нову поважність. Ішов сміливіше, піднісши вгору чоло й гордовитіш закрутивши вуса, як годиться ходити дворянинові. Йому хотілось радісно оповістити перехожим:
— Мене звуть дю Руа де Кантель.
Але вдома стурбовано згадав про пані де Марель і зразу ж попросив її листом прийти завтра на побачення.
«Важкенько буде, — думав він, — матиму добру халепу».
Потім заспокоївся з властивою безтурботністю, що охороняла його від життєвих прикрощів, і сів писати химерну статтю про нові податки, які треба запровадити, щоб урівноважити бюджет.
Запропонував у ній річний податок на дворянство розміром сто франків, а на інші титули, з баронського до князівського, від п’ятисот до тисячі франків.
І підписав: «Д. де Кантель».
Другого дня коханка сповістила його синім папірцем, що прийде о першій.
Він чекав її трохи неспокійний, але вирішив не зволікатись і зразу все їй сказати, а вже потім, коли минеться перша буря, довести їй розумними міркуваннями, що лишатись без кінця парубком він не може, і коли пан де Марель помирати не збирається, то мусив когось іншого в законні подруги собі обрати.
Проте хвилювався. Коли почув дзвінок, серце його заколотилось.
Вона кинулась йому в обійми.
— Добридень, Любий друже!
Але відчувши холодок у його привітанні, глянула на нього й спитала:
— Що це тобі?
— Сідай, — мовив він, — нам треба серйозно побалакати.
Вона сіла, не скидаючи капелюха, тільки вуальку підняла на чоло, і приготувалась слухати.
Він спустив очі, добирав, як почати. І поволі промовив:
— Люба моя, ти бачиш — я дуже схвильований, дуже засмучений тим, що маю тобі сказати. Я тебе глибоко кохаю, справді, всім серцем кохаю, тому страх, що тобі прикро буде, смутить мене більше, ніж навіть та новина, що я тобі зараз розповім.
Вона зблідла, затремтіла й пробубоніла:
— Що таке? Кажи швидше!
Він промовив сумно, але рішуче, з тією удаваною печаллю в голосі, що з нею звичайно оповіщають про приємні нещастя:
— Я женюся.
Вона так зітхнула, мов непритомніла, болісно зітхнула десь у глибині грудей і почала задихатись, не здолаючи говорити, — так здушило їй віддих.
Побачивши, що вона мовчить, він провадив:
— Ти й не уявляєш, як я мучився, поки на це зважився. Але в мене немає ні становища, ні грошей. Я самотній, чужий у Парижі. Мені треба мати когось коло себе, щоб порадила, заспокоїла, підтримала мене. Саме товаришку, спільницю я шукав і знайшов!
Він замовк, сподіваючись, що вона відповість щось, і готувався до гніву, криків та лайки.
Вона притиснула руку до серця, немов хотіла стримати його, і дихала весь час уривчасто й тяжко, аж груди їй хвилювались і тремтіла голова.
Він узяв її за руку, що лежала на ручці крісла, але вона висмикнула її. Потім прошепотіла, мов зовсім стерялась:
— Ох, Боже мій!..
Він став перед нею навколішки, але торкнутись до неї не зважився, і пробурмотів, хвилюючись від мовчанки більше, ніж від найлютішого обурення:
— Кло, моя маленька Кло, зрозумій же моє становище, зрозумій і мене. О, який щасливий я був би, коли б міг із тобою побратися! Але ти замужем. Що ж мені робити? Подумай, ну, подумай! Мені треба вийти у світ, а зробити цього не можу, поки не маю власного дому. Якби ти знала!.. Іноді мені хочеться вбити твого чоловіка…
Він говорив своїм ніжним, м’яким, спокусливим голосом, тим голосом, що лине в уші музикою.
В її нерухомих очах поволі набігли дві сльозинки й скотились по щоках, а на віях набрякло ще дві.
Він прошепотів:
— О, не плач, Кло, не плач, благаю тебе. Ти серце мені краєш.
Тоді вона через силу, через велику силу стрималась, щоб зберегти гідність та гордість. І спитала тремтячим голосом жінки, що ось-ось заридає: