Еміль Золя
Роман
Emile Zola
La Fortune des Rougon
1871
Переклав з французької Кость Рубинський
Видавництво художньої літератури «Дніпро»
Передмова Тетяни Якимович
Редакція перекладу Анатоля Перепаді
ПЕРШИЙ РОМАН СЕРІЇ «РУГОН-МАКАРИ»
Еміль Золя — один з велетнів французької і світової літератури. З тих велетнів, що не лише залишили після себе колосальну художню спадщину, а й віддали людству весь свій могутній інтелект, усю снагу свого серця, присвятили ціле своє життя служінню істині, шуканню справедливості.
Перу Золя належить 31 роман, 4 збірники новел, 8 п’єс, 1 том поезій, численні праці з питань теорії прози, театру та образотворчого мистецтва, статті й памфлети на суспільно-політичні теми.
Дослідники не раз порівнювали монументальний доробок автора «Ругон-Макарів» з художньою діяльністю Прометея французької літератури Оноре де Бальзака. Сам Золя теж вважав себе продовжувачем справи творця «Людської комедії».
Справді, їм обом властиві і титанічний творчий ентузіазм, і темперамент полеміста, шукача неходжених естетичних шляхів, і мужній гуманізм. Пафос мистецтва Бальзака й Золя насамперед у запеклій війні проти пороків сучасного їм суспільства. А втім, Марсель Кашен — один з засновників Французької комуністичної партії — вважав правдиве змалювання дійсності в «Людській комедії» високою патріотичною заслугою геніального письменника перед вітчизняною літературою. На думку Моріса Тореза, Золя, войовничий критик буржуазії разом з тим зміг довести, що вся надія майбутнього в народі. Анатоль Франс — однодумець Золя в боротьбі з реакцією — так охарактеризував його гуманізм: «Творчість Золя дихає добротою. Золя був добрим, як усі великі люди», і разом з тим «він нападав на суспільне зло, де б тільки його не знаходив».
Літературна діяльність Еміля Золя (1840–1902) — своєрідний етап у розвитку французького реалізму XIX ст. Не лише тому, що справжні художні таланти завжди неповторні, а й через те, що автор славнозвісної прозаїчної епопеї «Ругон-Макари» жив і працював у новій суспільно-політичній та естетичній обстановці.
Як писав Енгельс у листі до М. Гаркнесс (1888), «центральною картиною» історії французького суспільства 1816–1848 рр., геніально відображеною Бальзаком, був дедалі посилюваний натиск буржуазії, що підіймалася, на стару аристократію. Бальзак показував, як рештки цієї старовинної аристократії або поступово гинули під натиском вульгарного багатія, або ж були ним розбещені. Політичний двобій ліберальної буржуазії й монархічного дворянства ускладнювався першими революційними виступами ще не цілком ідейно дозрілого тоді робітничого класу і незліченними до 1848 р. різновидами буржуазного й дрібнобуржуазного соціалізму.
Велетенський задум «Людської комедії» художньо здійснювався як авангардне явище широкого демократичного руху французького мистецтва, що протягом 30-40-х рр., поступово відтискуючи романтизм, стверджувало метод критичного реалізму.
Золя — художник слова завоював світову славу, головне, як автор двадцятитомного циклу романів про Другу імперію Наполеона III, яку письменник називав «незвичайною епохою безумства і ганьби». Після революції 1848 р. перший план національно-історичного процесу Франції був остаточно зайнятий конфліктом між пролетаріатом і класом капіталістів. В цей час, за висловом Маркса, буржуазне суспільство, звільнене від політичних турбот, досягло такого високого ступеня розвитку, про який воно не могло й мріяти. Промисловість і торгівля розрослися до неймовірних розмірів; біржова спекуляція справляла свої космополітичні оргії; злидні мас різко виступали поруч з блиском безпутної розкоші, надбаної нахабним шахрайством та злочинами. Характерний для другої половини XIX ст. «крах буржуазних ілюзій в соціалізмі» (В. І. Ленін) мав наслідком, починаючи уже з 50-60-х рр., панування скепсису й песимізму в колах художньої інтелігенції, вирощував у літературі настрої холодного естетизму, формалістичні гасла «мистецтва для мистецтва», рецидиви романтичного, похмуро-хворобливого сприйняття світу.
