— Хто ж вона?
Він завагався на мить, але зрозумів, що цього не обійдеш:
— Мадлена Форестьє.
Пані де Марель здригнулась усім тілом і скам’яніла; глибоко замислена, вона, здавалось, зовсім забула, що він стоїть перед нею навколішках.
А прозорі краплі без упину все текли й текли їй по щоках.
Вона підвелася. Дюруа здогадався, що вона зараз піде, не сказавши йому ні слова, не дорікаючи, але й не простивши, і в душі почував образу та приниження. Щоб затримати її, оповив руками її сукню й стиснув під тканиною округлі ноги, що вмить напружились для опору. Він благав:
— Заклинаю тебе, не йди так!
Тоді вона глянула на нього згори, глянула важким, розпачливим, таким чарівним та сумним поглядом, що виявляє всю скорботу жіночого серця, й пробубоніла:
— Мені… мені нема що казати… що… що ж… я зроблю… твоя… твоя… рація… ти… ти… вибрав те, що тобі треба…
Вона одступилась, визволилась і пішла, та він уже й не пробував її затримати.
На самоті він спантеличено підвівся, мов по голові його допіру приголомшено, потім заспокоївся й прошепотів:
— Їй-богу, не знаю, чи гірше, чи краще. Хоч… без сцен. Все-таки добре.
І збувшись гнітючого тягаря, почуваючи себе відразу вільним, незалежним, готовим до нового життя, почав голосно бити в стіну кулаками, п’яніючи від успіху та сили, мов саму долю отак побивав.
Коли пані Форестьє спитала його:
— Попередили пані де Марель?
Він спокійно відповів:
— Звичайно.
Вона допитливо глянула на нього своїми ясними очима:
— Це не вразило її?
— Ні, аж ніяк. Навпаки, вона ухвалила.
Про новину всі незабаром довідались. Дехто дивувався, дехто запевняв, що передбачали це, а інші тільки посміхались, що це їх, мовляв, не дивує.
Молодик, що підписував тепер свої фейлетони «Д. де Кантель», хроніку «Дюруа», а політичні статті, що починав вряди-годи давати, — «Дю Руа», час свій здебільшого провадив у нареченої, і вона ставилась до нього з братньою приязню, де почувалось, проте, справжнє, тільки приховане кохання й стримана, мов яка слабість, пристрасть. Вона вирішила, що поберуться вони нишком, при самих тільки свідках, і того ж вечора поїдуть до Руана. Другого дня побачаться з батьками журналіста й побудуть у них кілька днів.
Дюруа спробував відмовити її від такого плану, але не спромігся й зрештою погодився.
Отож десятого травня молоді, відмовившись од церковної церемонії, бо нікого не запрошували, після короткої процедури в мерії вернулись додому спакуватись, а ввечері вирушили з Сен-Лазарського вокзалу шестигодинним потягом, що помчав їх у Нормандію.
До того часу, як лишились самі у вагоні, вони й двома десятками слів не перекинулись. А коли рушили, глянули одне на одного і, щоб приховати легеньку ніяковість, засміялись.
Потяг тихо минув довгий Батіньольський вокзал і проїхав миршаву рівнину від фортифікації до Сени.
Дюруа та дружина його коли-не-коли казали аби-щось і знову дивились у вікно.
Коли проїхали Аньєрський міст, аж зраділи, побачивши річку, а на ній барки, рибалок та гребців. Сонце, могутнє травневе сонце осявало скісним промінням човни й спокійну річку, що немов спинилась, не текла й не вирувала, завмерши в передвечірньому блискові й теплі. Парусник, що розкинув серед річки два великі трикутники, щоб спіймати легесеньке дихання вітру, виглядав величезним птахом, що ось-ось полине.
Дюруа прошепотів:
— Люблю паризькі околиці, а спогади про те, як я їв там рибу, — найкращі в моєму житті.
Вона відповіла:
— А човни! Як гарно пливти по воді, коли сідає сонце.
Потім замовкли, немов не зважувались далі про своє минуле говорити, і сиділи тихо, може, відчуваючи в ту мить ніжну поезію жалю.
Дюруа сів коло дружини, взяв її руку й поволі поцілував:
— Коли вернемось, — сказав він, — то їздитимемо іноді обідати в Шату.
Вона прошепотіла:
— У нас стільки буде роботи, — таким тоном, мов хотіла сказати: «Треба жертвувати приємним для корисного».
