Щоб випитати що-небудь у брата, не насмілюючись одверто виявити свою турботу, Арістід спитав Ежена:
— Ти читав мою вчорашню статтю? Що ти гадаєш про неї?
— Дурний ти, мій брате, — відповів йому Ежен, злегка знизуючи плечима.
— Тоді ти, — скрикнув журналіст, пополотнівши, — віддаєш перевагу Вюйе, ти віриш у те, що він візьме гору!
— Я? Вірю в Вюйє?.. — Ежен, певне, хотів сказати: «Вюйє, такий же дурний, як і ти», але, помітивши гримасу на обличчі свого брата, передумав і спокійно зауважив: — У Вюйє є дещо гарного.
Залишивши брата, Арістід відчув у собі ще більше збентеження, ніж раніш. Ежен, мабуть, глузував, з нього, бо справді важко було собі уявити особу бруднішу за Вюйє. Тому він дав собі слово бути наперед розсудливішим і нічим не зв’язувати себе і щоб мати цілковиту змогу перейти, коли доведеться помогти якійсь іншій партії задушити Республіку.
Ранком перед від’їздом, за одну годину як сісти в диліжанс, Ежен замкнувся з батьком в опочивальні і мав з ним довгу розмову. Фелісіта ж, залишаючись у вітальні, даремно намагалася підслухати. Чоловіки розмовляли так тихо, ніби боялися, що хто-небудь знадвору почує хоч одне слово. Коли вони зрештою вийшли з кімнати, обоє здавалися дуже збудженими. Поцілувавши свого батька й матір, Ежен, що завжди розмовляв так мляво, несподівано сказав жвавим схвильованим голосом:
— Чи ви добре зрозуміли мене, батьку? Ось де буде наш достаток. Треба напружити всі сили для цього. Покладіться на мене.
— Я виконуватиму всі твої поради, — відповів Ругон, — Не забувай тільки того, що я просив у тебе як нагороду за мої зусилля.
— Коли ми матимемо поспіх, ваші бажання буде задоволено, присягаюсь вам. А втім, я напишу вам, я даватиму вам вказівки в залежності від перебігу подій. Не треба тільки ні паніки, ні надмірного запалу. Слухайте мене безоглядно.
— У чому ви там ще змовилися? — спитала з цікавістю Фелісіта.
— Люба моя мамо, — відповів з усмішкою Ежен. — Ви надто сумнівалися в мені, щоб я міг тепер довірити вам свої надії, та поки що вони і вельми туманні. Треба вірити мені, щоб ви могли мене зрозуміти. А втім, батько розповість вам усе в свій час.
Бачачи, що Фелісіту образили його слова, Ежен знову обняв її й сказав тихенько:
— Я все ж таки вдався в вас, хоча ви мене й не визнаєте. Зараз надто розумна людина може ще й пошкодити. Але як настане рішуча хвиля, ви візьмете справу в свої руки.
Ежен вийшов, потім прочинив двері й сказав владним тоном:
— Особливо не довіряйте Арістідові: це базікало попсує все; я його досить вивчив і певний, що він завше зможе вийти сухим з води. Не жалкуйте за ним, бо коли ми матимемо гроші, він зуміє видурити в нас і свою пайку.
Коли Ежен од’їхав, Фелісіта пробувала випитати таємницю, що від неї ховали. Вона надто добре знала чоловіка, щоб спитати його відверто; він одповів би з гнівом, що ця справа її не обходить. Але, незважаючи на всі свої тонкі підходи, вона не взнала нічогісінько. Під цей небезпечний час, коли треба було надзвичайної обачності, Ежен вибрав собі доброго повірника. А П’єрові лестило це довір’я його сина, і він напустив на себе ще більшу непроникність і непохитність, що зробила з нього ніби важку, показну брилу. Фелісіта зрозуміла, що їй не пощастить щось дізнатися, і перестала кружляти коло нього. Її мучила одна тільки річ, може, найцікавіша з усіх. Чоловік і син казали про якусь нагороду, що її вимовив собі П’єр. Яка ж була ця нагорода? Для Фелісіти, геть байдужої до політики, весь інтерес полягав саме в цьому. Вона знала, що чоловік дешево себе не продасть, й тому палала від нетерплячки взнати, за яку ціну його куплено. Одного вечора, лежачи в постелі. І бачачи, що П’єр у доброму настрої, вона завела розмову про те, як їй обридли їхні злидні.
