— Я не бажаю слухати, — сказав Генрі. — Ти дратуєш мою дружину.
— Еге ж, — додав свій голос молодий товстун у кашкеті бейсбольної команди «Сіетл Марінерз».
Девід пригадав, що того звуть, здається, О’Кейсі. У кожному разі якось по-ірландськи, з апострофом.
— Прикуси свого язичка, бейбі!
Вілла нахилилася до Генрі, але той трохи відсторонився так, ніби в неї тхнуло з рота.
— Єдине, чому я дозволила Девіду притягнути мене сюди знову, це те, що цю місцину невдовзі почнуть розчищати! Генрі, ви знаєте, що таке бульдозер? Не маю сумнівів, що у вас вистачає розуму, щоб осягнути цю перспективу
— Примусь її замовчати! — схлипнула Рут придушеним голосом.
Вілла нахилилася ще ближче, очі палали на її гарненькому обличчі.
— А коли бульдозер зробить свою роботу і вантажівки відвезуть геть сміття, що було цією залізничною станцією — цим старим вокзалом, — де ви подінетеся?
— Дай нам спокій, прошу, — промовив Генрі.
— Генрі, як казала одна хористка: «Хоч маєте кредит, та він не високо стоїть».
Урсула Девіс, яка від самого початку недолюблювала Віллу, ступила вперед, виставивши щелепу.
— Пензлюй звідси, ти, паскудна курво.
Вілла різко обернулась.
— Так що, ніхто з вас цього не второпав? Ви мертві, ми всі тут мертві, і чим довше ви залишатиметеся на одному місці, тим важче буде піти десь інде!
— Вона має рацію, — підтакнув Девід.
— Атож, якби вона сказала, що місяць зроблений з сиру, ти додав би, що саме з сиру проволоне, — сказала Урсула, висока, напрочуд гарна жінка років сорока. — Вибач мені мою французьку, але вона так засцяла тобі очі, що це вже навіть не смішно.
Дадлі знову видав свою віслюче іржання, а дружина Райнгарта засопіла.
— Ви дратуєте пасажирів, ви, обоє, — це вступив Ратнер, невеличкий на зріст залізничник з винуватим обличчям. Він дуже рідко щось промовляв. Девід кліпнув, станція знову на мить запала в темряву, помережану місячними променями, І він побачив, що в Ратнера нема половини голови. Решта його обличчя вигоріла на чорне.
— Вони зруйнують цю станцію, і тоді вам нікуди буде подітися! — схлипнула Вілла. — Просто нікуди… до дідька! — вона витерла люті сльози собі зі щік обома кулаками. — Чому ви не підете з нами до міста? Ми вас проведемо. Там принаймні і люди… і світло… і музика.
— Мамуню, я хочу послухати музику, — промовила Паммі Андрісон.
— Цить, — вгамувала її мати.
— Якби ми були мертвими, ми б про це знали, — сказав Біґґерз.
— От він і підловив тебе, синку, — підморгнув Дадлі Девідові. — Що з нами трапилося? Як це ми стали мертві?
— Я… я не знаю, — промимрив Девід. Він глянув на Віллу. Вілла знизала плечима і похитала головою.
— Бачите? — сказав Ратнер. — Просто наш поїзд зійшов і рейок. Таке трапляється… я хотів сказати часто, але це зовсім не так, навіть тут, де залізничні колії потребують значного ремонту, однак таке буває іноді, на деяких роз’їздах.
— Ми упали, — промовила Паммі Андрісон. Девід подивився на неї, по-справжньому подивився, і на мить побачив труп, обгорілу лисину і зогниле лахміття платтячка. — Котивися, котивися, котивися. А тоді…
Вона видала горлом гримливе гуркотіння, склала докупи мої замурзані рученята, а відтак різко їх розвела: на дитячій мові жестів так показують вибух.
Схоже, вона хотіла сказати ще щось, та перш ніж встигла це робити, мати раптом ляснула її по щоці з такою силою, що дівчинка аж зуби вишкірила і слина бризнула їй з рота. Шокована Паммі якусь мить з непевністю дивилася на маму, а потім зайшлася голосним плачем на одній ноті, ще більш нестерпним, ніж її обридлива лічилка.
— Хто тебе навчив брехати, Памело? — заверещала, вхопивши дитину за плече, Джорджія Андрісон. Її пальці майже вгрузли у дитячу плоть, зникнувши з виду.
— Вона не бреше! — заявила Вілла. — Нас скинуло з рейок, і ми покотилися в ущелину! Тепер і я пригадала, і всі ви теж! Хіба ні? Хіба ні? Все написано на ваших обличчях! Все видно по ваших довбаних лицях!
