А Фелісіте тим часом пробралася до фортепіано. Вона посадила співати старшу з панночок Растуаль, яка дуже приємно виконувала романси. Потім, переконавшись, що їх ніхто не може підслухати, вона потягла за собою абата Фожа у віконну нішу і спитала:
— Що ви зробили абатові Фенілю?
Вони продовжували розмову пошепки. Опочатку священик удав, що він дуже здивований, але коли пані Ругон прошепотіла кілька слів, знизавши при цьому плечима, він здався і теж заговорив. Обоє вони всміхалися, наче говорили одне одному милі речі, але блиск їхніх очей свідчив, що вони розмовляють про щось важливе.
Фортепіано замовкло, і панночці Растуаль довелося проспівати ще «Голубку солдата», яка мала в ті часи великий успіх.
— Ваш дебют був зовсім невдалий, — шепотіла Фелісіте,¦— ви були неможливі, і я раджу вам не приходити сюди якийсь час… Треба, щоб вас полюбили, чуєте? Суворість вас погубить.
Абат Фожа замислився.
— Ви гадаєте, що всі брудні історії розповів абат Феніль? — спитав він.
— О, він надто хитрий, щоб діяти відкрито; але він, певне, нашептав ці речі на вухо котрійсь із своїх парафіянок. Я не знаю, чи він розгадав, хто ви, але він боїться вас, це ясно, він боротиметься з вами всіма можливими засобами… Найгірше те, що він духівник найвпливовіших осіб нашого міста. Це завдяки йому був обраний маркіз де Лагріфуль.
— Не треба було мені приходити на ваш вечір, — вихопилось у священика.
Фелісіте прикусила губу і схвильовано провадила далі:
— Вам не треба було компрометувати себе з такою людиною, як цей Кондамен. Я робила так, щоб було найкраще. Коли особа, яку ви знаєте, написала мені з Парижа, я гадала, що буду вам корисною, якщо запрошу вас до себе. Я думала, що ви зумієте знайти собі тут друзів. Це був би перший крок. Але ви замість того, щоб постаратись сподобатися, настроїли всіх проти себе… Даруйте мені мою відвертість, але я вважаю, що ви повертаєтесь спиною до успіху. Ви наробили стільки помилок, оселившись у мого зятя, замурувавшись у себе, і, нарешті, ви носите сутану, з якої сміються вуличні хлопчаки.
Абат Фожа зробив роздратований жест. Але він лагідно відповів:
— Я скористаюся з ваших порад. Тільки не допомагайте мені, це попсує все.
— Правда, це тактика розумна, — сказала стара пані. — Повертайтеся в цю вітальню тільки переможцем… Ще одне слово, любий абате. Відома вам особа в Парижі дуже зацікавлена у вашому успіхові, і тому й я хочу вам допомогти. Отже, послухайте моєї поради, не напускайте на себе такого суворого вигляду, будьте люб’язні, старайтесь подобатися жінкам. Затямте це добре: старайтесь подобатися жінкам, коли хочете, щоб Плассан став вашим.
Старша панночка Растуаль закінчила романс, взявши останній акорд. Почулися оплески. Пані Ругон покинула абата Фожа, щоб похвалити співачку. Потім, стоячи посеред вітальні, вона стала прощатися з гостями, які вже розходились, потискуючи їм руки. Була одинадцята година. Абат був дуже незадоволений, побачивши, що достойний Бурет, скориставшись з музики, непомітно зник, а він думав піти разом з ним, що дало б йому можливість пристойно вийти з вітальні. Тепер же йому треба було йти самому, і це вже був справжній провал, на завтра по всьому місті підуть розмови про те, що його виставили за двері. Він знову заховався в ніші вікна, вичікуючи слушного моменту і обдумуючи спосіб, як ретируватися без ганьби.
Тим часом вітальня потроху порожніла, залишилося тільки декілька дам. Тоді він помітив дуже просто одягнену жінку. Це була пані Муре, злегка завите волосся робило її молодшою. Його вразив спокійний вираз її обличчя, на якому великі чорні очі, здавалось, дрімали. Він не бачив її протягом усього вечора, напевно, вона сиділа нерухомо десь у кутку, досадуючи, що сидить без роботи, згорнувши руки на колінах. Поки він її розглядав, вона підвелась, щоб попрощатися з матір’ю.
