Зачеплений за живе, я викладавсь, як то кажуть, до кінця: діставав особливо цінні та рідкісні експонати, розповідав, наскільки вони унікальні.
– Нічого камінчик,– погоджувався він з якоюсь зверхньою ноткою в голосі. А коли я, допечений до живого, відкрив свій заповітний ящик і запропонував взяти що завгодно на згадку про нашу зустріч, він якось мовби аж знехотя відібрав кілька агатів.– Не пограбував вас, надіюсь?
Ну й типа підсунув мені Григорій Михайлович!
Єдине, що мене втримало від в'їдливої репліки («Ну, куди вже нам, сірим, тягатися з вашим Паміром!»), це його ноги. Я одразу ж звернув увагу на його незвичну ходу. Він ступав, наче падав, ступав, мов долаючи щоразу невидиму перешкоду. Лиш тоді, коли він роззувся, щоб не топтатись по килимові (розшнурував високі, на замовлення, очевидно, пошиті черевики), коли ступив до кімнати, я зрозумів причину отієї ходи: в нього не було стоп. їх наче обрубали сокирою, і він ходив фактично на п'ятах...
Попрощалися ми тепліше, аніж зустрілись. По‑перше, я вияснив, що він мій земляк: з України. А на Україні, як твердить письменник Ковінька,
поганих людей просто не буває. А по‑друге, я запросив його пообідати, і вже за обідом він трохи відтанув: став розповідати про памірські семити‑сячники так, наче сам там побував, а мені, признатись, завжди подобались у щось закохані люди.
– Приїжджайте в Душанбе! – запросив на прощання.– Сходимо в гори.
«Куди вже тобі, бідоласі, ходити в ті гори!» – подумав я, намагаючись не дивитися на його обрубані ноги.
Прощаючись, він перший подав мені руку. Потиск був енергійний і дужий.
Де ж він все‑таки вмудрився отак покалічити ноги?..
Вдруге зустрівся з Анатолієм уже в Таджикистані, в Душанбе. Щоправда, прилетів не до нього: Григорій Михайлович одного разу з властивою йому милою манерою подзвонив і сказав:
– Анатолію Андрійовичу, негайно збирайтесь!
– Куди?
– Летимо в Душанбе.
– Коли?
– Завтра. Я вже замовив квитки на літак. Є реальна можливість побувати на Памірі.
– А ми не могли б полетіти сьогодні? – Я вклав у це запитання якомога більше сарказму.
– Анатолію Андрійовичу, ви думаєте, мені так легко було замовити квитки! ‑ Одразу ж зірвався на крик Григорій Михайлович.– Я всю академію на ноги поставив!
Що він міг це зробити, я не мав жодного сумніву. При всій своїй неорганізованості в побуті, при всій своїй життєвій беззахисності, Григорій Михайлович там, де йшлося про справи службові, міг будь‑яку бетонну стіну пробити. «Чи не сам президент бігав замовляти квитки?»
– То збирайтесь! – В нього не було жодного сумніву, що я не відмовлюся.
І я, кладучи трубку на важіль, уже знав, що таки полечу. Полечу, хоч на мене чекали тисячі термінових справ, що ними обростає людина, живучи в місті... Стій, а квитки!.. Два квитки в оперний театр, що їх дістала дружина. «Ми ніколи з тобою не ходили в театр. Все справи, справи, і на люди ніколи вийти!» – «Як же, голубонько, вийдеш!» – я вже дістав свій величезний рюкзак, куди можна було й пів‑Києва впхати, шукав туристичні черевики й спальний мішок...
– Летимо прямо до Огньових,– повідомив Григорій Михайлович уже в літаку (рейс 3248, Київ – Душанбе, десять тисяч метрів над горою справ, які так і лишились невирішені, над моїми терплячими дружиною й мамою).
– А хто такі Огньови?
Огньов – мій давній товариш. Разом навчались у вузі. Вони обоє геологи... Тг ви самі переконаєтесь, які це прекрацні люди!
– Діти в них є?
‑ Щось, здається, є,– як від того, що безпосередньо не стосується справи, недбало відмахнувся Григорій Михайлович.
В Огньових виявилось аж троє дітей: старша дочка і двоє синів. Самі ж Огньови й справді виявились напрочуд сердечними людьми: прийняли нас, як рідних, і протягом тижня, що ми сиділи на їхніх шиях, робили все від них залежне, щоб ми не нудьгували. Хоч Микола Сергійович і Валентина Сергіївна давно вже розпрощалися з полем, в душі вони лишались такими ж молодими геологами – з отого непосидющого племені, яке з першим подихом весни втрачає спокій і починає збиратися в дорогу, як птахи у вирій. Та, власне,
вони ніколи й не поривали з геологією: Микола Сергійович досі працює в Управлінні геології Таджикистану – першим заступником начальника, й промитої години, як то кажуть, не має, Валентина ж Сергіївна рухає вперед геологічну науку в одній з проблемних лабораторій.