Не дивлячись у бік Вілли, Джорджія Андрісон показала їй середнього пальця.
Іншою рукою вона трясла Паммі туди-сюди, туди-сюди. В очах Девіда в один бік смикалася дитина, в інший — обвуглений труп. Чому сталася пожежа? Тепер він згадав, як їх перекинуло, але від чого сталася пожежа? Він не пам’ятав, можливо тому, що не хотів пам’ятати.
— Хто тебе навчив брехати? — не вгавала Джорджія Андрісон.
— Не треба, мамо! — промурмотіла дівчинка.
Мати потягла виючу — так само монотонно, на одній ноті — дитину кудись у темряву.
На мить запала могильна тиша — всі дослухалися виття відправленої на заслання Паммі, — а тоді Вілла обернулася до Девіда.
— З тебе досить?
— Так, — відповів він. — Ходімо.
— Котіться до чортів на виступці й попутного вітру вам в гузна, — закандзюбисто попрощався з ними Біґґерз, на що Дадлі відгукнувся веселим іржанням.
Девід потягнувся за Віллою до двостулкових дверей, де біля одвірка так само, схрестивши руки на грудях, тулився Філ. Але раптом Девід звільнив свою руку з Віллиної долоні і підійшов до Гелен Палмер, котра, хитаючись вперед-назад, сиділа в кутку. Вона підвела на нього свої потемнілі, сповнені сумнівів очі.
— У нас риба на вечерю, — промовила вона ледь чутним шепотом.
— Щодо цього нічого не знаю, — сказав він. — А от щодо тутешнього запаху ви мали цілковиту рацію. Тхне тут старими гнилими сухарями.
Він озирнувся і побачив, як несхвально позирають на них і Віллою решта пасажирів у місячному сяйві, що за бажанням могло ставати світлом флуоресцентних ламп.
— Гадаю, цей запах притаманний місцям, які давно замкнено і опечатано, — сказав він.
— Пензлюйте мерщій звідси, — подав голос Філ Палмер. — Ніхто тут не купляється на ваші витрішки.
— Ніби я не бачу, — промовив Девід і вийшов слідом за Віллою в осяяні місяцем потемки. Наостанок він почув сумний, мов шепіт вітру, голос Гелен Палмер: «Спершу перве, а потім вторе».
Прогулянка назад до «26» дала в сумі дев’ять миль вечірнього моціону, але Девід анітрішечки не почувався втомленим. Він гадав, що привиди не знають втоми, так само як і спраги чи почуття голоду. Крім того, зараз був інший вечір. Тепер високо и небі сяяв, мов срібний долар, місяць уповні, і паркінг перед фасадом «26» був порожній. На бічній гравійній стоянці застигли в тиші кілька трейлерів і лиш один, безсонний, гарчав і увімкнутими ходовими вогнями. Над входом тепер виднівся напис ЦЬОГО ВІКЕНДУ ГРАТИМУТЬ «НАЙТХОКС». ПРИВОДЬ ДО НАС СВОЇХ ДІВЧАТ ВИТРАЧАТИ ГРОШЕНЯТ.
— Круто, — сказала Вілла. — Ти мене приведеш, Вовколякайло? Хіба я не твоя дівчина?
— Ти моя дівчина, і я тебе приведу, — відповів Девід. — Питання в тім, що нам робити зараз? Корчма ж бо зачинена.
— Звісно, ми все ’дно зайдемо всередину.
— Але ж там замок.
— Він зникне, якщо ми захочемо. Пам’ятаєш, сприйняття? Сприйняття і сподівання.
Він згадав і смикнув двері, вони відчинилися. Дух бару залишався тим самим, тільки тепер до нього домішався приємний сосновий запах якогось миючого засобу. На сцені було порожньо, і стільці стирчали на стійці догори ніжками, але неонове зображення кряжу Вінд Рівер горіло — чи то менеджери залишили його ввімкненим, чи це тому, що їм з Віллою так хотілося. Останній варіант був більш вірогідний. Порожній, та ще й подвоєний дзеркальною стіною, танцювальний майданчик здавався величезним. Перекинуті догори дригом неонові гори мерехтіли в глибинах до блиску натертої долівки.
Вілла втягнула носом повітря.
— Я чую запах пива і парфумів, — сказала вона, — запах спортивного авта. Це так гарно.
— Це ти гарна, — сказав він.
Вона обернулась до нього:
— Тоді поцілуй мене, ковбою.
