— Ховайся, ховайся, мій любий… Я добре знаю, що ти мене підстерігаєш за твоїми завісками, та це не допоможе тобі, якщо ти тільки у мене збираєшся випитати щось про своїх сусідів.
Думка, що абат стежить за ним, дуже тішила його. Він напружував усі сили, щоб не потрапити в пастку. Але одного вечора, повертаючись додому, він помітив кроків за п’ятдесят поперед себе абатів Бурета і Фожа, що спинились коло дверей пана Растуаля. Він сховався за рогом будинку. Священики тримали його там добру чверть години. Вони жваво про щось розмовляли, розходились і сходилися знову. Муре зрозумів, що абат Бурет умовляв абата Фожа зайти з ним до голови суду. Той просив вибачити йому і кінець кінцем рішуче відмовився. Це було у вівторок, в день званих обідів. Нарешті Бурет увійшов у будинок пана Растуаля, а Фожа поплентався додому смиренною ходою. Муре замислився. Справді, чому Фожа не пішов до пана Растуаля? Весь причет церкви св. Сатюрнена там обідав: абат Феніль, абат Сюрен та інші. В Плассані не було жодного чорноризця, який не втішався б прохолодою в садку коло фонтана. Ця відмова нового вікарія була справді дуже дивна.
Коли Муре повернувся додому, він швиденько пішов у садок, щоб глянути на вікна третього поверху. Через хвилину він побачив, що завіска на другому вікні праворуч заворушилася. Напевно, абат Фожа ховався там, щоб простежити, що робиться у пана Растуаля. З деяких рухів завіски Муре зрозумів, що він дивиться також і в бік супрефектури.
На другий день, у середу, коли він збирався вийти з дому, Роза сказала йому, що абат Бурет сидить вже не менш як годину у пожильців з третього поверху. Тоді він повернувся назад і почав нишпорити в їдальні. Коли Марта спитала, чого він шукає, він роздратовано сказав про якийсь папірець, без якого не може вийти з дому. Пішов на другий поверх глянути, чи не лишив його там. Довго чекав він за дверима, аж поки не почув, як на третьому поверсі пересувають стільці; тоді він поволі зійшов униз і затримався в передпокої, щоб абат Бурет мав час наздогнати його.
— А! Ви тут, пане абат! Яка щаслива зустріч!.. Ви йдете до церкви святого Сатюрнена? Який чудесний збіг, я теж іду в той бік. Я охоче проведу вас, якщо ви не маєте нічого проти.
Абат Бурет відповів, що він дуже задоволений з цього. Обидва повільно пішли вулицею Баланд у напрямі площі Супрефектури. Абат був огрядний чоловік з добрим, наївним обличчям і великими блакитними, як у дитини, очима. Його широкий шовковий пояс, туго затягнутий, окреслював м’який круглий живіт, руки в нього були надто короткі, хода важка, він ішов, трохи відкинувши голову назад.
— Ну, — сказав Муре, зразу переходячи до того, що цікавило його, — оце ви відвідали нашого наймилішого пана Фожа… Я мушу подякувати вам, ви знайшли мені пожильця, яких мало.
— Так, так, — пробурмотів священик, — це достойна людина.
— О! І зовсім спокійна. Ми не помічаємо навіть, що у нас є стороння людина. І він дуже ввічливий, дуже добре вихований до того ж… Ви знаєте, мене запевняли, що це високого розуму людина, що нашій єпархії дуже пощастило…
Нараз Муре спинився посеред площі Супрефектури і пильно глянув на абата Бурета.
— Он як? — здивовано промовив той.
— Так мені говорили… Наш епіскоп нібито має його на увазі в майбутньому, а тим часом новий вікарій залишається в тіні, щоб не викликати заздрощів.
Абат Бурет пішов далі, завертаючи за ріг вулиці Банн, і спокійно сказав:
— Ви мене дуже дивуєте… Фожа — людина проста, навіть занадто скромна… Наприклад, у церкві він бере на себе такі дрібні доручення, які ми звичайно даємо простим священикам. Це свята людина, але до життя він не пристосований. Я майже не зустрічаю його у епіскопа. З першого ж дня він вороже поставився до абата Феніля, але я йому пояснив, що для того, щоб бути добре прийнятим у епіскопа, треба заручитись прихильністю старшого вікарія. Він не зрозумів, я побоююсь, що він трохи обмежений… Візьміть, наприклад, його часті відвідини абата Компана, нашого бідного кюре, який зліг два тижні тому, і, мабуть, незабаром піде від нас. Так от, вони зовсім недоречні і завдадуть йому величезної шкоди. Компан ніколи не міг ужитися з Фенілем. Справді, треба прибути з Безансона, щоб не знати речей, відомих усій єпархії.
