Управитель поволі приблизився до нього і з словами «здихай, хаме!» — штовхнув його ногою.
Та в тій же хвилі Куценко вхопив правою рукою за дуло кріса й миттю відвернув його від себе. Гукнув новий стріл, і куля пішла в землю.
Тепер Куценко зірвався на ноги, правою рукою видер управителеві кріс із рук, а лівою вхопив управителя у свої медвежі лапи.
Управитель, заскочений блискавичною несподіваністю усієї події, позирав несамовито витріщеними очима на Куценка, котрий крикнув до нього:
— Хто хам?
— Я,— простогнав управитель.
Куценко пустив його й закомандував:
— Позір!
Управитель станув просто й лебедів:
— Пане, помилуйте мене!
Куценко скреготнув зубами:
— Оце тобі за скритовбивчий замах — на!
І правою рукою вдарив його в лице.
Управитель упав на землю.
— Не знаєш, що значить «позір»? Як ти смів на землю впасти? Позір!
На смерть заляканий управитель піднявся на ноги.
— Оце тобі за те, що з тебе панська падлина. Ось — на!
І вдарив його в ліве лице.
Управитель знов упав на землю.
Дістав ще кілька пощочин, при котрих Куценко примовляв, що дає їх за кривду селян, за те, що така личина, як управитель, запоганює повітря, запаскуджує життя, дає доказ, що людина все ще не людина, а скотина й так далі.
Вкінці Куценко посадив його і крикнув:
— Тепер спочинь і відсапни! А не смій мені рушитися, бо біда тобі буде. Жди тут!
Куценко щез у гущавині. З крісом управителя пустився до хатини, щоби взяти відтіля своє старе подерте убрання, яке з себе нині скинув.
Коли входив до своєї домівки, побачив, як управитель устав і почав утікати. Куценко крикнув за ним:
— Утікай, утікай, я тебе дожену...
Миттю поклав кріс, ухопив убрання та пустився за управителем, який від нього віддалився на яких сорок кроків:
Одначе Куценко дігнав його, спинив і запитав:
— Чи знаєш ти, хто це такий Гомер?
— Гомер?.. — стогнав управитель.— Щось про нього чув... однак його не знаю особисто...
— Це добре,— засміявся Куценко,— що ти його не знаєш особисто... бо такі шляхетські вишкребки, як ти, не надаються до товариства Гомера...
Знай, що Гомерові лицарі після геройської боротьби обмінювалися гостинцями, немов приятелі... Ми зробимо щось подібне... для закріплення майбутньої дружби між нами...
Отже: скидай убрання...
— Пане... як же ж я?.. Голий піду?.. — падькав управитель.
— Візьмеш на себе мій скромний смокінг... Бачиш?..
— Але ж, пане, це діряве...
— Так-так. Однак усі ті діри безпечніші, ніж ота одна діра, котру ти захотів зробити нині кулею в мойому тілі... Ну, скидай!
За винятком сорочки і штанців управитель мусив скинути з себе все убрання і вдягнути заяложене і діряве убрання Куценка, який убрався у його зелену спортово-ловецьку блюзу, поклав собі на голову капелюх із павиним пером і, дивлячись на управителя, сміявся:
— Але ж, пане... ви виглядаєте, неначе справжній розбишака... Не через моє убоге вбрання... ні... Воно вас ушляхетнює... Але ваша чесна фізіономія... ух! Надулася та напучнявіла, як бубон, що скликає розбишак усього світу на страшний суд над усім, що добре, чесне й гарне...
Пенкальський тремтів і стогнав, а Куценко говорив.
— Ну, за винятком обличчя ви, пане, стали Куценком... а я, Куценко, став управителем... на жаль і на радість...
Тепер я, як управитель, позволю собі стрільнути до вас... значить, до Куценка...
Куценко вийняв револьвер.
Управитель упав йому до ніг і став його благати, щоб дарував йому життя.
Куценко запитав:
— Мило чи немило тобі дістати кульку в лоб?
— Ой, немило, пане,— плакав управитель.
— Так?.. — глумився Куценко. Чому ж ти мені і всім людям робиш тільки те, що тобі самому було б немиле? Га?
— Я вже не буду, вже не буду, пане...
— Геть від мене, вишкварку мерзоти!
Зараз Куценко скинув убрання Пенкальського і спалив його.
