Навіть найпрозорливіші пласанські політики з проводу реакційним, рухом не одразу вгадали наближення Імперії. Популярність принца Луї-Наполеона здавалась їм тимчасовим захопленням натовпу, що швидко опам’ятається. Сама особа принца мало захоплювала. Вони вважали його за нікчему, марного мрійника, нездатного» накласти руку на Францію, а надто утриматися біля керма. Він був для них простим знаряддям, що стане на деякий час їм у пригоді, а потім його можна викинути, як тільки з’явиться справжній претендент. Проте збігло кілька місяців, й мудрі політики затурбувалися; тоді тільки вони усвідомили, що їх обдурено. Але їм не давали часу оговтатися. Стався державний переворот, і їм лишалося тільки вітати його. «Велику блудницю», Республіку, задушено. Хай би там що, а це був тріумф. Духовенство й дворяни примирилися з подіями, відклали на пізніший час здійснення своїх мрій і, помщаючись за ошукані сподівання, об’єдналися з бонапартистами, щоб розправитися з останніми республіканцями.
Ці події і змінили долю Ругонів. Беручи участь у різних фазах кризи, вони зуміли піднестися на руїнах волі. Ці харцизи, що чигали в засідці, пограбували Республіку; як її було задушено, вони взялися паювати здобич.
У перші ж дні по лютневих подіях Фелісіта, найпронозливіша в сім’ї, почула, що вони нарешті стали на певний шлях. Вона почала увихатися коло чоловіка, настренчувати його, закликати діяти. Перший революційний галас налякав П’єра. Але коли жінка розтлумачила йому, що втрачати нема чого, а в поспільній веремії можна багато виграти, він швидко погодився з нею.
— Я не знаю, що саме тобі робити, — повторювала Фелісіта, — але, мені здається, щось треба робити. Чи не казав нам колись пан де Карнаван, що він розбагатіє, коли повернеться Анрі V і що цей король добре віддячить усім, хто за нього? Можливо, тут наше щастя. Має ж колись і нам пофортунити.
Маркіз де Карнаван, той самий дворянин, котрий, як вірити скандальній хроніці міста, був колись близький з матір’ю Фелісіти, вряди-годи провідував молоде подружжя. Злі язики стверджували, що пані Ругон скидалася на нього. Маркізові було тоді сімдесят п’ять років. Він був малого зросту, сухорлявий, рухливий, і Фелісіта, старіючись, справді почала скидатися на нього рисами й манерами. Оповідали, що маркіз витратився на жінок з останнього майна, що й так уже зменшив його батько за часів еміграції. Та він і не крився з своєю бідністю. Родич маркізів, граф де Валькерас, прихистив його в себе, і той жив у графа нахлібником, їв і пив при графському столі і спав у комірчині на горищі графського палацу. «Дитино моя, — казав маркіз, плескаючи по щоці Фелісіту, — коли Анрі У поверне мені достатки, я зроблю тебе своєю спадкоємницею».
Фелісіті було. за п’ятдесят, а він усе ще узивав її «дитиною». Саме це фамільярне поводження й постійні обіцянки спадщини примусили пані Ругон штовхнути чоловіка на шлях політики. Часто пан де Карнаван гірко нарікав на те, що йому несила їй допомогти. Звісно, він потурбується про неї як батько, коли обставини зміняться. П’єр, якому жінка натякнула на справжній стан речей, погодився діяти за вказівками маркіза.
Маркіз де Карнаван завдяки своєму особливому становищу з перших же днів Республіки став діяльним агентом реакції. Цей метушливий чоловічок, що його доля залежала від повернення законних престолонаступників, пильно працював для добра своєї партії. Тоді як багаті дворяни з кварталу св. Марка позасинали в німій розпуці, мабуть, побоюючись скомпрометувати себе й знову опинитися на вигнанні, маркіз появлявся всюди, агітував, збирав прихильників. Він був знаряддям у чиїхось невидимих руках. У Ругонів він тепер бував щодень. Йому потрібна була штаб-квартира. Його родич, пан де Валькерас, заборонив йому приводити додому однодумців, і тому маркіз обрав за місце зборів жовтий салон Фелісіти. Та ще й він знайшов у П’єрові вельми цінного помічника. Сам маркіз не міг вести агітацію за легітимістів межи дрібних крамарів та робітників старого кварталу: його засміяли б. Але П’єр провів з ними ціле життя, розмовляв їхньою мовою, знав їхні потреби; він умів до них підійти й переконати їх. Незабаром без П’єра не могли обійтись. Не минуло й двох тижнів, як Ругони стали запеклішими роялістами, ніж сам король. А маркіз, побачивши П’єрову завзятість, сховався за його спиною. Та й з якої ж речі лізти людям на очі, коли є людина вз широкими плечима, що радніша прийняти на себе всі помилки партії. І маркіз давав П’єрові грати ролю, хизуватися, бундючитися, брати владний трон, а сам задовольнявся тим, що стримував або підштовхував його, як до обставин. Колишній торгівець олією зробився швидко помітною особою. Вечорами, коли вони залишалися на самоті, Фелісіта казала чоловікові:
— Не бійся йти вперед, бо ми на доброму шляху. Коли так далі поведеться, ми розбагатіємо, то матимемо такий салон, як у митника, і почнемо влаштовувати вечірки.