Він поцілував її там же, на березі танцмайданчику і, судячи з того, що він відчув, любощі не були поза питанням. Зовсім ні.
Вона поцілувала обидва кутики його губ і відступила назад.
— Вкинь четвертачок у джукбокс, гаразд? Я хочу танцювати.
Девід підійшов до музичного автомату в кінці бару, вкинув 25-центову монету і натиснув №Б19 — зазвучали «Пропащі дні, пропащі ночі», версія Фреді Фендера. Надворі, на парковці, Честер Досон, котрий збирався подрімати кілька годин, перш ніж продовжити свій рейс на Сіетл з вантажем електроніки, підняв голову, дивуючись, чи не почулася йому музика, вирішив, що то йому приверзлося, ї знову заснув.
Девід з Віллою повільно рухались в порожньому просторі, іноді віддзеркалюючись у стіні, іноді — ні.
— Вілло…
— Помовч трохи, Девіде. Бейбі хоче танцювати.
Девід притих. Він занурився лицем в її волосся і дозволив музиці нести себе. Подумав, що тепер вони залишаться тут і час від часу люди бачитимуть їх. «26» може набути репутації закладу з привидами, але, либонь, навряд; люди не згадують про духів, коли п’ють, якщо п’ють вони не на самоті. Хіба що іноді, вже після кінця роботи бармен і остання офіціантка (та найстарша, що відповідає за розподіл чайових) почуватимуться незатишно, ніби на них хтось дивиться. Іноді вони чутимуть музику навіть після того, як вона припинилася, або помічатимуть відрух у дзеркалі проти танцмайданчику або в тім, що у лаунджі. Звісно, лиш краєчком ока. Девід подумав, що вони могли б досягти й кращих місцин, але загалом у «26» було непогано. Тут до самого закриття закладу є люди. І тут завжди буде музика.
Він замислився, що станеться з іншими, коли бульдозер зруйнує їхню ілюзію — а це трапиться. І скоро. Він уявив, як Філ Палмер намагатиметься прикрити свою перелякану ридаючу жінку від падаючих уламків, які не можуть їй зашкодити, бо її там, коректно кажучи, просто нема. Він уявив Паммі Андрісон, яку затиснула в обіймах її вересклива матір. Делікатного залізничника Ратнера, котрий казатиме: зберігаймо спокій, громадяни, голосом, якого не чутно проти ревища великих жовтих машин. Він уявив книгаря Біґґерза, який, накульгуючи, намагається втекти, врешті падає, а маятник чавунної кулі хитається, і бульдозери гарчать, і руйнують, і світ зникає.
Йому приємно було уявити, що за ними встиг приїхати потяг — ніби їхні спільні сподівання змусили його приїхати, — але насправді він у це не вірив. Він навіть загадувався, чи не може шок їх знищити, і вони погаснуть, мов полум’я свічок від подиху сильного вітру, але і в це він також не вірив. Надто виразно уявив їх після того, як від’їдуть геть бульдозери, сміттєвози й самоскиди, як вони стоятимуть у місячному світлі вздовж занедбаних іржавих рейок, а вітер задуватиме з кряжу, з повистом обгинаючи столову гору й збурюючи очерет. Він побачив, як вони під мільярдом зірок високогір’я туляться одне до одного в очікуванні свого потяга.
— Ти змерз? — спитала Вілла.
— Ні, чому ти так гадаєш?
— Ти здригнувся.
— Можливо, дрижаки взяли мою мертву спину, — сказав він.
Він заплющив очі, і далі вони просто вдвох танцювали у порожньому барі. Іноді їх можна було побачити в дзеркалі, а коли звідти зникали, в освітленому неоновим гірським хребтом порожньому барі залишалася тільки пісня у стилі кантрі.
1. Тільки швидкий біг допомагав
Після того як померла її дитина, Емілі стала бігати. Спершу добігала тільки до воріт, де, зігнувшись, впиралася руками в коліна й відпочивала, а пізніше вже до кінця кварталу і далі — аж до закусочної «Квік-Пік» біля підніжжя пагорба. Там вона зазвичай з'їдала бутерброд з маргарином, а якщо не могла вигадати чогось іншого, підживлювалася шоколадними батончиками «Хо-Хо» або тістечками «Рінг-Дінг». Попервах поверталася вона повільно, але згодом бігла й на зворотньому шляху. Пізніше вона перестала під'їдати. Це виявилося на диво нелегкою справою. Раніше вона не уявляла, як гарно цукор гамує журбу. Хоча, можливо, солодощі просто стали для неї якимсь фетишем. Як би там не було, а врешті-решт надійшов час сказати «бай-бай» батончикам. І вона це зробила. Їй вистачало самого бігу. Генрі називав фетишем її бігання, і вона погоджувалася з тим, що він має рацію.
