Під усіма літературними проблемами у мене криється проблема філософська, твердив Золя. І він справді незмінно лишався вірним головній суспільно-активній меті своєї естетики. Але при цьому часто порушував її штучну «експериментальну» догму заради ширшої і природнішої системи художніх засобів, які б повніше і яскравіше передавали багатобарвну панораму життя. Ця система видозмінювалася в залежності од тематичного відтінку кожного з романів. Стиль «Щастя Ругонів» теж дуже своєрідний. «Щастя Ругонів» має наукову назву «Походження», — писав Золя в передмові до цього твору. Разом з тим він говорив про нього як про «політичний памфлет». І перше, й друге цілком зрозуміло. Адже саме тут показані фізіологічні й соціальні коріння, з яких виростало «генеалогічне дерево» «піддослідної» сім’ї, члени якої посядуть провідні місця в кожному з двадцяти томів епопеї. В романі розповідається історія шлюбу прародительки сім’ї, нервозної дочки заможного городника Аделаїди Фук, з міцним селянином Ругоном і її пізнішого позашлюбного зв’язку з волоцюгою-контрабандистом Макаром, простежується дія спадковості у дітей і внуків «тітоньки Діди», спадковості, яка інтенсифікується відповідно до соціального середовища, де вони обертаються… П’єр Ругон, у якого нервова вразливість матері перетворилася на хитрість і підступність, а працьовитість і ощадність батька на хиже користолюбство, через одруження з лукавою і спритною донечкою торгівця олією Фелісітою Пеш потрапляє до кіл буржуазії і навіть місцевого дворянства. Від цієї пари походить паросль, що піднімається все вгору: наділений жадобою влади, політичний авантурник старший син Ежен далі висунеться на пост міністра На— полеона III (роман «Його ясновельможність Ежен Ругон»); позбавлений сумління, любитель грошей і насолод молодший — Арістід — буде виведений автором у пізніших романах під іменем Сакара, як один з найбільших фінансових аферистів Парижа («Здобич», «Гроші»). І тільки середній — Паскаль, талановитий і гуманний лікар, — попрямує до вершин науки чесним шляхом («Доктор Паскаль»). Нащадки Макара спускаються на суспільне дно. Його син Антуан — ледар, пропияка, паразит і провокатор, оженившися з дебелою базарною перекупкою Фіною, стане батьком Жервези — гарненької кривоніжки, яка з молодих років, рятуючися від брудного й тяжкого життя сім’ї, привчається до вина і, як про це пізніше розповість автор («Пастка»), загине нарешті страшною смертю від злиднів, пияцтва і розпусти. Світла постать юного республіканця Сільвера, внука Аделаїди і Макара, теж позначена в романі рисами спадковості. Та молодий робітник взяв краще від своїх предків: некорисливість бабки, вільнолюбство діда, емоціональність, здатність до екзальтованої мрії… «Щастя Ругонів» розповідає також про походження описуваної історичної епохи, бо головні події роману зосереджено навколо грудневого перевороту 1851 р., що призвів до встановлення Другої імперії.
Золя працював над цим твором три роки (1869–1871) і зібрав колосальний фактичний матеріал для змалювання перебігу грудневих подій у провінції, докладного опису місця дії, звичаїв та етнографічних властивостей маленького південного міста, не кажучи вже про студії над проблемою спадковості. А проте спроби проаналізувати роман, виходячи лише з критеріїв історико-політичної прози або «наукової», чи, як тоді висловлювалися, «клінічної», белетристики, виявляються недостатніми для того, щоб повніше розкрити ідейний зміст твору та його художню реалізацію. Прикладом цього може служити доповідь Моріса Агюлода на згадуваному Колоквіумі, у якій автор встановлював точність або неточність передачі окремих другорядних історичних фактів у романі Золя, висував на підставі архівних документів деяких персонажів роману тощо. Інакше кажучи, Агюлон у своєму дослідженні обмежився лише перевіркою вузько зрозумілої ним реалістичної правдоподібності «Щастя Ругонів». Так само мало дають для висвітлення загальної концепції роману спроби звести його аналіз тільки до вичерпливого уточнення політичного кредо Золя, яке ніколи не було в нього надто виразним.
