І ми повернули назад. Потік за кілька сот метрів розширився, врешті розлився по вузькому видолинкові, ділячись на три ручаї. Тут не так мовби ревіло, не ходили запінені хвилі – вода мчала, густа й прозора, мов скло. Анатолій дістав ніж, вирізав два великі ціпки, один дав мені:
– Впиратиметесь в дно з боку течії. І не дивіться у воду. Дайте свій рюкзак.
Повісив попереду мій рюкзак, ступив, як був, у черевиках, у потік. Вода забурунилась, обтікаючи ноги, – Анатолій ішов, обережно промацуючи дно, перш ніж поставити ногу. Перебрався через один рукав, через другий, подолав і третій, махнув до мене рукою, щоб починав перебиратись і я. Скинув рюкзаки й сів роззуватись.
Я все ще стояв, вагаючись: мені не хотілося мочити черевики – запасних не мав. «Та що це я, справді, літо ж надворі! Перебреду босоніж!» Швиденько роззувся, повісив черевики на шию і, радіючи власній кмітливості, ступив у потік.
Те, що вчепилося одразу в мої босі ноги, можна було назвать чим завгодно, тільки не водою. Щось пружне, густе і таке крижане, що я ледь не задихнувся. Воно било в ноги, здираючи шкіру, а в мої зніжені, в мої м'якенькі підошви міського жителя й досвідченого лежня, що не знали досі нічого твердішого, окрім повстяних устілок, злорадно вп'ялося гостре каміння:
Сяк‑так подолавши перший рукав, я довго витанцьовував на гарячій гальці, намагаючись хоч трохи зігрітися. А на мене ж чекало ще два рукави!
Третій подолав на останньому подихові. Ноги вже були не мої: дві крижини ступали по дну, люті зашпори докочувалися до самісінького серця. Здавалось, що вже й серце починає холонути і от‑от зупиниться. Тремтячи, як у пропасниці, виклацуючи зубами так, що чутно було, мабуть, і в Душанбе, вибрався нарешті на берег й одразу ж упав, задерши ноги до сонця. Ладен був устромити в нього ноги свої по коліна.
– Чайку не хочете?
Він ще й питає!
Стогнучи, схлипуючи, вхопив алюмінієвий ку‑
холь, став пити теплий чай, густий та солодкий, налитий з баклаги. А поруч вже тріщало невелике багаття – під чай, і Анатолій стежив, щоб я не заліз у вогонь з головою.
Почаювавши як слід, рушили наздоганяти своїх супутників. І з якою ж насолодою відчув я на своїх ногах вовняні теплі шкарпетки й сухі черевики!
Потрібний нам бічний сай виринув аж під вечір. Сонце вже встигло сховатися за гори, з покритих снігом верховин, що велично піднімались до неба, стікаючи стрімко донизу, подув холодний вітер. Щойно ми задихались од спеки, мріючи хоч про отакусіньку тінь, а тепер довелося поспіхом натягати светри й штормівки. Ще досить видно, але треба подбати про місце для ночівлі, бо знайти рівний майданчик тут не так легко. Врешті Анатолій, видершись на тридцятиметрову крутизну, всаджену валунами, що трималися на чесному слові, гукнув, щоб ми піднімались до нього, і ми подерлися вгору.
Поки ми піднімались, він уже розчистив майданчик, заходився лаштувати місце під вогнище. Віктор Микитович, звільнившись од рюкзака, подався донизу по воду, а ми з Григорієм Михайловичем збирали паліччя.
Потім, коли понадимали ліжники (намет, з огляду на ясне небо, вирішили не ставити) й розіслали спальні мішки, коли трохи пожували консервів й напились донесхочу, до знемоги гарячого чаю, довго сиділи коло багаття, не рухаючись, відчуваючи, як втома поступово стікає з натруджених тіл. Над нами вже сяяли неправдоподібно великі памірські зірки, далеке їхнє світло сіялось урочисто й спокійно, а чорні хребти, що звелися їм назустріч, дихали вічністю. Все, що досі хвилю‑
вало нас і тривожило, що здавалося надзвичайно важливим, життєво необхідним, розчинилось у тиші, такій предковічно могутній, що всі клопоти наші здавалися смішними й нікчемними. Ми сиділи, завмерлі, відчуваючи, як тиша входить в наші тіла, наповнює серця наші й душі і щось поступово міняється в нас самих: ми неначе прилучались до вічності, до її першоджерел, давно нами загублених.
– Що ж, пора й спати,– наважився порушити тишу Віктор Микитович.– Ніхто більше чаю не хоче?
Ніхто не хотів – налилися по вінця.
– Тоді з вашого дозволу я доп'ю...
І тут Григорій Михайлович, вирішивши, що нам дуже нудно, наріпився на ніч почистити зуби:
– Вікторе Микитовичу, ви весь чай випили?