XI
Управитель Пенкальський, пущений Куценком на волю, не міг перше всього зрозуміти, чому Куценко обійшовся з ним лагідніше, ніж він із ним. Тому він утікав дуже скоро й оглядався раз у раз, у думці, що Куценко застрілить його з віддалі.
Одначе, коли небезпека смерті минула, управитель почав журитися своїм теперішнім положенням. Йому здавалося, що його поворот додому буде для нього більшою мукою, ніж була б навіть сама смерть.
Що буде, як люди його стрінуть по дорозі?
Сміх... сором, ганьба, від котрої його прапращури обернуться у гробі.
Перша його думка була так вертати додому, щоб ніхто його не наглянув.
Для того він зійшов з дороги, що йшла лісом і пірнув у гущавину кущів і ліщини.
Задраснув собі тріскою босу ногу і пристанув над потоком. Напився води і став приглядатися собі у спокійному плесі.
Злякався й шепотів, оглядаючи себе у воді:
— Уста вигнало наперед носа... Замість лиця — якась червоно-синя, перебита та роздута, повикривлювана пика. Очей майже не видно... О, боже!.. Адже це якийсь п'янюга, жебрачисько, розбишака... Ну... а де ж подівся я, пан Пенкальський?
Його тривога змаліла на думку, що в теперішній його подобі ніхто його не впізнає...
Значить, сором і ганьба спаде не на управителя дібр графині Воронської...
Коли йшов попри поляну, нагло щось зашелестіло, а в найближчій хвилині він одскочив зі страху назад, бо якась тварина кинулася просто в напрямку до нього. Побачивши людину, скочила назад і щезла в лісі.
Пенкальський пізнав звірину і запитав себе:
— Чи заяче серце товчеться більше зі страху переді мною, чи моє зі страху перед зайцем?..
Коли управитель вийшов на край лісу, побачив перед собою досить широку леваду, за котрою золотіли лани збіжжя, а сям то там стояли коноплі й кукурудза. Аж тепер почав його їсти справжній страх, бо майже всюди працювали люди в полі.
Він щодуху перебіг леваду і вже мав ускочити в коноплі, аж тут зі всіх усюдів стали бігти до нього люди та кликати до нього:
— Іване Куценко, пождіть, Іване!
— Коноплі, рятуйте мене! — зойкнув Пенкальський і шугнув усередину, як миш у траву.
Прикучнув, зігнувся, скорчився й чекав з великою тривогою, що буде.
Люди окружили коноплі, а Панько Гавриш, не бачачи його, звернувся очима в те місце, де він сидів, і став прохати:
— Іване Куценку, не ховайтеся від нас! Ми вам хочемо подякувати за те добро, яке ви нам учора зробили на панському дворі. Якби не ви, то той лайдак, управитель Пенкальський був би всіх бідних людей голодом заморив. Ви наш великий добродій, Іване Куценку, й ми вас любимо й не перестанемо любити. А того псяюху Пенкальського — ух! Як він нам не впнеться в руки, ми його затовчемо, як собаку.
— Ой,— кликав другий голос,— як ми всі раділи, коли він так смішно баламкався у вашій руці!
— А, щоб його душа так баламкалась на чортових пекельних суховилах!
— Іване,— просив третій голос,— устаньте й покажіться нам! Невже ви нас боїтеся?..
Пенкальський аж помокрів зі страху й не знав, що йому почати.
— Правда, Іване, що той Пенкальський найбільша паскуда на світі? Правда? Скажіть!
Знаючи, що тепер мусить щось одповісти, Пенкальський видушив з себе хриплий звук:
— Агммм...
Хвилинку люди мовчали і з зачудуванням позирали одні на одних.
— Куме,— шепнув Гавриш до сусіда — це щось так, якби не Куценків голос... уважаєте, га?..
Коли усі накликування, щоб він показався, не помагали, Гавриш і ще один селянин із протилежних боків увійшли в коноплі.
Тоді управитель зірвався й почав утікати.
Але люди перейняли його спереду й він мусив станути.
— Це не Куценко,— крикнули селяни, а Гавриш дивувався ось як:
— Таж то якийсь пройдисвіт... Дивіться на нього! Його лице так виглядає, якби на ньому сто чортів горох молотило!..
— Він має Куценкове убрання на собі! Він украв Куценкову одежу! — кричали селяни.
— Бійтеся бога, люди добрі,— тремтів управитель,— я бідний подорожній... Я йду до Милятина на відпуст... Я жодного Куценка не знаю...