Якщо зректися скрупульозного розгляду історичних подробиць та непевних політичних декларацій Золя і, головне, не надавати першорядної ваги «природознавчим» мотивам твору (бо цього не робить і сам письменник), то тоді відкривається перед читачем провідна тенденція цього роману-памфлета — палка й принципова критика влади буржуазії, що у XIX ст. стала ганебним і кривавим лихом народу Франції.
Дехто обвинувачував Золя в тому, що він нібито зробив надміру жахливою й огидливою картину розправи бонапартистів Пласана (Пласан — вигадана назва, за якою стоїть добре відомий романістові Екс) з республіканцями… Однак Золя вірно подав цей ганебний епізод національної історії. Крім того, він з усією очевидністю прагнув до ширших соціально-історичних узагальнень. Викриваючи звірячу ненависть буржуазних політиканів до «червоних», до «соціалізму» в 1851 p., автор начебто проводим паралель з кривавими репресіями проти комунарів 1871 p., бо, не сприйнявши Комуни, він засуджував її катів. Накреслена Золя паралель промовляє й до XX віку, який бачив імперіалістичні війни, фашизм, Хіросіму, варварське знищення. мирного населення В’єтнаму…
Тема ворожості буржуазії народові розкрита в «Щасті Ругонів» також у гуманістичному «шекспірівському» плані. Від терору реакції серед багатьох інших простих людей загинули чарівна, відважна Мієта і її коханий — прекраснодушний мрійник Сільвер. «Оскаженілі буржуа» заради своєї вульгарної вигоди знищують юність, красу, любов…
Попри всю складність і тенденційну пристрасність поставлених в романі політичних і наукових завдань; Золя виявив себе також як блискучий художник слова. Недаремно витончений стиліст Флобер назвав «Щастя Ругонів» «жорстокою і прекрасною книгою».
За своїм жанром «Щастя Ругонів» досить близько стоїть до того типу прозових творів, який дістав у Франції XIX ст. назву «народного роману», хоч, звичайно, «романіст-натураліст» надав йому специфічних ознак. «Народні романи», або інакше «романи-фейлетони» (бо вони друкувалися з номера в номер у дешевих газетах), завоювали десь починаючи з 40-х рр. колосальну популярність у простонародної аудиторії. Серед їх авторів були такі незрівнянні фахівці, як Ежен Сю. Десятитомові «Паризькі таємниці» Сю, незважаючи на ліберально-філантропічний присмак цього роману, на нахил автора до нагромадження неймовірних пригод, дістали досить позитивну оцінку класиків марксизму як твір демократичний у своїй основній настроєності. В цьому жанрі написані, зрештою, й «Знедолені» Віктора Гюго.
Жанр «народного роману» дозволяв письменникові цілковиту свободу у виборі стильових засобів. Цей вибір підкорявся одній меті: бути зрозумілим, повчальним і неодмінно цікавим. Мабуть, саме тому Гюго в своєму чудовому романі допустив суміш історизму з буйною вигадкою, суворо реалістичні сторінки перемішав з розважально-авантурними, гігантські романтичні гіперболи — з довжелезними переліками документальних фактів.
В основі твору Золя залишилася чітка «біологічна і соціальна» формула. Але вона була передана засобами, які змушували згадувати не лише «Людську комедію», а й «Знедолених». Остання аналогія тим більш прийнятна, що в 60-70-і роки спорідненими були громадські погляди глави французького прогресивного романтизму і основоположника натуралізму. Для того щоб переконатися в цьому досить згадати скеровану проти «Наполеона маленького» публіцистику В. Гюго і його особисту участь в опорі бонапартистському путчу, високо оцінену Герценом.
В першому романі серії «Ругон-Макари» є чимало окремих стильових огріхів, застарілих прийомів, що неприємно вражають читача наших днів. Це стосується і натуралістичних компонентів твору, і тих, які можна назвати романтичними. Нуднувато сприймаються дещо розтягнено викладені в романі відомості про джерела роду і його розгалуження, «клінічні» подробиці мозкового захворювання Аделаїди Фук, надокучливі деталі своєрідної війни, що точиться всередині сім’ї, тощо. Характеристики її членів іноді перетворюються на якісь математичні схеми, де надто прозоро балансуються чинники «раси, оточення і моменту».
