- Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? - спитав я і взяв її руки між свої долоні. Вони були зимні, як лід, а її уста здригнулись у кутиках, наче до плачу.
- Я мучуся! - відповіла безгомінним голосом і, вириваючи свої руки, сказала: - Може бути, що все, що я роблю, не є добре, може - погане, безсердечне, в грубім смислі слова - навіть не практичне, але помимо того я піду. Я йду в надії, що роблю праве діло й колись переможу, а та гадка додає мені сили.
Хвилину дививсь я на неї, вражений болюче, а відтак, наче потягнений нею на силу в інший напрям, обізвався:
- Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.
- Чому ж?
- Ви вірите, що, осягнувши колись самостійність і незалежність матеріальну, здобудете вже тим справдішнє щастя? Але колись ви, може, й гірко покаєтеся того. Та так звана самостійність і незалежність буває в жінки іноді дуже гірка й сумна. Гадаєте, ми вже такі щасливі, добившися свого становиська? Ні, якраз тоді стаємо ми правдивими рабами і невільниками нашого фаху хліба. Поганими, затупленими рабами, що лиш в поодиноких украдених хвилях мають змогу жити відповідно до свого ліпшого, ніяким матеріальним вимогам не підчиненого розуму. Я лиш вас питаюсь, а ставлю це питання почасти й взагалі. До чого доведе остаточна жінка-урядовка в вищім смислі? До більшої досконалості свого типу, роду? О, ні, панно Маню, це - ніколи. Те, що вона здобуде на ширині світогляду, втратить вона на глибині душевній. Господь знає, до чого воно доведе. Розумію: хто виходить на арену життєвої боротьби лиш зі становиська простого розуму, в того, очевидно, є лиш одна певність: матеріальне існування. Але ви? Дайте собі спокій з усякими професіями. Ви жийте, як той цвіт.
- Паразитом? - спитала вона.
- Ні, панно Маню, не паразитом, а любленою дитиною в ваших чесних родичів, а далі - далі колись і як жінка чоловіка. Чи ви над тим ніколи не застановлялись? Цьому я не можу вірити.
- Ваших вірувань я не маю права осуджувати, - відказала вона й додала: - я піду в світ за тою, я собі того свідома, гіркою матеріальною незалежністю, щоб з тим усунутись від понижаючої свідомості, що живу без мети й праці, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене ущасливити, або й ні.
- Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти заміж? Або не вийдете?
- Я нічого позитивного не кажу, бо не маю довір'я.
- До кого, Маню? - спитав я і вп'ялив вигребущо очі в її лице.
- До тих установ, в яких нас виховують змалку. - А відтак, завертаючи на попередню тему, сказала: - Не задля самого кусника хліба йду я, як гадаєте ви й будуть гадати й другі, але йду і за якоюсь силою в собі, що не дає застоюватися моїм думкам, хоч воно, може, й не доведе на практиці до жодного матеріального здобутку. Та, господи боже! - додала. - Що нам робити? Не рухатись, гнити? Ми й так гниємо. Масою й одиницями! Я не знаю, я піду, може, дійду до кращих моральних успіхів, а там і матеріальних. - І сказавши це, вона підперла, мов утомлена, голову в руку й задумалася.
- Чи не вистачить вам бути гарною особистістю в своїм крузі й місцевості, а треба конче затуплятись якимось там фахом, урядництвом? Розважте, панно Маню.
- О, для «містично-артистичного розуму» це безперечно вистарчало би, - сказала вона, поглянувши на мене гарним, шляхетно зворушеним поглядом, - але.
- Але, Маню?
- Але для того, як ви сказали самі перші, простого здорового розуму, що бере все в свою область, кладе на все своє п'ятно і пхає нас силою свого панування до чисто матеріальних низин, воно не вистарчить. І тому й я складу вперше йому жертву й віддам часть своїх сил, а далі нехай діється божа воля, нехай беруть мене інші власті під свою опіку й керують до цілей, які знають.
- Значить, ви остаєте непохитно при своїй постанові? - спитав я.
- Так.
- То мені не лишається нічого більше, як поблагожелати вам, як уже раз давніше, на новий шлях і повторити першу свою цілком просту й для вас, я знаю, незначну думку, що не на добро їдете ви в чужину.
- А на якій підставі се, пане Олесь? - спитала й подивилась вижидаюче на мене.
- На підставі самого мого внутрішнього голосу.
- Щось подібне не сміє бути для мене міродайним, - відповіла вона й опустила нагло очі.