— А пана Пенкальського знаєш? — питав Панько Гавриш.
— Не знаю... — боронився управитель.— Чую тільки від вас, що це якийсь лайдак... Я порядний чоловік... Я богу душу винен...
Гавриш до нього:
— Ти богу душу винен?.. Таж тобі аж світиться з лиця, що з тебе злодій, душегуб! Ти украв убрання! Зараз мені скинь його!
Протягом кількох хвилин селяни скинули з нього убрання й сорочку.
Не обійшлося й тут без кількох штовханців для управителя. Але він був рад, що вийшов з життям. Пірнув у панські коноплі, де його уже ніхто не зачіпав і там лежав та думав, як дістатися додому.
Селяни віднесли Куценкові убрання в ліс. Коли ж довідались від нього, що той пройдисвіт і злодій — це Пенкальський, то деякі аж рачки з лісу лізли з веселості та втіхи.
XII
З книжкою на колінах сидів Іван Куценко під сосною та вдивлявся у пахучу зелень гущі, у якій недавно відчинилось віконце, щоби показати йому мавку, його долю.
Здавалося йому, що синє небо нахилилось дуже низько над землею, примостилося на темних верховіттях лісу, щоби зблизька приглядатися, як буде виглядати дивна стріча найщасливішої, найкращої жіночої істоти з нуждарем та викидьком життя.
Щоб довідатись, яка таємна і незглибна сила може звести на спільну розмову горду графську доню з найбіднішим сином мужика.
Мабуть, уся природа в лісі почувала, що небавом станеться щось надзвичайне тут.
І ось пополудневе світло сонця розіллялося іскристо — самоцвітним морем на весь ліс.
І вистелило темні сплети верховіть казково тканими світляними хустками.
Позолотило тут і там чатиння на землі й облило повінню вирійно-серпанкового проміння зелень папороті і кущів.
Розснувало перлоцвітне павутиння соняшно-промінних струн і пов'язало ними гілля з гіллями, кущі з кущами й людську душу з небесами.
І на ті таємні струни світла сіли пташечки, одіті й обжемчужені промінням сонця.
І співають, і щебечуть вічну пісню молодості, радості і весни життя.
Розтужена, розмріяна душа сама переміняється у соняшно-світляну пташку.
І на стрічу зелені лісів і синяві небес і безконечності світів співає пісню одушевлення й захоплення:
— Хвала життю!
* * *
Чим більш Іван дивився на зачинене віконце зелені, тим більше неправдоподібним видавалося йому, що мавка прийде.
Як могло статися те, про що уява нуждаря ніколи не була в силі мріяти й у сні недуги та гарячки?
А проте розказується у казках про горді та чудові царівни, що цікавилися долею забутих, найнещасливіших молодих людей.
Одначе це лиш туга, мрія і поезія, що вириває душу зі сніжних обіймів марної буденщини і сірої та морозної дійсності.
Та невже ж лиш дійсне те, що тільки око бачить: кущ переді мною... порохнявий пень... ложка страви, що до уст іде?..
Чи дійсне тільки те, що вухо чує: п'яний регіт алкоголю... скрегіт злоби... гук гармат... зойк... проклін?..
Невже це не вища, справжня дійсність: полум'я, чуття і туга, думка і образ мрії, для якої і якою дух живе, кривавиться, паде в знесилля, щоби знов піднятись до висот надземних?
* * *
На книжку глянув, що лежала на колінах.
«Метаморфози» Овідія.
І несподівано Іван почув, як мовчалива мудрість оцієї книжки починає нове світло сіяти в його душі.
Пригорнув книжку до грудей і думав:
«Тобі, мій друже, книжко, я завдячую, що я побачив мавку.
Завдяки тобі знайшов я мрію, що мене, нуждаря, зробила найщасливішою людиною».
Поцілував книжку і присягнув на неї: чи мавка явиться йому, чи ні, він од сьогодні продовжатиме науку, яку людська злоба йому перервала.
Тепер, коли явиться мавка, він не стане перед нею, як жебрак, непотріб і ледащо, лиш як молода людина, котра віднайшла загублений свій шлях.
Тим більшу вдяку та пошану відчуватиме до мавки, бо лише вона одна доконала чуда, що не вдалося нікому перед тим: вона несвідомо спонукає його не плисти порохнявою колодою по крутіжі життя, лиш вибрати собі мету і прямувати всіма силами до неї.