— Коли ж скінчаться вони? — казала вона. — Відколи ці пани ходять до нас, ми ще більше злидніємо, витрачаючи гроші на дрова та на олію. А хто нам заплатить? Мабуть, ніхто.
Її чоловік попав-таки до пастки. Він усміхнувся поблажливо й сказав:
— Терпіння. — Потім додав, лукаво поглядаючи в вічі жінці:— Хочеш бути жінкою митника?
Від радощів гаряча кров прилила до обличчя Фелісіті, вона почервоніла, сіла» на ліжко й, плещучи, як мала дитина, в свої старечі долоні, промурмотіла:
— Це правда? Тут, у Пласані?
П’єр, не мовлячи нічого, хитнув головою. Його тішило дивування дружини, що зайнялася від захоплення.
— Але для цього треба буде внести великий заклад, — сказала вона. — Я чула, що нашому сусіді, панові Перотові, довелося внести до скарбниці вісімдесят тисяч франків.
— Е, — сказав колишній торгівець олією, — мене це не торкається. Ежен узяв на себе полагодити все. Він дістане мені заклад у якого-небудь паризького банкіра… Сама розумієш, я вибрав собі місце найвигідніше. Ежен спершу не згоджувався, почав казати, що для такої посади треба мати статки, що звичайно вибирають людей зі становищем. Але я правив своєї, і він поступився. Для митника не треба знати ні греки, ні латини. Як і пан Перот, я візьму собі помічника, що вестиме мої справи.
Фелісіта слухала його, мов зачарована.
— Я добре розумію, — провадив він, — що турбує нашого любого сина. Нас не люблять тут. Всі знають, що ми злидні; почнуться балачки. То й що ж? Ще не таке буває під час кризи. Ежен хотів був, щоб мене призначили в інше місце, але я відмовився, бо я хочу залишитися в Пласані.
— Так, так, треба залишитися, — жваво відповіла стара жінка. — Тут ми страждали, тут і треба нам узяти гору. О, я їм покажу всім цим поважним паніям на Майлі, що поглядають з презирством на мою вовняну сукню. А я й не мріяла про митника, мені здавалося, що ти хочеш стати за мера.
— За мера, оце знайшла посадо… Та вона ж не дав коштів… Ежен теж казав мені про мерію. Але я йому відповів: «Я згоден, коли ти даси мені п’ятнадцять тисяч прибутку».
В їхній розмові великі цифри так і злітали, мов ракети, і це викликало в Фелісіти захват. Вона не могла всидіти на місці, ніби всередині щось їй свербіло. Кінець кінцем, угамувавшись і прибравши покірного вигляду, вона сказала чоловікові:
— Ану-бо порахуємо, скільки ти придбаєш.
— Тверда платня, коли не помиляюсь, три тисячі франків, — відповів П’єр.
— Три тисячі франків! — тішилася Фелісіта.
— Потім відсотки з прибутків. У Пласані це може дати тисяч дванадцять.
— Отже, всього п’ятнадцять тисяч.
— Так, біля п’ятнадцяти тисяч. Перот стільки й заробляє. Але це не все. Він займається також банківськими операціями. Це дозволено. Мабуть, коли мені пощастить, і я наважусь.
— Ну, скажімо, всього двадцять тисяч… Двадцять тисяч франків прибутку! — повторила Фелісіта, приголомшена цією цифрою.
— Доведеться вернути аванс, — помітив П’єр.