Бурет розпалився, тепер уже він спинився на розі вулиці Канкуен і став перед Муре:
— Ні, любий мій пане, вам сказали неправду: Фожа невинний, як новонароджена дитина… У мене нема честолюбства, правда? Один господь знає, як я люблю Компана, це золоте серце! І все-таки я відвідую його тільки потай. Він сам мені сказав: «Бурете, мені вже недовго лишилося жити, мій старий друже. Якщо ти хочеш стати на парафію після мене, старайся, щоб тебе не часто бачили коло моїх дверей. Приходь пізно ввечері і стукни тричі, сестра тобі відчинить…» Тепер я завжди чекаю ночі, ви розумієте… Не варто псувати собі життя. І без того так багато прикростей!
Він говорив розчуленим голосом. Схрестивши руки на животі, він пішов далі, схвильований наївним своїм егоїзмом, від якого плакав над самим собою, і шепотів:
— Бідний Компан, бідний Компан…
Муре був спантеличений. Тепер він зовсім не розумів абата Фожа.
— Однак мені передавали такі точні відомості, — спробував він сказати ще раз. — Ішлося про те, щоб призначити його на дуже високу посаду.
— Та ні, кажу вам, що ні! — вигукнув священик. — У Фожа нема перспектив. Ось іще один факт. Ви знаєте, що я обідаю щовівторка у пана голови суду. На тім тижні він дуже просив привести до нього Фожа. Він хотів познайомитися з ним, щоб мати, певно, свою думку про нього… І що ж, ви ніколи не вгадаєте, що зробив Фожа. Він відмовився прийняти це запрошення, мій любий пане, відмовився рішуче. Скільки я йому не говорив, що він отруїть собі перебування в Плассані, що він остаточно посвариться з Фенілем, завдавши такої образи панові Растуалю, він уперся, не хотів нічого слухати… Мені здається, хай мені бог простить, розсердившись, він навіть сказав, що не хоче бути йому зобов’язаним, приймаючи запрошення на цей обід.
Абат Бурет засміявся. Вони дійшли до церкви св. Сатюрнена. Абат затримав Муре перед маленькими дверима церкви.
— Це дитя, велике дитя, — казав він далі. — Ви тільки подумайте: обід у пана Растуаля може його скомпрометувати!.. Отже, коли ваша теща, ласкава пані Ругон, доручила мені вчора запросити до неї Фожа, я не приховав від неї, що дуже побоююсь відмови.
Муре насторожився.
— А-а, моя теща доручила вам запросити його?
— Так, вона приходила вчора до церкви. Я хотів зробити їй приємність і погодився піти сьогодні до цього дивака… Я був певен, що він відмовиться.
— І він відмовився?
— Ні, я дуже здивувався, але він прийняв запрошення.
Муре відкрив рота і знову закрив його. Священик задоволено кліпав очима.
— Треба признатися, я поводився хитро… Більш як годину я пояснював Фожа становище вашої тещі. Він хитав головою, вагався, говорив про свою любов до самотності… Коли я вже дійшов до краю, я раптом згадав про одну пораду цієї шановної дами. Вона просила мене особливо підкреслити те, що її салон, як це всі у місті знають, — нейтральна територія… От після цього він наче зробив над собою зусилля і погодився. Він обіцяв, що неодмінно прийде завтра. Я зараз напишу кілька рядків ласкавій пані Ругон, щоб повідомити її про нашу перемогу.
Він постояв ще хвилину, говорячи ніби сам з собою і поводячи своїми великими блакитними очима.
— Пан Растуаль, певне, образиться, але це не моя вина… До побачення, любий пане Муре, до побачення, моє привітання всім вашим!
І він увійшов до церкви; подвійні двері тихенько зачинилися за ним. Муре глянув на ці двері і знизав плечима.
— Ще один балакун, — буркнув він, — ще один з тих, що не дають вам і слова сказати, а самі говорять і говорять, але так, що нічого й не скажуть… А! Фожа йде завтра до нашої чорнюхи… Яка шкода, що я посварився з тим дурнем Ругоном!..
Весь час по обіді Муре бігав у своїх справах. Ввечері, лягаючи спати, він ніби між іншим спитав дружину:
— Ти підеш завтра ввечері до твоєї матері?
— Ні, — відповіла Марта. — У мене багато роботи. Певно, я піду в той четвер.