- Так? - спитав я. - Ви ж ще перед хвилею заявили, що йдете переважно за потугою внутрішньої сили, без огляду на те, чи поведе вона вас до низин, чи до вершин.
- Так. Але ви ставитеся на становисько віщуна, - закинула вона.
- Віщуна? Ні, Маню. А людини, що знається ліпше на житті, як молода дівчина.
- На житті зі становиська ситих і гордих? Через хвильку я витріщився на неї з переляком, а відтак схаменувся.
- Нехай і так, панно Маню, - відповів я, відчувши добре, що вона вела боротьбу зі мною за пересуди моєї матері, котрі, очевидно, відкись добре знала, ігноруючи тут мою особу цілковито.
- В такім разі ми на тій точці не погодимось ніколи, - сказала. - Ви стоїте на становиську старосвітства ситих і гордих, а я поминаю те й іду шукати щось нове.
- Ідіть! - відповів я з глумом. - Ідіть! Одначе не забувайте, що велика часть нашої інтелігенції, і навіть так званої ліпшої інтелігенції, з невиробленими й вузькоглядними осудами, вважає, хоч і не признає цього ніколи, дівчину, що покидає батьківську стріху і йде в цілі виборення собі незалежного становиська або й просто задля матеріального удержання, за щось в роді невільниче й понижаюче, хоч не має ще для того певної назви, або, щонайменше, соціальне нижче поставлене, особливо учительок і виховавчинь!
- В тім ви, може, й не помиляєтесь, - відповіла вона поважно. - Але йдучи, я нічого не трачу. Я іду з вірою в ліпші прикмети людські і в те, що все сильніше й ліпше не дасться ніколи побороти. А що, може, тут і там буває, що стремління до ліпшого й вищого ідеалу було поборене грубшими інстинктами грубших індивідуальностей, то чи вже тим сказано, що поборено й поняття добра й зла? Мені здається, що ні! Може, я через те не втону.
- Про те я переконаний.
- Так про що ж вам розходиться? За себе, свої вчинки й за свою мораль відповідаю я сама. Ні батько, ні мати, ні ніхто інший. Праця й наука не обезсилять ліпшої часті мого я, не потягнуть її в низини. Я можу лиш хіба через те фізично потерпіти, значить, зужитися, але більше, пане Олесь, більш нічого.
- Ні! - відповів я лаконічно. - Хіба ще й те, що будете наражені на гіркі психічні терпіння й грубі пониження. О, не одна вже ризикувала своєю молодістю, всім запалом свого серця, своїми силами, щоб опісля дійти до переконання, що краще було б вибрати старосвітську долю при домовім вогнищі, але це вже було запізно.
- Чи думаєте, що і я ризикую своєю так званою будучністю? - спитала, і її очі спалахнули якимось чудним вогнем.
- І ви, - відповів я спокійно. - Своєю молодістю і будучністю, всім свіжим, недіткненим грубістю життя нутром.
- Що ж, не віддамся? - спитала й поглянула на мене великими очима. - Щось гірше хіба не стріне мене?
Її оця відповідь, якої я не сподівався, довела мене в тій хвилі до якоїсь крайності.
- Може й те, - відповів я твердо й піднявся.
Про те, що я її люблю, щоб стала моєю - я не міг уст створити. Я відчув у цій хвилі всіма нервами, що вона мені відмовить.
Вона, не промовивши більше ані слова, разом із мною піднялася, її лице було біле, мовби й послідня крапля крові зникла з нього, а очі, ті дорогі мені очі, подивились так сумно на мене, начеб прощалися востаннє зі мною. Відтак, зібравши свій шалик з крісла, пустилась вона рівною алеєю додому. Я йшов мовчки поруч неї. Коли ми, не промовивши до себе ні слова, зблизились до веранди і я задержався на хвилину, щоб попрощатися з Нестором, котрий саме йшов проти нас з якимсь листом для сестри, я спитав:
- Коли від'їжджаєте?
- Не зараз ще. Аж по різдві. Але кваптеся. - додала нараз з нервовим усміхом і вказала головою в сторону вулиці, де саме переїжджало попри сад Обринських кілька повозів, між котрими пізнав я й наш з Дорою і матір'ю. Я повів руку до капелюха, щоб поздоровити їх, але вони поглянули з таким очевидним зацікавленням у саму противну сторону, що я не міг не зрозуміти їх, і залишив це. В кілька хвилин пізніше я опустив її сад.
