Граф'янка Олена вибухла голосним, нестримним сміхом і відпалила графчукові:
— Кво вадіс такий сам герой, як ви критик…
Коли графиня з сином вийшла, граф'янка Олена обізвалася;
— Пане Куценко, прошу зі мною до людей надворі...
Куценко уклонився і вийшов за графинею.
По дорозі Олена, розпромінена, рожева, напрочуд гарна заговорила до Куценка:
— Пане... лісовику... мушу вам висловити признання...
Куценко слухав голосу мавки, наче співу дивної, чудової та рідко стрічаної пташки.
Та, коли згадав свою долю, сказав до неї:
— Панно граф'янко, нічого я не маю з тих прикмет, які мені приписуєте... Якби ви мене пізнали ближче, ви навіть не хотіли б балакати зі мною...
— Ви дуже скромні. Взагалі всі українці невільничо скромні, або, як Шевченко каже, «ми малим ситі». Це причина трагедії українського народу. Я цікавлюся українським народом і його поезією, бо чую, що в моїх жилах пливе українська кров і я уважаю себе українкою...
— Чи справді так?.. — запитав здивовано й захоплено Куценко.
— Я вам докладно розкажу про це при іншій нагоді. Найперше мушу поладнати справу з бідними людьми. Ось перед нами канцелярія.
VII
Перед дверима Іван Куценко сказав, що його завдання вже кінчилося й він мусить одійти.
Одночасно почував, що, як мавка не буде мати нічого проти його негайного відходу, тоді дорога перед ним стане сіра-сіра й заснується холодним туманом...
Дівчина глянула на нього допитливо:
— Чи мусите, чи хочете відійти?..
— Панно граф'янко... мушу і... значить... хочу.
— Для чого хочете?..
— Не можу тут оставатися... Моє місце не тут...
— Невже вас тут ніщо не цікавить?..
— Мене світ перестав уже цікавити...
Граф'янка зауважила, що лісовик у противенстві до очайдушної відваги супроти всіх, виявляє дивну бентежність і маломовність супроти неї. Вона усміхнулась і спитала:
— А мавка теж вас не цікавить?..
— Мавкою-граф'янкою не смію я цікавитись...
— Я прошу вас, ходіть зі мною до канцелярії. Побачимо, як той дикун Пенкальський сповняє свій обов'язок супроти людей...
Ті слова дали Куценкові певність, що бодай коротенький час він матиме ще нагоду крадькома дивитися на цю дівочу істоту та слухати чудодійної музики її слів. З несподіваної радості якась розкішно палюча струя підступила йому з грудей до горла, наче його серце хотіло вискочити на світ і впасти тій дівчині до ніг.
У канцелярії дівчина сіла за столом та веліла Йванові зайняти місце біля себе. Опісля закликала досередини всіх селян-робітників, які уставились перед столом і радісно, покірно й віддано чекали з більшим супокоєм і набожністю, аніж у церкві.
— Де спис людей і їхньої праці? — запитала граф'янка управителя.— Читайте!..
Управитель почав:
— Панько Гавриш, десять днів роботи по 25 сотиків, разом 2 корони 50 сотиків.
Граф'янка спитала Гавриша:
— Скільки вам належиться?..
— Так, як пан кажуть, прошу панни граф'янки...
— Але ж ви помиляєтеся, чоловіче...
Розчарування бичем лягло на чола людей, а Гавриш обізвався пісним голосом:
— Так воно мені належиться по справедливості... Ні менше, ні більше...
Граф'янка обернулася до Куценка зі словами:
— Аж дивно, як цей народ не вміє оцінити своєї праці...
А до робітників й до всіх других вона сказала:
— Вам належиться далеко більше...
Селянські лиця нагло заясніли, а їх уста із остовпіння відчинилися, коли граф'янка своїм срібно-струнним голосом почала докоряти управителеві:
— Яким правом, пане, ви поважилися так визискувати цих людей? Пане Куценку, чи не буде замало йому замість 25 сотиків — корону денно?..
Куценко:
— В порівнянні з попереднім — одна корона буде досить...
Управитель підвівся поволі:
— Панно граф'янко, така платня приведе банкротство.. Я не беру відповідальності... Прошу виплачувати особисто...
Граф'янка на те:
— Це неправда. А втім... хай не тільки я, але й увесь світ банкротує в ім'я людяності! Прошу виконувати мою волю!
