Проте вона ще раз спробувала підвести логічну мотивацію під те, для чого, як здогадувалась, логічної мотивації не існувало. Так виявлялося магічне мислення; а також магічний спосіб дій. Наприклад, те ж саме бігання.
— Марафонці біжать, доки не впадуть.
— Ти збираєшся взяти участь у марафонському забігу?
— Можливо.
Але дивилася вона при цьому вбік. У вікно, на під'їзну алею. Алея кликала її. Алея вела до хідника, а хідник — у світ.
— Ні, — сказав він. — Ти не збираєшся брати участь у марафонському забігу. Ти не плануєш бігти марафон. Вона збагнула — з тим відчуттям осяйного одкровення, яке нам завжди дарує наочність, — що це апофеоз Генрі, що в цім полягає вся суть цього довбаного Генрі. Впродовж усіх шести років їхнього подружнього життя він завжди був у курсі того, що вона думає, відчуває, планує.
«Я втішала тебе, — подумала вона — ще не шаленіючи, але близько до того. — Ти лежав отут на ліжку, нюняв, а я тебе втішала».
— Біг є класичною реакцією психіки на той біль, який відчуваєш, — говорив він, як завжди, поважно. — Це називається відсторонення. Але якщо ти не відчуватимеш болю, люба, ти ніколи не зможеш...
Отоді-то вона й схопила першу, яка трапилася їй під руку, річ, і нею виявився роман «Дочка хранителя пам'яті» в паперовій палітурці. Вона колись було почала його читати, але покинула, зате тепер його читав Генрі і, судячи з закладки, вже встиг подолати три чверті. «У нього навіть літературний смак, як у дорсетського барана», — подумала вона і шпурнула книжку в нього. Книжка попала йому в плече. Він витріщив на неї широко розплющені здивовані очі, а потім рвонувся вперед. Либонь, хотів її просто обійняти, але хтозна? Невже хтось бодай щось може в такому розуміти?
Якби він кинувся на мить раніше, можливо, устиг би вхопити її за плече або за зап'ястя, а може, хоч ззаду, за майку. Та його скував секундний шок. Він запізнився, а вона вже побігла, пригальмувавши тільки раз, щоб підхопити зі столика в сінях свій гаманець на поясі. Під'їзною алеєю до хідника. А там вздовж узвозу, яким вона недовгий час прогулювалася, штовхаючи перед себе візочок, поряд з іншими матусями, які тепер демонстрували їй своє відчуження. Цього разу вона не збиралася зупинятися чи бодай стишувати біг. Емілі вибігла у світ одягненою лише в шорти, кросівки та майку з написом БЕРЕЖІТЬ ЛІДЕРА ГУРТУ ПІДТРИМКИ. Ринувшись униз пагорбом, вона на бігу оперезалася поясом з гаманцем і клацнула пряжкою. Що вона відчувала?
Радісне збудження. Чистий кайф.
Вона дісталася центру міста (дві милі, двадцять дві хвилини), не припиняючи бігу, навіть коли світлофор наказував стояти, у такі моменти вона тупцювала на місці. Двійко хлопців у «мустангу» з опущеним верхом — саме починалася пора для відкритого верху — пропустили її на розі Центральної і Східної вулиць. Один із них свиснув, Ем показала йому фак-пальця. Він засміявся й зааплодував, газонувши «мустангом» по Центральній.
При собі в неї було небагацько грошей, але вона мала пару кредитних карток. Особливо цінною була «Америкен Експрес», бо за її допомогою вона могла отримати дорожні чеки.
Вона усвідомила, що повертатися додому не збирається, принаймні не зараз. А коли ця думка замість смутку відгукнулася в ній почуттям полегшення — можливо, навіть ефемерного сп'яніння, — вона здогадалася, що це рішення на довший час.
Вона зайшла до готелю «Моріс», щоб звідти зателефонувати, а потім раптом вирішила зняти там собі номер. Є в них кімната на одну ніч? Є. Вона подала клерку кредитну картку «АмЕкс».
— Схоже, вам не потрібен носій, — промовив клерк, оцінивши на око її шорти й майку.
— Я поспішала з дому.
— Розумію. — Сказав таким тоном, що було ясно — він взагалі не розуміє нічого. Вона вхопила посунутий їй клерком ключ і поспішила через широкий хол до ліфтів, ледь стримуючись, щоб не побігти.