— Та це дурниці, — зауважила Фелісіта, — все одно ми будемо заможніші за багатьох із цих панів. — Ну, а маркіз та інші? Тобі, либонь, доведеться поділитися з ними нашим пирогом?
— Ні, ні, все дістанеться тільки нам.
Фелісіта розпитувала далі, але П’єр подумав, що вона хоче випитати в нього тайну, і похмурився.
— Годі балакати, — сказав він раптом. — Вже пізно. Ану-бо спати. Нема чого заздалегідь рахувати, а то ще наврочимо. Я ще ж не дістав посади. Але, головна річ, нікому нічого не кажи.
Погасили лампу, але Фелісіта не могла спати: стуливши очі, вона все ж таки думкою багатіла. Двадцять тисяч франків кружляли перед нею в темряві, витанцьовуючи чортів танець. Їй мріялось, що вона живе в новому місті, в чудовому будинку, має такі розкоші, як пан Перот, улаштовує вечірки, засліпляє своїм багатством ціле місто. Але найбільше лоскотала її чванливість чудова посада, що чекає чоловіка. Він виплачуватиме ренту Грану, Рудьє і всім цим буржуа, що сьогодні приходять до неї, як до кав’ярні, погомоніти та дізнатися про останні новини. Вона добре помічала, як розв’язно ці пани поводяться в її салоні, і ненавиділа їх за це. Навіть маркіз з його іронічною ввічливістю подобався їй тепер куди менше. Бути єдиними переможцями, забрати собі все, ввесь пиріг, за її висловом, — от помста, що її вона леліяла. Коли всі ці грубіяни почнуть запобігати перед паном митником Ругоном, ось тоді прийде її черга зневажати їх. Усю ніч у голові їй мерехтіли ці мрії. Вранці вона повідчиняла віконниці і передовсім несамохіть поглянула на вікна пана Перота; вона всміхнулася, побачивши широкі шовкові завіски за шибами. Фелісітині надії, діставши інший напрямок, стали ще впертіші. Як і всім жінкам, їй дуже була до вподоби деяка таємничість; захована мета, до якої прямував її чоловік, давала їй більше завзяття, ніж легітимістичні каверзи пана де Карнавана. Тому вона без усякого жалю кинула розрахунки, засновані на маркізовому поспіху, тепер, коли П’єр намірявся мати всі вигоди для самого себе. Проте вона зберігала чудову обачливість і стриманість.
Але її мучила й далі цікавість; вона вивчала найдрібніші П’єрові жести, намагаючись зрозуміти їхній таємний сенс. А що, як він пішов хибним шляхом? Що, коли Ежен тягне його до якоїсь пастки і їх чекає голод і чорні злидні? Проте вона не губила віри. Ежен розважав так авторитетно, що кінець кінцем вона повірила в нього. Тут знову діяв чар невідомого. П’єр з таємничим виглядом говорив про високих осіб, що їх одвідував син у Парижі. Але коли Фелісіта не знала, чим живе Ежен у Парижі, то вона не могла закривати очі на безрозсудливі Арістідові вчинки в Пласані. Навіть у її салоні відвідувачі не соромилися говорити з найсуворішим осудом про журналіста-демократа. Грану крізь зуби узивав його розбійником, а Рудьє два-три рази на тиждень повторював Фелісіті:
— Син ваш пише неможливі речі. Вчора ще він з огидним цинізмом накинувся на нашого приятеля Вюйє.