Найбільшою втіхою для Фелісіте було дивитись, як плассанське вибране товариство виходить з її вітальні з реверансами, дякуючи за пунш, за приємні години, проведені в її домі; вона згадувала, як колись це вибране товариство «топтало її чобітьми», за її ж грубим висловом, тоді як тепер найповажніші його представники знаходили найніжніші усмішки для цієї «любої пані Ругон».
— Ах, пані, — сипав їй компліменти мировий суддя Мафр, — у вас не помічаєш, як лине час.
— Тільки ви одна вмієте приймати гостей у цьому дикому краї, — воркувала гарненька пані де Кондамен.
— Ми чекаємо вас завтра на обід, — казав пан Делангр, — але вже чим бог послав, ми не можемо вас так прийняти, як ви…
Марта мусила переждати всі ці похвали, щоб підійти до матері. Вона поцілувала її і вже хотіла йти, коли Фелісіте затримала її, шукаючи когось очима коло себе. Помітивши абата Фожа, вона сказала всміхаючись:
— Пане абат, ви галантна людина?
Абат вклонився.
— Тоді, зробіть ласку, проведіть мою дочку, ви ж живете в тому самому будинку. Сподіваюсь, це не обтяжить вас, а там є така темна вуличка, якою страшно йти самій.
Марта, як завжди, спокійно запевняла, що вона не маленька дівчинка і не боїться. Але мати так наполягала — мовляв, вона тоді буде спокійніша, — що Марті довелося скористатися люб’язністю абата. Проводжаючи їх обох до площадки сходів, Фелісіте, усміхаючись, шепнула на вухо абатові:
— Пам’ятайте, що я вам сказала… Старайтесь сподобатися жінкам, коли хочете, щоб Плассан був ваш.
VII
Того ж вечора Муре, який ще не спав, коли Марта прийшла додому, закидав її запитаннями, бажаючи знати всі події вечора. Вона відповіла, що все було, як і завжди, вона не помітила нічого незвичайного. Додала тільки, що абат проводжав її додому і по дорозі розмовляв з нею про зовсім незначні речі. Муре був страшенно незадоволенні! отою, як він її назвав, «млявістю» своєї дружини.
— Коли б хтось заподіяв собі смерть на вечорі у твоєї матері, — сказав він, сердито ховаючи голову в подушки, — то, напевно, не ти принесла б мені цю новину.
На другий день, повернувшись додому на обід, він зразу ж, тільки-но побачив Марту, закричав їй:
— Я так і знав, ти маєш очі, щоб нічого не бачити, моя люба… Ах, як я тебе в цьому пізнаю! Просидіти цілий вечір у вітальні і навіть не помітити, що кажуть і що роблять навколо тебе… Та ціле ж місто говорить про це, чуєш ти? Я не міг і кроку ступити, щоб не зустріти когось, хто не розповів би мені про це.
— Про що ж, мій друже? — спитала здивована Марта.
— Про великий успіх абата Фожа, хай йому всячина. Його виставили за двері з зеленої вітальні.
— Та ні бо, я запевняю тебе, я нічого такого не бачила.
— Ет! Я ж тобі сказав, що ти не бачиш нічого… Чи ти знаєш, що наш абат накоїв у Безансоні? Він чи то задушив якогось священика, чи то зробив якийсь підлог. Напевно невідомо… В усякому разі, йому добре перепало. Він аж позеленів. Тепер він пропаща людина.
Марта опустила голову, даючи своєму чоловікові волю тріумфувати з приводу провалу абата. Муре був у захваті.
— Я лишаюсь при першій своїй думці, — провадив він далі, — твоя мати робить з ним якісь махінації. Мені розповідали, що вона прийняла його дуже люб’язно. Правда ж, це вона попросила абата провести тебе? Чому ти мені цього не сказала?
Марта злегка знизала плечима, не відповідаючи нічого.
— Ти справді якась дивна! — скрикнув він. — Всі ці деталі дуже важливі. Адже пані Палок, яку я тільки що здибав, сказала мені, що вона лишилася з кількома дамами, щоб побачити, як абат виходитиме з вітальні. Твоя мати використала тебе, щоб прикрити вихід попа, невже ти цього не розумієш?.. Постарайся лишень пригадати, що він говорив тобі, проводжаючи тебе додому?
Він сів перед дружиною і допитливо дивився на неї своїми маленькими очима.
— Боже мій, — терпляче відповіла вона, — він говорив зі мною про зовсім незначні речі, про які кожен може говорити… Про погоду, що дуже холодно, про те, що вночі місто таке спокійне; потім, здається, сказав, що дуже приємно провів вечір.
— Ах, лицемір! А не розпитував він тебе про твою матір, про людей, яких вона приймала?
