«Алкоголіком», — подумав Дідеріх. Він питав себе, чи не слід йому вилаяти Бука. Але Бук був у військовому мундирі! Крім того, галас міг би злякати Агнесу, вона вийшла б, а що сталося б тоді? В усякому разі він поклав точно запам’ятати Букові висловлювання. І з такими поглядами людина гадає зробити кар’єру! Дідеріх пригадав, що в школі Букові письмові роботи, занадто вигадливі, викликали у нього незрозуміле, але глибоке недовір’я. «Звісно, — думав Дідеріх, — такий він і лишився. Мистецька натура. Вся їхня родина така». Дружина старого Бука була єврейка і грала колись на сцені. І Дідеріх минулим числом відчув, що він ображений поблажливою ласкою, яку старий Бук виявив до нього на батьковому похороні. Молодий Бук теж весь час ображав його і своїм поблажливим тоном, і своїми манерами, і своїм знайомством з офіцерами. Що він — пан фон Барнім, чи як? Він так само лише з Неціга. «Ненавиджу всю їхню сім’ю!» І Дідеріх, примруживши очі, вдивлявся в це м’ясисте обличчя з трохи загнутим носом і з очима, які вогко блищали і в яких світилася думка.
Бук підвівся.
— Ну, побачимося вдома. В один з найближчих семестрів я складу іспити — і що тоді лишається робити, як не труждатися в ролі адвоката в Нецігу… А ви? — запитав він.
Дідеріх суворо заявив, що часу гаяти не збирається і гадає закінчити свою докторську дисертацію ще влітку. Потім він відпровадив Бука до виходу. «А ти все ж таки дурень і більш нічого, — подумав він. — Сидиш і не помічаєш, що у мене тут дівчина». Він повернувся до кімнати, задоволений зі своєї переваги над Буком і над Агнесою, яка прождала так довго в темряві і навіть не писнула.
Але, відчинивши двері, він побачив, що вона майже лежить на стільці, важко дихає і притискає до губ носову хустку. Вона глянула на нього почервонілими очима. Він зрозумів: вона там ледь не задихнулася, і вона плакала, поки він тут пив коньяк і правив теревені. Першим його поривом було безмірне каяття. Вона кохає його! Ось вона сидить у комірчині і кохає його так палко, що ладна витерпіти все! Він уже хотів простягти руки і впасти їй до ніг, щоб слізно вимолити пробачення. Але його вчасно стримав страх перед сценою і сентиментальним настроєм після цього, що знов буде коштувати йому кількох робочих днів і дозволить їй взяти гору над ним. Він не дасть їй такої втіхи! Адже вона, звичайно, перебільшує. Він недбало поцілував її в чоло і сказав:
— Ти вже тут? А я й не помітив, як ти прийшла.
Вона здригнулась і начебто хотіла щось сказати, але промовчала. Тоді він повідомив її, що від нього щойно пішов гість.
— Йолоп, до того ж єврейчик, а вдає із себе бозна-що! Просто огидно!
Дідеріх почав ходити кімнатою. Щоб не дивитися на Агнесу, він ходив усе швидше й швидше та говорив усе запальніше:
— Це наші найлютіші вороги! Чваняться своєю так званою освіченістю і ображають усе, що для нас, німців, є святим! Такий єврейчик мусить радіти, що ми його терпимо! Хай зубрить свої пандекти і тримає язика за зубами. На всі ті дотепні замизкані книжечки, яких він начитався, мені наплювати! — крикнув він ще голосніше з наміром дошкулити й Агнесі. Вона не відповідала, то ж він зробив прямий випад проти неї:
— І це все тому, що кожен тепер може застати мене вдома. Заради тебе я вічно мушу сидьма сидіти в хаті.
Агнеса тихо сказала:
— Ми не бачилися вже шість днів. У неділю ти знову не прийшов. Боюся, що ти більше не кохаєш мене.
Він зупинився перед нею. І звисока:
— Слухай, люба моя, мені справді нема чого переконувати тебе в тому, що я тебе кохаю. Але спитай мене, чи маю я охоту щонеділі милуватися плетінням твоїх тіток і говорити з твоїм батьком про політику, в якій він нічого не тямить.
Агнеса опустила голову.
— Раніше було так добре! Ти так здружився з батьком.
