Естетична самостійність Золя починається з його збірки «Що я ненавиджу» (1866). Сама назва її свідчить про те, що питання тут мають бути поставлені гостро, з усією «люттю», властивою авторові «Ругон-Макарів» у пропаганді своїх принципів. Золя тепер насамперед рішуче зрікається романтизму. Співвідношення природи й мистецтва він убачає в потребі об’єктивного відображення дійсності, яке б, однак, зберігало яскраво індивідуальну художню трактовку з боку письменника. Обстоювання прав художньої особистості в творчому процесі скерувало Золя до захисту нового, не визнаного в ті часи академією імпресіоністичного напрямку в малярстві, до якого належало багато його друзів (Пісарро, Клод Моне, Едуард Мане, Ренуар та ін.).
Але все це були лише підступи до натуралізму, або, як інакше називав його Золя, «актуалізму».
Основна теза Золя — сміливість, сучасність, оригінальність у літературі, поєднані з шуканням науково-філософської бази для естетики. Цю базу Золя, далекий від марксизму, побачив у найпоширенішій тоді у Франції філософії позитивізму (Огюст Конт), яка знайшла прикладне методологічне застосування в численних працях Іпполіта Тена. Про надзвичайно сильний вплив Тена на видатних письменників тої пори писав Анатоль Франс.
В застійній терористичній атмосфері Другої імперії єдиною світлою плямою, що давала якусь надію науковій і художній інтелігенції на краще майбутнє, був технічний прогрес і всіма визнані досягнення природознавства. У Тена Золя насамперед вабила чітка систематичність в аналізі художнього твору, пов’язана з методикою біології, або, як говорили тоді, — «соціальна фізика». В основі теорії Тена лежав принцип «детермінізму». Поведінка кожної людини, отже й літературного героя, обумовлюється трьома чинниками: «расою» (тобто фізіологічними ознаками), «оточенням» (матеріальне, географічне й соціальне середовище) і «моментом» (історичною обстановкою).
Золя не приймав сліпо теорії Тена, бо вважав недостатньо прогресивною його суспільну програму. Республіканець і демократ Золя критично поставився і до першого «натуралістичного», або «клінічного», роману у Франції «Жерміні Ласерте» (1865) братів Гонкурів. Вважаючи себе за друга і учня цих письменників, він, однак, обвинувачував їх у аристократично-зневажливій, холодно-артистичній трактовці розглянутої в цьому творі «народної теми».
Однак програма так званого «експериментального роману», запропонована самим Золя, була теж багато в чому хибною і до того ж у її буквальному формулюванні нездійсненною. Він рекомендував механічно використовувати в літературній практиці методику «точних наук», маючи на увазі зокрема працю знаменитого тоді лікаря Клода Бернара — «Вступ до експериментальної медицини». Ідучи за Клодом Бернаром, говорив Золя, письменник може, взявши персонаж, умовно наділений певними фізіологічними завдатками, у власній уяві переносити його в якісно відмінні середовища і, йдучи за логікою наукової теорії, сміливо фіксувати на папері зміни, які повинні зайти в характері і поведінці героя. Таке «наукове дослідження» «людського механізму» доведене було до абсурду в ранньому романі Золя «Тереза Ракен» (1867), за епіграф до якого правила цитата з Тена: «Порок і доброчинність такі ж продукти, як цукор і купорос».
Та справедливість вимагає відзначити, що в своєму завершеному вигляді (1880–1881) естетична теорія Золя все ж таки зберігала властивий цьому авторові хай тут утопічний, але палкий громадянський пафос. Так, на його думку, «наукова» озброєність мала надати письменникові ваги політичного діяча. А практика «експериментального роману», в якому аналізуватимуться найпотворніші явища життя, повинна була показати шляхи до їх виправлення через «зміну оточення» і в такий спосіб «впорядкувати життя й суспільство», «розв’язати всі проблеми соціалізму».
Одним з найбільших теоретичних захоплень Золя була також проблема спадковості, що стояла тоді в центрі природознавчих дискусій. Причому письменника цікавили якраз найскладніші патологічні прояви спадковості, що найвиразніше підкреслювали «фізіологічну» детермінованість людини.