Дім Ругонів став за осередок консерваторів; вони щовечора збиралися в жовтому салоні лише на те, щоб ганити Республіку. Було там три-чотири колишніх комерсанти, що тремтіли за свою ренту і всім єством прагнули «дужої та мудрої влади». За голову цього гуртка був Ісидор Грану, колишній торгівець мигдалем, член міської ради. Заяча губа, круглі очі, вигляд разом і задоволений і розкиданий, робили його подібним до ситого гусака, що травить їжу, з острахом озираючись на кухаря. Грану говорив мало, бо не знаходив потрібних слів, а слухав інших тільки тоді, коли знімали мову про те, що республіканці хочуть пограбувати багатіїв; тут він багрянів так, що здавалося, його от-от поб’є грець, і мурмотів глухі прокляття, усе приказуючи: «Дармоїди, вбивці, злодії, шахраї!» Але, правда, не всі відвідувачі жовтого салону були такими, як цей ситий гусак. Один багатий дідич Рудьє, котрий мав грубеньке обличчя і влесливі манери, цілими годинами розводився з пристрастю орлеаніста, чиї розрахунки пропали після упадку Луї-Філіппа. Рудьє, колись паризький панчішник і доставник імператорського двору, влаштував сина на державну службу, сподіваючись, що за Орлеанів можна буде виклопотати йому вищу посаду. Революція вбила ці надії, і Рудьє з розпуки кинувся в реакцію. Завдяки своїм достаткам, колишнім діловим зносинам з Тюїльрі, що їм він намагався надати характеру приязних зв’язків, а також престижу, що оточує в провінції людей, які, здобувши собі грошей в Парижі, приїжджають у глушину на спочив, Рудьє мав неабияку вагу. Деякі люди слухали його, ніби оракула.
Але всіх перевищив у жовтому салоні, без сумніву, майор Сікардо, Арістідів тесть. Цей вояк з геркулесовою постаттю, з червоно-цеглястим лицем, поораним близнами і всіяним жмутами сивого волосу, вславився в великій армії своєю тупоголовістю. У лютневі дні його обурювала тільки вулична бійка; він, не вмовкаючи цілими годинами, правив на цю тему, кажучи, що воювати — сором, і з гордощами пригадував славне царювання Наполеонове.
У Ругонів можна було також побачити Вюйє, непевну людину з липкими руками. Він мав книгарню і постачав образки святих та чотки усім міським святенникам; він був щирий католик і тому мав велику клієнтуру серед численних монастирів та парафій. Йому спала щаслива думка поєднати торгівлю з виданням газети. «Пласанський вісник» виходив двічі на тиждень і був присвячений виключно інтересам духовенства. Газета коштувала Вюйє щорічно тисячу франків, але зате робила з нього оборонця церкви й допоматала йому збувати церковний лежалий крам. Цей малограмотний невіглас сам писав статті для свого часопису, причім сумирність та жовч заступали йому талант. Коли маркіз взявся до своєї кампанії, він одразу втямив, яку користь матиме з цієї великопісної фізіономії паламаря, з цього нездарного і продажного пера. Починаючи з лютого, в «Пласанському вісникові» стало менше помилок: його переглядав маркіз.
Можна собі уявити, який чудний вигляд мав вечорами жовтий салон Ругонів. Люди найпротилежніших думок спобігалися тут і хором лаяли Республіку. Їх зближувала ненависть. Проте маркіз, що не пропускав жодних зборів, своєю присутністю втихомирював суперечки, що знімалися іноді поміж майором та іншими гостями вітальні. Цих полупанів у глибині душі лестило ручкання, що ним маркіз сподобляв їх при зустрічі й прощанні. Тільки Рудье, як вільнодум з вулиці Сент-Оноре, казав, що маркіз не має шеляга за душею і чхати йому на маркіза. Але в маркіза не сходила з обличчя ввічлива усмішка світської людини; приятелюючи з цими обивателями, він не дозволяв собі жодної презирливої гримаси, що від неї не утримались би інші мешканці кварталу св. Марка. Життя нахлібника навчило маркіза звичайності. Він був душею цього гуртка. Він керував ним іменем незнайомих осіб, ніколи не розкриваючи їхнього інкогніто. «Вони воліють» або «вони не заперечують», — заявляв він. Ці невидимі боги, що з якоїсь небесної високості піклуються про долю пласанців, особисто не втручаючись у громадські справи, були, мабуть, якісь значні духовні особи, політичні тузи цього краю. І коли маркіз казав оте таємниче «вони», це слово будило в присутніх поштивий трепет. А Вюйє всім своїм побожним виглядом показував, що знає, про кого йдеться.