Неначе шматок свойого тіла відірвав од себе, так управитель виплатив робітникові 10 корон.
Коли одна мати, з двома діточками одержала замість 5 корон — 20 корон, клякнула перед столом напроти граф'янки, залилася сльозами радості і, простягти руки до неба, складала ось такі побажання граф'янці:
— Хай вам, паннунцю, Господь милосердний дасть, аби ви все були таким гарним, молоденьким і солодким ангелом, як нині! Жийте здоровенькі і щасливі сто років, а по смерті живцем до неба йдіть.
Хотіла цілувати граф'янку в руки, але вона сказала, що того не любить, і селянка вийшла з дітьми. Однак незадовго вернула сама і благала:
— Вибачте, паннунцю, але чим же я вас так тяжко образила, що ви на мене так загнівались?.. Не гордіться мною бідною, паннунцю, наставте мені свою біленьку ручку...
Граф'янка запитала, що це значить, Куценко пояснив, що деякі селяни уважають себе покривдженими, коли пани відмовляють їм своєї руки до поцілунку.
Тоді граф'янка подала селянці руку, а коли селянка покривала її гарячими цілунками, Куценко споглядав на неї збоку та осяяний її блискучою красою і шляхетністю, думав:
— Вона — втілена доброта і щастя на землі... Глибока прірва між небом і землею... Ще глибша між нею і мною... Мною?.. Як ти смієш взагалі себе порівнювати з нею? Це образа для неї! Не дивись на неї, Іване!..
VIII
Ще не скінчилася виплата, як нагло почувся на подвір'ї тупіт кінських копит, крик бідноти й шорсткі голоси погрози:
— Ми вам тут дамо бунт! Де проводир?
Зараз до канцелярії ввійшов пан Гаєвич, а за ним комендант із жандармами, котрі в руках тримали кріси з наїженими багнетами, так, немовби хотіли брати ворога приступом. Пан Гаєвич показав на Куценка, як на ватажка ворохобні.
Комендант заявив, що в ім'я закону арештує Куценка.
Граф'янка зірвалась миттю з крісла і закликала з обуренням:
— Як ви смієте взивати ім'я закону, не маючи поняття в чім діло? Хто вас привів сюди?
— Пан Гаєвич.
— Пане,— заявила граф'янка Гаєвичеві,— я тут пані й тільки я маю право у свойому домі. Ви, пане, поступили, як боягуз. Прошу зараз покинути мою канцелярію!
Не помогли оправдування, й пан Гаєвич, лютий на граф'янку, як той вовк, мусив забратися з канцелярії.
Коли справа вияснилася, комендант перепросив граф'янку й обернувся, щоб вийти. Однак управитель, який зненавидів Куценка аж до засліплення, хотів його позбутися за всяку ціну. Для того він зажадав арештування Куценка не за бунтування селян, а за те, що він по-розбишацьки вдерся до графських салонів і там поводився з панами, як бандит. Ним, управителем, так об землю кинув і так образив його, що кожну кістку в нім нарушив.
— Бандитом був управитель,— пояснив Куценко.— Я прийшов до палати просити за бідними людьми, а він мене, спокійного гостя, кулаком у груди! Тому я підніс його одною рукою і відкинув від себе.
— Одною рукою ви його піднесли?.. — дивувався комендант.
— Хочете доказу?.. — питав Куценко.
Граф'янка кликнула:
— Прошу, прошу його піднести...
Весь народ у канцелярії, жандарми (а найбільше сама граф'янка) були цікаві, як-то Куценко піднесе управителя, тим більше, що той панок не був худий, бо його сало людською кривдою обросло, а його пузо було доволі кругле. Куценко зловив його правою рукою за убрання посередині хребта й поніс його догори та крутнув кулаком кілька разів направо та наліво. Народ ревів із радощів, що Куценко виставив його найтяжчого ворога на таке посміховище.
Панько Гавриш не міг здержатися від ось якої замітки:
— Він кивається, як жид при молитві...
Андрух Дідух закликав:
— А то нехрист! Замість рук він до неба ноги підіймає...
Коли Куценко його пустив, управитель упав, мов кіт на землю. Великий сором не дозволяв йому лишитися у канцелярії. При відході він на порозі крикнув:
— Моя помста страшна буде!..