— Ні. Та й дорога недовга від вулиці Банн сюди, ми не витратили на це й трьох хвилин. Він ішов поруч зі мною, не запропонувавши мені навіть руки, і ступав так широко, що я змушена була майже бігти… Я не розумію, чого це ви отак накинулись на нього. Вигляд у нього досить жалюгідний. Він тремтів від холоду, сердешний, у своїй старій сутані.
Муре не був лихою людиною.
— Це таки правда, — промовив він, — відколи почалися морози, йому не тепло.
— Потім, — вела далі Марта, — нам на нього нема чого скаржитися: платить він справно, не робить ніякого шуму… Де б ти знайшов такого хорошого пожильця?
— Ніде, я знаю… Те, що я тобі оце сказав, я зробив для того, щоб показати тобі, як ти ні на що не звертаєш уваги, коли куди-небудь ходиш. По-друге, через те, що я надто добре знаю ту кліку, яку приймає твоя мати, щоб надавати значення тому, що виходить з її чудової зеленої вітальні. Завжди плітки, брехня, якісь неймовірні історії. Безперечно, абат нікого не задушив і нікого не зробив банкрутом. Я так і сказав пані Палок: «Чуже під лісом бачимо, а свого й під носом не добачаємо». Тим краще, якщо вона прийняла це на свій рахунок.
Муре казав неправду: нічого такого він пані Палок не говорив. Але Мартина добрість вплинула на нього; йому стало трохи соромно, що він так радіє з невдач свого пожильця. В наступні дні він став цілком на бік священика. Зустрічаючись з деякими людьми, яких він терпіти не міг, — паном де Бурде, паном Делангром, лікарем Порк’є, — він вихваляв абата Фожа тільки для того, щоб сказати їм щось наперекір, здивувати їх і роздратувати. За його словами, абат був людиною надзвичайною, людиною неабиякої мужності, що з великою гідністю терпить свою бідність. «Подумати тільки, які, справді, лихі люди!» Він натякав на осіб, яких приймали Ругони, цю зграю лицемірів, святенників, пихатих дурнів, що ненавидять блиск справжньої чесноти. Через деякий час усі невдачі абата зробилися ніби його власними, він користався його іменем, щоб громити зграю Растуаля і зграю із супрефектури.
— Хіба не жахливо, — казав він іноді дружині, забуваючи, що вона чула інше з його уст, — бачити, як люди, що накрали собі багатства не знати звідки, отак накидаються на людину бідну, що немає двадцяти франків, щоб купити візок дров!.. Ні, знаєш, такі речі мене обурюють.
Щодо мене, нехай їм біс, то я можу поручитися за нього. Я знаю, що він робить, я знаю, який він, бо він живе зі мною під одним дахом. Отже, я їм кажу правду в вічі і, коли зустрічаю їх, поводжуся з ними так, як вони заслуговують… І я не спинюся на цьому. Я хочу, щоб абат став моїм другом. Я хочу прогулюватися з ним під руку на бульварі: нехай усі бачать, що я, чесна і багата людина, не боюсь, щоб мене зустріли з ним. Раджу і тобі бути дуже ласкавою до цих бідних людей.
Марта непомітно всміхнулась. Вона дуже раділа, що її чоловік тепер так прихильно ставиться до їхніх пожильців. Розі дали наказ бути послужливою. Їй дозволили в дощові дні виконувати доручення пані Фожа. Але та завжди відмовлялася від допомоги куховарки. Проте вона вже перестала бути такою стриманою і мовчазною, як на початку. Одного ранку Марта, сходячи з горища, де зберігалися фрукти, здибала її; після короткої розмови вона навіть погодилась узяти дві чудові груші. Оці дві груші поклали початок ближчим стосункам.
Абат Фожа і собі вже не біг так швидко по сходах. Шелест його сутани попереджав Муре, який щодня тепер чекав на нього внизу, дуже задоволений, як він казав, що вони якийсь шматочок дороги пройдуть разом. Подякувавши йому за послугу дружині, Муре намагався вивідати, чи піде він ще до Ругонів. Абат засміявся і сказав, нітрохи не збентежившись, що він не створений для світського товариства. Муре був у захваті, він гадав, що якоюсь мірою вплинув на рішення свого пожильця. І він почав мріяти про те, щоб цілковито відвернути його від зеленої вітальні і зберегти для себе одного.
Отож того вечора, коли Марта розповіла йому, що пані Фожа погодилась узяти дві груші, він побачив у цьому щасливу прикмету, яка сприяла здійсненню його намірів.