Він тримав її руку й стурбовано думав, як же перейти йому до пестощів. Перед недосвідченою дівчиною він не хвилювався б, але, почуваючи в Мадлені хитру й спритну жінку, потрапив у скруту. Боявся видатись їй дурнем, надто несміливим або надто брутальним, надто забарним або надто хапливим.
Він уривчасто стискував їй руку, та вона на його поклик не відповідала. Тоді сказав:
— Мені дуже чудно, що ви — моя дружина.
Вона мов здивувалась:
— Чому це?
— Не знаю. Чудно мені. Хочеться поцілувати вас і дивно, що маю на це право.
Вона спокійно підставила йому щоку, і він поцілував її, як сестрину. І провадив:
— Коли я вперше вас побачив — пам’ятаєте, на обіді, куди запросив мене Форестьє, — то подумав: «Чорт бери, якби мені таку надибати!» І от, це сталося! Надибав.
Вона прошепотіла:
— Це дуже мило.
І дивилась на нього пильно, хитро своїми посмілілими очима.
Він гадав:
«Я надто холодний. Йолоп я. Треба швидше це робити».
І спитав:
— Як ви познайомились із Форестьє?
Вона відповіла визивно й лукаво:
— Хіба ми за тим до Руана їдемо, щоб про нього розмовляти?
Він почервонів:
— Дурень я. Ви мене просто лякаєте.
Це їй сподобалось:
— Я? Невже? Чому?
Він присунувся до неї близенько. Вона скрикнула:
— Ох, гляньте, олень!
Потяг ішов Сен-Жерменським лісом, і вона побачила козулю, що з переляку майнула через дорогу.
Поки вони дивились у розчинене вікно, Дюруа нахилився й припав до її шиї довгим, жагучим поцілунком.
Хвилинку вона не ворушилась, потім підвела голову:
— Мені лоскотно, годі.
Та він не відступався й ніжно торкався закрученими вусами до її білої шкіри, пестив її збудно й захоплено.
Вона відхилилась:
— Годі вже.
Він оповив її, схопив рукою її голову, й повернув до себе, і кинувся на її уста, як яструб на здобич.
Вона борсалася, пручалась, відпихала його. Нарешті звільнилась і сказала:
— Та годі ж!
Він не слухав уже її, цілував жадібними й тремтячими устами, намагаючись повалити на канапу.
Вона через силу визволилась і схопилася на ноги:
— Ну, годі вже, Жорже! Ми ж не діти, можемо й до Руана почекати.
Він сидів, геть червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім весело сказав, трохи себе опанувавши:
— Гаразд, я почекаю; тільки й десятка слів сказати не здатний, поки приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки в Пуасі.
— Я сама говоритиму, — сказала вона.
Вона спокійно сіла коло нього й почала докладно з’ясовувати, що вони робитимуть, як повернуться. Треба лишити за собою помешкання, де вона з першим чоловіком жила, а Дюруа теж має перебрати собі посаду й платню Форестьє у «Французькому житті».
А втім, вона загодя перед шлюбом їхнім з певністю ділка упорядкувала всі грошові справи подружжя.
Вони побралися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа, за його словами, мав чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі було позичених. Решту він зібрав за рік, чекаючи зміни у своїй долі. Молода жінка мала сорок тисяч франків, що їх, як казала вона, залишив їй Форестьє.
Згадавши про Шарля, похвалила його:
— Це був дуже ощадливий, дуже акуратний та працьовитий хлопець. Він швидко забагатів би.
Дюруа вже не слухав, зовсім інші думки його турбували.
Часом вона спинялась, поринаючи в інтимні свої міркування, потім провадила:
— Через три-чотири роки ви вільно зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків річно. Так як Шарль заробляв би, аби був живий.
Жоржеві набридли всі ці настанови, і він одповів:
— Ми ж не за тим, здається, до Руана їдемо, щоб про нього розмовляти.
Вона, сміючись, ударила його злегка по щоці:
— Ай правда, я зовсім забула.
Він підкреслено тримав руки на колінах, як вихований хлопчик.
— У вас дурнуватий вигляд, — сказала вона.
Він відповів:
— Ви самі накинули мені цю роль, і з неї я не вийду.
Вона спитала:
— Чому?
— Бо ви не тільки вестимете наше господарство, але й керуватимете моєю особою. Та й справді, вам як удові, це личить.
