- Ай справді так! Я це також уже завважала, - вмішалася одна з пань, якраз моя антипатія, що неустанно обсервувала мене в товариствах, чи не займаюся я її крикливою донькою, що, як сміялася, звертала увагу чи не всіх на себе, вважаючи себе за першорядну партію.
- Я справді не помічаю тут декого, - відповів я їдко. - А щодо забави, то, здається, всі, оскільки я вважаю, бавляться знаменито. Кому б там у лісі захочувалось ще якоїсь гри!
- Пан Олесь вимовляється, - обізвалася моя антипатія й усміхнулася солодко. - Когось, очевидно, дожидає. Чи не так?
Моя мати поглянула на мене майже з переляком - і я вичитав запитання з затривожених її очей. «Чи не вижидаєш ти тут її? Ти неспокійний і не находиш собі місця. Я відчуваю. Але тут її не вижидай». Я вклонився перед панями й пустився йти глибше в ліс, коли на моє превелике зчудовання станув нараз передо мною наш молодий хлопак з дому, що сповняв в одній особі чин лакея, іноді й фірмана і т. ін. Він передав мені мовчки листець від батька, в котрім той просив вислати йому якнайскоріше коня з бричкою, котрою я з Дорою приїхав сюди. По нього вислано післанця, і він мусив зараз виїжджати до тяжко хорого.
- Ти піхотою? - спитав я хлопця в поспіху.
- Так, - відповів той, - але я йшов направці через гору, тому йшов лиш коротко. Але маю вертати конем. Я надумався хвилину й рішився.
- Вертай назад пішки направці, - наказав я хлопцеві. - Вертай і скажи панотцеві, що я сам виїжджаю зараз за тобою конем. Вони нехай будуть готові, я не пізніше як через півгодини буду вдома, і вони зможуть їхати, куди їм треба. - І відправивши хлопака додому, я віднайшов Дору, що, ущасливлена безнастанним товариством пана К., була розкішне розположена. Я об'яснив їй кількома словами причину свого від'їзду, попросив об'яснити все й матері, відтак поручаючи матір і Дору опіці д. К., я, мов визволяючись з неволі, відітхнув широко й поспішив до свого коня.
Віддалений уже добрий шмат від товариства, я почув нараз за собою голос Дори. Немило вражений, мов на лихім учинку спійманий, я став і оглянувся. Чого їй було від мене треба? Вона відійшла від товариства за мною й стала.
- Ти не міг би ще до нас за годину назад вернути? - кликнула допитливо, а заразом мов наказуючи. - Що будеш робити вдома сам, поки ми вернемо?
Я здвигнув плечима.
- Побачу, - відповів.
- Старайся. Саме тепер найкращий осінній час. Хто знає, що буде вже за кілька день пізніше?
- Власне тому! - відповів я й усміхнувся. Відтак, махнувши востаннє на прощання рукою, я віддалився, мов вогнем гонений.
* * *
Я їхав.
Мій пишний гуцул-кінь летів шаленим трапом, потрясаючи від часу до часу своєю густою гривою, а враз з ним летіли й мої думки. Там у саду сусідів перебувала ще, може, та, що не покидала мене в лісі ані на хвилину й манила предивною силою до себе. Вона, може, ще там.
Я віддихав широко, і від довшого часу неначе вперше віджив знов і почув у жилах кров. Ось, нарешті, я таки успів вирватись з неволі й побачу її, - співало, тріумфуючи, чи не все нутро моє. - Чи буде вона сама в саду? Чи, може, з матір'ю або з Нестором? Так, з нею буде, певно, Нестор, він, мов той хрущ, придержується заодно її. Вона ж лише з ним була тепер вдома, решта братів роз'їхалася, - тому обоє і держались. Я підогнав свого гуцула, котрий і без того додому гнав, майже землю копитами розривав. І, врешті, нам уже недалеко осталося додому. Ось уже й дім Обринських виринув перед нами. Білий, спокійний, з низькими старосвітськими вікнами, чистими, сніжнобілими занавісами, і зараз коло нього, прилягаючи до дороги, великий сад. Я стягнув коня, щоб звільнив кроку, і глянув жадібно в глибінь саду. В ньому лежав спокій, тишина, мов усе відтепер ладилось до сну, дарма що сонце клонилось лиш до заходу. На веранді на сходах не було нікого. Здавалося, лиш вони схилялися до трави. Так я переїхав попри нього, не побачивши нікого. Якось чудно стиснуло мені жалем серце, і за кілька хвиль пізніше я опинився на подвір'ї нашої хати.
* * *
Півгодини пізніше від'їхав батько до хорого, а я залишився сам один. Не надумуючись довго, я увійшов у наш сад перед домом, звідки можна було найліпше переглянути сад Обринських.
Всюди осінь.
