РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Щоб уникнути дальших напосідань з боку родини Геппелів, він зразу ж виїхав. У купе стояла нестерпна духота. Дідеріх був сам, отож він спочатку скинув піджак, а потім жилет і черевики. За кілька станцій перед Нецігом до купе ввійшли дві дами, як на їх вигляд, іноземки; Дідеріхова фланелева сорочка, очевидно, шокувала їх. Щодо нього, то їхня надмірна елегантність була йому огидна. Вони незрозумілою мовою звернулися до нього з якоюсь претензією; у відповідь на це він знизав плечима і поклав ноги в шкарпетках на сидіння. Вони затиснули носи і почали кликати на допомогу. Прийшов кондуктор, за ним сам начальник поїзда, але Дідеріх подав квиток другого класу і обстоював свої права. Він навіть дав зрозуміти кондукторові, що йому б не вадило бути обережнішим у висловах, адже ніколи не знаєш, з ким маєш до діла.
Після того, як він переміг і обидві іноземки вийшли, в купе натомість увійшла інша дама. Дідеріх кинув на неї рішучий погляд, але вона вийняла із сумочки ковбасу і почала їсти її просто з рук, посміхаючись до нього. Тоді його войовничий запал згас, він відповів їй широкою ясною посмішкою і заговорив з нею. Виявилося, що вона з Неціга. Він назвав своє прізвище, і вона скрикнула від радості: вони ж старі знайомі!
— Невже?
Дідеріх допитливо оглянув її: повне, рожеве обличчя з м’ясистим ротом і маленьким зухвалим кирпатим носиком; біляве волосся, рівно і акуратно зачесане, молода повна шия і пальці в напіврукавичках, які тримали ковбасу і самі були схожі на рожеві ковбаски.
— Ні, — вирішив він, — я вас не знаю, але ви страшенно апетитні. Наче свіжовимите поросятко. — І він обхопив її за стан. Тієї ж миті він дістав ляпаса.
— Здорово, — сказав він, потираючи щоку. — Ви маєте багато таких у запасі?
— Вистачить на всіх нахаб. — Вона голосно засміялася і двозначно підморгнула йому маленькими очицями, — Шматок ковбаси можете одержати, але більше нічого.
Він мимоволі порівняв її манеру захищатися з Агнесиною безпорадністю і сказав собі: «З такою можна спокійно одружитися». Кінець кінцем вона сама назвала своє ім’я, і коли він усе ж таки не міг згадати її прізвища, вона запитала його про сестер. Зненацька він вигукнув:
— Густа Даймхен!
І обоє засміялися від радості.
— Ви завжди дарували мені гудзики з ганчір’я на вашій паперовій фабриці. Цього я вам ніколи не забуду, пане докторе! А знаєте, що я з тими гудзиками робила? Я їх збирала, а коли мати давала мені гроші на гудзики, я купувала собі цукерки.
— Он ви яка практична! — Дідеріх був у захваті. — А пам’ятаєте, як ви завжди перелазили до нас через паркан, безсоромнице ви така? Панталонів на вас звичайно не було, і коли плаття задиралося, можна було дещо побачити.
Вона зойкнула: порядна людина про такі речі забуває.
— Але тепер це все, мабуть, ще краще… — додав Дідеріх.
Вона раптом стала серйозною.
— Тепер я заручена.
З Вольфгангом Буком вона заручена! Дідеріх змовк, на обличчі його відбилося розчарування. Потім він стримано заявив, що знає Бука. Вона обережно спитала:
— Ви, певно, вважаєте, що він трошки дивакуватий?
Але Буки — така аристократична родина. А,втім, інші родини мають зате більше грошей, — додала вона.
Дідеріх з подивом глянув на неї. Вона підморгнула йому. Йому кортіло поставити їй питання, але мужність зненацька зрадила його.
Перед самим Нецігом панна Даймхен спитала:
— А ваше серце, пане докторе, ще вільне?
— Заручин я у всякому разі щасливо уникнув. — Він багатозначно кивнув головою.
— Ах, про це ви повинні мені розповісти! — вигукнула вона. Але вони вже під’їздили.
— Сподіваюся, ми незабаром побачимося, — закінчив Дідеріх. — Скажу вам тільки одне: молоді люди потрапляють часом у страшенно ризиковане становище. Одне слово — і все життя зіпсоване.
Обидві сестри його були на вокзалі. Добачивши Густу Даймхен, вони спочатку скорчили гримасу, але потім кинулися до неї і допомогли винести багаж. Вони пояснили свою запопадливість, як тільки залишилися з ним на самоті. Густа одержала спадщину, вона мільйонерка! Ах, он як! Його пошана до неї переросла в страх.