З другого боку, зовсім архаїчно звучать такі, скажімо, місця, як похмуро-романтичний опис старого кладовища з кошмарними метафорами воскреслих мерців, що «поверталися на землю, пройняті жагучим бажанням відродити колишню любов», дихали в обличчя Сільверу і Мієті «тими пристрастями, яких зазнали за життя», оточували юну закохану пару «захопленим шепотом, ніжною турботою, тремтячою заздрістю» і т. д.
Та, однак, все це деталі, які тонуть у загальному сильному й хвилюючому враженні, що залишає після себе твір. А. Франс тонко зауважив, що Золя завжди важко було стримувати гігантську міць своєї поетичної уяви. Але письменник ціною суворої Самодисципліни умів досягати гармонії між властивим йому пафосно-ліричним сприйманням світу і основною метою реаліста — бути живописцем і суддею своєї епохи.
Можна сказати, що Золя підкорив суму кращих засобів своєї поетики верховній ідеї твору — демаскуванню соціального беззаконня, що панує в капіталістичному світі. Ця ідея здійснена у двох сюжетних планах: в драматизації чітко окресленого історичного епізоду і в повісті про кохання Сільвера і Мієти. Ці плани перехрещуються один з одним, бо для Сільвера в Мієті з’єдналися Республіка і Любов, а для П’єра чи його сина Арістіда їхній родич Сільвер — просто «червоний», якого треба знищити. «Щастя Ругонів» позначено високим мистецтвом сюжетобудови та композиції. Згадайте лишень, як Золя зумів вив’язати складний і жахливий ланцюг зрад, підступів, провокацій і кривавого терору, що приніс бонапартистській кліці Пласана перемогу над народно-республіканською масою. Або ту окрилену поетичність, що супроводжує сюжетну лінію молодих закоханих.
Композиція твору становить замкнене коло, сплетене з обох сюжетних ліній. Твір починається з щасливої зустрічі Сільвера і Мієти та величної картини маршу республіканських колон. Він завершується розстрілом Сільвера на місці його колишніх радісних зустрічей з коханою і підлим торжеством «жовтого салону» Фелісіти Ругон. Все «наукове», скріплене «експериментальним» каркасом твору, уміло вставлене в середину цього кола. У такий спосіб сухувата документальність перекривається тут могутнім тонусом «соціального ліризму», безмірно хвилюючою панорамою конкретної і разом з тим історично узагальненої суспільної драми.
Уже в цьому ранньому романі знаходимо докази незрівняного уміння Золя передавати образи людського життя довколишнього світу в русі, кольорах, звуках, у всіх найтонших відчуттях, які збуджуються в чуйному сприйнятті письменника, щоб потім міцно захоплювати читача. Хіба ж можна забути, наприклад, чудові картини прогулянок стомлених денною працею Сільвера і Мієти, зримі й відчутні описи їх нічного купання серед вкритих чорно-зеленими купами дерев берегів річки, що бували такими таємничими в місячні ночі…
Золя відомий як один з перших зарубіжних літераторів XIX ст., що змальовували народні маси в дії, в цілеспрямованому пориві соціального гніву. Це стосується не тільки роману 1885 р. «Жерміналь». В «Щасті Ругонів» кілька разів то перед захопленим зором юних революціонерів Сільвера і Мієти, Іго перед озлобленими очима ругонівської зграї з’являються грізні батальйони республіканців. Письменник уклав всю силу свого таланту, всю палкість свого демократичного почуття у змалювання цих епізодів, надавши їм якоїсь епічної величі. Дух повстання проймає не лише серця багатьох тисяч трудівників, а й саму природу — води річки й навколишні поля, зірки на небі і каміння шляху… «Натовп наближався з погордим непереможним рухом, — писав Золя. — … Дорога зробилась якимсь потоком бурхливих хвиль, які здавалися невичерпними… По всіх кутках долини, аж до самого неба, залунали звуки «Марсельєзи», і… здавалося, що не тільки співав натовп, а що пісня лунала і з кінців обрію, з віддалених скель, з виораних клаптів землі… Усю місцевість… освітлену блакитним сяйвом місяця, ніби вкрито було невидимими істотами, що вітали повстанців…
Околиця в той час, як небо і земля дрижали від звуків «Марсельєзи», волала про помсту і волю…»
Кращі письменники-гуманісти, змальовуючи у своїх творах трагедію народного лиха, вміли залишати людям віру у можливість знищення соціальної кривди на землі. До таких творів належить і «Щастя Ругонів» Еміля Золя.