— Невже ж таки вони справді не палять у себе в таку холоднечу? — спитав він якось при Розі.
— Де там, пане, — відповіла куховарка, зрозумівши, що питання звернено до неї, — я ніколи не бачила, щоб хтось приніс туди хоч маленький оберемок дров. Якщо тільки вони не палять своїх чотирьох стільців або якщо пані» Фожа не приносить дрова в своєму кошику, разом з харчами.
— Недобре, ви, Розо, робите, що глузуєте з них, — сказала Марта. — Ці бідолашні люди, мабуть, тремтять від холоду в тих величезних кімнатах.
— Певна річ, — сказав Муре, — вночі було десять градусів морозу. Побоюються за оливкові дерева. Вода у відрі нагорі замерзла… Тут кімната невелика, враз нагрівається.
Справді, стіни вітальні були добре зашпакльовані, жодний подув холодного повітря не міг проникнути крізь щілини. В кімнаті топили велику кахляну грубу, і там було тепло, як у лазні. Взимку діти гралися й читали коло столу, а Муре, дожидаючись години, коли він піде спати, примушував дружину грати з ним у пікет, що було для неї справжньою мукою. Довго вона відмовлялася брати карти в руки, кажучи, що не знає жодної гри, але він навчив її грати в пікет, і Марті довелося примиритися з цим.
— Знаєш що, — провадив він далі, — треба запросити абата Фожа і його матір провести з нами вечір… Принаймні вони хоч трохи зігріються за ті дві-три години. І нам буде веселіше з ними. Запроси їх ти, вони не зважаться відмовитись.
На другий день Марта, зустрівши пані Фожа в передпокої, запросила її і абата до себе. Стара відразу, не вагаючись, прийняла запрошення за себе і за сина.
— Це дуже дивно, що вона не огиналась, — сказав Муре. — Я думав, що їх доведеться довго просити. Абат починає розуміти, що не можна жити отаким вовком.
Увечері Муре наказав, щоб скоріше прибрали зі столу. Він навіть звелів купити тістечок і поставив пляшку підігрітого вина. Хоч він і був досить скупенький, проте хотів показати, що не тільки Ругони вміють приймати гостей. Пожильці з третього поверху прийшли близько восьмої. Абат Фожа був одягнений у нову сутану. Це так вразило Муре, що він ледве міг вимовити кілька слів у відповідь на привітання священика.
— Справді, пане абат, це для нас велика честь… Нумо, діти, подайте стільці…
Всі посідали навколо столу. Було дуже жарко. Муре наклав повнісіньку грубу, бажаючи показати, що для нього якісь два-три зайвих поліна нічого не важать. Абат Фожа був дуже привітний: він приголубив Дезіре, розпитував обох хлопців про їхні заняття. Марта плела панчоху, час від часу вона підводила очі, здивована мелодійними модуляціями цього чужого голосу, такого незвичного в задумливій тиші їхньої їдальні. Вона пильно дивилася в суворе обличчя священика, на його грубі риси; потім знову опускала голову, не ховаючи свого інтересу до цієї такої муж ньої і водночас такої добросердої людини, до того ж, як вона знала, ще й убогої. А Муре безцеремонно пожирав очима нову сутану абата; він не міг стриматись, щоб не сказати з усмішкою:
— Даремно, пане абат, ви так пишно вбралися, ідучи до нас. Ви ж добре знаєте, що ми люді прості.
Марта почервоніла. Але абат весело розповів, що він тільки сьогодні купив сутану і одягнув її, щоб зробити приємність матері, — в новому вбранні він здається їй гарним, як король.
— Правда, мамо?
Пані Фожа ствердно кивнула головою, не зводячи з сина очей. Сівши навпроти абата, вона, як заворожена, дивилась на його обличчя, осяяне яскравим світлом лампи.
Поговорили про се, про те. Здавалося, абат Фожа втратив свою похмуру холодність. Він зберіг свою поважність, але вона була поблажлива, добродушна. Він слухав Муре, відповідав йому на різні запитання, здавалося, цікавився його плітками. Той навіть почав розповідати йому, як він живе:
— Отже, — закінчив він, — ми проводимо всі вечори так, як оце ви бачите, — тихо і спокійно. Ми нікого до себе не запрошуємо, бо краще почуваємо себе в своїй сім’ї. Щовечора я граю в пікет з своєю дружиною. Це стара звичка, без цього я, здається, не міг би заснути.