Він не наполягав. Але перед тим, як загасити свічку, почав знову:
— Ти даремно так рідко виходиш з дому. Піди все-таки завтра ввечері до матері, трохи розважишся. Я сам догляну дітей.
Марта здивовано подивилась на нього. Звичайно він тримав її вдома, — вона раз у раз була йому потрібна для тисячі дрібних послуг, — і буркотів завжди, коли вона якусь годину була відсутня.
— Я піду, якщо ти цього хочеш, — сказала вона.
Він загасив свічку, поклав голову на подушку і пробурмотів:
— От і добре, ти нам розкажеш про вечір, це розважить дітей.
VI
Другого вечора, близько дев’ятої години, абат Бурет зайшов за абатом Фожа; він обіцяв йому, що введе його в салон Ругонів і познайомить з ними. Фожа, вже готовий, стояв посеред величезної порожньої кімнати, натягуючи чорні рукавички, побілілі на кінчиках пальців. Глянувши на нього, абат Бурет зробив легку гримасу:
— Хіба у вас немає іншої сутани? — спитав він.
— Ні, — спокійно відповів абат Фожа, — я вважаю, що й ця ще зовсім не погана.
— Авжеж, авжеж, — забелькотів старий священик. — Дуже холодно сьогодні, ви нічого не накинете на плечі?.. Що ж, ходімо.
Були перші заморозки. Абат Бурет у шовковій тілогрійці задихався, поспішаючи за абатом Фожа, у якого на плечах не було нічого, крім його благенької сутани. Вони спинились на розі площі Супрефектури і вулиці Бапн перед білим кам’яним будинком, однією з найкращих споруд нового міста, з ліпними розетками на кожному поверсі.
У передпокої їх зустрів лакей у синій лівреї; він усміхнувся абатові Бурету, знімаючи з нього тілогрійку, і, здавалось, був дуже здивований виглядом другого абата, високого, наче вирубаного сокирою молодця, який вийшов без теплого одягу в такий холод. Вітальня була на другому поверсі.
Абат Фожа поважно і спокійно ввійшов у вітальню, високо піднявши голову; але абат Бурет, хоч він і не пропускав жодного вечора у Ругонів, як завжди, дуже хвилювався, входячи до вітальні, і тепер, щоб заспокоїтись, швиденько прослизнув у другу кімнату.
Фожа повільно пройшов через усю вітальню, щоб привітатися з господинею, яку він вгадав серед п’яти-шести інших дам. Йому довелося самому відрекомендуватись їй, і він зробив це в кількох словах. Фелісіте хутко підвелась і швидким поглядом окинула його з голови до ніг, а потім, втупивши в його обличчя свої гострі очі, усміхнулась і промовила:
— Я дуже рада, пане абат, дуже, дуже рада…
Поява священика у вітальні здивувала всіх присутніх. Одна молода пані, яка раптом підвела голову, навіть здригнулася від страху, побачивши перед собою цю чорну постать. Враження було не на користь йому; він був надто високий, надто плечистий, з надто грубим обличчям, надто великими руками. Під яскравим світлом люстри його сутана здавалася такою жалюгідною, що деяким дамам соромно стало дивитись на так погано вдягненого священика. Вони позатулялись віялами і, повернувшись до нього спиною, почали шептатися між собою; чоловіки обмінялися багатозначними поглядами.
Фелісіте відчула неприязнь, з якою зустріли абата. Здавалося, це прикро вразило її. Вона стояла посеред вітальні і навмисне підвищувала голос, щоб усі гості чули ті милі речі, які вона говорила абатові Фожа.
— Наш любий Бурет, — казала вона солодким голосом, — розповів мені, скільки він доклав зусиль, щоб умовити вас прийти… Я серджусь за це на вас, пане. Ви не маєте права ховатися так від світу, отак уникати людей.
Священик мовчки вклонився. Стара пані вела далі, сміючись і з особливим притиском вимовляючи деякі слова:
— Я знаю вас більше, ніж ви думаєте, хоч як ви намагаєтесь приховати від нас ваші високі якості. Мені говорили про нас; ви свята людина, і я хочу заслужити вашу дружбу… Ми поговоримо про все це потім. Адже тепер ви наш?
Абат Фожа пильно подивився на неї, наче в тому, як вона обмахувалася віялом, вгадав якийсь знайомий йому масонський знак, і відповів приглушеним голосом:
— Пані, я весь до ваших послуг.
— Так думаю і я, — ще голосніше засміялась вона. — Ви побачите, що ми тут хочемо добра для всіх… Але ходімо, я відрекомендую вас панові Ругону.