Вони й узяли найдіяльнішу участь в підготовці нашої експедиції.
Кілька вечорів підряд просиділи ми над картами Паміру, визначаючи найцікавіші місця, що їх варт відвідати, і головний гідрогеолог Віктор Микитович Крат, який і мав здійснювати інспекційну поїздку по свердловинах, тільки й знав, що остуджував наші гарячі голови:
– Тут машина не пройде.
Або:
– Це дуже вже вбік від основного маршруту.
– Але ж там мають бути агати! – стогнали ми з Григорієм Михайловичем.
– Іншим разом поїдемо. Ви що ж, за одним махом хочете весь Памір пограбувати?
Потім до нас приєднавсь Анатолій, який саме пішов у відпустку:
– Зор‑Бурулюк!.. Коли щось цікаве і є на Памірі, то тільки на Зор‑Бурулюкові!
– А де він, цей ваш Зор‑Бурулюк? – допитувались ми, зачаровані вже самою назвою.
– На Східному Памірі. За Хорогом. В районі Мургаба.
Дві пари очей – мої і Григорія Михайловича – молитовно дивились на Крата.
– Можна,– кивнув акуратною борідкою Віктор Микитович.– Нам все одно треба бути в тому районі: недалеко від Мургаба працюють наші гідрогеологи.
Східний Памір, Хорог, Мургаб, Зор‑Бурулюк...
Назви ці вже ввійшли в нашу кров, як отрута. Жадібно роздивляємось карту, суціль зафарбовану в густо‑коричневий колір. Висота не нижче чотирьох тисяч метрів. Тоненька ниточка дороги, що тягнеться спершу понад Пянджем, потім здирається на коричневе поле, підіймаючись до самого неба.
– Захопіть побільше теплого одягу,– попереджає Огньов.
Я недовірливо дивлюся на милого нашого господаря: «Теплий одяг? Посеред літа? Коли на вулиці в тіні майже сорок. Сів у тролейбус – вибравсь, як хлющ...» Чи не черговий геологічний розиграш?
Але Крат серйозно відповідає:
– Я вже сказав Гірштейнові.
Гірштейнове прізвище згадується протягом
всього вечора. Памірський шофер – не рівня нашому білоручці, який тільки й зна, що крутити кермо та натискать на педалі. Памірський шофер – це й завгосп, і начпрод, і кухар, а часто й геолог. Він повинен простежити, щоб не виклацували посеред ночі його пасажири зубами, а вдень щоб не ходили голодними. Повинен пам'ятати, де що лежить у фантастичній горі знаряддя й речей, що тільки чудом якимось помістилися в машині. І зверх усього ще й вести машину. По дванадцять, по вісімнадцять годин на добу, вдень і вночі, по таких високогірних дорогах, що наш найсміливіший водій вискочив би з кабіни, впав би на дорогу та й, затуливши очі долонями, кричав у розпачі: «Мамо!»
Памірський шофер повинен мати зір орла, серце лева, реакцію кобри. Інакше він на першому ж повороті полетить разом з машиною в прірву.
Та часом і це його не рятує. Коли ми вже забралися в гори, я довго думав, що стовпці поверх акуратних купок каміння розставили орудівці: помічали особливо небезпечні ділянки дороги. То вже потім довідався, що так тут заведено відзначати місце, де загинув водій. Десятки стовпців траплялися нам по дорозі, а в одному місці, в зоні каменепаду, ми теж замалим не заробили стовпець: величезний двометровий валун, що нависав над найвужчою ділянкою дороги (ліворуч – суцільна кам'яна ріка, яка так і дихала, праворуч, під самими колесами,– чорна прірва, куди й дивитися моторошно), валун в кілька тонн раптом надумався зрушити з місця: затріщала міцнюща тканина, наша машина, сіпнувшись, завмерла, а в прорваний отвір лиховісно заглянула кам'яна сіра мордяка. І стільки тупої нещадної люті було в отій морді, що ми, онімілі, непорушно сиділи й загіпнотизованими кроликами дивились на неї.
– З машини! – закричав Гірштейн.