Сестри розповіли йому всі подробиці. Якийсь старий родич з Магдебурга відписав Густі всі гроші за те, що вона доглядала його.
— І вона заслужила це, — зауважила Еммі. — Кажуть, що під кінець він став страшенно неапетитним.
Магда додала:
— І взагалі, можна собі уявити, що там було, адже Густа прожила з ним сама цілий рік.
Дідеріх ураз почервонів.
— Такого молода дівчина казати не сміє! — обурена крикнув він, а коли Магда почала запевняти, що про це говорять і Інга Тіц, і Мета Гарніш, і взагалі всі: — Тоді я рішуче вимагаю, щоб ви спростовували ці плітки.
Запанувала мовчанка; потім Еммі сказала:
— Густа, власне, вже заручена.
— Знаю, — пробурчав Дідеріх.
Дорогою вони зустрічали знайомих, Дідеріха називали «паном доктором», він відповідав гордою сяючою усмішкою і йшов далі між Еммі та Магдою, які збоку захоплено оглядали його по-новому закручені вуса. Вдома пані Геслінг зустріла сина з розкритими обіймами і з криком умирущої від спраги людини, яка нарешті дочекалася рятівної краплини води. І з Дідеріхом трапилося те, чого він аж ніяк не передбачав: він заплакав. Він раптом відчув усю врочистість цієї хвилини, коли вперше входив у дім як справжній голова сім’ї, закінчивши свою освіту, з титулом доктора, долею настановлений керувати фабрикою і сім’єю на свій власний освічений розсуд. Він простяг руки матері і сестрам і поважним тоном сказав:
— Я завжди буду пам'ятати, що я за вас усіх відповідаю перед богом.
Але пані Геслінг була стривожена.
— Ти готовий, сину мій? — спитала вона. — Наші робітники чекають на тебе.
Дідеріх допив пиво і на чолі своєї родини зійшов донизу. Двір був чисто підметений, гірлянди квітів оповивали вхід на фабрику і напис «Ласкаво просимо!». Перед входом стояв старий бухгалтер Сетбір.
— Добридень, пане докторе! — сказав він. — Я не зійшов нагору, бо був завізний.
— Заради сьогоднішнього дня можна було відкласти роботу, — відказав Дідеріх і пройшов повз Сетбіра. В приміщенні для ганчір’я він побачив робітників. Всі стояли купою: дванадцять робітників, які обслуговували машини — папероробну, різальну і голандер, три конторники, сортувальниці ганчір’я. Чоловіки відкашлювалися, всі почувалися ніяково. Нарешті, жінки випхнули наперед маленьку дівчинку з букетом квітів у руці. Вона тоненьким, як флейта, голоском привітала пана доктора і побажала йому щастя. Дідеріх з милостивим виглядом узяв букета; тепер була його черга відкашлюватися. Він обернувся до матері і сестер, потім пильно подивився в очі робітникам усім підряд, навіть чорнобородому механікові, хоч погляд цього чоловіка був йому неприємний, і почав:
— Люди! Ви — мої підлеглі, отже, я хочу вам тільки сказати, що тепер ми будемо працювати на повну силу. Я маю намір пожвавити роботу на виробництві. Останнім часом, відколи тут не стало господаря, дехто з вас, мабуть, думав, що тепер можна байдики бити. Але це велика помилка, я кажу це насамперед старим робітникам, які робили тут ще за часів мого покійного батька.
Він підвищив голос, заговорив ще рішучіше і урочистіше і при цьому зупинив погляд на старому Сетбірі:
— Тепер я сам узяв кермо до рук. Я тримаю правильний курс, я поведу вас назустріч щасливим дням. Тих, хто хоче мені допомогти в цьому, — зичливо прошу; а тих, хто буде заважати мені в моїй роботі, я зітру на порох!
Він спробував блиснути очима, вуса його настовбурчилися ще більше.
— Тут є тільки один господар, і цей господар — я. Я відповідаю тільки перед богом і своїм сумлінням. Я буду завжди ставитися до вас із батьківською доброзичливістю. Але всякі крамольні наміри розіб’ються об мою непохитну волю. Якщо виявиться, що хтось із вас…
Він втупив очі в чорнобородого механіка, вираз обличчя якого здавався йому підозрілим.
— …підтримує зв’язки із соціал-демократичними колами, то між мною і ним усе буде закінчене. Бо для мене кожен соціал-демократ — ворог мого підприємства і моєї вітчизни… Ну, а тепер повертайтеся до своєї роботи та подумайте над тим, що я сказав.
