Йому щось здавило горло, він провів рукою по її шиї, і голос йому урвався.
— Агнесо, люба Агнесо, ти не знаєш, як я тебе кохаю… Я боявся тебе, так, я! Три роки я тужив за тобою, але ти була надто гарна для мене, надто прекрасна, надто добра…
Серце його розтануло; він розповів їй усе, що після її перших відвідин написав у листі, який досі ще лежав у шухляді його письмового стола. Вона випросталась і, напіврозтуливши уста, захоплено слухала його.
— Я знала, що ти такий, ти такий самий, як я, — тихо раділа вона.
— Ми створені одне для одного! — сказав Дідеріх, пригортаючи її до себе, але зразу ж злякався свого вигуку. «Тепер вона чекає, — подумав він, — тепер я мушу сказати». Він хотів це зробити, але щось паралізувало його. Руки, які стискали її, помалу слабшали… Вона поворушилася; він зрозумів, що вона більше не чекає. І вони випустили одне одного з обіймів, не дивлячись одне на одного. Дідеріх зненацька затулив обличчя руками і заплакав. Вона не спитала чому, а почала втішливо пестити його волосся. Це тривало довго.
Над його головою, в простір, Агнеса мовила:
— Хіба я сподівалася, що це буде вічно? Це мало скінчитися погано, тому що було так добре.
Він стрепенувся в розпачі:
— Але ж нічого не скінчилося!
Вона спитала:
— Ти віриш у щастя?
— Якщо я маю втратити тебе — ні!
Вона прошепотіла:
— Ти собі підеш, життя захопить тебе, і ти забудеш мене.
— Краще вмерти! — і він пригорнув її до себе.
Вона прошепотіла коло самої його щоки:
— Дивись, як тут широко, геть-чисто як на озері. Човен сам відлинув від берега і заніс нас сюди. Пам’ятаєш ту картину? І озеро, по якому ми вже якось пливли у мріях? Куди? — І ще тихше: — Тепер куди?
Він не відповідав. Міцно обнявшись, уста до уст, вони все нижче нахилялися до води. Чи дівчина вабила його? Чи він її? Такими нерозривними вони не були ще ніколи. Дідеріх відчував: тепер усе добре. Йому не вистачало мужності, щоб поділити життя з Агнесою. Тепер він наздогнав її, тепер усе добре.
Зненацька — поштовх: вони підскочили. Дідеріх так сильно шарпнувся, що Агнесу вирвало з його рук, і вона впала на дно човна. Він провів рукою по чолу.
— Що таке?.. — Ще холонучи від остраху, наче образившись на неї, він уникав її погляду. — Так необережно поводитися на човні не можна.
Він навіть не допоміг їй звестися, зразу взявся за весла і завернув човна назад. Агнеса дивилася на берег. Раз вона глянула на нього, але зустріла такий підозріливий і черствий погляд, що вся затремтіла.
В дедалі густішому присмерку, все прискорюючи крок, ішли вони дорогою, під кінець майже бігли. І лише коли стемніло і вони не могли ясно бачити обличчя одне одного, аж тоді заговорили. Завтра вранці Геппель, напевно, повернеться. Агнесі пора додому… Коли вони підійшли до готелю, вдалині вже свистів паровоз.
— Навіть повечеряти не вдасться, — з удаваним невдоволенням сказав Дідеріх.
Квапливо підхопили вони речі, розплатилися і — бігцем. Як тільки вони сіли, поїзд рушив з місця. Ще добре, що їм треба було віддихатися і сказати одне одному про те, що вони встигли зробити поспіхом, в останні хвилини. Поговорили і про це, і тепер сиділи обоє самотні, при тьмяному світлі ліхтаря, оглушені, як після великої невдачі. Темні поля за вікном вагона — невже вони колись вабили і обіцяли радість? Ще тільки вчора. Повороту не було. Коли ж, нарешті, покажуться вогні міста і розлучать їх?
На вокзалі вони вирішили, що їм не слід їхати разом одним візником. Дідеріх поїхав додому трамваєм. Їхні погляди і руки ледве зустрілися.
— Ух! — вирвалося у Дідеріха, коли він залишився сам. — Кінець! — І подумав: «Могло б скоїтися лихо. — І з обуренням: — Яка істеричка!» Сама вона, напевне, вхопилася б за човна. Йому довелося б викупатися одному. «І весь цей трюк вона придумала тільки тому, що хоче неодмінно одружитися зі мною! У жінок хитрощів вистачає! Вони ні на що не зважають. Нашому братові за ними не поспіти. Цього разу, мабуть, вона пошила мене в дурні ще більше, як тоді з Мальманом. Ну, це буде мені наукою на все життя. Годі!» І він твердим кроком попрямував до новотевтонів. Відтоді він став усі вечори збувати в них, а вдень зубрив, готуючись до усного екзамену; але на всяк випадок не вдома, а в лабораторії. Коли він ішов додому і піднімався сходами, то важко дихав. Він мусив визнати, що серце у нього сильно б’ється… Повільно відчиняв двері своєї кімнати — нікого; першої миті йому ставало легше, але кінець кінцем він щоразу питався у хазяйки, чи не приходив хто-небудь до нього. Але ніхто не приходив.