Жандарми, а по скінченій виплаті всі люди вийшли, і в канцелярії лишилася граф'янка Олена з Куценком. Сонце вже зайшло, але з-поза гілля ясенів на краю подвір'я заглядала до вікон блискуча, золотиста рожева заграва.
Куценко подякував граф'янці за її людяність і доброту супроти селян і нього самого й хотів вийти якнайскоріше. Він почував, що його туга й радощі бачити ту чудову жіночу істоту топляться в почуванні остраху, якого зазнає він близько неї, а ще в чотири очі, так, як тепер. Адже він бачить між нею й собою непроходиму віддаль, яку йому слід зберігати. Куценко не бачив безодні між собою й нею в тому, що він селянський син, а вона граф'янка: дотеперішня його наука виказала йому всю нестійкість і марноту отаких суспільних пересудів. Невирівняльну різницю між нею й собою бачив він у тому, що ця дівчина — це живий символ краси, доброти і щастя, а він — це втілений біль, ніч,— це ледащо, викинуте поза межі людського життя. Тому він був переконаний, що мусить утікати від неї, як дим утікає від огню.
Граф'янка вийшла з ним разом із канцелярії й веліла йому йти не подвір'ям, тільки через парк, де має його дещо спитати. Коли вже йшли серед високих акацій, платанів і лип, доріжкою, посипаною жовтим піском і обрамованою дбайливо камінчиками, граф'янка перебила коротку мовчанку словами:
— Ви зацікавили мене з кількох причин: піснею про дівчину, що перемінилася у гомін, високою інтелігенцією і своєю страшенною силою. Де ви набралися такої сили?..
— Це з життя — на лоні природи...
— Це мене також цікавить, чому ви живете у лісі — правда?..
— Так.
— Далі цікаво мені, що ви нікого не боїтеся, а переді мною відчуваєте, як я бачу, якесь дивне збентеження?..
Та заки Куценко був у силі обізватися, граф'янка сказала:
— На ті всі питання відповісте мені завтра. Особливо ще раз хочу почути по-латині й по-українськи пісню про дівчину-гомін. Для того завтра, пополудні ждіть мене в лісі на тому самому місці, де ви вперше побачили мавку, а мавка лісовика... Будете мене ждати?..
Те питання мавки так його розхвилювало, що він став, мов непритомний. Здавалося йому, що всі зорі нагло впали з неба в його душу й розсвітилися у ній безкраїм світлом. Він ледве поборов коротке оніміння після її питання й відповів потихо:
— Так.
Дівчина подала йому руку й мерщій стрибнула у свою палату, а Куценко приголомшений та очарований вертався у свою домівку в лісі.
IX
Іван сидів при маленькім віконці своєї хатини у лісі й виглядав на світ, який став казковою палатою, збудованою з тіней ночі. Могутні дерева напроти нього втратили свою чітку тілесну стать і стали таємничими, розвійними стовпами, утканими з темряви. Гілля й листя всіх дерев перемінилися у темні павутинні стіни, якими ніч в'язала казкові колюмни одні з другими, здіймаючи їх щораз то вище... щораз вище, аж під небо...
А коли все в'язання було готове, ніч його накрила крівлею безкрайої блакиті неба й засвітила мільйони зір-свічок.
І ось Куценко дивився на величну святиню ночі в лісі й перший раз у своєму житті він одчуває всю красу життя.
І не пливе оця краса від величі задуманого лісу, хоч і як він гарний нині.
І не від зір, що мільйонами очей із-поміж кучерів сосон світляно і ласкаво зиркають на нього.
Від правої його руки йде ця краса життя йому у серце, в душу, в мозок і в усе його єство.
Він досі чує ще оцю дрібну, ніжну, лелійну ручку у своїй долоні.
Якесь розкішне, тихе, чарівне тепло, ще ним ніколи не відчуване, ллється казковими хвилями з тієї ручки в його душу, сковану морозами життя.
Тепло, якого у житті не дав йому ніхто: ні батько, ані брат, ні друг, ні навіть мати.
Він дивиться, як тепла ручка зв'язує наново порвані нитки його роздертого існування.
Очарований, захоплений він сам стає теплом, яке огріти хоче світ.
* * *
Він дивиться, як поміж кучерями верховіття звільна, тихо, обережно виринає хтось.