У нашім зільнику перед вікнами цвіло лиш небагато цвітів. І хоча я й як шукав за якою цвіткою, котра б була оказалась мені відповідна для Мані, я не найшов нічого. Проходжуючися сюди й назад садом, перешукуючи при тім очима між деревами в Обринських за нею, я був розчарований, що не находив її. Стільки туги намулилося вже в моїй душі, стільки слів спочивало чуттям на дні нутра, а її не можна ні побачити, ні діждатись. Але сьогодні я мусив поглянути в її обличчя, мусив розвідатися, що з нею діялося. І так, переступаючи рішуче до одного місця коло білих штахет, де не раз з нею перемовлявся, я впосліднє глянув у глибінь саду й задержався. Мене мов полум'ям обгорнуло, і я витріщив очі. Чи я був справді такий короткозорий, що не бачив відразу того, за чим так тужливо визирав і дожидав? Вона ж була там на городі, - а я чи не цілий час дивився на неї і не бачив. Під стіною павільйону, зверненою до нас, що була тепер облита світлом сонця, сиділа, а радше лежала Маня в великім огородовім кріслі, лицем звернена в ту сторону лісу, з котрого я щойно перед півгодиною вернувся. Закинувши руки за голову, лежала неповорушно. Недалеко неї стояв Нестор коло якогось дерева й займався чимось, чого я здалека не міг розрізнити. Всюди вокруги тишияа, а на землі повно опалого почервонілого й пожовклого листя. Я був, мов та стріла, напружений і тепер уже довго не надумувався. Я перескочив невисокі білі штахети, як колись малий Нестор, щоб показати мені свій перший нотес, і пустився просто до павільйону, до неї. Я не йшов головною алеєю - це було для мене задалеко, а між дерева, «направці», і, йдучи, відкидав нетерпеливо тут і там грубі верстви листя, справляючи тим мимоволі шолопання, що переривало потрохи навкруги дрімаючу недільну тишину.
Вже бачив я її потрохи перед собою. Напівлежачи в кріслі, вона була звернена трохи до мене плечима, з закиненими над головою руками, що, зціпившись, дрібні, мов дві агрифи, в темнорусявім волоссі біліли якраз проти мене. В першій хвилі мене покортіло приступити до неї, притиснути уста до тих малих рук, котрі я так любив і які так зручно вміли поводити конем, одначе щось здержало мене. Але в тій же хвилі її руки розв'язалися над головою, і вона, мабуть приневолена до того шолопанням листя, зсунула голову над поруччям крісла й трохи позад себе і доглянула мене. Я спинивсь мовчки перед нею, а вона, випростовуючись у кріслі і мов умощуючись до нової позиції, старалася затаїти своє раптове збентеження, що, помимо всього її намагання, не вдавалося їй, бо гаряче полум'я, що розіллялось при моїм виді по її лілієво-білім лиці, не хотіло ніяк уступати.
- Маню, Маню люба, що з вами? Поздоровіли вже? - спитав я зворушений, одначе на внутрішній якийсь приказ прибрав байдужний тон, яким орудували ми найчастіше між собою, і подав їй руку.
- Здорова, - відповіла, усміхаючись своїм, мені так добре знайомим, гарним усміхом. - Вже від трьох день, лиш оце тут. - і вказала на хустину коло шиї, - мушу ще зо днину-дві носити.
В тій хвилі побачив я доперва малого Нестора, що стояв спокійно біля мене і мов ждав, щоб я йому за його дрібний поклін подякував його очі блистіли з радісного якогось внутрішнього вдоволення, і він підсунув мовчки до сестри довгу солом'яну плетінку, з котрої, догадувавсь я, мало ше іно щось дальше витворятися.
- Що це ти таке скомпонував? - спитав я, звертаючись до нього, що майже не зважав на мене, а дивився виключно на сестру. - Це якась дуже довга композиція.
Сестра всміхнулася.
- Це його найновіша мрія, - відповіла вона, звертаючись напів до мене. - Він майже все по укінченню обов'язкової своєї праці, себто шкільних задач, котрі, мимоходом скачавши, виробляє дуже добре й точно, вдоволяє вимоги свого малого містичного розуму й фантазії, і витворює дещо на їх приказ. Не так, Несторе?
Він, не зрозумівши зовсім її слів, зарум'янився й не відповів. Відтак, прив'язавши мовчки кінець плетінки шнурком до Маниного крісла, побіг з другим кінцем до штахет у сторону нашого саду і там щось робив.
- Він щось мірить, - закинув я.
І справді, малий хотів плетінку притягнути аж до штахет нашого саду, та вона була закоротка, виховзлася йому з рук і впала на землю.
- Завтра докінчу! - кликнув здалека, перескакуючи по-хлоп'ячому грядки до нас. - А відтак буду знати!