2. Судячи з голосу, ти плачеш
Вона хотіла купити якийсь одяг — пару спідниць, пару сорочок, дві пари джинсів, ще одні шорти, — але, перш ніж вирушити на закупи, мусила зателефонувати: спершу Генрі, потім — своєму батькові. Батько жив у Талахасі. Вона вирішила: краще буде спершу зателефонувати до нього. Номер його кабінету в гаражі вона не могла пригадати, зате пам'ятала номер мобільного. Він відповів після першого ж гудка. Чутно було ревіння автомобільних двигунів.
— Ем? Як ся маєш?
Це непросте запитання не видавалося аж надто складним.
— У мене все гарно, тату. Але я зараз в готелі «Моріс». Здається, я пішла від Генрі.
— Назавжди чи на спробу?
У його голосі не відчувалося здивування — він усе сприймав легко; у ньому це їй подобалося, — але ревіння двигунів спершу стишилося, а далі вщухло геть. Вона уявила, як він заходить до свого кабінету, зачиняє двері, бере, либонь, зі свого захаращеного столу її фотокартку й підносить собі до очей.
— Поки що не можу сказати. Просто зараз ще зарано.
— А через що так трапилося?
— Через бігання.
— Бігання?
Вона зітхнула:
— Не зовсім. Ти ж знаєш, як одне тягне за собою інше? Або цілу купу всякого іншого?
— Дитина. — Батько не промовляв імені Амі після смерті немовляти. З того часу вона назавжди стала дитиною.
— І те, як я переживаю через це. Генрі це неприємно бачити. Я зрозуміла, що хотіла б пережити це по-своєму.
— Генрі — гарний чоловік, — сказав їй батько, — але в нього своє ставлення до проблем. Безперечно.
Вона мовчки чекала.
— Що можу зробити я?
Вона пояснила. Він погодився. Знала, що він погодиться, але не раніше, ніж почує всю історію цілком. Вміти вислухати — це найважливіше, а Расті Джексон був спеціалістом і в цій справі. Один з трьох автомеханіків, що працювали в університетському гаражі, він став однією з чотирьох найвпливовіших персон у всьому кампусі Талахасі (про це вона не від нього чула, він взагалі про таке не казав ні їй, ні будь-кому іншому) саме завдяки своєму вмінню вислуховувати.
— Я пішлю Маріет прибрати в домі, — сказав він.
— Не треба, тату. Я можу й сама прибрати.
— Я так хочу, — сказав він. — Там давно час влаштувати генеральну чистку. Той чортів будинок простояв зачиненим майже рік. Після того як померла твоя мати, я нечасто наїжджав до Вермільйона.Тут завжди знаходиться для мене якесь заняття.
І материне ім'я — Дебра — він також перестав промовляти. Після її похорону (рак яєчників) він просто почав її називати твоя матір.
Ем ледь не промовила — ти певен, що не проти? — але такі слова кажуть, коли послугу пропонує тобі хтось чужий. Або батько із зовсім іншою вдачею.
— Ти хочеш туди, щоб там бігати? — спитав він. У його голосі чулася посмішка. — Там довжелезний пляж, є де побігати, і довга дорога там також є. Ти й сама про все це знаєш. Там не доведеться розштовхувати когось ліктями, щоб не заважали твоєму бігові. Відтепер і до жовтня на Вермільйоні буде зовсім порожньо.
— Я хочу туди, щоб там думати. І, гадаю, щоб покінчити з жалобою.
— Це добре, — сказав він. — Замовити для тебе квиток на літак?
— Я й сама можу.
— Звісно, можеш. Емі, з тобою все гаразд?
— Так, — відповіла вона.
— Судячи з голосу, ти плачеш.
— Так, трохи, — погодилася вона, витираючи обличчя. — Все це трапилося так раптово. — Як смерть Амі, могла б вона додати. Дитина пішла скромно, як маленька леді. Анічичирк з бейбі-монітора. Йди з дому тихо, не грюкай дверима, — часто нагадувала їй матір, коли Ем була дівчинкою-підлітком.
— А Генрі не оселиться неподалік у якомусь готелі, щоб тебе турбувати?
Вона почула в його голосі легке, делікатне занепокоєння, перед тим як він промовив турбувати, і усміхнулась попри сльози, котрі все ще не припинилися.
— Якщо ти маєш на увазі, чи він не приїде туди, щоб мене побити... то це не в його стилі.