Єдиний гість, який уже не раз цікаво приглядався одинокій тут людині в мовчазному лісі.
Місяць.
Своє срібно-сонне світло супокійно сіє на заснувші сосни.
Будить у душі прогомонілу, бур'яном життя закриту згадку із далекої-далекої минувшини.
З-під моху забуття десь виринає мрійливо-світяно: на материних руках дитя здіймається на плечі матері...
І ручки витягає ген... високо...
Хоче ними зняти з неба місяць...
Куценко споглядає на свойого гостя, як він, мов утомлений дорогою, сів одпочивати межи сплетами сосон і задумливо й лагідно засновує світляною меріжкою його хатину й душу.
І нараз Іван, немов дитина, хоче заспівати пісню радості.
Обняти він бажає навіть і найтяжчих ворогів...
Пригорнути хоче до своїх грудей весь світ і обділити його щастям, що ним нині переповнена його душа.
Немов якусь надземну музику — він чує оксамитний голос.
«Будете ждати мене?..»
* * *
Був би так сидів і мріяв цілу ніч.
Одначе пригадав собі, що мусить завтра рано встати.
Як засипляв, нараз йому здавалося, що грім його ударив у мозок. Одночасно ним підкинуло на ліжку догори, і він, збентежений, стривожений, ухопив себе за голову руками й так сидів хвилину. Чоло було гаряче, але не боліла голова. Він засвітив свічку, глянув на мертвецьку блідість і убогість у своїй хатині та закликав з болем до себе:
— І як же ж ти, нуждарю і виродку, приймеш її у себе?.. Ти хочеш світлу показати кромішню тьму, пустити сонце у нору?
Глянув на купку книжок, яка здіймалася з підлоги понад ліжком і припав до них чолом і стогнав до них і плакав:
— Книжки, мої німі приятелі, рятуйте мене!
Присунув свічку ближче до себе й гарячково брав до рук книжку одну за одною, листував їх і читав, немов тієї ночі вивчити хотів усі та наздогнати страчені літа. Аж коли вже згасла свічка, і в хатині став сіріти досвіток, Іван голову схилив на подушку, накрив обличчя книжкою і так заснув.
X
Коли Куценко вранці встав, побачив, як сонце поміж гіллями дерев вистроювало та чепурило розливним золотом свойого світла всю природу.
Ліс, купаний росою, що жемчужилась і самоцвітилася у проміннях сонця, дихав молодою маєвою зеленню, сяяв тисячними перлоцвітами красок веселки та птахів, здоров'ям, силою, красою.
У храм святочного мовчання та поваги лісу падали небесні животворні краплі радості життя: пісні пташок, понад якими царювало щебетання соловейка.
Приготовлявся гідно ліс прийняти в запашну свою святиню гостя — мавку.
Сьогодні перший раз од гімназійного часу Куценко-лісовик почав цікавитись докладно та журитися своїм зовнішнім виглядом.
Там, де струмок утворював спокійне плесо, Іван приглянувся собі й обрив до дзеркала води своє обличчя.
Скупався й перебрався в інше убрання, що теж було старе та витерте, одначе не діряве й чисте. Старим гребнем, котрого зубці були такі рідкі, як зуби у столітньої бабусі, Іван причесав та причепурив своє темне та буйне волосся, що досі лежало йому на голові, як бурею розкиданий стіг сіна.
А що каліка-гребінь не міг собі дати ради з його розкуйовдженою чуприною, то Іван мусив намагати водою та рукою, щоб довести до ладу свою причіску.
Коли Куценко думав, що його чепурення вже закінчилося, приглянувся ще раз у дзеркалі води та усміхнувся:
— Тепер я трошки схожий на лісовика в салоні...
Опісля розпалив огонь і спік собі зайця, застріленого вчора, та з'їв частину з хлібом.
Сів під сосною, подальше від своєї хатини, в руки взяв поезії Овідія й почав учитися та повторяти напам'ять по-латині пісню про дівчину, що перемінилася у гомін.
Нараз почув хрускіт кроків по чатинні на землі.
Підняв очі і крикнув:
— Небесна сило!
Збоку від нього, у віддалі тридцяти кроків стояв управитель і вимірював до нього кріс. Куценко миттю скочив на ноги, щоб сховатися за сосну.
Але в тій хвилі гукнув стріл, і він упав на землю та лежав без руху.