Дідеріх повернувся до неї спиною і почав дивитись у вікно. В тому-то й річ. Він боявся надто великої дружби пана Геппеля. Через свого бухгалтера, старого Сетбіра, він дізнався, що Геппелеве підприємство почало підупадати. Його целюлоза нікуди не годилася, Сетбір перестав замовляти її. Звичайно, такий зять, як Дідеріх, був би для нього дуже вигідний. Дідеріх відчув, що ці люди обплутують його. І Агнеса також! Він мав підозру, що вона в змові із старим. Обурений, він повернувся до неї.
— І потім, люба моя, щиро кажучи, що ми з тобою робимо, — це наша справа, чи не так, і не будемо вплутувати в це твого батька. В такі взаємини, як наші, вплутувати родину не треба. Моє почуття моралі вимагає тут чіткого розмежування.
Спливла якась мить, потім Агнеса підвелася, наче тепер збагнула все. Обличчя її залив червінь. Вона пішла до дверей. Дідеріх наздогнав її.
— Але, Агнесо, я зовсім не думав нічого поганого. Все це тільки тому, що я надто поважаю тебе… І я неодмінно прийду в неділю…
Вона слухала його з закам’янілим обличчям.
— Ну, не гнівайся ж, — просив він. — Ти навіть не скинула свого капелюшка.
Вона скинула. Він зажадав, щоб вона сіла на диван, і вона сіла. Навіть поцілувала його, як він цього хотів. Та хоч її уста і всміхались, і цілували, проте очі лишалися нерухомими й байдужими. Раптом вона рвучко обняла його; він злякався: може, це ненависть? Але потім відчув, що вона кохає його ще палкіше, ніж будь-коли раніше.
— Сьогодні було справді чудово! Так, моя маленька люба Агнесо? — сказав Дідеріх, вдоволений і добростливий.
— Прощай, — сказала Агнеса, поквапливо хапаючи парасольку й сумочку, поки він ще одягався.
— Чому ти так поспішаєш?
— Я ж більше нічого не можу для тебе зробити. — Вона була вже коло дверей і раптом припала до одвірка і прикипіла на місці.
— Що з тобою?
Коли Дідеріх підійшов ближче, він побачив, що вона плаче. Він торкнувся її плеча.
— Ну, що з тобою?
Вона заридала голосно й судорожно. Плачеві не було кінця.
— Послухай-но, Агнесо, — кілька разів повторював Дідеріх, — що це раптом з тобою сталося? Адже ж нам було так добре. — І вже зовсім безпорадно: — Чи я скривдив тебе чимсь?
Схлипуючи, вона насилу вимовила:
— Я не можу. Даруй.
Він поніс її на диван. Коли Агнеса нарешті кинула плакати, їй стало соромно.
— Даруй! Я не винна.
— Може, я винен?
— Ні, ні! Це нерви. Даруй!
Сповнений жалості і терпеливості, він довів її до візника. Але потім і цей припадок почав здаватися йому наполовину комедією і одним із засобів остаточно обплутати його.
Він не міг позбутися тієї думки, що Геппелі плетуть таємні інтриги проти його свободи і його майбутнього. Щоб захистити себе, він удавався до різкого поводження, до підкреслення своєї чоловічої незалежності і до холодності, як тільки відчував, що стає ніжним. В неділю у Геппелів він був насторожі, начебто у ворожому таборі: коректний і неприступний. Коли ж буде готова дисертація? — питали вони. Може статися, що він знайде розв’язання задачі завтра, а може, тільки через два роки, цього він і сам не знає. Він підкреслив, що і в майбутньому залишиться в матеріальній залежності від своєї матері. Він ще довго не матиме часу займатися чимсь іншим, крім фабрики. І коли Геппель почав говорити про ідеальні цінності життя, Дідеріх різко відмахнувся:
— Я вчора тільки продав свого Шіллера. Я ще з глузду не з’їхав і не дозволю, щоб мені замилювали очі.
Коли після таких промов він ловив на собі німий і засмучений Агнесин погляд, то відчував на мить, наче все це говорив не він сам, наче він блукає в тумані, говорить нещиро і діє проти власної волі. Але це минало.
Агнеса приходила до нього в призначений ним час і йшла геть, коли йому треба було працювати або збиратися до пиварні. Відколи він зупинився якось перед ковбасною і заявив, що споглядати її — для нього найбільша естетична втіха, Агнеса не кликала його більше відвідувати виставки, щоб помріяти перед картинами. Його самого, нарешті, засмутило, що вони тепер так рідко бачаться. Він закинув їй, що вона не домагається частіших побачень.
— Раніше ти була зовсім інша.
— Я чекаю, — сказала вона.
— Чого ти чекаєш?
— Щоб і ти став таким, як раніше. О, так буде, я знаю напевно.