Тетяна ЯКИМОВИЧ
ЩАСТЯ РУГОНІВ
ПЕРЕДМОВА
Я хочу показати, як сім’я, невелика група людей, поводиться в суспільстві, як вона, розвиваючись, дає життя десятьом, двадцятьом істотам, на перший погляд зовсім різним, але, коли аналізувати, тісно зв’язаним між собою.
Спадковість, як і сила тяжіння, має свої закони.
Розв’язуючи подвійне питання — про темперамент і середовище, я постараюсь однайти нитку, що з математичною точністю веде від людини до людини. І коли в мене будуть у руках усі нитки, коли я зберу цілу соціальну групу, я покажу цю групу в дії, як учасника певної історичної епохи, покажу, як вона діє у всій складності своїх зусиль; я аналізуватиму разом і волю кожного з її членів, і спільну спрямованість цілості.
Характерні риси Ругон-Макарів, — тої групи, тої сім’ї, яку я беруся вивчати, — це безмірна жадоба, невгамовність нашої доби, що рветься до втіх.
З фізіологічного погляду — це повільне чергування нервового розладу і захворювання крові, що виявляються від роду до роду як наслідок першого органічного ушкодження, від них залежать, як на оточення, почуття, бажання й пристрасті кожної окремої особи — всі природні й інстинктивні прояви людської вдачі, похідні яких умовно звуться чеснотами й вадами.
Історично ці індивіди виходять з народу, вони розпорошуються по всій сучасній суспільності, досягають будь-якого становища завдяки тому суто новітньому імпульсові, що спонукає нижчі класи пробиватися крізь соціальну товщу. Своїми особистими драмами вони розповідають про Другу імперію, починаючи від пастки — державного перевороту — і кінчаючи седанською зрадою.
Три роки збирав я документи для цієї великої праці, і цей том був уже навіть написаний, коли упад Бонапартів дав мені страшну й потрібну розв’язку. Мені, як артистові, потрібний був цей упад, що мав, за моїм задумом, завершити драму, але я не смів думати, що він такий близький.
Твір мій тепер скінчено, він обертається в замкненому колі, він робиться малюнком умерлої держави, дивної епохи безумства й сорому.
Цей твір, що містить у собі багато епізодів, є все-таки, на мою думку, природною і соціальною історією однієї родини часів Другої імперії. І перший епізод, «Щастя Ругонів», має наукову назву — «Походження».
Еміль Золя
Париж,
1 липня 1871 року
І
Коли вийти з Пласана Римською брамою, розташованою коло південних рогаток, то праворуч дороги на Ніццу, за першими будинками передмістя, буде великий плац, що зветься плацом св. Мітра.
Плац св. Мітра стелиться досить великим чотирикутником край дороги і відокремлений від неї стежкою стоптаної трави. З одного боку, праворуч, вуличка з халупами, що кінчається сліпим кутом; ліворуч і з дальшого краю плац обнесено муром, з’їденим мохом, з-за якого видно високі верховіття шовковиць у Жа-Мефрені — великому маєтку, вхід до нього нижче, в передмісті.
Загороджений отак з трьох боків, плац не веде нікуди і сюди ходять тільки на прохідку.
Колись давно тут було кладовище святого Мітра — провансальського святого, дуже шанованого в країні.
Старі пласанці ще 1851 року пам’ятали мури цього кладовища, занедбаного тому багато літ. Земля, більш віку годована донесхочу трупами, переситилася смертю, і довелося відкрити новий цвинтар по той бік міста. А старе кладовище щовесни очищалося, вкриваючись темним рясним зелом. Ця масна земля, якої грабарі не могли копнути, щоб не викопати якогось людського останку, була безмірно родюча. Після травневих дощів та червневої спеки тут розрослася буйна трава. З дороги видно було понад мурами верхи кущів, а всередині немов розливалося глибоке темно-зелене море, поцятковане здоровими, напрочуд яскравими квітами. Внизу, в затінку, під плетивом стебел, пахло вологим чорноземом, шумували соки.