* * *
Вертаючи додому й переходячи наш невеличкий садок вїд дороги, зачув я вже з повідкриваних вікон, що там знаходились гості, і тому пішов я просто до своєї кімнати, де кинувсь на отоману. Отже, не годен був я змінити постанову дівчини, закинути свої плани й остатись вдома. Бо й чим? Затаюваною любов'ю своєю? Хвилями, може, й відчуває вона її, піддається їй, але чи я певний того? Крім того, вона так загналась своєю фантазією в свої викохані плани й мрії, що ледве чи повіри ла б, що саме той, що хоче її відвернути від них, не робить цього переважно з егоїзму, ради свого «я», щоб мати її виключно - для себе. А далі, чи маю я, дійсно, право здержувати її поважно від зреалізування її намірів? Дам їй справді себе? Я ж сам того не певний, бо ніяк мені перед собою затаювати, що не годен її ще власними силами удержувати. А в злидні її пхнути або в безнастанну боротьбу з матір'ю, я ще менш годен. Чую, що не маю тієї сили, хоч би ставив і які принципи й розумування проти того.
* * *
Вечором, по віддаленню гостей, коли я вийшов до чаю, привітала мене Дора з усмішкою, по котрій пізнав я, що обі, т. є. вона й матір, з мене невдоволені.
- Що ж, Богдане, вже по візиті? - спитала мене Дора, займаючися коло самовара й склянок.
- Як бачиш, - відповів я спокійно й витягнув з грудної кишені найновіше число часопису, щоб розглянутися в ньому, хоча знав добре, що, йдучи сюди, йду «на сцену», між тим коли мати при другім кінці столу викладала свій пасьянс, ігноруючи мою присутність чи не цілковито.
- Що ж, Маня подужала?
- А вже, за кілька днів побачиш її безперечно знов на коні.
- Добре, однак. - тягнула далі, - не був би ти ласкав об'яснити нам, чому ти мусив сам вертатися з конем для вуйка, коли саме в тій цілі був висланий Федорко?
- Тому, що мені не хотілось оставати довше в товаристві, що мене своєю мертвотою й поверховністю мучило, між тим коли я повинен був, ідучи за голосом свого ліпшого «я», не виїжджати цілком або щонайменше піти в глибінь лісу й набрати там сили й свіжості духу.
- До любовних сходин? - обізвалась тут моя мати голосом, повним жалю й образи до мене.
- Не до любовних сходин, мамо, а до праці, яка в мене щораз більше нагромаджується і яку сповняти є моїм обов'язком. Крім того, є переді мною ще й студії, про котрі не згадую вдома, бо це нікого не обходить. Ви, мамо, бачите в мені лиш свого одинака-сина, котрого, щоправда, виховували ви з пожертвуванням своєї істоти. Однак що той син, вийшовши на громадянина, має обов'язки не лиш проти вас, але ще й проти свого «я» і своєї суспільності, ви ніколи не гадали.
Вона вислухала мене мовчки, а потім усміхнулася.
- Що має те все до діла й за зв'язок з утечею від товариства й спиненням у саді панства Обринських, я цілком не розумію.
- То я вам зараз об'ясню, мамо, - відповів я спокійно. Відтак, поглянувши проникливе на Дору, що сиділа переді мною, я додав: - Довідавшись недавно від Дори, що панна Обринська має виїжджати з дому, а може й вийти заміж за якогось там старого, я хотів переконатись, звідки повзяла Дора ту новину.
- І ти питав Маню Обринську про те? - кликнула Дора з нетаєним переляком, змішавшись сильно.
- Ні, Доро, я залишив те, - відповів я з холодним усміхом. - Не питав, бо дійшов і без того до переконання, що тобі цього Маня ніколи не говорила. Цікавіше є за те для мене питання, яким способом ти до тої новини дійшла? Зрештою, - додав я погірдливо, вдоволяючись у тій хвилі вже доволі її невисказаним збентеженням, - найкоротша дорога є найліпша. Будь ласка, відповідж мені на питання, де знаходиться лист Мані до професора М., котрого я в своїм бюрку не замічаю? - Я поставив питання, не звертаючи ока з лиця дівчини, і потім наступила хвилина цілковитого мовчання. Дора поблідла.
- В мене! - обізвалась тут, замість дівчини, з противної сторони столу моя мати. - Дора в тому не винувага. Однак. - додала згірдливо, - наколи б не довгий її язик, ти б про те і до судної днини не дізнався. А що лист той опинився в моїх руках, це вина скоріше твоя власна. А я хіба подякую долі, що він опинився, власне, в моїх руках. Але успокійся, не наслідуй батька, - додала їдко, коли побачила, що я, спалахнувши по приказу мого «мужицького» «я», встав з свого місця, щоб бодай щонайменше переміряти кроком хату, поки вибухну одвертим гнівом.