— Чоловіки іноді міняють стиль, коли їхні дружини раптом зриваються й тікають геть — хай навіть усього лише заради бігу.
— Але не Генрі, — заперечила вона. — Він не той чоловік, який турбуватиме когось.
— Ти певна, що не хочеш спершу заїхати до Талахасі?
Вона трохи забарилася з відповіддю. Їй і хотілося, але...
— Мені потрібно якийсь час побути на самоті. Все інше згодом. — І повторила: — Усе трапилося занадто швидко.
Хоча вважала, що все вибудовувалося поволі. Можливо, існувало навіть від самого початку, закладене у ДНК їхнього подружжя.
— О'кей, я люблю тебе, Емі.
— Я тебе теж люблю, тату. Дякую тобі, — сказала вона крізь сльози. — Я тобі дуже вдячна.
* * * * *
Із Генрі не було клопоту. Генрі навіть не спитав, звідки вона телефонує. Він сказав:
— Не лише тобі потрібна розлука на якийсь час. Либонь, це на краще.
Вона ледь стрималась — її це вразило як абсурдне й водночас як цілком нормальне бажання — від того, щоб йому подякувати. Найкращою відповіддю їй здалося — промовчати. Наступні його слова довели правильність її вибору.
— Кому ти телефонувала по допомогу? Королю гаражу?
Цього разу вона ледь стрималася, щоб не спитати його, чи він уже устиг подзвонити своїй матері. Дотримання принципу «зуб за зуб» ніколи нічого не вирішувало.
Вона промовила — і сподівалася, що це прозвучало стримано:
— Я іду на острів Вермільйон. До будиночка мого тата.
— До тієї халупи. — Їй здалося, що він ледь не пирхнув. Так само як цукерки «Хо-Хо» і бісквіти «Твінкі», будинки лише з трьох кімнат і без гаражу випадали з системи вірувань Генрі.
Ем сказала:
— Коли дістануся туди, зателефоную тобі.
Довга пауза. Вона уявила, як він стоїть у кухні, прихилившись головою до стіни, міцно, аж кісточки пальців йому побіліли, стискає телефонну слухавку, боячись прохопитися гнівом. Оскільки їхні шість років разом здебільшого були гарними роками, вона сподівалася, що він стримається. Втім, невідомо, чи з ним дійсно відбувається те, що вона собі уявила.
Коли він заговорив знову, голос звучав спокійно, щоправда, досить втомлено.
— Ти прихопила свої кредитні картки?
— Так. Але я не збираюся ними зловживати. Проте мені потрібна моя половина... — Вона затнулася, прикусивши губу. Ледь не назвала свою померлу дочку дитиною, а це було б негарно. Нехай батько так її називає, але тільки не вона. І продовжила спочатку.
— Моя половина грошей, що ми їх відкладали на коледж для Амі, — мовила вона. — Гадаю, там небагато, проте...
— Там більше, ніж ти гадаєш, — сказав він.
У його голосі знову почулося роздратування. Вони почали відкладати ті гроші не від народження Амі, навіть не тоді, коли Ем завагітніла, а ще як почали пробувати зробити дитину. Спроби затягнулися на чотири роки, і невдовзі перед тим, як Емілі нарешті зачала, йшлося вже про різні варіанти лікування безпліддя. Одним з варіантів було — взяти маля з притулку.
— Ті інвестиції були не просто вдалими, вони виявилися дарунком небес — особливо акції комп'ютерних компаній. Морт завів нас до цієї справи в найкращий час і витягнув звідти в абсолютно золотий момент. Емі, ти не повинна виймати яйця з цього кошика.
Отак з ним завжди. Він розповідає їй, що вона повинна чи не повинна робити.
— Я повідомлю тобі свою нову адресу, щойно її матиму, — сказала вона. — Роби зі своєю половиною що забажаєш, а мою надішли мені у вигляді банківського чека.
— Не припиняєш своєї біганини, — мовив він, і, хоча від цього менторського, зверхнього тону в неї виникло бажання, щоб він опинився поряд, щоб вона знову могла пожбурити в нього книжку — цього разу в твердій палітурці, — вона промовчала.
Нарешті він зітхнув.
— Слухай-но, Ем, я вшиюся звідси на кілька годин. Приходь і збери свою одежу чи що там тобі треба. Я залишу тобі трохи грошей на туалетному столику.