— Що з цього приводу каже Стайнер? — спитав він її.
— Стайнер, як медик, каже, щоб я бігала, накачувала собі ендорфіни. — Вона промовчала про те, що не бачилася з Сюзен Стайнер відтоді, як поховали Амі. — Вона каже, що може виписати на цю вправу рецепт, якщо тобі він потрібен.
Емілі завжди вміла надурити Генрі. Навіть після смерті Амі.
— Ми можемо народити іншу дитину, — сказала вона, сидячи біля нього на ліжку, де він лежав, схрестивши ноги, а по щоках йому текли сльози.
Його втішали ці слова, ну то й добре, хоча ніколи в них не буде іншої дитини, бо, так би мовити, залишається ризик знову знайти в колисці посіріле, застигле немовля. Більше жодних марних серцево-легеневих реанімацій чи лементу по номеру 911, де оператор тобі відповідає — говоріть тихіше, мем, я вас не розумію. Але Генрі не варто було цього знати, і вона воліла його втішати, принаймні на початку. Вона вірила в те, що не хліб, а втіха — суть життя. Можливо, пізніше вона змогла б і сама втішитися. Проте це саме вона народила дефектну дитину. Ось у чому жах. Тож більше вона не ризикуватиме.
Потім у неї почалися напади головного болю. Скажені напади. І врешті вона таки пішла до лікаря, але не до Сюзен Стайнер, а до їхнього терапевта Мендеса. Мендес виписав їй рецепт на якийсь «Зоміг». До сімейної клініки, де приймав Мендес, вона доїхала автобусом, а по ліки до аптеки вже побігла. Бігом вона поверталася й додому — якихось дві милі, — і, коли нарешті добігла, у неї в боці, високо, між пахвою й ребрами, ніби застрягла сталева виделка. Вона дозволила собі на це не зважати. То був біль, що минається. Крім того, вона була виснажена і сподівалася, що зможе хоч трішечки поспати.
Вона заснула — аж до надвечір'я. На тім самім ліжку, де було зачато Амі, на тому, де плакав Генрі. Прокинувшись, вона побачила в себе перед очима плаваючі в повітрі примарні кола, безпомилкова ознака того — як вона вже звикла його називати — Славнозвісного головного болю Ем. Вона проковтнула одну з нових пігулок, і, на її подив — ледь не переляк, — біль дав задній хід і вшився. Спершу до потилиці, а там і зовсім щез. Вона подумала, що проти смерті дитини мусила б існувати така ж пігулка.
А ще вона подумала, що їй треба з'ясувати межі власної витривалості, і вирішила, що подібне з'ясування вимагає тривалого часу. Неподалік від дому був стадіон юнацької спортивної асоціації з біговою доріжкою. Вона почала туди їздити машиною вранці, одразу після того, як Генрі йшов на роботу. Генрі не розумів сенсу в бігові. Джоґґінґ — інша справа, чимало жінок займаються бігом підтюпцем. Скинути зайвих якихось чотири фунти з гузна, зменшити на якихось пару дюймів обсяг талії. Але Ем не мала зайвих чотирьох фунтів ні на задку, ні на боках, а джоґґінгу їй більше не вистачало. Вона мусила бігати, і то швидко. Тільки швидкий біг допомагав.
Вона ставила машину біля треку і бігала, поки могла бігти, аж поки спортивна майка на ній не темніла від поту спереду і ззаду, аж поки ледь волочила ноги, аж поки від виснаження не починалася гикавка.
Генрі довідався. Хтось побачив, як вона одна-однісінька бігає о восьмій ранку, і доповів йому. У них була гаряча полеміка з цього приводу. Полеміка переросла в дебати про розлучення.
— Це просто хобі, — сказала вона.
— Джоді Андерсон розповіла мені, як ти добігалась до того, що впала. Вона перелякалася, подумала, в тебе щось із серцем. Ем, це не хобі. І навіть не фетиш. Це — манія.
І він подивився на неї з докором. Отоді-то вона вхопила книжку і пожбурила в нього так, що та навіть розірвалася. Саме через цей докірливий погляд розірвалася. Вона більше не годна була його терпіти. Та ще й вкупі з отим його видовженим обличчям — це немов жити в одній хаті з бараном. Я вийшла за барана дорсетської сірої породи, — думала вона, — от і маю тепер це безкінечне бее-бее-бее.