Заглиблення Золя в «науковий» аналіз фізіологічних і суспільних патологій часом був надто разючим і відштовхуючим, що викликало не лише злісні нарікання з боку фарисейської буржуазії, а й незадоволення друзів. Після появи кожного майже нового тому «Ругон-Макарів» у реакційній критиці чулися все голосніші вигуки: «Золя — порнограф», «Золя — свиня», «убивця душі»… У зв’язку з публікацією роману «Земля» (1887) група літераторів, що до того називали себе прибічниками Золя (п. Маргерит, А. Декав, Ж. Роні та ін.), виступила з так званим «Маніфестом п’яти», обвинувачуючи знаменитого «романіста в тому, що він начебто цілком поринув у зображення непристойностей, у перебільшене змалювання тваринних інстинктів людини. Та слушність має знову Лану, коли називав Золя «гуроном Екса» (натяк на подібність до героя повісті Вольтера «Простодушний»), інакше кажучи, щирою й чистою людиною, яка взяла на себе тяжкий обов’язок справедливої критики людських вад, породжених хибами суспільства.
Задум створити тематично об’єднаний цикл романів під назвою «Ругон-Макари» (до речі, цю назву знайдено було не відразу) виник у Золя 1868 року, якраз після написання «Терези Ракен», недоліки якої автор частково розумів і сам. Практично серія мала компонуватися в такий спосіб. Головна дійова особа — сім’я. Кожний з членів цієї сім’ї наділений індивідуальними рисами. Та всі її представники якось пов’язані між собою ознаками спадковості і підвладні впливові історичної доби, позначеної розгнузданою жадобою насолод, жагою честолюбства. Згідно з своєю матеріальною забезпеченістю, професією і особистою вдачею вони опиняються у різних верствах суспільства і відповідно там себе виявляють. Таким чином мало бути реалізоване основне завдання автора — об’єктивний показ взаємодії людини і оточення.
Золя намагався працювати як учений. Цілі дні він проводив у Національній бібліотеці Парижа, вивчаючи різноманітні довідники з питань психології, історії, природознавства та медицини. З метою зібрати «людські документи», що письменник-натураліст вважав однією з найважливіших складових частин свого методу, Золя відвідував місцевості, де мала розгортатися дія його романів, знайомився з професіями, що їх мали представляти персонажі (спускався в шахту для роману про гірників — «Жерміналь», їздив на паровозі для роману про залізничників «Людина-звір» тощо), придивлявся до звичаїв, вбрання і манер людей різних станів і занять, прислухався до їхньої мови…
Великий інтерес становить своєрідна техніка літературної роботи Золя. Виходячи все з тої ж паралелі між роботою ученого й письменника, Золя заводив окрему дослідницьку «справу» («досьє») на кожний роман. Ця «справа» складалася часом з кількохсот сторінок рукописів, які передували остаточному оформленню твору і мали такі обов’язкові розділи: «Начерк» — тобто тематичний та ідейний ескіз роману; «Персонажі» — характеристики дійових осіб, грунтовно розроблені; «Короткий план» — виклад фабули; «План аналітичний» — аналіз кожного з розділів; «Зарисовки з натури» — різноманітні нотатки, спостереження, фактичні довідки, записи словесних арготизмів і т. д..
У передмові до «Ругон-Макарів» (1871–1893) Золя написав; «Цей твір, що містить в собі багато епізодів, є… на мою думку, природною і соціальною історією однієї родини з Другої імперії». Письменникові пощастило здійснити цей намір. Але він досяг і більшого. Тяжка для народу франко-прусська війна, падіння імперії Наполеона III, кривава трагедія Паризької комуни змусили художника-гуманіста переставити змістові та ідейні наголоси в задуманій прозовій епопеї. Дедалі його, по суті, все менше цікавили біологічні проблеми. Здійснюючи свій план, Золя базувався не тільки на фактах вже завершеної історичної епохи, збагачуючи своє розуміння капіталістичного світу вивченням пекучих проблем Франції 70-80-х рр. Поруч персонажів з родини Ругон-Макарів він вивів на сторінки серії понад тисячу інших постатей, і це допомогло йому освоювати все ширші й ширші сфери життя, соціальні стани, заняття, настрої, категорії світовідчування, дати аналіз цілого французького суспільства другої половини XIX століття у його контрастних класових розгалуженнях і реальних конфліктах.