Він різко обернувся і, сопучи, вийшов геть. Від власних гучних слів у нього паморочилася голова, і він нікого не пізнавав. Мати й сестри йшли за ним, розгублені і шанобливі, а робітники довго ще дивилися один на одного, перед тим як узятися до пива, приготовленого з нагоди врочистого дня.
Нагорі Дідеріх розгортав перед матір’ю і сестрами свої плани. Фабрику треба поширити, сусідній будинок докупити. Треба, щоб фабрика могла конкурувати з іншими. Місце під сонцем! Старий Клюзінг із своєю папірнею в Гаузенфельді, певно, думає собі, що вічно буде один орудувати всіма справами? Нарешті Магда спитала, де ж він візьме грошей; але пані Геслінг урвала її на півслові:
— Твій брат знає це краще за нас. — І обережно додала: — Багато є дівчат, для яких було б щастям завоювати його серце… — злякавшися своєї сміливості, вона прикрила рота рукою. Але Дідеріх не розгнівався, тільки почервонів. Тоді вона наважилась обняти його. — Для мене було б страшним горем, — схлипувала вона, — якби мій син, мій любий син, покинув наш дім. Для вдови це подвійне горе. Вдова обер-інспектора Даймхена також незабаром відчує це, бо ж її Густа виходить заміж за Вольфганга Бука.
— А може, й ні, — сказала Еммі, старша із сестер, — у Вольфганга, кажуть, є якась актриса. — Пані Геслінг навіть забула спинити дочку. — Але ж у неї стільки грошей! Мільйон, кажуть!
Дідеріх зневажливо зауважив, що Бука він знає, — той непритаманний. Це в них у роду. Адже й старий одружився з актрисою.
— Наслідки видно, — сказала Еммі. — Про його дочку, пані Лауер, ходять по місту всілякі чутки.
— Діти! — з острахом почала благати пані Геслінг. Але Дідеріх заспокоїв її.
— Облиш, мамо, час узяти їх за вуха й витягти на сухе. Я дотримуюсь того погляду, що Буки вже давно не заслуговують на те становище, яке вони посідають у місті. Це сім’я, прогнила наскрізь.
— Дружина Моріца, старшого, — сказала Магда, — звичайна селючка. Нещодавно вони приїздили до міста, він також став зовсім селюком.
Еммі підхопила з обуренням:
— А брат старого Бука? Сам завжди вичепурений, а п’ятеро дочок незаміжніх. Вони беруть обід з їдальні для бідних. Я це точно знаю.
— Адже ж цю їдальню заснував пан Бук, — заявив Дідеріх. — І кураторство для злочинців, які відбули покарання, і ще багато чого. Хотів би я знати, коли, власне, він знаходить час для своїх справ.
— Я не буду здивована, — сказала пані Геслінг, — якщо вони потраплять у скрутне становище. Хоч, звичайно, я дуже шаную старого Бука, адже всі його так поважають.
Дідеріх гірко засміявся.
— За віщо, власне? Нас виховали в пошані до старого Бука. Краса і гордість Неціга! В сорок восьмому був засуджений до страти!
— Твій батько завжди казав, що це історична заслуга.
— Заслуга? — скрикнув Дідеріх. — Мені досить знати, що людина проти уряду, і вона для мене більше не існує. Хіба державна зрада — це заслуга?
І перед здивованими жінками він увігнався в політику. Ці старожитні демократи, які ще й досі тут верховодять, просто ганьба для всього Неціга! Мляві, без найменшої любові до батьківщини, в супорі з урядом! Це глум з духу нашого часу! Через те, що в рейхстагу сидів дідуган, земський суддя Кюлеман, друг горезвісного Еугена Ріхтера, тут застій у господарських справах і люди не одержують кредиту. Звичайно, такому кублу вільнодумців не стали розширяти залізничної мережі і не дали гарнізону. Ні припливу населення, ні промисловості! Пани, які засідають у магістраті, — все ті ж самі дві-три сім’ї, це річ відома, — розподіляють усі замовлення між собою, а іншим не перепадає нічого. Гаузенфельдська папірня постачає всі міські заклади, бо її власник, Клюзінг, також належить до банди старого Бука!
Магда знала ще дещо:
— Днями відклали виставу в любительському гурткові лише тому, що дочка старого Бука, пані Лауер, була хвора. Це ж попізм!
— Це зветься непотизмом, — суворо сказав Дідеріх. Він вилупив очі. — Крім того, Лауер — соціаліст. Але нехай пан Бук стережеться! Ми знайдемо сліди його махінацій!
Пані Геслінг благально підняла руки.
— Мій любий синку, обіцяй мені, що коли ти відбуватимеш свої візити в місті, то зайдеш і до пана Бука. Адже він має такий вплив.