І весь салон повторював хором те. Майор Сікардо казав, що він поб’є зятя. П’єр рішуче відрікався сина. А бідна мати схиляла голову, глитаючи сльози. Іноді її поймало обурення, їй хотілося гукнути Рудьє в лице, що попри все її люба дитина в сто крат краща, ніж він та й усі вони разом узяті. Але вона відчувала себе зв’язаною, вона боялася похитнути становище, здобуте з такими труднощами. Бачачи, як усе місто проти Арістіда, вона з розпачем гадала, що нещасний губить себе. Двічі вона розмовляла потайки з сином, закликаючи його перейти до них, не дратувати більше жовтого салону. Арістід відповів їй, що вона ніяк не розуміється на цих справах і зробила велику помилку, примусивши чоловіка прислужувати маркізові. Фелісіті довелось поступилися, але вона твердо постановила, що коли Ежен матиме поспіх, вона примусить його поділитися з бідним хлопцем, що все ж таки залишився її улюбленцем. Після від’їзду старшого сина П’єр Ругон стояв і далі в центрі реакції. Здавалося, нічого не змінилося в переконаннях славетного жовтого салону. Щовечора ті ж люди славословили монархію й господар вихваляв їх і підтримував з тим же завзяттям. Ежен поїхав з Пласана першого травня.
Через кілька днів жовтий салон радісно захвилювався. Обговорювалося листа президента Республіки до генерала Удіно про Римський похід. Цей лист уважали за доказ блискучої перемоги, що її пощастило здобути завдяки непохитності партії реакціонерів. З 1848 року палати обговорювали римське питання: потрібний був Бонапарт, щоб задушити Республіку, яка тільки народжувалася, з поміччю інтервенції, а цього ніколи б не допустила вільна Франція. Маркіз оповістив, що годі краще працювати на користь легітимістів. Вюйє вибухнув чудовою статтею. Поспільний захват досяг апогею через місяць, коли майор Сікардо, прийшовши увечері до Ругонів, оповістив увесь гурт, що французька армія вже б’ється під мурами Рима. Серед радісного крику він багатозначно стиснув руку Перові. Потім, сівши, почав вихваляти президента Республіки, що єдиний тільки, казав він, міг урятувати Францію від анархії.
— То хай рятує її якнайшвидше, — перебив його мову маркіз, — і хай він далі виконає і свій обов’язок: верне владу законному монархові.
П’єр, здавалося, щиро схвалив таку гарну відповідь. Довівши свою глибоку відданість роялізму, він все ж таки насмілився помітити, що в даному випадкові всі його симпатії на боці принца Луї-Бонапарта. Між ним і майором відбулася розмова, причім обидва вихваляли добрі наміри президента; склалося враження, що ці фрази заготовлено й заздалегідь вивчено. Вперше до жовтого салону просмикнувся одверто бонапартизм. Правда, уже після грудневих виборів про того принца говорили уже м’якше. Йому давали перевагу перед Кавеньяком, і вся реакційна кліка вотувала за нього. А все ж на принца дивилися швидше як на спільника, ніж як на друга; і цьому спільникові не йняли віри, йому вже закидали, ніби він хоче загортати жар чужими руками. Проте цього вечора, завдяки римській кампанії, збори прихильно поставилися до вихвалянь майора і П’єра.
Група Грану і Рудьє починала вже вимагати, щоб президент розстріляв усіх цих злочинців — республіканців. Маркіз, спершись на коминок, пильно роздивлявся злинялий візерунок на килимі. Коли він зрештою підвів голову, П’єр, що крадькома стежив за дією своїх слів, раптом замовк. Пан де Карнаван осміхнувся і лукаво поглянув на Фелісіту. Цю швидку гру не помітили присутні буржуа. Тільки Вюйє мовив уїдливо:
— Я вважав би за краще бачити вашого Бонапарта в Лондоні, ніж у Парижі. Тоді наша справа посунулася б швидше.
Колишній торгівець олією злегка зблід, боячись, що трохи переборщив.
— Я не дуже одстоюю «мого» Бонапарта, — сказав він твердо, — ви знаєте, куди б я заслав його, аби влада була в моїх руках; я тільки стверджую, що Римська експедиція — дуже гарна річ.