Як ми опинились на дорозі, не пам'ятаю. Стояли позад нашого уазика й дивились на кам'яну потвору, що, впершись лобом в машину, намагалася зіпхнути її в прірву.
Гірштейн, що лишився за кермом, завів знову мотор. Машина здригнулась, наче підранена, стала обережно, сантиметр за сантиметром, посуватись уперед. І нам всім здавалося, що валун, не бажаючи її відпускати, обертається повільно за нею...
– Можете вважати, що нам повезло,– сказав Віктор Микитович: він так і не покинув машини – сидів поряд з Гірштейном.
І розповів, що на цьому самому місці полетіло в безодню ціле таджицьке весілля: вантажна машина, разом з молодим, молодою, гостями й оркестром.
– Не диво,– озвавсь Анатолій.– Не бачили хіба, як вони їздять!
Бачили. Шофери‑таджики їздять так, наче в кожного за спиною крила. Основний свій обов'язок вони вбачають у тому, щоб витискати з машини всю швидкість, яку вона тільки здатна розвинути. Страшно дивитись, як летить понад прірвою отакий знавіснілий шмат заліза, дерева й гуми. Як її мотає з боку на бік, як заносить і кидає,– щосили сигналячи, вона вихором обганяє обережний наш уазик, а таджики, які сидять в кузові, замість того щоб зіскакувати, рятуючи душі, весело щось нам кричать і махають руками. Отак, кричачи, сміючись, руками вимахуючи, полетять прямо в рай, де напої трояндові й солодкий щербет. І по сім гурій на кожного.
Незбагненно відчайдушний народ!
Київські наші орудівці за годину посивіли б, коли б їх поставили регулювати рух на памірських дорогах.
На те – таджицька міліція. «Квапишся на той світ? Паняй, дорогий!»
У переддень від'їзду побували і в Анатолія. Він давно кликав до себе («Міністерських наїдків‑напоїв не буде,– натяк на Огньових,– ми люди скромні, зате побачите кілька цікавих кристаликів»), але ми все не могли вибратись. Врешті одержали ультиматум: «Або побуваєте в мене, або я не поїду з вами!»
Анатолій жив на околиці (та й донині живе), тож добирались до нього майже годину. П'ятиповерхові стандартні будинки, зведені ще в шістдесяті роки, під час боротьби з архітектурними надмірностями, стояли, мов рахітичні близнята. Якби не були помічені номерами, то й той, хто. в них жив, не зміг би потрапити додому. Вузькі сходини, отруйно‑зеленою фарбою, такою милою нашим кербудам, пофарбовані стіни, клітини‑кімнати, в яких до стелі можна дістати рукою. Двокімнатна квартирка, в якій, крім Анатолія, тоді мешкав його син Михайло, а тепер іще один син, так що вони живуть уже вчотирьох, якщо не рахувати матері Анатолія, що мусить глядіти онуків. Але тоді був лише Михайло: п'ятилітній чолов'яга, який обіцяв у майбутньому стати точнісінькою копією свого татуся. Те ж саме волосся, непідвладне жодному гребінцеві, ті ж чорнющі, жаринами очі, та ж уперта складочка, ледь помітна поки що на дитинно чистому чолі. І, звісно ж, власна, окрема від тата, колекція: манюні кристалики в дерев'яній коробці, яку він тримав у руках з самого ранку, чекаючи гостей.
Тож ми спершу повинні були віддати належне Мишковій колекції, а потім перейти вже до татової. Малюк ревниво стежив за кожним кристаликом, заглядав нам у вічі: чи сподобалось? Загалом гідна зміна була нам забезпечена.
Колекція Анатолія займала цілий сервант. Друзи й окремі кристали, найрізноманітніших розмірів та кольорів, переливались, тремтіли, стікали живими вогнями – досі байдужий до всього, окрім агатів, я вперше подумав, що й кристали, зі смаком підібрані та вдало розставлені, можуть справити неабияке враження, сподобатись не менш, ніж агати.
– Більше, Анатолію Андрійовичу! Більше!
Я одразу ж пригадав, з якою міною роздивлявся Анатолій мою колекцію, і вирішив відплатити йому тією ж монетою. Зробив якомога байдужіше обличчя, ще й губу закопилив скептично.
Унікальний кристал аметиста?.. Та в нас дороги мостять такими кристалами!.. Рідкісний японський
двійник?.. Подумаєш, рідкість!.. Два кристали зрослися навхрест і вже – рідкість. От якби отак зрослося хоч кристалів чотири...
Та я ще не знав як слід Анатолія:
– Походимо по Паміру – знайдемо й чотири!