На мить вона спокусилася; аж раптом усвідомила, що гроші на туалетному столику чоловіки залишають для повій.
— Ні, — відповіла вона. — Я хочу все розпочати з нуля.
— Ем. — Відтак довга пауза. Вона вирішила, що він бореться зі своїми емоціями, від цієї думки в неї знову засвербіли очі. — Це в нас уже кінець, дівчинко?
— Не знаю, — відповіла вона, докладаючи зусиль, щоб голос звучав рівно. — Про це ще рано говорити.
— Якби я мусив угадати, я сказав би, що так. Сьогодні я переконався у двох речах. Одна з них полягає в тому, що здорова жінка може бігати довго.
— Я тобі зателефоную, — сказала вона.
— Друга — це те, що, коли йдеться про подружжя, живі діти діють як клей, а мертві — як кислота.
Це її вжалило найболючіше з усіх тих слів, що він міг би сказати, бо цим він принижував Амі до рівня паскудної метафори. Ем такого б собі не дозволила. Вважала, що ніколи б не змогла на таке зважитися.
— Я тобі подзвоню, — повторила вона і поклала слухавку.
3. Острів Вермільйон лежав заціпенілий і майже порожній
Отже, Емілі Овенсбі пробігла під'їзною алеєю, відтак униз пагорбом до закусочної «Квік-Пік», а далі по треку Південно-Клівлендської філії Асоціації юніорів. Вона прибігла до готелю «Моріс». Вона вихопилася із заміжнього життя, немов та жінка, що раптом наважилась попустити собі й рішуче випурхнула зі своїх сандалій. Далі вона домчала (за допомогою Південно-західних авіаліній) до Форт-Маєрсу у Флориді, де орендувала авто, й поїхала звідти на південь, до Нейплза. Острів Вермільйон лежав заціпенілий і майже порожній під пекучим червневим сонцем. Дорога простяглася на дві милі паралельно до острівного пляжа — від підйомного моста до відрізка батькової під'їзної алеї. Там стояла вбога на вигляд, давно не фарбована халупа — з блакитним дахом і облупленими блакитними віконницями зовні, однак затишна і з кондиціонером.
Коли вона вимкнула двигун «ніссана», залишилися тільки звуки хвиль, що билися об порожній пляж, та десь неподалік раз у раз скрикувала ух-ох, ух-ох якась стривожена пташка.
Ем поклала голову на кермо машини й проплакала п'ять хвилин, виливаючи з себе всю напругу й жахи, що назбиралися в ній за останні півроку. Принаймні намагалася це зробити. В межах чутності тут не було нікого, окрім того птаха з його ух-ох. Нарешті виплакавшись, вона зняла майку і ретельно витерла все: шмарклі, піт і сльози. Витерла лице і верх грудей, котрі ховалися під простим сірим спортивним ліфчиком. Відтак рушила до будинку, під підошвами її кросівок рипіли мушлі й уламки коралів. Нахилившись дістати ключ зі схованки під незважаючи-ні-на-що-чарівним садовим гномом у вилинялому червоному капелюшку, вона усвідомила, що вже понад тиждень не відчуває звичного головного болю. Це її особливо втішило, зважаючи на те, що пігулки «Зоміг» залишилися за тисячу миль звідси.
Через п'ятнадцять хвилин, одягнена в шорти й батькову стару сорочку, вона вже бігла пляжем.
* * * * *
Протягом наступних трьох тижнів її життя набуло абсолютної простоти. На сніданок вона пила каву й помаранчевий сік, на ланч з'їдала величезні порції зеленого салату, а в обід жадібно наминала страви від «Ставфер», зазвичай макарони з сиром або зварені шматки телятини з тостами у фірмовій упаковці — це їдло її батько називав гівном на паличці. Та їй потрібні були вуглеводи. Вранці, коли ще було холодно, вона бігала по пляжу босоніж, смугою припливу, там, де сирий пісок був щільним і здебільшого без мушлів. У післяобідній час, коли ставало спекотно (і часто дощило), вона бігала по тінистій майже на всьому її відтинку дорозі. Траплялося, вона промокала до нитки. У таких випадках вона бігла крізь дощ, часто усміхаючись, іноді навіть регочучи, а повернувшись, роздягалась у передпокої і кидала вимоклий одяг у пральну машинку, яка — так зручно — знаходилась лише за три кроки від душу.