– Весь.
– А чим же я почищу зуби?
– А ви що, не можете потерпіти до ранку? – поцікавився Анатолій.– Цілуватись тут ні з ким...
– Анатолію Михайловичу, ви коли не розумієте, як для мене важливо почистити зуби, то краще помовчте!.. Вікторе Микитовичу, ви й справді весь чай випили?
– Випив. До краплі.
– Дивно, дивно...
Григорій Михайлович якусь хвилину стоїть, похитуючись на одній нозі (він завжди підбира одну ногу, коли почина, хвилюватись), потім схиляється над рюкзаком, щось дістає, йде на край урвища.
– Ви куди?
– Як куди? До річки, чистити зуби.
– Ви що, хочете собі в'язи звернути? – питає Анатолій сердито.– Нічого ж не видно!
– Але ж повинен я почистити зуби! –Голос уже лунає з провалля.
За якийсь час чуємо гуркіт, мов півтори обвалилось.
– Почистив! – лунає замогильний голос Анатолія. Він зривається й біжить до урвища.
– Посидьте, Анатолію Андрійовичу, тут,– стривожено каже Віктор Микитович і кидається слідом за Анатолієм.
Сидіти я, звісно, не міг. Підійшов на край урвища, став напружено вслухатись.
Чорно, мов залито смолою. Шумить глухо потік: ні крику, ні голосу. Думки, одна тривожніша іншої, забираються в голову, і починає верзтися таке, що я втрачаю рештки спокою.
Мені вже здається, що там не лишилось нікого живого.
Згадую про електричний ліхтарик, що лежить у рюкзаку.
Гарячково нишпорю, викидаючи все підряд, і мені здається, що мене хтось кличе. Звідти, з провалля. Намацую нарешті ліхтарик, біжу до урвища.
І тут до мене доносяться сердиті голоси. Все в мене обм'якає, непотрібний тепер ліхтарик безсило обвисає в руці.
– Щоб це було востаннє!
– Але ж повинен я почистити зуби!
– Я б вам почистив! Скільки вам пояснювати, що ви просто могли б тут розбитись! Кому були б потрібні ваші чисті зуби?
– Анатолію Михайловичу, як ви не розумієте, що я не можу заснути, не почистивши зуби!..
Першою виникає тонка постать Григорія Михайловича. Білий рушник у руці аніскільки не означає, що він скапітулював. Біс його зна, що за чоловік: в нього власні, абсолютно не сприйнятні уявлення про особисту безпеку. Затягни його на Джомолунгму – полізе серед ночі донизу, згадавши, що в нього нечищені зуби.
– Але ж ви й справді могли розбитись! – кажу йому, коли вже полягали.
Його аж підкинуло.
– Анатолію Андрійовичу, запам'ятайте: я ніколи не розіб'юсь! Якщо сам цього не захочу.– В ньому, мабуть, ще й досі кипить суперечка між Анатолієм і Кратом...
«А може, й справді? – ворушиться крамольна думка.– Може, вони, оці вчені, з іншого тіста й спечені?.. Для чогось же він вивчав філософію йогів, тібетські манускрипти. Поговорити з ним, послухати хоча б його космогонічну гіпотезу – голова іде обертом! Невже в оцієї ученої братії бере участь в мисленні не десята частина мозку, а значно більше? І для чого, навіщо ми все життя носимо отой мертвий капітал, не скориставшись ним жодного разу? Дух захоплює при одній лише думці, куди б сягнуло людство, коли б увімкнуло свій мозок на повну потужність!
А може, ми просто не готові до цього? Може, суспільство, яке складалося б поспіль із геніїв, просто не в спромозі було б існувати? Й посередності не мейш необхідні, ніж генії? Адже й природа замішана вся на контрастах...»
Отакі думки приходять у голову. Не там, в районі Бартангу, в безіменному саю, над урвищем, де ледь не залишив свої зуби Григорій Михайлович, а за добрих півтисячі кілометрів, на порозі Східного Паміру. Гігантська скеля нависає над головою, і під нею не так легко заснути.
Ми так і не знайшли в тому саю турмалінів, хоч обнишпорили всі підозрілі місця. Обнишпо‑рив, щоправда, в основному Анатолій: перепади в кілька сот метрів швидко остудили мою і Григорія Михайловича пошукову гарячку. Віктор Микитович, як гідрогеолог, теж намагався триматись потоку, лише Анатолій снував невтомною мурахою то вгору, то вниз, не знаючи втоми. І нам лишалося хіба що дивуватись: щойно ж був поруч, а за десяток хвилин уже ген угорі – видирається вперто на скелю. І коли він уже десь опівдні сказав, що турмалінами тут і не пахне, ми йому одразу ж повірили. Тим більш охоче повірили, що боліли вже й руки і дуже хотілося їсти.
