— Але де вони взяли грошей, щоб купити будинок?
— А! Це, мій любий, повито темрявою невідомості… Їхній син Ежен, той, що зробив у Парижі таку блискучу політичну кар’єру, депутат, міністр, довірений радник у Тюїльрі, легко здобув і посаду, і орден для батька, який тут утнув якусь хитру штуку. Щодо будинку, то вони купили його з допомогою якоїсь угоди, мабуть, позичили у когось з банкірів… У всякому разі, тепер вони багаті, шахраюють, надолужують прогаяний час. Я думаю, що Їхній син не припинив з ними листування, бо досі вони не зробили ще жодної дурниці.
Голос замовк, але зараз же почав знову з приглушеним сміхом:
— Ні, я мимоволі сміюся, коли бачу, як ця проклята дзига Фелісіте корчить із себе герцогиню!.. Я завжди згадую її жовту вітальню з потертим килимом, брудними консолями і засидженим мухами серпанком на маленькій люстрі. Ось вона вітається з панночками Растуаль. Ач, як вона грає шлейфом своєї сукні… Ця стара, мій друже, колись лусне від гонору посеред своєї зеленої вітальні.
Абат Фожа повернув трохи голову, щоб бачити, що діється у великій вітальні. Пані Ругон у всій своїй величі сиділа серед гостей; здавалось, вона виросла на своїх коротеньких ніжках, і під її поглядом королеви-переможниці схилялися всі спини навколо неї. Час від часу її повіки здригалися, вона ніби зомлівала серед темних шпалер, під золотими відблисками плафона.
— А ось і ваш батько, — сказав бас, — ось входить наш любий лікар… Дивно, що він нічого не розповів вам. Він знає про всі ці речі краще за мене.
— Е! Мій батько боїться, щоб я його не скомпрометував, — весело сказав другий голос. — Знаєте, він зрікся мене, запевняючи, що через мене він втратить своїх пацієнтів… Даруйте мені, я бачу там синів Мафра, піду потиснути їм руки.
Почувся гуркіт стільців, і абат Фожа побачив високого юнака з уже змарнілим обличчям, який пройшов через будуар. Його співрозмовник, який з такою злістю шпетив Ругонів, теж підвівся. Він сказав кілька компліментів дамі, що проходила біля нього, вона сміялась і називала його «любий пан де Кондамен». Тут абат впізнав у ньому того вродливого шістдесятирічного чоловіка, якого Муре показав йому в саду супрефектури. Пан де Кондамен підійшов до каміна, сів з другого його боку і дуже здивувався, побачивши абата Фожа, якого закривала висока спинка крісла. Але він нітрохи не збентежився і з апломбом світської людини звернувся до абата:
— Пане абат, мені здається, що ми оце сповідалися перед вами, не бажаючи того… Це великий гріх — лихословити про своїх ближніх, правда? На щастя, ви були тут і можете дати нам розгрішення.
Хоч як володів абат своїм обличчям, він все-таки ледь почервонів. Фожа чудово зрозумів натяк пана де Кондамена, що він притаївся тут, щоб підслухати їхню розмову. Але той був не з тих, які сердяться на цікавих, навпаки, він був дуже задоволений, що священик став його співучасником. Тепер він міг розмовляти вільно і згаяти вечір, розповідаючи скандальні історії про всіх присутніх. Це була одна з найулюбленіших його розваг. Цей недавно прибулий до Плассана абат здавався йому чудовим слухачем, тим паче, що у нього було обличчя людини, готової слухати найгидкіші плітки; та й сутана на ньому була занадто жалюгідна, щоб одвертість з ним могла мати неприємні наслідки.
За якихось чверть години пан де Кондамен цілком опанував себе. Він описував абатові Фожа Плассан з люб’язністю світської людини.
— Ви чужинець серед нас, пане абат, — говорив він, — і я був би щасливий стати вам у пригоді… Плассан — маленьке місто, до якого, кінець кінцем, можна якось пристосуватися. Я сам родом з околиць Діжона. Коли мене призначили сюди інспектором лісного відомства, я зненавидів цей край, я нудився тут смертельно. Це було напередодні Імперії. Після п’ятдесят першого року, особливо в провінції, було дуже невесело. В цьому департаменті всі жителі тремтіли від страху. Побачивши жандарма, кожен ладен був крізь землю провалитися… Потроху все заспокоїлось, усі повернулися до свого звичайного життя; мусив примиритись і я. Я не сиджу на місці, роблю верхи довгі прогулянки, завів кілька приємних знайомств.