Він промовчав, боячись розмови про їхні стосунки. Проте вийшло так, як вона сказала. Його робота була, нарешті, закінчена і схвалена; йому лишалося тільки скласти незначний усний екзамен, він був у піднесеному настрої на порозі рішучого повороту в житті. Коли Агнеса з букетом троянд прийшла привітати його, він заплакав і сказав, що завжди-завжди буде її кохати. Вона повідомила, що Геппель щойно виїхав у справах на кілька днів.
— А погода стоїть така чудова…
Дідеріх відразу ж підхопив:
— Ми повинні скористатися з цього! Такої нагоди ми ще не мали ніколи.
Вони наважили поїхати кудись у село. Агнеса чула про якесь містечко, що звалося Міжлісся; це був тихий куток, романтичний, як і його назва.
— Ми цілий день пробудемо вдвох!
— І ніч, — додав Дідеріх.
Вокзал, з якого вони мали виїхати, теж лежав у віддаленій частині міста, а поїзд був зовсім маленький і старомодний. У вагоні, крім них, не було нікого; повільно смеркало, кондуктор засвітив для них тьмяного ліхтаря, і вони, пригорнувшись одне до одного і широко розкривши очі, мовчки дивилися крізь вікно на рівні, одноманітні поля. Добре було б зійти тут, податися пішки далеко-далеко і загубитися в лагідній темряві! Вони ледве не вийшли в якомусь сільці з купкою будинків. Кондуктор з грайливою посмішкою повернув їх назад: чи їм так дуже хочеться ночувати на соломі? Нарешті вони приїхали. Коло готелю був великий двір, простора кімната для приїжджих, з гасовими лампами під дощаною стелею, і добростливий хазяїн, який, звертаючись до Агнеси, називав її «шановна пані» і при цьому хитро підморгував. Вони почувалися наче змовниками, і їм було ніяково. По вечері вони б охоче відразу піднялися до своєї кімнати, але посоромились і слухняно гортали сторінки журналів, які підсунув їм хазяїн. Та як тільки він одійшов від них, вони перезирнулися і миттю опинилися на сходах. У кімнаті ще не було світла, двері ще були розчинені, а вони вже стискали одне одного в обіймах.
Рано-вранці до їхньої кімнати зазирнуло сонце. Внизу на подвір’ї порпалися кури, раз у раз злітаючи на стіл коло альтанки. «Будемо снідати там!» Вони опустилися донизу. Яка теплінь! З клуні приємно пахло сіном. Кава і хліб були смачні, як ніколи. На серці було так легко, все життя розкривалося перед ними. Вони підуть гуляти далеко-далеко: хазяїн перерахував їм усі дороги й села в цій місцевості. Вони радісно похвалили його будинок і постіль.
— Це, певно, ваша весільна мандрівка?
— Авжеж! — І вони від щирого серця засміялися.
Брукове каміння головної вулиці стирчало вістрям догори, липневе сонце розмальовувало його всіма барвами. Будинки були горбаті, кособокі і такі низенькі, що вулиця між ними виглядала як поле, всіяне камінням. Дзвоник бродячого крамаря довго дзвенів у них за спиною. Нечисленні, одягнені наполовину по-міському, перехожі пробиралися в тіні і оглядалися на Дідеріха й Агнесу, які гордо йшли й почувалися тут найелегантнішими. Агнеса звернула увагу на ательє мод, де були виставлені капелюшки для місцевих модниць.
— Аж не віриться! В Берліні такі носили три роки тому!
Нарешті через похилені ворота вони вийшли в поле. Селяни збирали хліб. Небо було синє й густе, ластівки плавали в ньому, наче в сонній воді. Селянські будиночки за ланами потопали в гарячому блиску, а вдалині чорнів ліс із блакитними смугами. Агнеса і Дідеріх побралися за руки і, не змовляючись, заспівали пісню мандрівних дітей, яку знали ще. із шкільної лави. Дідеріх навмисне брав баса, щоб викликати Агнесине захоплення. Коли вони змовкли, не знаючи далі слів, то глянули одне одному в обличчя і поцілувалися на ходу.
— Лише тепер я по-справжньому бачу, яка ти гарна, — сказав Дідеріх, розчулено дивлячись на її рожеве обличчя з золотистими віями навколо золотистих, як зорі, очей.