Вона здивувалась:
— Що ви хочете цим сказати?
— Я хочу сказати, що ваше знання має розвіяти мою несвідомість, а ваш досвід заміжньої жінки повинен просвітити мою парубоцьку безневинність, от що!
Вона скрикнула:
— Це вже занадто!
Він відповів:
— Так воно є. Я не знаю жінок, а ви чоловіків знаєте, бо ви — вдова, отже, ви маєте мене виховувати… Сьогодні ввечері або й зараз можете починати, коли захочете.
Вона весело скрикнула:
— О, якщо ви в цьому покладаєтесь на мене!..
Він промовив голосом школяра, що бурмоче лекцію:
— А звісно, покладаюсь. Сподіваюсь навіть, що ви поважну науку мені дасте… за двадцять лекцій… десять початкових… на читання та граматику… десять — на вправи та риторику… Я ж нічогісінько не тямлю.
Це дуже її потішило.
— Дурень ти! — скрикнула вона.
Він провадив:
— Як ти починаєш мене на «ти» називати, то й я за цим прикладом піду і скажу тобі, любове моя, що кохаю тебе дедалі й щомить більше і Руан здається мені дуже далеким!
Він говорив тепер з акторськими інтонаціями та гримасами, і це тішило молоду жінку, звиклу до поводження й жартів літературної богеми.
Вона дивилась на нього збоку й справді на нього любувалась, вагаючись між тим бажанням, що пориває руку до овоча на дереві, та розважливою думкою, що радить обіду почекати й той овоч скуштувати своєчасно.
І сказала, трохи почервонівши від думок, що її змагали:
— Учню мій маленький, повірте моєму досвідові, моєму великому досвідові. Поцілунки у вагоні нічого не варті. Від них нудить.
Потім, ще більше почервонівши, прошепотіла:
— Ніколи не слід жати хліба зеленим.
Він глузливо сміявся, збуджений натяками, що спливали з її гарних уст. Потім перехрестився й губами поворушив, мов молитву шепотівши, та й заявив:
— Віддаюсь під руку святого Антонія, патрона спокуси. Тепер я вже кам’яний.
Ніч тихо падала, обгортаючи прозорою тінню, мов легким покривалом, велике поле, що тяглося праворуч. Потяг біг уздовж Сени, і молоді задивились на річку, що розгорнулась біля колії широкою стрічкою полірованого металу, на червоні відблиски, на плями, що відбивалися з неба, яке горіло пурпуром та вогнем у промінні західного сонця. Блиск цей гаснув помалу, темнішав, сумно никнув. І поле потопало в темряві з лиховісним тремтінням, тим смертельним тремтінням, що раз у раз проходить по землі перед ніччю.
Ця вечірня туга крізь відчинене вікно проходила і в душі, — такі веселі ще допіру, — молодих, що зненацька замовкли.
Вони притиснулись одне до одного й споглядали на конання дня, чудового, ясного травневого дня.
У Манті запалили олійного ліхтарика, і він кинув на сіре сукно оббиття жовте миготюче світло.
Дюруа обійняв дружину за стан і притиснув її до себе. Його гостра жага оберталась у ніжність, у млосну ніжність, у тихе бажання заспокійливих пестощів, тих пестощів, якими присипляють дитину.
Він тихо шепнув:
— Я тебе дуже любитиму, моя маленька Мад.
Ніжність його голосу зворушила молоду жінку, озвалась у її тілі коротким дрожем, і вона простягла йому уста, нахилившись над ним, бо він притиснувся щокою до її теплих грудей.
Це був довгий, мовчазний та глибокий поцілунок, потім раптовий рух, грубе й нестямне сплетіння тіл, коротка, задихана боротьба, шалене й незграбне злиття. Потім вони зосталися в обіймах, трохи розчаровані обоє, стомлені й мляві, аж поки паротяг не засвистів перед зупинкою.
Вона сказала, пригладжуючи пальцями розпатлане на скронях волосся:
— По-дурному це. Дітваки ми.
Але він поцілував їй руки, перебираючи одну по одній з гарячковою хапливістю, і відповів:
— Я божествлю тебе, маленька Мад.
До Руана вони майже не ворушились, притиснувшись щокою до щоки, втупивши очі в ніч за вікном, де часом пропливало світло по будинках, і марили, задоволені своєю близькістю й дедалі пристрасніш чекаючи інтимніших та вільніших обіймів.