Він притишив голос і повів далі конфіденціальним тоном:
— Повірте мені, пане абат, вам треба бути обережним. Ви уявити собі не можете, в яке осине кубло я мало не потрапив… Плассан поділяється на три зовсім різних квартали: старий квартал, в якому вам доведеться тільки подавати милостиню і нести своє благословення; в кварталі святого Марка живе тутешня аристократія; це гніздо нудоти і злоби, якого вам треба стерегтися; і нове місто — квартал, який зараз будується навколо супрефектури, єдиний прийнятний, єдиний пристойний. Я зробив дурницю, що оселився в кварталі святого Марка, гадаючи, ніби цього вимагають мої зв’язки і моє становище. Я знайшов там старих удів, висохлих, як тичини, і маркізів, з яких сиплеться порохня. Всі вони оплакують давним-давно минулі часи. Ніколи ніяких зібрань, ніяких вечірок, глуха змова проти щасливого спокою, в якому ми живемо… Я мало не скомпрометував себе, слово честі. Пекер сміявся з мене… Пан Пекер де Соле, наш супрефект, ви знаєте його?.. Тоді я перебрався ближче до бульвару Совер і найняв там помешкання на площі. Знаєте, в Плассані народу нема, аристократія зовсім зашкарубла, терпіти можна лише кількох вискочнів, людей чудових, які стараються догодити тим, хто на вищих посадах. В нашому невеликому колі урядовців ми живемо дуже щасливо, анітрохи не піклуючись про населення, так наче ми отаборилися в завойованому краї.
Він задоволено засміявся і зручніше вмостився в кріслі, присунувши ноги до вогню; потім узяв у лакея, що проходив мимо, склянку пуншу з таці і почав повільно пити, поглядаючи скоса на абата Фожа. Той відчув, що ввічливість зобов’язує його сказати щось у відповідь.
— В цьому домі, здається, дуже приємно бувати, — промовив він, обертаючись у бік зеленої вітальні, в якій розмова ставала дедалі жвавішою.
— Атож, атож, — відповів де Кондамен, спиняючись час від часу, щоб ковтнути трохи пуншу, — у Ругонів забуваєш про Париж. Просто не віриться, що ти в Плассані. Це єдиний салон, в якому справді можна розважитися, бо це єдиний салон, в якому стикаються люди найрізноманітніших думок… У Пекера також бувають дуже приємні зібрання… Це, певно, дуже дорого коштує Ругонам, адже вони не одержують коштів від уряду, як Пекер; щоправда, вони мають більше, бо до Їхніх послуг кишені тих, хто платить податки.
Страшенно задоволений своїм жартом, він поставив на камін порожню склянку, яку тримав у руці, і, присунувшись ближче до абата, нахилився до нього.
— Найсмішніше — це комедії, які раз у раз тут розігруються. Якби ви тільки знали дійових осіб!.. Бачите отам пані Растуаль між її двома доньками, цю даму років сорока п’яти, з головою як у вівці, коли вона мекає… Так от, ви помітили, як у неї затремтіли повіки, коли навпроти неї сів Делангр? Отой пан ліворуч, що скидається на паяца… Вони в інтимному зв’язку вже багато років. Кажуть навіть, що одна з панночок від нього, тільки не знають котра. Найцікавіше, що у Делангра саме в той час були неприємності з дружиною; подейкують, що справжній батько його дочки відомий всім у Плассані художник.
Вирішивши, що йому не годиться вислухувати такі інтимні речі, абат Фожа набрав суворого вигляду і зовсім заплющив очі. Здавалося, він уже не слухав. Пан де Когадамен почав знову, наче хотів виправдатись:
— Якщо я дозволяю собі так говорити про Делангра, то це тому, що я його дуже добре знаю. Він з біса спритний! Здається, він син муляра. Років п’ятнадцять тому він міг вести тільки дрібні процеси, яких не хотіли брати інші адвокати. Пані Растуаль буквально витягла його із злиднів; вона посилала йому все, навіть дрова, щоб він не мерз узимку. Тільки завдяки їй він виграв свої перші процеси… І зауважте, що Делангр зумів не виявити своїх політичних поглядів. Отже, коли в п’ятдесят другому році почали шукати мера, одразу ж згадали про нього, він єдиний міг зайняти цю посаду, не викликаючи побоювань трьох кварталів міста. Відтоді йому щастить у всьому, у нього блискуче майбутнє. Лихо тільки в тому, що він не дуже ладнає з Пекером, вони завжди сперечаються через усякі дрібниці.