Найщасливішою з усіх була Фелісіта. Нарешті її салон почали відвідувати. Їй тільки трохи було соромно за старі меблі, оббиті жовтим оксамитом. Але вона втішалася, мріючи, що купить собі багату обставу, коли переможе правда. Ругони кінець кінцем повірили в монархію. Фелісіта якось навіть казала, як не було Рудьє, що коли вони й не придбали достатків із своєї торгівлі олією, так у тому були винна липнева монархія. Отож їхні злидні набували політичного відтінку. Фелісіта для всіх знаходила ласкаве слово, навіть для Грану, і щовечора вишукувала новий спосіб розбуркати його перед відходом гостей.
Її салон, це кубло консерваторів, що належали до всіляких партій, з кожним днем набував усе більшого впливу. Завдяки такому розмаїттю переконань, а головне завдяки таємничому впливу духовенства, гурток зробився осередком реакції, що панував над усім Пласаном. Тактика маркіза, який сам усе ще залишався в затінку, полягала в тому, щоб висувати Ругона як голову цієї групи. Збиралися в Ругона, і цього було досить для недалекоглядної більшості, щоб проголосити його вождем і звернути на нього загальну увагу. П’єрові приписували почин у всій цій справі, його вважали за головного поборника цього руху, що поволі навертав до консервативної партії тих, хто ще вчора був запеклим республіканцем. Буває, такі складаються обставини, що їх використовують лише люди, чимось заплямовані. Вони наживаються там, де люди зі становищем і більшим впливом побоялися б важити своїм іменем. Рудьє, Грану та багато інших заможних і поважних людей, здавалося, мали в тисячу разів більше, ніж П’єр, права стати за активних вождів консерваторів. Але жоден з них не погодився б зробити свій салон політичним осередком: їх переконання так далеко но сягали, щоб одверто компрометувати себе. Власне, це були лише горлани, провінційні пліткарі, завжди ладні побазікати з сусідою про Республіку, а надто коли відповідальність падала на сусіду. Гра була надто небезпечна, а з усієї пласанської буржуазії ладні йти на ризик були тільки Ругони, озлоблені, незадоволені, здатні на все.
У квітні 1849 року з Парижа раптом приїхав Ежен і прожив у батька два тижні. Ніхто ніколи добре не знай мети цього приїзду, й гадали тільки, що Ежен прибув до рідного міста, щоб позондувати грунт, узнати, чи може він з поспіхом виставити свою кандидатуру в члени Законодавчих зборів, що незабаром мали заступити Установчі. Ежен був надто обачний, щоб робити щось безоглядно. Очевидячки, громадська думка здалася йому мало прихильною, бо він утримався від усяких виступів. А втім, у Пласані й не знали, ким він став і що робив у Парижі. В місті знайшли, що він схуд і став не такий сонний. Ним зацікавились, пробували випитати в нього що-небудь, але він удавав, ніби нічого не знає, _ викликав на одвертість інших, а сам мовчав. Люди проникливіші втямили б, що за байдужою його зверхністю ховаються гострий інтерес до політичних настроїв у місті. Либонь, він знайомився з обстановою, і, певне, не так для себе, як для якоїсь партії.
Незважаючи на те, що Ежен кинув усі особисті сподіванки, він пробув у Пласані до кінця місяця, вчащаючи до жовтого салону. З першим дзвінком він примощувався коло віконної ніші, якомога далі від лампи. Так він просиджував цілий вечір, підперши підборіддя правою рукою й позажно слухаючи. Він зоставався незворушний при найразючіших дурницях. На все він схвально кивав головою, навіть на харамаркання Грану. Коли питалися його думки, він ввічливо приставав до більшості. Ніщо не дратувало його — ні пуста бридня маркіза, що казав про Бурбонів так, ніби все ще був 1815 рік, ні просторікування буржуа Рудьє, що розчулювався, згадуючи, скільки пар шкарпеток він продав королю-громадянинові. Навпаки, серед цього вавілонського стовпотворіння Ежен, очевидячки, почувався, як риба в воді. Часом, коли всі ці блазні люто накидалися на Республіку, в його очах мелькала посмішка, але губи не всміхалися. Його манера слухати бесідника, його незмінна люб’язність стягли йому загальну прихильність. Його вважали за недалекого, але за добродушного. Отже, коли якийсь торгівець олією й мигдалем не міг серед галасу повідати про те, як він би втихомирив Францію, аби його влада, він підсідав до Ежена і йому в вуха кричав про свої чудові плани. А Ежен хитав головою, ніби зачарований тими величними ідеями. Лише Вюйє кидав на нього косяки. Цей книгар — покруч паламаря з журналістом — був не такий балакучий і спостережливіший за інших. Він помітив, що правозаступник розмовляв іноді по кутках з майором Сікардо і поклав собі в думці підстерегти їх, але ніколи не міг підслухати жодного слова. З його наближенням Ежен поглядом зупиняв майора. З того часу Сікардо почав говорити про Наполеона з таємничим усміхом.