Але Дідеріх нічого не обіцяв.
— Треба дати місце й іншим! — вигукнув він.
Однак цієї ночі він спав неспокійно. Вже о сьомій годині зійшов униз, на фабрику, і зразу ж зняв галас через те, що пляшки з-під пива не прибрані з учорашнього дня.
— Пиячити можете в іншому місці, тут вам не пиварня. Пане Сетбіре, це ж має бути вияснене в правилах внутрішнього ладу!
— У правилах? — перепитав старий бухгалтер. — У нас нема ніяких правил.
Дідеріх не знаходив слів. Він зачинився з бухгалтером у конторі.
— Нема правил? Тоді мене взагалі ніщо не дивує. Що це за жалюгідні замовлення? Знайшли чим займатися! — він розкидав по бюркові листи. — Очевидно, мені вже давно треба було взятися за справи. Фабрика гине у ваших руках.
— Що значить гине, молодий господарю?
— Для вас я «пан доктор!» — І він просто звелів знизити ціни порівняно до інших фабрик.
— Цього ми не витримаємо, — сказав Сетбір. — Взагалі ми неспроможні виконувати такі великі замовлення, як Гаузенфельд.
— І ви вважаєте себе за ділову людину? В такому разі ми поставимо більше машин.
— На це треба грошей, — сказав Сетбір.
— Ну, що ж, ми їх позичимо! Я внесу розмах у справу. Ви тільки рота роззявите. Якщо ви не захочете мене підтримати, я зроблю це без вас.
Сетбір похитав головою.
— З вашим батьком, молодий господарю, ми завжди були в злагоді. Ми разом з ним поставили фабрику на ноги.
— Час тепер інший, запам’ятайте це. Я сам — управитель своєї фабрики.
Сетбір зітхнув:
— Молодь завжди така гаряча.
Але Дідеріх уже з грюкотом зачинив за собою двері. Він пройшов через приміщення, де механічний барабан, гучно стукаючи, промивав у хлорі ганчір’я, і збирався ввійти до кімнати, де стояв великий голандер. При вході він несподівано зіткнувся з чорнобородим механіком. Дідеріх здригнувся і мало не дав робітникові дороги. Але похопився і раніше, ніж той встиг уступитися, штовхнув його плечем. Сопучи, дивився він, як працює голандер, як обертається вал, як різальний ніж розтинає тканину на смужки. Чи, бува, робітники, які обслуговують машину, не глузують з нього тихцем через те, що він злякався цього чорного диявола? «Який нахаба! Я викину його геть!» Тваринна ненависть спалахнула в Дідеріху, ненависть білявої особини до худорлявого чорного суб'єкта, представника іншої раси, яку йому хотілося б вважати за нижчу і яка здавалася йому небезпечною. Він напосівся на робітників.
— Вал стоїть неправильно, ножі працюють погано!
Робітники тільки мовчки дивилися на нього, і тоді він крикнув:
— Механіку! — І коли чорнобородий ввійшов до цеху: — Гляньте-но, що тут робиться, яке неподобство! Вал занизько сидить на ножах, вони пошматують мені весь матеріал. Ви будете відповідати за шкоду!
Механік нахилився над машиною.
— Ніякої шкоди тут нема, — спокійно сказав він, але Дідеріх не був певний, що він не посміхається у свою чорну бороду. Щось похмуре й глузливе було в механіковому погляді, Дідеріх не міг його витримати і вже не старався грізно блискати очима, а тільки розмахував руками.
— Ви будете відповідати!
— Що трапилося? — запитав Сетбір, прибігши на галас. Він пояснив господареві, що тканина ріжеться як треба і що так робилося завжди. Робітники кивали головою, механік спокійно стояв тут-таки. Дідеріх відчув, що для технічного сперечання він не досить компетентний, і крикнув під кінець:
— Тоді в майбутньому, будь ласка, робіть це інакше! — і різко обернувся.
Він увійшов до сортувальної і, опанувавши себе, почав з виглядом знавця стежити за роботою жінок, які за довгими столами з решітками сортували ганчір’я. Одна з них, маленька темноока жінка, здумала ледь-ледь посміхнутися йому з-під барвистої хустинки, але зустріла такий холодний погляд, що злякалася й принишкла. Різнокольорове шмаття купами сипалося з лантухів, жіноче перешіптування стихло під господаревим поглядом, і в теплому притхлому повітрі не було чути нічого, крім брязкання вправлених у столи ножів, які зрізали гудзики. Але Дідеріх, що оглядав труби парового опалення, почув підозрілий шум. Він перехилився через купу лантухів — і відсахнувся, весь червоний, кінчики його вусів затремтіли.