Проте за два тижні він одержав листа. Розпечатав його, не подумавши. Потім хотів був кинути його непрочитаним до шухляди письмового стола, та зразу ж витяг назад і, далеко відставивши руку з листом, узявся читати. Поквапливо, недовірливим поглядом вихоплював він то там, то тут окремі рядки. «Я така нещаслива…» — «Стара пісня!» — відповів Дідеріх. «Я не смію прийти до тебе…» — «Твоє щастя!» — «Який це жах, що ми стали чужими одне одному…» — «Принаймні ти сама бачила»… — «Даруй мені те, що сталося; чи нічого не сталося?» — «Як для кого!» — «Я не можу так жити!..» — «Знов за старе?..» І він остаточно жбурнув листа до шухляди поверх іншого листа, в якому він однієї радісної безтямної ночі, перейшовши всяку міру, вилив свою душу і якого, на щастя, не послав.
За тиждень, повертаючися вночі додому, він почув за собою кроки, які лунали якось особливо. Він обернувся: перед ним, простягаючи до нього руки, стояла жіноча постать. Відмикаючи двері і заходячи, він ще бачив її в напівтемряві. Він не засвітив світла. Йому соромно було освітити кімнату, яка колись належала їй, поки вона стоїть унизу в темряві і дивиться догори. Ішов дощ. Скільки годин вона чекала? Певно, вона досі ще стоїть там з останньою надією. Це нестерпно! Він хотів розчинити вікно — і відсахнувся. Несподівано для самого себе він опинився на сходах, з ключем у руці, але вчасно змусив себе повернутися. Після цього він замкнув свої двері і роздягся. «Більше витримки, мій любий!» Цього разу він не виплутався б так легко. Звичайно, дівчини шкода, але зрештою вона сама того хотіла. «Насамперед я маю обов’язки перед самим собою». Вранці, погано виспавшись, він навіть відчув до неї злобу за те, що вона ще раз намагалася збити його з пантелику. Тепер, коли вона знала, що він має складати іспит! Така безсовісність саме в її характері. А ця нічна сцена, ця роль жебрачки під дощем надавала її образові дечого і підозрілого, і зловісного. Він уважав, що вона остаточно впала. «Ні в якому разі більше не зустрічатися!» — поклявся він собі і поклав на той короткий час, який йому ще лишалося пробути в Берліні, змінити квартиру: «Якщо це навіть коштуватиме зайвих грошей». На щастя, один з його колег саме шукав кімнати; Дідеріх не зазнав ніяких збитків і відразу ж переїхав далеко, аж до північної ділянки міста. Незабаром по цьому він склав іспита. «Нова Тевтонія» влаштувала на його честь ранкову пиятику, яка тривала до вечора.
Вдома йому сказали, що в кімнаті його чекає якийсь пан. «Напевне, Вібель, — подумав Дідеріх, — адже він повинен привітати мене». І окрилений надією: «А може, це асесор фон Барнім?» — він відімкнув двері і відсахнувся: перед ним стояв Геппель.
Той так само не зразу знайшов потрібних слів.
— Он як, у фраку? — сказав він за мить і нерішуче додав: — Ви, може, були в мене?
— Ні, — відповів Дідеріх і знову злякався. — Просто я склав іспит на доктора.
Геппель відповів:
— Ах, так, поздоровляю.
Потім Дідеріх насилу видушив із себе:
— Де ви довідалися про мою нову адресу?
Геппель відповів:
— Ви, звичайно, не залишили її своїй колишній хазяйці. Але існують інші способи.
І вони подивилися один на одного. Геппелів голос був спокійний, але Дідеріх відчував у ньому страшну загрозу. Він завжди відганяв від себе думки про катастрофу, і от вона настала. Він змушений був сісти.
— Власне, — почав Геппель, — я прийшов тому, що Агнесі зовсім погано.
— О! — вимовив Дідеріх з облудним розпачем. — А що з нею?
Геппель сумно похитав головою.
— Серце відмовляється працювати, але це, звичайно, тільки нерви… Звичайно, — повторив він після марного чекання, що Дідеріх підтакне йому. — Вона впала в меланхолію від нудьги, і мені хочеться її розважити. Виходити їй не можна. Якби ви коли-небудь прийшли до нас; до речі, завтра неділя.