Золя використав величезну кількість зібраних ним «людських документів» для суворого засудження політичних злочинів буржуазії — «Щастя Ругонів», «Його ясновельможність Ежен Ругон», «Розгром»; для того щоб нещадно таврувати грошові афери крупної буржуазії — «Здобич», «Гроші»; неймовірну розбещеність суспільних верхів — «Нана»; щоб «показати буржуазію оголеною… у потворному вигляді, хоч вона вважає себе втіленням порядку і доброчинностей» — «Накип», «Черево Парижа»; розкрити реакційну суть духівництва — «Завоювання Пласана» і т. д. Найсильніші томи серії «Ругон-Макари» — «Пастка», де з безстрашною правдивістю змальовано соціальну драму паризьких трудових «низів», і «Жерміналь» — перший у французькій літературі XIX ст. глибокий соціальний роман про боротьбу праці і капіталу.
Лише після Великої Жовтневої революції, яка сприяла розвиткові прогресивної думки у всьому світі, творчість Еміля Золя знайшла належну оцінку на його батьківщині. Початок цьому поклало дослідження, присвячене автору «Ругон-Макарів» видатним письменником-комуністом Анрі Барбюсом. Велична постать Золя, писав Барбюс, одна з тих, які вивчати й пропагувати належить насамперед нам, тим, хто прагне побудувати на соціалістичному грунті соціалістичну культуру та мистецтво.
У повоєнні роки французька наукова література про Золя збагатилася численними працями, що давали відсіч злісній фальсифікації, яка довго оточувала художній доробок великого письменника і його громадську діяльність.
Вороги миру і демократії ще й досі здригаються при одному лише імені цієї великої людини, писав Луї Арагон. І справді, Золя багато в чому актуальний у наші дні. Він став одним з тих кращих художників слова минулого, які допомагали французькому пролетаріатові й передовій інтелігенції в боротьбі за Народний фронт, за мир, національну незалежність і суспільні вдосконалення. Водночас Золя, завдяки своєму бойовому громадському темпераменту, пристрасному інтересові до всіх ділянок життя, проявів наукового поступу, вірі в майбутнє, палкій пропаганді неприкритої правди в мистецтві, надзвичайно близький прогресивним письменникам XX ст. «Синтез фактів і переконаності» (А. Лану), свідома демократична цілеспрямованість, гостра проблемність його прози являються живим контрастом до поширеного нині на Заході і зокрема у Франції безідейного, безпредметного і отже консервативного «нового роману».
Найповніше уявлення про теперішній стан французького «золязнавства» можна дістати на підставі матеріалів Інтернаціонального Колоквіуму, присвяченого проблемам творчості Золя, який відбувся 2–3 лютого 1968 р. в Парижі. Організований Літературним товариством друзів Золя, Французьким Центром марксистських досліджень і журналом «Ероп», цей Колоквіум прослухав близько 60 доповідей найкращих фахівців Франції та гостей із зарубіжних країн. Рівень виступів був не однаковий. Марксистська наука зустрічалася тут із спрощено соціологічною, а також з традиційним для французького літературознавства біографізмом. Проте надзвичайно важливим було вже те, що 1968 рік приніс остаточний «тріумф Золя», видатного романіста, довгий час несправедливо принижуваного переважною частиною критики. Учасник Колоквіуму Роже Ікор розповів з цього приводу, що коли 25 років тому він захищав у Сорбонні диплом про «Жерміналь» Золя, його тема була зустрінута університетськими ученими дуже холодно. Ніхто з них, говорив Ікор, не вважав ані почесним, ані взагалі потрібним вивчати спадщину цього письменника. Попри певну відмінність думок, висловлених на Колоквіумі, загальний висновок його учасників був одностайним: Золя — великий громадянин Франції, друг народу, «історик праці», велетень художнього слова, що по-своєму прокладав шляхи реалізму в умовах останньої третини XIX ст.