– Турмаліни нас ждуть в Зор‑Бурулюку,– сказав Анатолій, присьорбуючи заварений чаєм окріп, туге худорляве обличчя його дихало такою непоборною вірою в той Зор‑Бурулюк, що ніхто з нас не посмів висловити сумнів.
Зор‑Бурулюк! Недоступний ще так недавно район, біла пляма на геологічній карті Паміру. Де долини піднесені на височінь Ельбрусу, а по п'ятитисячниках запросто ходять місцеві таджики, пасучи яків, цих на диво пристосованих до високогір'я тварин. Де дороговказами служать роги архарів, закручені в могутні спіралі, а до зірок часом ближче, аніж до вогнів рідного міста. Де й досі не присипались сліди від копит древніх караванів, що місяцями мандрували поміж суворими горами, везучи екзотичні товари з таємничої імперії хінів. Де в кілометровій прямовисній стіні чорніє величезна печера, в якій, за переказами, один з ханів‑розбійників сховав своє незліченне багатство: срібло й золото, дорогоцінне каміння і ювелірні вироби, здатні потіснити найкоштовніші зібрання всесвітньовідомих музеїв. Кілька днів і ночей забивали мулів та коней і прикладали до кам'яної стіни великі шматки паруючого м’яса.
Схоплене лютим морозом, воно намертво прикипало до скелі: так зводилась найдивовижніша в світі драбина, по якій потім і занесли до неприступної печери награбовані коштовності.
Гора та височіє досі, і печера у ній чорніє так само, як і століття тому. Тільки не тоненька стежина, протоптана копитами мулів та коней, а добре накатана дорога огинає ту гору. І як же було не вилізти з машини та, задираючи голову, не роздивлятись загадковий отвір! Він здавався нам знизу завбільшки з тарілку, хоч ми уже знали, що туди запросто могла б проїхати вантажна машина.
Моторошно було дивитись на неприступну крутизну, а ще моторошніше уявляти фантастичну драбину з примерзлого м'яса і мурашині фігури на ній, що, виконуючи волю грізного володаря свого, вперто видиралися вгору. Я, може, й не повірив би в той стародавній переказ, коли б не бачив на власні очі оврінги, що подекуди ще збереглись на Памірі. В найдикіших саях, в найнеприступніших місцях, де найтонша стежина обривається над грізним потоком і попереду лише скелі, прямовисно піднесені вгору, де не проповзти навіть мурасі, не те що людині, місцеві таджики прокладають оврінги. Знаходять в скелі ледь помітні тріщини і в тріщини ті забивають кілки. Кілок за кілком, кілок за кілком, все вище й вище, на запаморочливу крутизну: зірвешся – тричі помреш, поки долетиш до землі чи води. А потім кілки ті переплітаються гіллям, вимощуються старанно підібраними кам'яними плитами – й оврінг готовий. Вузенький, шириною в десяток сантиметрів серпантин – пекельна спо‑руда, придатна лише для тих, хто народився в горах. Навіть альпіністи, розповідав Анатолій, бояться ступити одразу на хистку цю споруду, навіть вони бліднуть і припадають до скелі, коли під ногами, над бездонною прірвою, раптом заворушиться плита чи затріщить, прогинаючись, хтозна й коли забитий кілок, а ти нічим не застрахований: лише скеля і під ногами бездонна прірва.
А вони, гірські таджики, снують отією диявольською спорудою з таким виглядом, наче у них під ногами душанбинський асфальт. Мені одного разу аж недобре стало, коли я побачив таджика, який не тільки сам йшов оврінгом, а й ніс на плечах малюка...
Зор‑Бурулюк! Високогірна долина з пересохлим річищем, в якому лише наприкінці червня, коли в горах починає бурхливо танути сніг, з'являється вода. Відшумить, пронесеться в своєму прадавньому ложі, щезне безслідно, і знову зажовтіє сухий перемитий пісок, заіскряться розсипи польового шпату й кварциту, і тоді ходи – не зівай, вдивляйся до болю, до судоми в очах: а чи не зблисне серед отого моря вогню холодна іскринка топазу, вимитого високо в горах? Чи не зарожевіє цнотливо скаполіт, прикриваючись од палаючого сонця халцедоновою кепочкою? Чи не вдарить у очі найчистішою синню благородний сапфір, а дорогоцінний рубін заполум'яніє щойно пролитою голубиною кров'ю? Або й сам турмалін, заповітний кристал Анатолія, засяє веселкою...
– Турмаліни! Багато, хлопці, ви хочете! Я десятий рік тут добиваю, облазив усе вздовж і впоперек, а не зустрів навіть натяку...