XIII
Нараз Іванові прийшло на думку, що мавка могла забути, на котрому місці він сидить.
Може, вже вона у лісі, та не в силі віднайти його?
Мерщій устав і тією самою стежкою, на якій шукав її після першої появи, вийшов крізь гущавину молодих сосон, малин, ліщини на дорогу, що здовж потока через ліс вела.
Не побачив її та чим худше вернув на своє місце, збентежений думкою, що, може, вона якраз тепер туди зайшла, та не застала там його.
Успокоївся трошки, як її не стрінув.
Щоб дати знак, де він находиться, почав проказувати напам'ять пісню про дівчину-гомін.
Кілька разів її виголосив і наново починав.
Коли проказав слова:
— Наче смерть будить зі сну, своїм словом весь ліс роздирає:
«Люба, кохана моя, доле моя і світло моє ти,
Прошу, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..»
Нараз донеслось до нього далеко, лелійно-розвійне, примарно-чародійне:
— Де ти?..
Куценко зблід.
Гаряча струя вдарила йому на груди й піднеслась до горла.
Він зірвався зі свойого місця і сів на довгий пень сосни, котру недавно буря вирвала з корінням, і впер очі у зачинене віконце зелені.
Ось віконце відчиняється. А в нім являється вона, її надземне, чарівне обличчя листям обмережене. Сонцем опромінене...
Він дивиться на неї, оголомшений, захоплений, стривожений. Його серце стукотить, начеби хотіло розірвати груди. Боїться, що не буде в силі встати й вийти назустріч їй.
Мавка зауважила його збентеження й виходить із гущавини.
Аж тепер Іван піднявся з пня сосни й пускається напроти неї.
Стають одне проти одного.
Куценко мовчки кланяється мавці.
Боїться перший вимовити слово, бо не знає, що і як сказати.
І йому здається, що усяке, хоч би наймудріше і наймогутніше слово прожене вимріяно-чародійний сон, який у цій хвилині оснував його життя тонесеньким, розвійним і крихким серпанком понаддійсності.
Мавка подала йому свою маленьку, черешнево-цвітну ручку, мов пелюстку, яка нагло з квітки виросла.
Та ледве Йван-силач узяв цю ніжну ручку боязко в долоню, мавка крикнула легенько й зараз же по кучерявій зелені кущів розсипала перлини гомінкого сміху.
Куценко позирав на неї злякано.
— Ви мені,— сміялась мавка,— несвідомо стиснули руку так, що трошки заболіла...
Куценко затремтів:
— Вибачте, панно граф'янко... я не знав...
— Не звіть мене граф'янкою. Це дуже прозаїчно... й немодно...
Мені подобається так: я — мавка, а ви — лісовик.
Іван поволі приходив до себе й відповів:
— В такім випадку ви і я — це творива уяви...
— Це ви, лісовику, сказали добре.
По тих словах дівчина підійшла до вивернутої сосни й на неї сіла.
Куценко сів напроти неї, на пень, що рівно зрізаний, стирчав з землі, п'ять кроків од мавки.
Мавка глянула довкола себе і закликала із радістю дитини:
— Як тут гарно, як чудово! Я хотіла би бути справжньою мавкою й жити в лісі.
— Я не є справжнім лісовиком, а проте живу у лісі,— усміхнувся Куценко.
— Це мене цікавить. Ви мені це розкажіть! Я й по те прийшла сюди. Та найперше мені відповідте: — Чи в міфології де сказано, що мавка ходить у капелюсі?..
— Ні,— сказав Іван, здивований її питанням.
Дівчина засміялась:
— Отже, як із мене мавка,— капелюх набік!
І з тими словами скинула капелюх, який зісунула з сосни на землю.
Куценко скочив, і підняв його, й повісив на галузці.
Знову сів на пень і хвильку приглядався, як мавка рукою справляла зачіску та кидала на нього супокійне сяйво розцікавлених очей.
Її русяве і густе, немов повісмо, кучеряве та буйне волосся опливало золотими хвилями її ніжне, рожево-біле, чарівне обличчя і спадало на плечі довгою здоровою косою, яка, виринувши з бурунів волосся, спливала на долину золотою струєю.
Із її великих, синіх, мов блакить небес, очей дивилася на світ інтелігенція, що намагалася у пестрім перехресті найрізнородніших поглядів, звичаїв, забобонів та пересудів знайти, схопити та створити свою власну, від нікого незалежну думку.