Добре відомий у нас прогресивний французький письменник П’єр Гамарра під час того ж Колоквіуму вказував на величезну популярність Золя у найширшої народної аудиторії. Книги Золя розходяться в сьогоднішній Франції мільйонами примірників. Відповіддю на цей наполегливий читацький попит є нова щедро ілюстрована збірка творів видатного письменника, яка виходить тепер у Парижі за редакцією Анрі Міттерана. Загальною передмовою до цілого видання стала уже відома нам робота А. Лану. До кожного тому додано грунтовні статті та коментарі.
Суспільна вага кращих романів Золя, динамічність їх композиції, змістовність конфліктів, надзвичайна візуальна виразність описової манери письменника сприяли успіхові його творів у кінематографі. За його романами знято понад 40 фільмів. Лише «Жерміналь» був екранізований 5 разів. Останній кіноваріант «Жерміналя» (1963, режисер Ів Аллегре), незважаючи на помітні вади сценарію, здобув гучний суспільний резонанс у Франції, оскільки його демонстрація збігалася з великим страйковим рухом гірників.
В нашій країні Золя — один з найулюбленіших іноземних класиків. Важко було б перерахувати кількість видань його творів, що виходили різними мовами нашої багатонаціональної Батьківщини. На Україні уже в перше пожовтневе десятиліття вийшла збірка творів Золя у 18-и томах (Державне видавництво України, 1929–1930). Публікації окремих романів і повістей поновлювалися в подальші роки.
Слід відзначити, що в даному випадку зв’язок між письменником і його зарубіжними читачами був обопільно важливий. За допомогою І. С. Тургенєва, який, живучи у Франції, не раз гостював у Медані, Золя ще на початку 70-х pp. почав друкуватися в російському журналі «Вестник Европы», і це великою мірою сприяло зміцненню міжнародного авторитету молодого автора, чия літературна діяльність розгорталася тоді в атмосфері ворожості і суперечок. Ще за його життя автор «Ругон-Макарів» дістав проникливу оцінку у наших передових літераторів. Перекладач і пропагандист Золя на Україні, великий революціонер-демократ Іван Франко, не приховуючи помилок французького письменника, разом з тим зараховував його до «реального напрямку», підіймав його як «видатного художника» і як людину сильної, прямої і чесної вдачі.
Значні досягнення в аналізі спадщини Еміля Золя має радянське літературознавство. М. Ейхенгольц, М. Клеман, Б. Реїзов, І. Анісимов, Ол. Пузиков, С. Ємельяников, Ф. Наркір’єр, а на Україні В. Державин, С. Родзевич та ін., уникаючи суб’єктивістських суджень, незрідка властивих зарубіжним ученим, дали всебічну характеристику творчості Золя. І, головне, в значній мірі заповнили ту прогалину, яка існує в дослідженні художнього методу і поетики цього романіста. Та все ж, гадаємо, «проблема Золя» потребує ще багатьох зусиль для її глибшого розв’язання.
Цікаво було б, наприклад, докладніше проаналізувати, може, й не зовсім «академічне», а проте живе й важливе питання: в чому ж невловима принадність творів Золя, в чому секрет тої влади, яку й досі має над нами цей суворий «учений од літератури»? Хай нинішні французи кажуть, що є щось спільне між умовами Другої імперії та П’ятої республіки, і отже, в творах Золя вони знаходять співзвучність з власними переживаннями. Але для нас все це історично однаково чуже… Значить, справа в тому, що Золя, кохаючись у «людських документах» свого часу, мислив якось ширше і саме цим перекинув місток від XIX століття до наших днів. Крім того, це означає, що, дбаючи передусім про виховну вагу своїх творів, талановитий літератор ніколи не забував про інтереси читача, намагався зацікавити його засобами свого викладу для того, щоб легше було вкласти в схвильовану душу і збуджений мозок провідну ідею.
Ідеї і стиль Золя — складне й багатообіцяюче питання, що має бути вивчене на основі цілої творчості письменника. Та спробуємо з’ясувати хоч деякі сторони цього питання, говорячи про твір, яким відкривається шедевр Золя — серія «Ругон-Макари».