— Літо мені на користь, — і Агнеса зітхнула на повні груди так, що її вільна широка блузка настовбурчилася. Вона йшла легка, струнка, з вузькими стегнами, в голубому шарфі, що маяв за нею. Дідеріхові стало жарко, він скинув піджак, потім жилет і, нарешті, признався, що охоче полежав би десь у затінку. Вони знайшли затінок край ще не скошеної смуги жита, під запашним кущем акації. Агнеса сіла і поклала Дідеріхову голову собі на коліна. Вони жартували і загравали одне з одним. Раптом вона помітила, що він заснув.
Він прокинувся, озирнувся навкруг і, побачивши Агнесине обличчя, щасливо заяснів.
— Любий, — сказала вона, — яке у тебе зараз добре, дурне обличчя.
— Стривай! Я спав не більше п’яти хвилин… Ні, зажди, я проспав цілу годину. Ти нудьгувала?
Але вона ще більше, ніж він, була здивована тим, що минуло стільки часу. Він вивільнив голову з-під її руки, яку вона поклала на його волосся, коли він заснув.
Назад ішли полями. Раптом побачили якусь темну масу: серед колосся лежав дід у хутряній шапці, в рудій куртці і плисових, уже поруділих штанях. Він лежав скорчившись, обмотавши бороду довкола колін. Вони нахилилися, щоб краще роздивитись, і враз помітили, що той весь час дивиться на них чорними блискучими очима. Мимоволі прискорили ходу, і в поглядах, якими вони обмінялися, був жах, наче від страшної казки. Вони озирнулися навколо: перед ними були обшири чужої країни, маленьке чуже містечко спало вдалині на сонці, і небо здалось їм таким незнайомим, ніби вони вже багато днів і ночей були в дорозі.
Який екзотичний обід в альтанці готелю — сонце, кури, відчинене кухонне вікно, крізь яке Агнесі подавали тарілки! Куди поділися поважний порядок на Блюхерштрасе чи звичний для Дідеріха стіл, заставлений пивом?
— Я не поїду звідси, — сповістив Дідеріх. — І тебе не пущу.
А Агнеса:
— І не треба. Я напишу татові і перешлю листа через заміжню подругу, яка живе в Кюстріні. Він подумає, що я там.
Надвечір вони ще раз пішли гуляти, цього разу в другий бік, де дзюрчала вода і де обрій затуляли крила трьох вітряків. На воді погойдувався човен; вони найняли його і попливли каналом. Назустріч їм плив лебідь. Лебідь та їхній човен нечутно ковзнули один повз одного. Під навислими над водою кущами човен сам зупинився, і раптом Агнеса запитала Дідеріха про його матір і сестер. Він відповів, що вони завжди добре ставились до нього і що він любить їх. Він попросить прислати йому картки сестер, вони стали такими гарненькими; власне, мабуть, гарненькими їх назвати не можна, але вони такі виховані й милі. Еммі любить вірші, як Агнеса. Дідеріх буде піклуватися про них і віддасть їх заміж. Що ж до матері, то з нею він не розлучиться, їй він завдячує всім тим хорошим, що зазнав у своєму житті, поки не прийшла Агнеса. І він розповів про те, як вони разом сиділи в присмерку, про казки, які вона повідала йому на різдво під ялинкою, і навіть про молитви «як підказувало серце». Агнеса слухала, як зачарована. Нарешті вона зітхнула:
— Я б хотіла познайомитися з твоєю матір’ю. Своєї я не знала. — Він поцілував її з жалем, розчулено і з неясним відчуттям нечистого сумління. Він відчував: від нього залежить тепер сказати слово, яке утішить її цілком і назавжди. Але він одігнав цю думку, він не міг. Агнеса глибоко заглянула йому в очі.
— Я знаю, — тихо сказала вона, — що в душі ти добра людина. Але часом тобі доводиться робити інакше.
Тут він злякався. Тоді вона сказала, ніби просячи пробачення:
— Сьогодні я зовсім тебе не боюся.
— А хіба ти взагалі боїшся? — покаянно спитав він.
Вона сказала:
— Я завжди боялася людей занадто гордовитих і веселих. Раніше, з подругами, мені часто здавалося, що я їм нерівня, а вони помічають це і зневажають мене. Та вони не помічали. Ще в дитинстві у мене була лялька з блакитними скляними очима; коли моя мати померла, мене посадовили до сусідньої кімнати і залишили саму з лялькою. Вона весь час нерухомо зирила на мене своїми вилупленими холодними очима, які говорили: «Твоя мати померла, тепер усі будуть дивитися на тебе так, як я». Мені хотілося покласти її на спину, щоб вона затулила очі, але я не зважувалася. Ну, а хіба людей я можу класти на спину? В усіх такі очі, і часом, — вона сховала обличчя у нього на плечі, — часом навіть у тебе.