Спинились вони в готелі, що вікнами виходив на пристань, і, нашвидку повечерявши, вклалися в ліжко. Другого дня покоївка розбудила їх о восьмій.
Коли вони випили по чашці чаю, поставленого їм на нічний столик, Дюруа глянув на дружину в щасливому пориві людини, що допіру знайшла скарб, схопив її в обійми і бубонів:
— Моя маленька Мад, я почуваю, що люблю тебе дуже… дуже…
Вона усміхалась довірливою й задоволеною усмішкою й прошепотіла, і собі його цілуючи:
— І я теж… мабуть.
Але відвідини батьків непокоїли його. Не раз уже він свою дружину попереджав, підготовлював її, намовляв. Та все йому здавалось замало.
— Ти ж знаєш, — почав він знову, — це селяни, справжні селяни, а не опереткові.
Вона сміялась:
— Та знаю, ти вже досить мені про це казав. Ну, вставай і мені дай устати.
Він скочив з ліжка і, взуваючись, провадив:
— Там нам незручно буде, дуже незручно. В моїй кімнаті є тільки старе ліжко з сінником. У Каптеле перини не водяться.
Вона мов зраділа:
— Тим краще. Так гарно кепсько спати… коло… коло… тебе… і прокинутись від півнячого співу.
Вона наділа пеньюар, великий пеньюар з білої фланелі, і Дюруа його зразу ж пізнав. Йому стало прикро. Чому? Він знав, що дружина його має цілий десяток такого ранкового вбрання. Та хіба ж не могла вона свого хустя знищити й купити нове! О дарма, йому хотілося б, щоб її хатня одежа, щоб нічна білизна, любовна білизна не була та сама, що й з іншим. Йому здавалось, що м’яка й тепла тканина зберегла щось від обіймів Форестьє.
Він підійшов до вікна й закурив.
Вигляд порту, широкої річки, вкритої легкими щогловими суднами та кремезними пароплавами, що їх з грюкотом розвантажували по набережжі верткі машини, схвилював його, хоч і не вперше він це побачив. І він скрикнув:
— Чорт, як же гарно!
Мадлена підбігла, поклала руки чоловікові на плече і, віддано схилившись до нього, стояла захоплена й зворушена. Приказувала:
— Ох, як гарно! Я й не знала, що на річці так багато кораблів буває.
Через годину вони виїхали, бо мали снідати в батьків, яких попередили кілька днів тому. Іржавий відкритий екіпаж, що їх віз, брязкотів, як купа мідного посуду. Вони проїхали довгий миршавенький бульвар, потім луки, де текла річка, потім почали виїздити на горба.
Стомлена Мадлена задрімала під гарячими пестощами сонця, що ніжно гріло її в кутку старого екіпажа, мов лежала вона в теплій купелі світла та степового повітря.
Чоловік розбудив її.
— Подивись, — мовив він.
Виїхавши на дві третини узбіччя, вони спинились у місцевості, куди всіх возили мандрівників, бо вона славилася своєю мальовничістю.
Внизу лежала безмежна, довга й широка долина, де з краю в край бігла ясна струмиста ріка. Вдалині вона помережена була безліччю острівців, потім гнулась коліном і перетинала Руан. На правому березі стояло місто, оповите прозорим ранковим туманом, з блискучими від сонця дахами, з тисяччею легеньких дзвіниць, шпилястих, та отятих, та різьблених, як велетенське безділля, чотирикутними й круглими вежами, увінчаними геральдичними коронами, з баштами, верхами та безліччю готичних бань, що над ними височилась гостра стріла собору, дивовижна бронзова голка, бридка, чудернацька й потворна, найвища в усьому світі.
А навпроти, по другий бік річки, стояли тонкі, круглі й стовщені на вершечку заводські димарі у великому передмісті Сен-Север.
Численніші за свої сестри-дзвіниці, вони аж у далечінь полів ішли стрункими цегляними колонами й дихали в синє небо чорним вугільним димом.
Найбільший з усіх, як Хеопсова піраміда заввишки, друга з високостей, створених людською працею, майже рівний із гордою кумою своєю — стрілою собору, величезний паровий смок «Блискавка» здавався королем серед роботящого й димучого заводського племені, як і сусідка його — королевою гостроверхого збіговиська храмів.