— Я радніше вмерла б, ніж стала б лікуватися в цього пана. Від нього тхне небіжчиком.
Відтоді Паскаля почали цуратися. Але він не шкодував, що вселяв такий жах. Чим менше було пацієнтів, тим більше було в нього змоги віддаватися своїм улюбленим наукам. А що Паскаль брав за візити дуже мало, нарід залишався вірним йому. Він жив спокійно на свій скромний заробіток та осторонь обивателів, тішачись чистою радістю вченого — радістю дослідів та винаходів. Від часу до часу він надсилав статтю до Паризької Академії наук, й пласанці зовсім не знали, що цей дивак, «цей пап, від якого тхне небіжчиком», має велику славу, великий авторитет у вченому світі. Бачачи, як він у неділю рушає в екскурсію на Гаррігські горби із ботанізиркою через плече та геологічним молотком у руці, пласанці знизували плечима і порівнювали його з іншим міським лікарем, таким медоточивим з паніями, котрий носив прегарні краватки і ширив круг себе пахощі фіалок. Не більше розуміли Паскаля і батьки. Фелісіта була вражена, добачивши, як він чудно влаштовує своє злиденне життя. Вона почала дорікати йому, що він розбив її надії. Арістідові вона прощала все, вважаючи його лінощі плодотворними, але скромний побут Паскадя, його любов до салюти, його презирство до багатства і тверда постанова залишатися в затінку її обурювали. Певна річ, це не та дитина, що гає колись здійснити її чванливі мрії!
— Та в кого ж ти вдався? — казала вона іноді. — Ти чужий нам. Глянь-бо на своїх братів: вони шукають, вони намагаються використати твою освіту. А ти, ти робиш тільки дурниці. Погано віддячуєш ти нам, що зруйнували себе, аби вивести вас у люди. Ні, ти чужий нам.
Паскаль, що вважав за краще сміятися замість сваритися, відповідав весело, з тонкою іронією:
— Та ну-бо, не журіться. Ви не зовсім прорахувались Я вас дурно лікуватиму, коли ви захворієте.
Йдучи несвідомо за почуттям, він рідко бачив свою сім’ю, хоча й не виявляв до неї неприязні. Він не раз допомагав Арістідові, доки той заступив посаду в підпрефектурі. Паскаль залишився парубком. Він навіть і гадки не мав, що заходять великі події. Уже два чи три роки працював він над великою проблемою спадковості, порівнював породи тварин, різні типи людей і весь поринув у дослідах, захоплений їхніми цікавими наслідками. Спостереження над собою, самим собою і над своєю сім’єю були для нього відправним пунктом. Простий люд зі своєю несвідомою прозорливістю добре розумів, наскільки ця людина не схожа на Ругонів, і називав його просто «доктор Цаскаль», не додаючи ніколи прізвища.
Років за три до революції, 1848 року, П’єр і Фелісіта продали своє діло. Старість надходила, бо вони переступили вже за п’ятдесят, та й втомилися від боротьби. Недоля завжди переслідувала їх, і вони стали побоюватися, що залишаться зовсім без шеляга, коли ще будуть уперто домагатись багатства. Сини, що не виправдали їхніх надій, завдали їм останнього вдару. Тепер старі вже не сподівалися забагатіти з їхньою поміччю і хотіли тільки зберегти принаймні шматок хліба на свої старечі роки. Коли вони припинили торгівлю, їм залишилося сорок тисяч франків, не більше. Такий капітал давав їм ренту в дві тисячі франків — навряд чи досить для животіння в провінції. На щастя, їх, було всього троє: обидві дочки — Марта та Сидонія — віддалися; з них одна оселилася в. Марселі, друга в Парижі.
З ліквідацією торговлі їм дуже бажалося оселитися в новому місті, в тому кварталі, — де жили колишні комерсанти, але вони не зважувалися на це. Маючи сутужні кошти, Ругони побоювалися, що їх засміють. Довелося піти на компроміс: найняти собі помешкання на вулиці Бан, що відокремлює старий квартал від нового. Але їхня оселя була на краю старого кварталу, і вони, власне, жили таки в тій частині міста, де мешкав простий люд. Правда, з вікон свого помешкання, за кілька кроків від себе, вони бачили місто багатіїв; вони зупинилися ніби на порозі сподіваної землі.