Він спинився, побачивши, що той високий юнак, з яким він перед тим розмовляв, повертається назад.
— Пан Гільйом Порк’є, — відрекомендував він його абатові, — син лікаря Порк’є.
Потім, коли Гільйом сів, спитав його сміючись:
— Ну, що гарненького бачили ви там, на тім боці?
— Нічого особливого, — весело відповів Гільйом. — Я бачив подружжя Палок. Пані Ругон завжди садовить їх десь за портьєрами, щоб запобігти нещасному випадкові. Кажуть, що коли одного разу якась вагітна жінка побачила їх, то мало не скинула… Палок пожирає очима Растуаля, мабуть, сподівається вбити його своїм поглядом. Ви знаєте, ця потвора Палок гадає, що він помре головою суду.
Обидва зареготали. Бридкість подружжя Палок завжди була предметом вічних глузувань у тісному колі урядовців.
Син Порк’є вів далі, стишивши голос:
— Я також бачив пана Бурде. Чи не здається вам, що він ще більше схуд після обрання маркіза де Лагріфуля? Бурде ніколи не примириться з тим, що він уже не префект; він віддав своє орлеаністське незадоволення до послуг легітимістів, сподіваючись, що це приведе його прямісінько в палату депутатів, де він спіймає префектуру, за якою так побивається… Він страшенно ображений, що перевагу віддали дурневі маркізові, цьому ослові, який у політиці нічого не тямить, тоді як він, Бурде, розуміється на ній, і то дуже добре.
— Він нестерпно нудний, отой Бурде, в своєму застебнутому на всі гудзики сюртуці, із старосвітським плоским капелюхом на голові, — сказав пан де Кондамен, знизавши плечима. — Якби цим людям дати волю, вони зробили б з Франції школу адвокатів і дипломатів, в якій, запевняю вас, можна було б умерти з нудьги… А-а, до речі, Гільйоме, я хотів вам сказати, мені про вас говорили, ніби ви страшенний гульвіса…
— Я? — вигукнув сміючись Гільйом.
— Ви, ви, мій любий, і зауважте, що це я почув від вашого батька. Він у розпачі, каже, що ви граєте в карти, проводите цілі ночі в клубі та в інших місцях… Це правда, що ви знайшли десь за тюрмою якусь підозрілу кав’ярню і з цілою ватагою таких самих гульвіс справляєте там дикі оргії? Мені навіть розповідали…
Побачивши, що в будуар увійшли дві дами, пан де Кондамен почав шепотіти на вухо Гільйомові, який ствердно кивав головою, пирскаючи від сміху. А той, очевидно, щоб додати якісь подробиці, нахилився й собі. І обоє, все наближаючись один до одного, з блискучими очима, довго ще втішалися цією історією, яку не можна було розповідати в присутності дам.
Абат Фожа залишався на своєму місці; він уже не слухав, а стежив за паном Делангром, який метушився у великій вітальні, розсипаючи компліменти. Це видовище так захопило його, що він не помітив абата Бурета, який манив його до себе рукою. Абат мусив торкнути його за плече, прохаючи йти за ним, і повів його до кімнати, де грали в карти, з виглядом людини, що має сказати щось дуже делікатне.
— Мій друже, — промовив він, коли вони опинилися самі в кутку кімнати, — вам можна пробачити, бо ви прийшли сюди вперше, але я повинен вас застерегти, що ви себе дуже скомпрометували, розмовляючи так довго з особами, яких ви щойно залишили.
Абат Фожа дуже здивовано поглядав на нього.
— До цих осіб ставляться неприхильно. Певна річ, я не берусь їх судити і не маю наміру лихословити. З моєї приязні до вас я вас застерігаю.
Він хотів відійти, але Фожа затримав його і швидко сказав:
— Ви просто налякали мене, любий пане Бурет, прошу вас пояснити мені. Я думаю, що без усякого лихослів’я ви можете дати мені пояснення.