- Одного разу. - почала вона, - це було тоді, як твій шеф занедужав небезпечно й післав за тобою, щоб ти найскоріше явився в нього, ти пішов і перебув при ньому, як пригадуєш собі, несподівано чи не цілу ніч. Я, пригадавши собі вночі, що вікно твоєї кімнати відчинене, а в ній нема нікого, встала з постелі й пішла до кімнати, щоб його зачинити. При тій нагоді завважила я, що твоє бюрко створене і ключі при ньому. Не знаючи в першій хвилі, чи це отворила твоя рука й забула замкнути, чи вчинила це, може, якась рабівнича рука, я кинулась перешукувати її, і вір мені, з не малим зворушенням, чи не пропали з неї твої цінні льоси, про котрі я знала, що ти заховував їх якраз у тій шуфляді, котру застала я висуненою. Богу дякувати, вартні папери були не діткнені, як і все інше, в порядку, як бачила я все в тебе. Успокоена, хотіла я вже бюрко замкнути й забрати ключі з собою, коли ж оце мій погляд упав на великий якийсь, подобаючий на купецький, конверт. Зацікавлена грубістю і об'ємом письма, висунула я з конверта листа й поглянула (я не таю цього) лише на підпис, не маючи зовсім заміру перечитувати його. Підпис панни Обринської здивував мене; однак я все ще не була б читала листа, бачила ж я, що адреса не була до тебе, а до якогось чужого мужчини, коли б не просто наше ім'я в листі, що здержало мимоволі моє око. Я прочитала кілька слів, а коли подибала там осуд про тебе й твою матір, тоді вже перечитала лист згори аж до самого краю. Дора, що знала не менше про твої романтичні зворушення до тої ексцентричної особи, як і я, занепокоєна моєю відсутністю, вийшла за мною, і так ми вдвійці, при свічці коло твого бюрка, дізнались про зміст того, подиву гідного, глупого документа, завдяки якому я стала ще більша противниця того твого ідеалу, як раніше. До того часу, Богдане, я вважала ту дівчину бодай за моральну, але коли я дізналась тепер, що молода, вісімнадцятилітня дівчина освідчується мужчині сама, вона стратила в мене найменшу вартість. Ніколи, Богдане, не допустила б я, щоб така особа, як вона, мала опинитись коло тебе як твоя жінка. Ніколи! Радше воліла б бачити тебе ченцем, ніж мужем такої пустої, неймовірно глупої жінки. Це моє перше й посліднє слово в тій справі; а лист зверну тобі неушкоджений назад, і про зміст його будь спокійний. О, моє чуття! - додала по якійсь хвилі, - моє прочуваюче чуття, що так противилось тому, щоб та родина спроваджувалась до нашого дому. Одначе щоб не викликувати прикрі сцени з твоїм батьком, не компрометувати його перед самим Обринським, що його одного найбільше шаную, а котрому дав він слово, що дістане наше мешкання, я не спиралася його вирішенню, і вийшло з того, що моє нутро, хоч і не виразно, віщувало добре.
Вже під час її оповідання, проходжуючись по кімнаті, я був успокоївся. Відгортаючи лиш раз по раз нервово волосся з чола, я обвинувачував себе гірко, що був сам один всьому винен, і через свою неосторожність стягнув ще більше знеохочення до невинної дівчини, її біле лице з молодими очима виринуло живо перед моєю душею, і я мов чув її потрохи альтовий голос, як, зворушений, впевняв мене: «Я вижидаю хвилини від'їзду в чужину, мов спасення!»
Не зараз ще на все оце материне об'явлення я обізвався. Ще мали ми й будучність перед собою (думав я), а з тим - і час. Ще не стратили ми нічого, хоч і як прикро укладались події. Одначе. Час? - обізвався тут же якийсь глумливий голос у мені. Саме той час міг статись для мене горем. Вона піде в чужину, стратить мене з очей, і хто поручить мені, що її, може, і там слабі почування для мене, про котрі ми досі навіть словом не доторкались, не затруться назавше? Досі здержувалась вона, щоб не дати мені ані словечком доказу своєї любові, коли я вів чи не постійну боротьбу за неї. за те своє «блудне», а так мені дороге світло.