Помешкання їхнє було на третьому поверсі і складалося з трьох великих кімнат: їдальні, вітальні й опочивальні. На другому поверсі жив сам власник будинку, що торгував ціпками та парасолями, а на першому поверсі була його крамниця. Будинок, вузький і невисокий, мав тільки три поверхи. Коли Фелісіта переїхала в нове помешкання, серце в неї стиснулося. Жити не в своєму будинкові в провінції — означає показувати свою вбогість. У Пласані всі заможні люди живуть у власних домах, тим більше, що ціни на нерухоме майно там дуже низькі. Фелісіта хотіла мати свій будинок, але в П’єра не було жодної охоти розв’язувати свою кишеню, і він не хотів і чути про купівлю нових меблів, довелося обмежитися старими: знову розставили, навіть без направи, полинялі, потерті, розхитані меблі. Фелісіта, добре розуміючи рацію такої скупості чоловіка, з усієї сили намагалася надати блиск старому мотлохові. Вона власноручно і збила, й підклеїла поламані стільці, сама полатала розірваний оксамит оббиття. Їдальня, розташована кінець коридора, була майже порожня; стіл та десяток стільців губилися в сутінках цієї просторої кімнати, вікна якої виходили на сіру стіну сусіднього будинку. До спочивальні ніхто сторонній не заходив, тому Фелісіта перенесла туди зужиті речі: крім ліжка, шафи, робочого столу та туалету, там стояли дві колиски, одна на одній, буфет без дверцят і зовсім порожня книжкова шафа — заслужені ветерани, що з ними старій жінці шкода було розлучатися. Зате найбільше вона подбала, щоб оздобити вітальню, і їй вдалося зробити з неї майже затишну кімнату. Фелісіта обставила її меблями, оббитими жовтим у квіти оксамитом; посередині стояв столик на одній ніжці, з мармуровою дошкою, а в двох кутках — високі свічада на підставках. Був навіть килим, що вкривав тільки середину паркету, і люстра в білому серпанковому покрівці, обсадженому мухами. По стінах порозвішувано шість літографій, що зображали великі битви Наполеонові.. Кімнату вмебльовано було в стилі перших років Імперії. Фелісіта намоглася, щоб кімнату обліпили жовтогарячими шпалерами з великими розводами. Вітальня, таким чином, набирала чудного сліпучого кольору: меблі, шпалери, завіси по вікнах — усе було жовте; килим, навіть мармурова дошка столика й піддзеркальники мали жовтуватий відтінок, але з опущеними завісами різкі тони зм’якшувались й вітальня ставала майже чепурна. Не про такі розкоші мріяла Фелісіта! Вона з німим розпачем поглядала на ці мало прикриті злидні. Майже весь час вона перебувала в вітальні — найкращій кімнаті в помешканні — і біля вікон, що виходили на вулицю Бан. Дивитись у вікно для неї було найприємнішою і разом з тим найболючішою розвагою. Навскоси виднів майдан Підпрефектури, той обіцяний рай, про який вона мріяла. Невеличкий порожній майдан з чистими, світлими будинками здавався їй едемом, і вона віддала б усе своє життя за те, Щоб володіти однією з цих осель. Особливу заздрість будив у неї наріжний будинок ліворуч, де мешкав митник. Фелісіта поглядала на цю кам’яницю з необорним бажанням, що буває в вагітної жінки. Коли вікна було відчинено, їй вдавалося розгледіти окремі подробиці багатих меблів, і, бачачи чужу розкіш, вона місця собі йе знаходила.
Того часу Ругони переживали цікавий душевний злам, викликаний ошуканими сподіванками, незаспокоєним честолюбством. Ті крихти доброго почуття, що вони мали, вигасли. Вважаючи себе за жертви злої долі, вони не скорилися, жадібність розпалювалась у них ще більше, вони ще завзятіше хотіли доскочити свого. Власне, вони не зреклися жодної своєї надії, незважаючи на старечий вік. Фелісіта навіть казала, що помре багата, що в неї таке передчуття. Але з кожним днем злидні ставали все утяжливіші. Коли подружжя згадувало марні зусилля, тридцятилітню ненастанну боротьбу, розчарування в дітях, коли вони побачили, що всі їхні поривання довели «їх тільки до цієї жовтої вітальні, що в ній треба було спустити завіски, щоб заховати її злидні, ними опанувала глуха лють. І тоді, щоб себе втішити, вони будували собі плани, як забагатіти, шукали всіляких комбінацій. Фелісіта, наприклад, мріяла виграти сто тисяч франків у лотереї, а П’єр — придумати яку-небудь незвичайну спекуляцію. Отак жили вони одною думкою: запопасти раптом за декілька годин багатство, зробитися багатіями, навтішатися всіма земними благами, хай недовго, хай хоч один рік. Всією своєю істотою вони рвалися до цього, рвалися якось по-звірячому. І все ж вони трохи розраховували на своїх синів, егоїстично, ніяк не звикнувши з думкою, що навчили дітей і не дістали від того собі ніякої користі.