Фелісіта з цікавим здивованням придивлялася до цієї сцени. Вона нічого не сказала потім чоловікові, але цей випадок дав поштовх її таємному передугадуванню. Маркізова усмішка, значення якої вона ще не розуміла, викликала в ній багато думок.
Від цього дня Ругон час у час, коли випадала нагода, вставляв хоч слово на користь президента Республіки. В такі вечори майор Сікардо послужливо подавав йому репліки. Проте в жовтому салоні все ще панували клерикальні настрої. Гурток реакціонерів почав набувати в місті певного впливу, особливо наступного року, коли реакційний рух охопив Париж. Ціла низка антиліберальних заходів, що їх названо «Римською експедицією всередині країни», остаточно забезпечила перемогу Ругонів у Пласані. Останні ентузіасти з буржуазії, бачивши, що Республіка конає, поспішали приєднатися до консерваторів. Ругонів час настав. Нове місто майже влаштувало їм овацію того дня, коли на майдані Підпрефектури порубано було дерево Волі. Це дерево — молода тополя, пересаджене з берегів Віорни — поволі всихало, на великий жаль робітників-республіканців, котрі щонеділі приходили дивитися, як швидко воно в’яне, і не могли зрозуміти причини його хвороби. Кінець кінцем один шаповалів учень заявив, що вочевидь бачив, як з дому Ругонів вийшла якась жінка і виливала під дерево цілий цебер отруєної води. З того часу пішла чутка, що Фелісіта встає ночами й поливає тополю купервасом. Коли дерево всохло, міська рада оповістила, що його потрібно зрубати, що цього вимагає гідність Республіки. Але оскільки боялися незадоволення робітників, то призначили для цього пізню вечірню годину.
Консерватори, рантьє нового міста, дізнавшись про таку врочистість, зібралися всі на майдан Підпрефектури подивитись, як падає дерево Волі. Все товариство жовтого салону розсілося біля вікон. Коли пролунав глухий тріск і тополя впала в темряві на весь зріст, як повалений на смерть герой, Фелісіта вважала за потрібне помахати білою хусткою. В натовпі почулись оплески, глядачі теж почали махати хустками, гурт людей підійшов аж до вікон, гукаючи:
— Ми поховаємо її, ми її поховаємо!
Очевидячки, вони мали на увазі Республіку. З Фелісітою від хвилювання трохи не зробилася істерика. Для жовтого салону був то знаменний вечір. А проте маркіз поглядав і далі на Фелісіту з тією самою таємничою посмішкою. Цей дідусь був надто розумний, щоб не зрозуміти, куди йде Франція. Один з перших він учув Імперію. Згодом, коли Законодавчі збори марно витратили сили на нікчемні суперечки, коли навіть орлеаністи й легітимісти примирилися з думкою про державний переворот, маркіз сказав собі: справу остаточно програно. Але розумів усе тільки він один. Правда, Вюйє відчував — рух за Анрі V, що підтримувала його газета, стає вкрай непопулярний, проте це його не бентежило; він був слухняною креатурою духовенства, і вся його політика в тому й полягала, щоб збути якнайбільше чоток та образків. Щодо Рудьє і Грану, то вони йшли, мов сліпі; а втім, не відомо, чи мали вони хоч якісь переконання: їм хотілося тільки смачно їсти та спокійно спати; ось цим і обмежувались їхні політичні намагання. Один маркіз, облишивши всі свої надії, проте ходив і далі до Ругонів. Ці відвідини тішили його. Зіткнення амбіцій, прояв обивательської тупості — все це ставало для нього за веселе видовисько. На думку про те, що він залишиться сам у кімнаті, даній йому із ласки від графа де Валькераса, він аж здригався. З лихою втіхою він ховав од усіх певність, що час Бурбонів ще не приспів. Він удавав із себе такого ж сліпого, як і всі, працював, як і раніш, на користь легітимістів, завжди готовий прислужитися духовенству та дворянству. З першого ж дня він розкусив нову П’єрову тактику, але вважав і Фелісіту за його спільницю.