— Ну, добре, — трохи повагавшись, почав старий священик, — молодий хлопець, син лікаря Порк’є — це велике горе його шановного батька, він подає найгірший приклад учнівській молоді Плассана. Він наробив у Парижі безліч боргів, а тепер все в нашому місті пішло шкереберть. Що ж до пана де Кондамена…
Він знову спинився, немовби соромлячись тих жахливих речей, які мав розповісти, і, опустивши очі, повів далі:
— Пан де Кондамен дуже легковажний у своїх розмовах, і я боюсь, що в нього немає сталих моральних принципів. Він не милує нікого і викликає обурення всіх поважних людей… Нарешті, я вже не знаю, як вам це й сказати, ідуть чутки, що шлюб його не можна вважати достойним. Бачите он ту молоду жінку, що не має ще й тридцяти років, коло якої всі так упадають? Так от, одного чудового дня він привіз її до нас у Плассан не знати звідки. З першого ж дня вона стала тут всемогутньою. Це вона здобула ордени своєму чоловікові й лікареві Порк’є. Вона має в Парижі друзів. Я прошу вас, не кажіть цього нікому. Пані де Кондамен дуже люб’язна дама, щедро подає милостиню бідним. Я часом заходжу до неї, мені було б дуже прикро, якби вона подумала, що я її ворог. Коли у неї є гріхи, то наш обов’язок допомогти їй вернутися на шлях доброчесності, правда ж? Що ж до її чоловіка, то він погана людина. Тримайтеся якомога далі від нього.
Абат Фожа подивився просто в вічі достойному Буретові. Він тільки-но помітив, що пані Ругон здалеку стурбовано стежить за їхньою розмовою.
— Чи це не пані Ругон попросила вас дати мені цю добру пораду? — раптом спитав він старого священика.
— Дивіться! Як ви знаєте про це? — вигукнув той, страшенно здивований. — Вона просила мене не говорити про неї, але коли вже ви здогадались… Це добра жінка, і їй буде дуже прикро, коли священик у її салоні справить погане враження. Вона змушена приймати у себе різних людей.
Абат Фожа подякував, обіцяючи бути обережнішим. Картярі коло них не підвели навіть голови. Він увійшов у велику вітальню і знову відчув себе у ворожому оточенні, навіть помітив тепер ще більше холодності і німої зневаги. Спідниці підбирались, коли він проходив біля них, наче він міг їх забруднити; чорні фраки з єхидними посмішками відвертались од нього. А він зберігав незворушний спокій. Почувши, що в кутку кімнати, де царювала пані де Кондамен, хтось з притиском вимовив слово Безансон, він попрямував до групи, що утворилася навколо неї; але, коли він підійшов ближче, розмова враз урвалась, і всі очі, в яких світилася неприязна цікавість, глянули на нього. Безперечно, мова йшла про нього, розповідали якусь гидку історію. Потім, стоячи за спинами панночок Растуаль, які його не помітили, він почув, як молодша спитала у сестри:
— Що він таке зробив у Безансоні, цей абат, про якого всі говорять?
— Не знаю напевне, — відповіла старша. — Здається, він у сварці мало не задушив парафіяльного священика. Тато розповідав також, що він встряв у якусь велику промислову аферу, яка провалилась.
— Але це ж він був отам, у будуарі?.. Тільки що хтось бачив, як він сміявся з паном де Кондаменом.
— Ну, якщо він сміється з паном де Кондаменом, то є всі підстави остерігатись його.
Від цього базікання двох панночок піт виступив на скронях у абата Фожа. Але він і оком не моргнув; тільки губи стулилися міцніше, і щоки набрали землистого відтінку. Тепер він почував, що вся вітальня говорить про священика, якого він задушив, і про брудні афери, в які він вплутався. Перед ним стояли пан Делангр і лікар Порк’є з суворим виглядом; пан Бур де, що розмовляв тихенько з дамою, зробив зневажливу гримасу; пан Мафр, мировий суддя, дивився на нього спідлоба, наче принюхуючись здалека, перш ніж наважитися вкусити; а в другому кінці вітальні подружжя Палок витягало свої жовчні обличчя, на яких проступала лиха радість, коли поруч пошепки переказували яку-небудь гидку плітку. Абат Фожа відступив кілька кроків, побачивши пані Растуаль, яка вернулась, щоб сісти між своїми двома доньками, наче хотіла взяти їх під своє крило і захистити від контакту з ним. Він сперся на фортепіано, що було ззаду, і стояв, піднявши голову з суворим і німим обличчям, як кам’яний… Справді, це була змова, до нього ставились, як до парії.
Стоячи нерухомо, священик з-під напівопущених повік оглядав усю вітальню і раптом зробив мимовільний рух, але одразу ж стримався: він побачив за барикадою жіночих спідниць абата Феніля, який, розсівшись у кріслі, ледве помітно усміхався. Їхні очі зустрілись, вони подивилися один на одного з ненавистю, як двоє дуелянтів перед двобоєм на смерть. Потім знов зашелестіли сукні, і старший вікарій зник у хмарі жіночого мережива.