Але що мене вразило по‑справжньому, це
велетенське, на півстіни, фото. Що нагадувало більше картину, настільки прекрасною була в ньому кожна деталь.
Анатолій потім сказав, що автор цього шедевра – найталановитіший фотограф у всьому Союзі. Не знаю, в нього все, що стосувалось Паміру, починалося з «най», але це фото й справді являло собою справжній витвір мистецтва.
Десь високо в горах, поміж хребтів, велетенським’ горбом вигнулось поле застиглого снігу. Сніг, камінь, чорне, мов у космосі, небо і тиша. Все заніміло, завмерло, скуте вічним мовчанням, де немає місця нічому живому,– тим більш вражаюча одинока постать альпініста, що, прокладаючи за собою тоненьку ниточку сліду, вперто, долає той пагорб.
Я майже відчував, як важко дається йому кожен крок, кожен порух серед того снігового безмежжя, а водночас розумів: він не зупиниться. Нізащо, що б там не сталось! Стільки заповзяття було в отій постаті.
І було в тому альпіністові щось дуже знайоме.
– Невже це ви? – спитав зачудовано.
– Було таке діло.– І обвітрені губи ворухнулися в ледь помітному усміхові.
Отже, Анатолій був колись альпіністом. Бо не міг же він, вже без стоп, забратися на отаку височінь!
Що він був альпіністом, я мав нагоду переконатися ще раз. Тиждень тому, на Бартанзі. Коли ми
вирушили в перший похід, залишивши в кишлаку Гірштейна з машиною.
Там, в далині, в кінці довжелезного саю1, що простягнувся на багато кілометрів, розрізаючи високі хребти, мали буть турмаліни – загадкові для мене кристали, за яких Анатолій ладен був душу віддати. Він мав навіть схему, накреслену знайомим геологом, який побував на родовищі.
– Кристалики – закачаєшся!..
Цілісінький день, з ранку до вечора, долали той сай. Ледь помітна стежина, підіймаючись все вище й вище, вела то по правому, то по лівому березі безіменного потоку, що впадав у Бартанг,– безіменність ця не завадила йому пропиляти глибочезну ущелину, де скелі грізно нависають над головами, притискаючи нас до потоку, що котить донизу шалені води свої; де велетенські каменепади перегороджують путь і доводиться стрибати з каменя на камінь, з острахом поглядаючи вгору, чи не починає рухатись мільйоннотонна маса породи; де карколомні підйоми і спуски душу вимотували, а сонце смажило так, мов затялося зробити з нас мумії; де легкий спочатку рюкзак, з ліжником і спальником, штормівкою й светром, з «сухим пайком» на три доби, з кожним кроком все важчав і важчав, а лямки все більш врізалися в плечі ‑ ми все частіше зупинялися, відхекуючись, бо сай тягнувсь безконечно: за останнім, здавалось, вигином появлявся новий, а того бічного саю, в якому і мали залягати турмаліни, не чуть і не видно – ми вже не йшли, а пленталися приречено, і навіть Віктор Микитович, який бадьорився всю дорогу, замовк, один Анатолій ішов так, мов щойно рушив у путь, ішов, як машина, мовби й не
1Сай – глибока долина, ущелина в горах.
поспішаючи, але й не зупиняючись. І коли ми влаштовували привал і падали швидше на землю, звільняючись від рюкзаків, він і не думав відпочивати: то видирався вгору, до якоїсь особливо цікавої скельки, щоб поцюкати по ній молотком, то ходив понад потоком, роздивляючись відшліфовану гальку, й забував іноді навіть рюкзак скинути, а рюкзачище у нього важив удвоє більше од наших: окрім спальника, харчів і маленького намету, було там альпіністське спорядження: металеві гаки, мотки шнурів, важкенні запасні треконі, окуті залізом. Я ніяк не міг зрозуміти, для чого він взяв другу пару взуття, аж поки ми з ним, трохи відставши (він знову подерся до якоїсь скелі, гукнувши: «Йдіть, я наздожену!» – а я вирішив ще трохи полежати, бо це взагалі моя улюблена поза), прогавили черговий місток, і дорогу нам заступила зовсім уже неприступна скеля: вгорі нависало таке, що завагався навіть Анатолій.
– Ви не пройдете. Доведеться повернути назад.
Я аж завив від думки, що треба вертатись.
Втрачати з таким трудом завойовані метри.
– А може, перебредемо на той бік?
– Отут? – саркастично запитав Анатолій.– Тут од вас, шановний, не лишиться й сліду: по камінню розмаже. Якщо вже перебиратися, то треба шукати деінде.