Вона пройшла через усю вітальню, потурбувавши декого з гостей проханням дати дорогу абатові Фожа, і так підкреслювала свою повагу до нього, що остаточно настроїла всіх присутніх проти нього. В сусідній кімнаті були розставлені картярські столи для віета. Вона попрямувала до свого чоловіка, який грав з поважним виглядом дипломата. Він з досадою поморщився, коли вона нахилилась до його вуха, але, тільки-но вона шепнула йому кілька слів, швидко підвівся з стільця:
— Дуже добре! Дуже добре! — пробурмотів він.
Попросивши пробачення у своїх партнерів, він підійшов потиснути руку абатові Фожа. Ругон, на той час дуже огрядний, блідий сімдесятирічний чоловік, засвоїв собі манери мільйонера. В Плассані говорили, що своєю гарною сивою головою і мовчазністю він скидається на політичного діяча. Перемовившись з абатом кількома ввічливими словами, він знову зайняв своє місце за картярським столом. Фелісіте, все ще усміхаючись, повернулася до вітальні.
Залишившись нарешті сам, абат Фожа не виявив ніякого збентеження. Він постояв трохи коло картярів, наче для того, щоб подивитися на їхню гру. Насправді ж він оглядав шпалери, килими, меблі. Це була невелика кімната, обшита дубовими панелями; три її простінки займали великі книжкові шафи з грушевого дерева, оздоблені міддю. Кімната скидалася на кабінет високої урядової особи. Священик, напевно, вирішив уважно все оглянути і знову пройшов через усю вітальню. Витримана в зелених тонах, теж дуже строга, тільки більше оздоблена позолотою, вона поєднувала в собі поважність апартаментів міністерського діяча з крикливою розкішшю великого ресторану. З вітальні двері вели в будуар, де Фелісіте приймала своїх гостей вранці; цей будуар, із палевими шпалерами та оздобленими фіолетовою вишивкою меблями, був так щільно заставлений кріслами, пуфами, канапками, що там ніде було повернутись.
Абат Фожа сів біля каміна, ніби для того, щоб погріти ноги. Звідси через широко розчинені двері він міг бачити добру половину зеленої вітальні. Його непокоїло, що пані Ругон так надто вже приязно зустріла його, і він, напівзаплющивши очі, замислився над цією проблемою, якої не міг розв’язати. За кілька хвилин він почув за собою голоси; його крісло з високою спинкою зовсім закривало його; він ще міцніше приплющив очі і слухав, наче задрімавши від сильного жару каміна.
— Я був у них в домі в ті часи тільки один раз, — продовжував хтось низьким голосом розмову, — вони жили навпроти, на другому боці вулиці Банн. Мабуть, ви були тоді в Парижі, бо весь Плассан знав жовту вітальню Ругонів, цю жалюгідну вітальню, обклеєну шпалерами лимонного кольору по п’ятнадцять су за сувій, з меблями, оббитими утрехтським оксамитом, з клишоногими кріслами… А подивіться тепер на цю чорнюху в коричневому атласі, що красується там, на пуфі! Гляньте, як вона подає руку отому куцому Делангрові. Слово честі, вона простягає йому її для поцілунку.
Інший молодший голос засміявся і сказав потихеньку:
— Здорово довелося їм, мабуть, красти, щоб завести таку розкішну вітальню; ви ж знаєте, що це найкраща вітальня в цілому місті.
— Ця пані, — знову почав перший, — завжди мала велику пристрасть до прийомів. Коли в неї не було ані шеляга, вона пила саму воду, щоб подати ввечері лимонад своїм гостям… О! Я знаю цих Ругонів, як своїх п’ять пальців, я стежив за ними. Це дуже вольові люди. Апетити у них такі, що вони були б ладні пустити в хід ножі. Державний переворот допоміг їм здійснити мрію про розкішне життя, яка мучила їх сорок років. Отже, вам зрозуміла ця пожадливість до всіх ласощів, аж до розладу травлення!.. Оцей будинок, в якому вони тепер живуть, належав збирачеві податків, панові П’єроту, вбитому під час повстання п’ятдесят першого року під Сен-Руром. Їм справді таки пощастило. Сліпа куля звільнила їх від людини, яка їм заважала і спадкоємцями якої вони стали… І, безперечно, якби треба було вибирати між будинком і посадою збирача податків, Фелісіте вибрала б будинок. Вона цілих десять років очей не зводила з нього, з нестримною жагою вагітної жінки, робилась хвора, дивлячись на розкішні завіси на цих дзеркальних вікнах. Це було її власне Тюїльрі, як говорили в Плассані після перевороту Другого грудня.