Фелісіта, здавалось, не старілася. Ця мала чорнява жінка не могла всидіти на місці, непогамовна, ніби та цикада. На вулиці зі спини її можна було взяти за п’ятнадцятирічну дівчинку — з швидкої ходи, сухих плечей і тонкого стану. Навіть обличчя її мало змінилося, воно тільки змарніло і ще більше скидалося на тхорячий писок; вона все ще мала обличчя малої дівчинки, що висохло, але заховало колишні риси.
Щодо П’єра Ругона, то він нагуляв собі черево і зробився ніби дуже шановним буржуа, якому бракувало тільки капіталу для цілковитої статечності. Його гладке та білувате обличчя, його грубість, заспаний вигляд — все вказувало на багатство. Якось один селянин, не знаючи Ругона, сказав при ньому: «Це якийсь багатій, оцей гладун, мабуть, у нього й турботи нема про те, що він обідатиме». Ці слова вразили П’єра в саме серце. Він думав: як жорстоко глузує з нього доля, давши йому опасистість та велич якогось мільйонера і залишивши злидарем. Неділями, голячись перед маленьким шаговим люстерком, почепленим біля вікна, він казав собі, що в гарному вбранні та білій краватці він би виглядав на прийомі в підпрефекта куди значнішим за багатьох пласанських службовців. Цей селянський син, що поблід од ділових клопотів і гладшав од сидячого життя, ховав свої низькі прагнення під спокійним од природи виразом обличчя і справді мав ту безобличну і показну зовнішність, ту безглузду самопевність, що надають величного вигляду на офіційних прийомах. Гомоніли, що він під пантофлею в жінки, — і помилялись. Він був упертий, як тварюка, чужа, круто висловлена воля кидала його в таку лють, що він міг і побити людину. Але Фелісіта була спритна і відкрито йому не перечила. Ця карлиця мала живу, палахку вдачу, але вона не брала перешкод пробоєм: надумавши добитися чогось від чоловіка або штовхнути його на вигідніший, за її думкою, шлях, вона вилася круг нього, пурхала, мов цикада, жалила то тут, то тазі, товкла одне й те саме, поки він зрештою не поступався, сам того не помічаючи. Проте він усвідомлював, що дружина розумніша за нього, й досить терпляче вислухував її поради. Фелісіта виявилась корисніша за муху в байці і часто робила своє одним тільки дзижчанням над П’єровим вухом. Хоч як дивно, подружжя ніколи не дорікало одне одному б вічі своїми невдачами. Тільки питання про освіту дітей знімало бучу.
Революція 1848 року застала всіх Ругонів насторожі: всі вони були обурені невдачами і ладні за горло схопити фортуну, аби надибали її десь у темному місці. Вся родина виглядала подій, як розбишаки в засідці, ладні кинутися на здобич. Ежен чатував у Парижі, Арістід мріяв пограбувати Пласан, а батько й мати, може, ще жадібніші, ніж вони, мали намір попрацювати самі, але й не проти були поживитися коштом синів. Лише Паскаль, скромний служитель науки, жив самотнім життям закоханого у свою науку вченого в малому світлому будинкові в новому місті.