- Що? хлопче. як задалеко від мене до тебе і твоєї сестри? - спитав я, притягаючи прибігшого до себе й відгортаючи йому волосся з білого чола. - Воно не так далеко, Несторе.
- Ой, далеко ще, - відповів він, висовуючись несміливо з моїх рук, і почав плетінку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше від нас назад відходити.
- Чи Нестор не на будучого техніка кваліфікується? - спитав я, - що починає відтепер міряти землю? Дівчина, як перше, всміхнулася.
- Ні! - відповіла. - Він заложився з одним товаришем, що сплете солом'яну стяжку до ваших штахет, не урвавши її; а по-друге, щоб знав, скільки ліктів від нас до вас. Плете плетінку від передучора з витривалістю, гідною дорослого чоловіка, а тепер він щасливий, хоч і не показує цього, бо його твір бачили й ви. Вас він дуже поважає.
- Пишний хлопець! - закинув я. - Повинен іноді до мене заходити.
- О, щодо того, то ні, - відповіла вона, уникаючи мого погляду, і поглянула за малим, що, віддалений уже від нас, не чув нашої розмови і то розвивав, то звивав свій твір. - Він дуже несміливий, помимо своєї тринадцятилітньої розваги, і не дається до нічого силувати. До того. - І не докінчивши речення, вона звернулася нараз живо до мене й спитала: - Чому ви не на прогулці? Я, здається, бачила, як ви їхали.
- Був і вернув уже, - відповів я і, не надумуючись, сів близько неї на малім стільчику, що належав малому Несторові, який, не звертаючи на нас більше уваги, бавився дальше в городі.
- Не добре випала прогулка? - спитала дівчина й поглянула допитливо на мене.
- О, щодо того, то навпаки! - відповів я, усміхаючися. - Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув їх усіх і втік. Ви сиділи тут, здається, цілий час, і вам, певно, ані разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради консемвенції жертвували себе й пішли в противну їх душі сторону й напрямок.
Вона не відповідала, і з її зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозуміла мене.
- Там у лісі, в товаристві. - тягнув я зворушено дальше, - бачив я між іншим білу мрію. За цілий час мого побуту в лісі й товаристві вона ані на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався. Була рівно мені консеквентна й вірна своїй вдачі. Остаточно взяла так верх наді мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за поміччю випадку від'їзду мого батька, вернув і прийшов. сюди!
Я поглянув на неї, і між нас вступила нараз мовчанка.
- З нею, - сказав я з притиском, і потонув на мить в її очах. Вона відвернулась, мов попечена несподівано вогнем, не обзивалася, і лиш надих блідості уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:
- З Дорою?
- О, ні! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товаристві пана К. Хто б був такий немилосердний і розбивав їх гармонію? - відповів я.
Вона, не відповівши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, між тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже віддавна для неї, не сполошити її, що, неначе заглибившися над «мрією», чимраз більше німіла під її впливом.
- Вас давно не було в наших горах. - перебив я, врешті, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось інше.
- Це правда, - відповіла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, - і за кілька місяців їх знов покину.
- Чи справді? - спитав я, прикро вражений. - Через що?
- Так. Я йду на становище.
- Як то? - спитав я вдруге, не зрозумівши її.
- А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.
- Хто вас до того всього силує, панно Маню? - спитав я похмуро.
- До чого? - спитала.
- Іти за виховавчиню. - відказав я з нетаєним невдоволенням.
- О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, - відказала майже з захватом, - тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов'язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче, і...
- І з душею, повною ілюзій, розуміється, - докінчив я. - Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім.
- У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я? - докінчила вона замість мене майже весело.
- Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?
- О, вона дуже проста, - відповіла вона. - Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.
- Ну, щодо консеквенції. - обізвався я, - то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді людей до розпуки.
- Чи справді вона така в мене поважна? - спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.
- Таке моє пересвідчення, - відповів я.
- А я часом сумніваюсь в її витривалості. - сказала вона півголосом.
- В якім напрямі, панно Маню?
- О, це відноситься чисто до мене самої.
- Як то?
- А так. Є дещо в людині діюче, і дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче. - сказала, уникаючи мого погляду.
- Отже, боротьба в нутрі проти себе! - сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.
- Я боюся, - сказала вона.
- Чого, Маню?
- Що як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження.
- Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? - спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.
- Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю. - А далі: - З моїм від'їздом буде все добре.
- Що буде добре? - допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:
- На чужині буде добре. - І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:
- Ви того таки певні?
- Так, пане Олесь.
- У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, - обізвавсь я. - Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас.
- І тоді? - спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене. - Тоді? - повторила ще раз ледве чутно.
- Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але, - додав я лагідніше, - покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.
- Для мене вона була болюча. - відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: - Я вижидаю часу від'їзду в чужину, мов спасення.
Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.