За два дні до від’їзду в Париж Ежен зустрів на проспекті Совер свого брата Арістіда, і той вчепився за нього з упертістю людини, яка шукає поради. Арістід попав у скруту. Коли проголосили Республіку, він виявив палку відданість новій владі. Його розум, вигострений дворічним перебуванням у Парижі, прозирав далі, ніж зашкарублі мозки пласанців; Арістід угадав безсилля легітимістів та орлеаністів, але ще не з’ясував собі, хто. той третій шахрай, котрому судилося пограбувати Республіку. На всякий випадок він приєднався до тих, що взяли гору. Тому Арістід розірвав усякі відносини з батьком, обзиваючи його прилюдно божевільним старим дурнем, що його ошукали дворяни.
— А все ж таки моя мати жінка розумна, — докидав він. — Ніколи я не гадав, що вона штовхне чоловіка до партії, приреченої на провал. Кінець кінцем вони залишаться без шеляга. Хіба жінки тямлять щось у політиці!
Сам Арістід збирався продати себе якнайдорожче. І з того часу його постійною турботою було знайти, куди віє вітер, і стати на бік тих, що, перемігши, змогли б щедро віддячити йому. На його нещастя, він ішов ніби помацки, загублений в провінційній глушині, як у лісі, без компаса, без усяких вказівок. Чекаючи, поки самі події виведуть його на правдивий шлях, Арістід і далі вдавав з себе завзятого республіканця, дотримуючись лінії, взятої з першого дня. Завдяки цьому, він залишався і в підпрефектурі, і йому навіть підвищено платню. Але скоро і його почала непокоїти жага відігравати якусь ролю; тому він переконав одного книгаря, конкурента Вюйє, видавати демократичний часопис і в ньому зробився одним з найзавзятіших редакторів. «Незалежний», підбурюваний Арістідом, розпочав запеклу боротьбу з реакціонерами. Але події завели Арістіда мимо його волі далі, ніж він хотів. Йому доводилося писати такі запальні статті, що його самого кидало в піт, коли він їх перечитував. У Пласані справила велике враження газетна кампанія, що її повів син проти тих осіб, що відвідували щовечора славетний жовтий салон батька. Багатство таких людей, як Рудьє та Грану, доводили Арістіда до розпуки, і він згубив усяку обачливість. Підштовхнутий заздрощами і озлобленням зголоднілої людини, він зробив уже собі з буржуазії непримиримого ворога; але приїзд Ежена і його поводження в Пласані занепокоїли Арістіда. Він вважав брата за дуже тонкого політика. На його думку, цей сонний гладун спав тільки одним оком, як кішка перед мишачою ніркою. А ось, виявляється, Ежен просиджував цілі вечори в жовтому салоні, підлесливо слухаючи всі дурниці, що їх без жалю висміював він, Арістід. Дізнавшись з міських пересудів, що брат ручкається з Грану і йому стискує руку маркіз, Арістід спитав себе з турботою: в що ж вірити? Чи ж він грубо помилявся досі? Невже легітимісти та орлеаністи мають деякі шанси на поспіх? Ця думка вжахнула його. Він загубив спокій і, як це часто трапляється, ще лютіше кинувся на консерваторів, щоб помститися за своє осліплення.
За день до зустрічі з Еженом на проспекті Совер Арістід умістив у «Незалежному» громову статтю про підступи духовенства у відповідь на замітку Вюйє, який обвинувачував республіканців у тому, що вони наміряються зруйнувати храми. Цього Вюйе Арістід ненавидів найбільше. Не минало й тижня, щоб два журналісти не обмінялися найгрубішими лайками. У провінції, де все ще квітне напушистий стиль, полемісти вбирають у пишні вислови найбазарнішу лайку. Арістід узивав свого супротивника «братом Юдою», або «прислужником святого Антонія», а Вюйє ввічливо відповідав республіканцеві, величаючи його «чудищем, яке впивалося кров’ю», що йому «постачала мерзотна гільйотина».