III
У Пласані, цьому одрубному місті, де 1848 року так певно визначилися станові межі, політичні події відгукувалися глухо. Навіть нині голосу народу тут мало чути: його тлумить буржуазія своєю розсудливістю, шляхта — своєю німою розпукою, духовенство — своїми тонкими інтригами. Хай перевертаються трони, постають республіки — місто ще ледве хвилюється. Коли в Парижі б’ються, у Пласані сплять. Але коли на поверхні все тихо й спокійно, то в глибинах іде глуха борня, дуже цікава для спостереження. Правда, на вулицях не чути стрілянини, зате салони нового міста і кварталу св. Марка рояться інтригами. До 1830 року в Пласані і не думали про народ, та і тепер його все ще нехтують. Всі справи вершать духовенство, шляхта і буржуазія. Священики — їх у місті дуже багато — дають тон місцевій політиці: тут звичайна річ підкопи, удари з-за рогу — мудра й обачна тактика, що допускає раз у десять років крок уперед чи крок назад. Таємні каверзи людей, що найбільше бояться галасу, потребують особливих хитрощів, пронозуватої вдачі, витримки й тверезості. Провінційна лемішкуватість, що з неї так глузують у Парижі, криє в собі зради, підступні вбивства, тихі перемоги і тихі поразки. Зачепіть їхні інтереси — і ці добрі люди, не виходячи з дому, уб’ють вас щиглями так самовпевнено, як убивають на майдані з гармат. Політична історія Пласана, як і інших дрібних міст у Провансі, має цікаву особливість. До 1830 року пласанці були щирими католиками й завзятими роялістами, на-' віть народ присягався тільки богом та законними королями. Потім сталася чудна зміна: віра згасла, робітники та буржуа відкинулися легітимістів і прилучилися до великого демократичного руху наїцої доби. Коли спалахнула революція 1848 року, самі лише аристократи та духовенство ще стояли за Анрі У. Довго вважали вони царювання Орлеанів за безглузду спробу, що доведе рано чи пізно до повернення Бурбонів. Правда, їхні надії похитнулись, але вони все ж не припиняли боротьби, обурені назадництвом колишніх соратників і намагаючись повернути їх до своїх лав. Квартал св. Марка за допомогою всіх парафій узявся до роботи. В перші ж дні по лютневих подіях буржуазія й особливо. посполитий люд не тямилися з радощів. Республіканські новачки поспішали виявити свій революційний запал. Але в рантьє нового міста він спалахнув і погас, як солома. Дрібні власники, колишні гендлярі, всі ті, хто за монархії кейфував та обкруглював свої достатки, скоро улягли паніці; за Республіки життя було дуже неспокійне, і вони дрижали за свою калитку, за своє безжурне, егоїстичне існування. І тим-то 1849 року, з початком клерикальної реакції, майже всі пласанські буржуа перейшли на бік консерваторів. Їх прийнято з розкритими обіймами. Ніколи ще нове місто не зближалося так тісно з кварталом св. Марка: деякі шляхтичі почали навіть ручкатися з адвокатами та колишніми торговцями олією. Це несподіване панібратство скорило новий квартал, і він одразу ж проголосив запеклу війну республіканському уряду. Скільки спритності й терпіння довелося проявити духовенству, щоб досягти такого зближення? Власне, пласанське дворянство було в глибокій прострації, у своєрідній агонії: воно заховувало свою віру, але було мов приспане, вважало за краще нічого не робити, здаючись на божу ласку. Найохочіше, воно протестувало мовчки, почуваючи, мабуть, що боги вимерли і йому залишається тільки самому рушити за ними. Навіть у добу перевороту, катастрофи 1848 року, коли можна було ще сподіватися на повернення Бурбонів, шляхта лишалась пасивна й байдужа: на словах вона була ладна кинутися в огонь, а насправді тільки з жалем покидала затишок свого коминка. Духовенство безупинно боролося з цим духом безсилля та покірності. Воно боролося завзято. Коли пастор упадає в розпуку, він борюкається ще лютіше. Уся політика церкви полягає в тому, щоб ні на крок не збочувати з прямого шляху, хай там що, іноді відкладаючи здійснення своїх планів на кілька віків, але не втрачаючу жодної години, без упину сунутися далі. Отже, й у Пласані реакцію очолило духовенство. Дворянство було тут лише Заслоною; духовенство ховалося за ним, керувало, підбадьорювало і навіть удмухувало в нього ніби живого духа. Коли нарешті пощастило домогтися від шляхти, щоб вона, подолавши свої забобони, з’єдналася з буржуазією, духовенство впевнилося в своїй перемозі. Грунт було добре підготовлено, і старе місто роялістів, місто тихомирних буржуа та полохливих крамарів, рано чи пізно мало пристати до «партії ладу». Розумна тактика духовенства прискорила цей перехід. Маючи за своїх прихильників власників нового міста, воно зуміло перетягти до себе й дрібних крамарів старого кварталу. Місто опинилось під владою реакції, репрезентованої людьми різних переконань. Годі собі уявити різномастішу компанію, мішанину озлоблених лібералів, легітимістів, орлеаністів, бонапартистів і клерикалів. Але тої миті розбіжності не мали ніякого значення. Важливе було одне: добити Республіку. А Республіка вже часувала. Знакома частка людності, якась тисяча робітників, не більше, з десяти тисяч мешканців Пласана, ще вклонялась перед деревом волі, посадженим на майдані Підпрефектури.