«Я врятований, — відчув Дідеріх, — він нічого не знає». Радість зробила його дипломатом. Він почухав потилицю.
— Я й сам збирався неодмінно побувати у вас. Але мене спішно викликають додому; наш старий управитель захворів. Я навряд чи встигну попрощатися навіть із своїми професорами. Завтра вранці я їду.
Геппель поклав йому руку на коліно.
— Подумайте добре, пане Геслінгу. Існують обов’язки і щодо старих друзів.
Він говорив повільно, і погляд його був такий проникливий, що Дідеріх мимоволі відвів очі.
— Коли б я тільки міг, — пробелькотів він.
Геппель сказав:
— Ви можете. Взагалі ви можете все, чого в даному разі треба.
— Як це? — Дідеріх внутрішньо заціпенів.
— Ви добре знаєте як, — сказав Агнесин батько і, відсунувши свого стільця, провадив далі: — Сподіваюся, ви не думаєте, що Агнеса послала мене до вас? Навпаки, я повинен був обіцяти їй, що зовсім не буду втручатися і дам вам спокій. Але потім я подумав, що, власне, було б дуже нерозумно нам з вами і далі грати в хованки, коли ми такі близькі знайомі і я ще знав вашого покійного батька, та при цьому ще наші ділові зв’язки, і таке інше, і таке інше.
«Ділові зв’язки розірвані, мій любий!» — подумав Дідеріх. Він озброївся.
— Я зовсім не граю з вами в хованки, пане Геппелю.
— Тим краще. Тоді все гаразд. Я добре розумію: молода людина, особливо за наших часів, не наважується без опаски взяти шлюб. Але коли обставини складаються так щасливо, правда ж? Наші галузі тісно пов’язані, і якщо ви хочете розширити батьківське підприємство, то Агнесин посаг буде вам дуже до речі. — І от одним духом, намагаючись не дивитися в очі: — На жаль, у даний момент я можу дати готівкою лише дванадцять тисяч, але целюлози ви можете мати, скільки хочете.
«От бачиш, — подумав Дідеріх, — і ці дванадцять тисяч ти теж повинен будеш десь позичити, якщо тобі їх дадуть».
— Ви не зрозуміли мене, пане Геппелю, — проказав він, — я не збираюсь одружуватися. Для цього треба дуже великих грошей.
Геппель звів на нього перелякані очі, але спробував засміятися.
— Я можу понатужитись…
— Облиште це, — поблажливо зупинив його Дідеріх.
Геппель ставав усе безпораднішим.
— Що ж вам тоді потрібно?
— Мені? Абсолютно нічого. Я думав, що вам щось потрібно, бо ж ви прийшли до мене.
Геппель набрався сили.
— Так не можна, милий Геслінгу. Після всього, що сталося… Тим паче, що це триває так довго.
Дідеріх зміряв Агнесиного батька поглядом, кутки його губ опустилися.
— Значить, ви знали?
— Я не був певен, — пробурмотів Геппель.
І Дідеріх звисока:
— Інакше було б дивно.
— Я цілком довіряв своїй дочці.
— Часом так помиляєшся, — сказав Дідеріх, зважившись на все, що могло послужити йому для захисту.
У Геппеля почервонів лоб.
— Я і вам довіряв.
— Ви хочете сказати, що вважали мене за простачка? — Дідеріх засунув руки до кишень і відкинувся в кріслі.
— Ні! — Геппель схопився. — Але я не вважав вас за такого мерзотника, яким ви себе показали!
Дідеріх з гідністю підвівся.
— Ви дасте задоволення? — спитав він.
Геппель закричав:
— Саме цього вам і хотілося б! Звести дочку і пристрелити батька! В цьому вся ваша честь!
— Що ви розумієте в питаннях честі? — Дідеріх так само роздратувався. — Я не зводив вашої дочки. Я поступився її бажанню і потім уже не міг відчепитися. Це в неї від вас. — І з обуренням: — Хто мені доведе, що ви не змовилися з нею від самого початку? Це пастка!
У Геппеля було таке обличчя, ніби він от-от закричить ще голосніше… Раптом він злякався і звичайним, лише трохи тремтячим голосом сказав:
— Ми занадто гарячкуємо, а наша справа занадто важлива. Я обіцяв Агнесі не втрачати самовладання.
Дідеріх в’їдливо засміявся:
— Бачите, як ви брешете? Допіру ви сказали, що Агнеса ні сном ні духом не знає про те, що ви у мене.
Батько винувато посміхнувся.
— По-доброму завжди можна домовитися, чи не так, мій любий Геслінгу?