Поняття реалізму, доволі широко розповсюджене в ті часи, ставало надто розмитим, нерозгалуженим, засміченим. Група демократично настроєних літераторів (Шанфлері, Дюранті та ін.) взялася до теоретичного захисту й пропаганди художнього досвіду Бальзака-Стендаля (журнал «Реалізм», 1857). Але її власна естетична концепція набагато звужувала й збіднювала творчі принципи великих романістів. Шанфлері і Дюранті закликали до «наївної», «щирої», позбавленої типологічних узагальнень фіксації особисто спостережених письменником буденних фактів життя. До реалізму зараховували тоді також комедію міщанських звичаїв (Понсар, Ож’є і т. д.), буржуазно-охоронні, сентиментально-моралізаторські романи Октава Фейє, псевдопсихологічну, еротичну прозу Ернеста Фейдо і т. д. Не дивно тому, що Флобер намагався відмежуватися від так званого «реалізму» свого часу, запевняючи, що його «Мадам Боварі» нічого спільного не має з цією «школою».
Творчий метод Зола оформлявся як бойова антитеза до тодішнього стану речей у літературі, і, можливо, цим у значній мірі пояснюються окремі непотрібні крайнощі теорії натуралізму.
Портрет Золя, з сірим буденним обличчям звичайного буржуа, з неохайною посивілою борідкою, старовинним пенсне на шнурочку і якимось безнадійно сумним виразом очей, що його найчастіше вміщують у творах письменника або в працях про нього, на диво мало відповідає духовному темпераменту цього літератора-бійця. Сам Золя дуже часто скаржився на свою надміру запальну вдачу і нестриману гарячність у полеміці. Один з кращих знавців Золя у Франції, автор цікавої романізованої біографії «Добридень, Емілю Золя!» Арман Лану постійно наголошує у видатного романіста риси мужності, самобутності, незламної принциповості, емоціональності. «Золя — найбільший лірик епохи», — твердить Лану.
Внутрішній запал автора «Ругон-Макарів» виявляється передусім у його громадських поглядах і у виробленій ним войовничій естетиці. «Золя — сіяч бур» — назвав свою працю про нього Жал Фревіль.
Про життя Золя існують різні думки. Для одних він тільки «літературний віл», чудо працездатності, а його героїчна участь у справі Дрейфуса — непередбачений, випадок. Інші вважають Еміля Золя «невтомним робітником табору справедливості», діяльність якого становить етап у розвитку прогресивної думки кращої частини французької інтелігенції XIX ст. Мають рацію, звичайно, останні. Біографія Золя, крім того часу, коли він виступив із своїм грізним «Я обвинувачую!», справді бідна видатними епізодами. Завжди за найголовніше він уважав свою літературну роботу. Справа тільки в тому, щоб зрозуміти, чого варта була ця робота.
Золя був сином видатної людини. «Життя Франческо Золя (батька письменника. — Т. Я.) було романтичніше за життя його сина», — запевняв Лану. Талановитий інженер, завзятий винахідник, трохи авантурник, італієць з походження, «ліберал, карбонарій і франкмасон», батько Еміля, за виразом того ж дослідника, це — «чудовий тип стендалівської одержимої людини, пристрасної й поривчастої». А його син — «новий Растіньяк», «дитя злиднів і необхідності». При всій пошані до праці Лану, порівняння з Растіньяком треба відкинути, бо Золя ніколи не торгував своїми переконаннями. Натомість про вплив нужденного й тяжкого життя письменника на його погляди слід сказати неодмінно.