Всеволод Митрофанович Дроздов, старожил Зор‑Бурулюку і всього Східного Паміру. Біла, як вершини довколишніх гір, голова, зібране в зака‑м'янілі зморшки обличчя, неприродно світлі, пронизливі очі на тлі майже чорної шкіри: хоч одмивай, хоч шкреби сталевою щіткою – не побілішає!
Скільки ж років цьому чоловікові? Сорок? П'ятдесят? Шістдесят? Дорого ж дається постійне перебування на дахові Паміру!
Приземиста, з кам'яними стінами хижа, вузенькі, мов бійниці, віконця, грубо збитий стіл, тапчан і пеньки замість табуреток. Сам Дроздов, кухарка і шофер, такі ж просмалені сонцем і вітром, та ще вантажна машина‑півторатонка з обдертою фарбою, відполірованим до нестерпного блиску металом, наче по ньому старанно пройшлись наждаком,– оце й усе його господарство.
– Скаполіти знайшов. Завтра поведу – покажу.
І висипав на стіл кілька десятків кристалів.
Ми завмираємо: на темних дошках застиглі в кристалах сонячні промені. Застиглі лиш зовні, в гранях площин, а там, в глибині, під прозорою плівкою, сполохано металися навсібіч, спалахуючи золотистими зайчиками: от‑от вирвуться з вікового полону, і тоді вся оця низенька хатина осяється реліктовим світлом, спійманим ще тоді, коли наша земля була на багато мільйонів років молодшою.
Потім, уже в наметі, ми з Анатолієм збуджено розмовляли про ті кристали, про Зор‑Бурулюк.
Стояла холодна високогірна ніч. Гірштейн, Крат і Григорій Михайлович лишилися ночувати з гостинним господарем, а ми з Анатолієм вирішили нап'ясти намет: в хижі стояв невигубний дух овечого посліду – ще недавно пастухи тут тримали овець. Намет являв собою альпіністську споруду, пристосовану для того, щоб її ставити високо в горах: легкий, зручний, ні з кіллям не треба морочитись, ні носити з собою металеве кріплення, зате в ньому не розгуляєшся. Два надувні ліжники ледь лягли поруч: отака собі затишна домовинка два на півтора. Та ще й Дроздов попередив: уночі може випасти сніг.
І справді: ледь ми вкублилися, як вітер, який досі шарпав щосили намет, випробовуючи його міцність, раптом затих, а над нашими головами почувся сухий шурхіт. Як і все на Памірі, тут і сніг був сухий, і коли падав на шкіру, то лише холодив, а не зволожував. Шурхотіло все дужче, сипало все густіше, я подумав спершу з досадою, який в біса може бути завтра пошук: отак помете протягом ночі – вкриє все з головою, та одразу ж утішився: а сонце! Гаряче памірське сонце, що здатне за кілька хвилин розправитися з будь‑яким снігом. І так тепло, так затишно стало лежати в наметі під невпинний той шурхіт, що й жалко було засинати. І я, щоб прогнати сон, перепитав Анатолія;
– Так знайдете завтра свій скаполіт? – Бо Анатолій, коли Дроздов запропонував йому взяти на вибір будь‑який, гордо відмовився: «Дякую, я знайду сам. Мій кристал мене жде».
– Обов'язково знайду!
– Дроздов же там усе видзьобав.
– Мій полишив.
– Даремно ви все ж відмовились. Знайдете чи ні, а кристал уже мали б.
Анатолій повернувся до мене:
– Шановний Анатолію Андрійовичу, одразу видно, що ви ніколи не були геологом. Ви знаєте, що таке професійна сліпота?
– Не знаю.
– Ото ж то й воно!.. Чому Дроздов облазив весь Зор‑Бурулюк, а знайшов лише скаполіти? Та й то випадково.
– Бо, крім скаполітів, тут, мабуть, нічого немає.
– Ви так думаєте?
– А чому?
– Бо Дроздов усе життя шука п'єзокварц... Лише п'єзокварц... І помічає лише те, що пов'язано з цим оптичним кристалом. Ви думаєте, тільки в фізиці чи медицині вузька спеціалізація? Ми, геологи, слава богу, теж не пасемо задніх... Веду пошук вугілля чи нафти, пройду по діамантах і не нахилюся. Хіба що наступного разу те місце подалі обходитиму... Агат?.. Турмалін?.. А що це таке?.. З чим їх їдять? Памір бідний на коштовне каміння! Хто це сказав? Ходять лише по долинах, землю носами риють, вгору глянути ніколи. А жолуді – над головою висять. Над головою, шановний!.. Є в мене думочка... Ідейка одна... От перейду працювати в «Кварцсамоцвіт» – спробую відімкнути цю скриньку. Так що років за два запрошую вас на Зор‑Бурулюк...