Але Дідеріх вважав, що розмовляти «по-доброму» небезпечно.
— Який я вам до біса любий Геслінг! — загорлав він. — Для вас я пан доктор!
— Ах, так! — мовив, заціпенівши, Геппель. — Певно, вас ще ніхто не величав паном доктором? Ви можете пишатися, що почуєте цей титул уперше за таких обставин.
— Чи не збираєтеся ви образити і честь мого стану?
Геппель відмахнувся.
— Я не хочу ображати нікого і нічого. Я тільки питаю себе, що ми, дочка моя і я, вам зробили? Вам справді потрібний такий великий посаг?
Дідеріх відчув, що червоніє. Тим рішучіше пішов він у наступ.
— Якщо ви неодмінно хочете знати, то моє моральне почуття не дозволяє мені одружитися з дівчиною, яка не може дати мені в посаг свою чистоту.
Геппель, очевидно, знову хотів обуритись, але його вже не вистачало на це — він тільки ледве стримав ридання.
— Якби ви бачили сьогодні її горе! Вона призналася; мені в усьому, бо не могла більше витримати. Мені здається, вона навіть мене більше не любить, тільки вас. Чого ж ви хочете, адже ж ви перший.
— Звідки я знаю? До мене у вас бував якийсь добродій, на прізвище Мальман.
Геппель відсахнувся, ніби його вдарили в груди.
— Авжеж, хіба можна знати? Хто збрехав раз, збреше і двічі. — І додав: — Ніхто не може від мене вимагати, щоб я зробив таку, як вона, матір’ю моїх дітей. Для цього у мене надто розвинене почуття відповідальності перед суспільством. — 3 цими словами він одвернувся, присів навпочіпки перед відчиненим чемоданом і почав укладати речі.
За спиною він чув тепер справжнє ридання Агнесиного батька і піймав себе на тому, що й сам розчулився; і тими благородно-мужніми думками, що їх він висловив, і горем Агнеси та Агнесиного батька, втамувати яке забороняв йому обов’язок, і болісною згадкою про своє кохання, і всім цим злощастям… Із завмиранням серця слухав він, як пан Геппель відчинив і зачинив за собою двері, як скрадався коридором і з легким шумом зачинив парадні двері. «На цьому край», — і Дідеріх уткнувся в наполовину заповнений речами чемодан і розплакався. Ввечері він грав Шуберта.
Данину почуттям він сплатив, тепер час виявити витримку. Дідеріх сказав собі, що Вібель ніколи не став би розводити таких сентиментів. Навіть такий грубіян без будь-якого поняття про честь, як Мальман, наочно показав йому, яким треба бути нещадним. Йому здавалось абсолютно неймовірним, що і в інших у глибині душі можуть бути свої слаботи. Тільки він успадкував цю неміч від матері, а дівчина, подібна до Агнеси, така ж химерна, як його мати, зробила б його остаточно непридатним для цього суворого часу. Суворий час, — при цих словах Дідеріхові завжди уявлялась Унтер ден Лінден з Юрбами безробітних, жінок, дітей; злидні, страх, заворушення, — і все це приборкане владою, всеосяжною, нелюдською владою, яка, незважаючи ні на що, ніби топче копитами людські голови, скам’яніла та осяйна.
«Нічого не вдієш, — із захопленою покірливістю казав він собі, — таким треба бути!» Тим гірше для тих, хто не такі: саме вони й будуть під копитами. Хіба Геппелі, батько й дочка, можуть чогось вимагати від нього? Агнеса повнолітня, а дитиною він її не нагородив. Отже? «Я був би дурнем, якби вчинив на шкоду собі те, до чого мене не можуть присилувати. Адже ж і мені також ніхто не робить задурно нічого». І Дідеріх з гордовитою радістю подумав про те, що це плоди того гарту, який він перейшов. Корпорація, військова служба і дух імперіалізму виховали його і зробили придатним до життя. Він дав собі слово, що вдома, в Нецігу, застосує надбані ним принципи і торуватиме шлях для нових віянь. Щоб підкреслити цей намір і своїм зовнішнім виглядом, він подався наступного ранку на Міттельштрасе, до двірського перукаря Габі, і змінив свою подобу, ідучи за модою, яку все частіше спостерігав серед офіцерів і високих чинів. До цього часу ця мода здавалась йому занадто аристократичною, щоб її можна було наслідувати. За допомогою бинди йому підняли вуса догори під прямим кутом. Після цього він ледве пізнав себе в дзеркалі. Оголений рот, особливо при опущених кутках, мав погрозливий, як у кота, вигляд, а кінчики вусів підступали до очей і викликали страх у самого Дідеріха, наче блискали вони не з його обличчя, а з обличчя влади.