Це особливо стосується до початкового періоду його біографії. Хрестоматійно відомі факти злидарської юності Золя. Еміль утрачає свого енергійного батька, не досягши ще семи років. Вони жили тоді у невеличкому південному місті Ексі, де за сміливим проектом Ф. Золя мав будуватися громадський канал. Осиротіла сім’я видатного інженера відразу почала бідувати, переслідувана місцевими лихварями, виснажена судовими позовами. З вигідного будинку в центрі перебралися на околицю, оселилися серед нужденних ремісників і поденників. Вісімнадцяти років Еміль переїздить до столиці на кошти від продажу меблів у Ексі. Він двічі провалюється на бакалаврських іспитах і, як це не дивно, дістає «нуль» саме з літератури та мови. Деякий час працює клерком у доках. Без кінця міняє одну злиденну мансарду на іншу, відповідно до своїх коштів. Як писав у той час Золя своїм друзям у Екс, його «турбує шлунок і майбутнє». Золя голодує і мерзне. Закоханий у літературі він мусить відмовитися від абонементу в читальному залі. Часом, віддавши у заклад верхній одяг, він по кілька день залишається в ліжку, годуючися черствим хлібом. Майбутній приятель Золя Гі де Мопассан розповідав: «Золя тоді частіше ходив до ломбарду, ніж до ресторану».
Колоритніше про це розповіли автори сценарію «Життя Золя» (Гайнц Гералд, Теза Герцег, Норман Райн). 1862-й рік. Золя в бідному одязі, майже в лахмітті, заходить до бістро, де зустрічається паризька богема. Офіціант викидає його на вулицю, бо юнак заборгував хазяїнові кілька франків. Сценаристи вірно відчули бунтарський настрій молодого Золя. У відповідь на зловтішну розповідь одного з відвідувачів шинку про те, як поліцаї гнали до тюрми Сен-Лазар бездомних волоцюг, заарештованих на Центральному ринку, герой фільму вигукує з болючою іронією: «Це справді обурливо! Ці обідрані мерзотники вчинили злочин. Вони замерзали, вони насмілювалися голодувати… Я буду скаржитися урядові!»
Щось подібне міг справді сказати літератор-початківець. Бо приблизно в той же час глава великого паризького видавництва Ашетт, де Золя працював експедитором, назвав новелу свого службовця «Сестра бідних» «бунтівничою». А перший роман Золя «Сповідь Клода» (1865) був переданий на розгляд генеральному прокурору у зв’язку з обвинуваченням автора в порушенні громадського спокою і зневазі до суспільної моралі.
Наївно було б йняти віру тим зарубіжним «золязнавцям», що запевняють нас у «аполітичності» творця «Ругон-Макарів». Не можна довіряти й самому письменникові, який теж нерідко кидав фрази про своє презирство до політики і небажання втручатися до неї. Це правильно лише в тому розумінні, що знаменитий романіст ніколи не належав до жодної партії, як це часто бувало з чесними літераторами Заходу, що гребували буржуазною політичною кухнею. В кінці 70-х рр. Золя з інтелігентного пролетарія перетворюється завдяки своєму таланту і неймовірній працездатності на заможну людину. Він володіє тепер капіталом у кількасот тисяч франків. Йому належить не лише розкішно умебльоване приміщення в Парижі, а й чудовий заміський маєток Медан. Друзі, яких він залюбки приймав у Медані, жартома називали тепер прославленого романіста «товстим Золя». Сміючися, вони казали, що за обідом він їсть «за трьох письменників». Золя компенсував себе за голодні роки на горищах… Однак він ніколи не обростав інстинктами заповзятого власника. Гроші вільно збігали «йому з-під рук на дружні зустрічі, на подорожі, на збирання документального матеріалу для нових книжок. Після смерті цього титана праці його вдова віддала — Медан під дитячий будинок.
Завоювавши світову славу і забезпечене становище, Золя ніколи не переставав конфліктувати з суспільством власників. Протягом цілого життя йому судилося зносити люті нападки реакційної критики. Як писав Золя в одному з своїх нарисів, щоранку, розгортаючи газету, він готувався проковтнути нову «жабу» — новий наклеп, нове безглузде обвинувачення.
Золя, автор «Розгрому» — роману про Францію 1870–1871 рр., — не зрозумів значення Паризької комуни. Він не був наділений кругозором знайомого йому письменника-комунара Жюля Валлеса, який, навіть описуючи загибель Комуни, вірив у неминучість нової пролетарської революції у Франції. Позитивний ідеал Золя, сформульований у його останніх серіях «Троє міст» (1894–1898) і «Четвероєвангеліє» (1899–1903), не сягав далі своєрідної концепції утопічного соціалізму. Але разом з тим Золя, який щиро захоплювався чудовим талантом Флобера, був засмучений тим, що той «відкидав епоху, в якій жив». Творець «Ругон-Макарів» з напруженою увагою стежив за політичним, економічним і культурним життям судив свій час пристрасно, сміливо і в міру свого розуміння глибоко.
Енгельс цілком справедливо поставив «Людську комедію» вище прози Золя. А проте ніхто не міг би заперечити, що видатний художник-реаліст кінця XIX ст. пішов далі від Бальзака в рішучості конкретно-політичних оцінок державного устрою свого часу.
Тому не можна вважати за випадкове мужнє втручання Золя до справи Дрейфуса, яка мобілізувала кращі сили французької демократії 90-х рр. на боротьбу проти блоку монархістів, клерикалів, воєнщини і націоналізму. Звичайно, не легко було письменникові-професіоналу перейти з свого затишного кабінету до зали суду. Важко було, не маючи жодного досвіду політичної діяльності, виголошувати там громові промови, вимагаючи притягти до відповідальності не лише реакційний генералітет, а й сам уряд Третьої республіки. Страшно було, мабуть, зустрічати на вулицях Парижа оскаженілий натовп, готовий розірвати тебе на шматки, спалити, кинути в Сену. Неприємно опинитися перед загрозою тюремного ув’язнення, пережити лондонське вигнання. Та на всі загрози ворогів, на умовляння друзів бути обережним скромний «плугатар літературної ниви» відповідав: «Яке значення має одна людина, коли залишається жити ідея?»
Золя у 1898-му «розворушив сумління світу». На боці Еміля Золя вся європейська інтелігенція і проти нього все, що є паскудного і непевного, — писав тоді Чехов. За свідченням Н. К. Крупської, В. 1. Ленін високо оцінив роль Золя як відважного захисника Дрейфуса.
Еміль Золя помер сповнений творчих сил, отруївшися газом у власній господі. Нині існує думка, що це не був нещасливий випадок, а умисне вбивство, здійснене політичними ворогами письменника.
Свою провідну естетичну програму сам Золя називав натуралізмом. Літературні словники і підручники з теорії мистецтва звичайно пояснюють термін «натуралізм» як знижений реалізм, що відійшов від змалювання типових явищ життя заради безстороннього нагромадження поверхових деталей, підмінив соціально-психологічний аналіз людини її фізіологічною характеристикою. Це слушно для епігонів даного напрямку. Але концепція натуралізму в Золя набагато складніша й змістовніша.
Як уже сказано, естетика Золя була войовничим запереченням і так званого «чистого мистецтва», і «щирого реалізму» Шанфлері-Дюранті. Це була новаторська естетика, в основі якої лежало насамперед незвично високе розуміння громадського обов’язку і суспільної функції літератури. В юнацькі роки Еміль гаряче цікавився морально-етичними ідеями прогресивного романтизму. Та швидко його підхоплюють нові ідейні вітри, найновіші наукові та культурні шукання.
На відміну від Флобера, що мріяв замкнутися від людей в «башті з слонової кістки», Золя завжди прагнув залишатися в гущі життя. Відомі його слова: «До дідька усі великі вікиї Я віддаю перевагу великому нинішньому Парижу, Я чудово почуваю себе серед моїх сучасників!» Це означало не конформізм, не примиренство з соціально-політичними неподобствами епохи, а закоханість у науковому і технічному поступі, який десь у ті ж часи позначав поета-демократа США — Уолта Уїтмена. В обох у цьому було дещо утопічне, відтінок нерозуміння того, що капіталістичне виробництво не може стати запорукою соціальних удосконалень. Але великого француза й великого американця рятував міцний темперамент митців-войовників, що мріяли віддати свій хист і свій велетенський труд справі перетворення світу на народну користь.