— Ні, — спокійно сказала Гуля. — Ти — мій...
— А ти? — знову запитав я. Мене почала заплутувати її логіка.
— А я — поруч... Тебе врятувала наша верблюдиця...
— То я, виходить, ваш, а не твій, — сказав я, киваючи, бо пригадав останню розмову з Джамшедом. Тепер для мене ставав зрозумілішим зміст слів старого.
— Не ображайся, — Гуля усміхнулася, зазирнула своїми карими очима мені в обличчя. — Ти — мій. Ти ж сам мене обрав?! Так?
— Тому що ти мені сподобалася, — відповів я, але голос мій прозвучав сумно.
— Але це ж добре, коли подарунок обирає свого майбутнього господаря, — сказала Гуля, зазираючи до казанка з водою, що висів над тріскотливим багаттям.
Я замовк. Її останні слова мене остаточно добили. Отже, я був подарунком...
Я сидів на підстилці, втупивши погляд у досі нерухомого хамелеончика, який вдавав, вочевидь, власне опудало.
Гуля піднесла мені піалу з зеленим чаєм і запропонувала на своїй долоні кілька кульок сиру. Я взяв одну, поклав до рота, почав перекочувати її язиком, «розкочуючи» по піднебінню її солонуватий смак.
Гуля присіла поруч. Подивилася на мене, потім простежила за напрямком мого погляду й помітила хамелеончика.
— Який гарний! — промовила вона, трошки нахилившись уперед.
Мені здалося, що хамелеончик почув її слова й налякано сахнувся, а тоді поглянув на неї.
Поступово я заспокоївся, примирився з її словами. Може, справді нема нічого поганого чи навіть дивного в тому, що подарунок сам обирає, кому він хоче належати... Принаймні протягом тисячоліть у жінок, які часто ставали подарунками, такого вибору не було.
Сонце піднімалося. Ми сиділи поруч на смугастій підстилці й такому ж покривалі. Пили чай, перекочували язиками в роті сирні кульки, дивилися на хамелеона, який по черзі витріщався на нас.
— А я дуже злякався, — зізнався я нарешті Гулі. — Верблюдиця захропла, потягнула кудись рюкзак. Я підхопився, а тебе — нема...
— Хатема захропла? — здивовано перепитала Гуля. Вона підвелася, залишила піалку на підстилці. Підійшла до верблюдиці, погладила її, подивилася на слід рюкзака, який тягнувся на кілька кроків убік. Потім пішла по цьому сліду й далі, у бік, протилежний сліду рюкзака. Подолала метрів зо тридцять, зупинилася.
— Колю! — гукнула вона звідти. — Підійди!
Я підійшов і побачив вм'ятини-сліди на піску. Це були одиночні сліди. Хтось дійшов до цього місця, потім зупинився, присів, потім знову підвівся, потоптався і рушив назад.
Одразу ж мені пригадалися сліди, які я бачив зранку навколо себе на березі Каспію. Чи казати Гулі про це? Чи вона злякається?
— Це не казах, — спокійно мовила Гуля.
— Звідки ти знаєш? — здивувався я.
— Казахи по піску не бігають, а тут хтось утікав...
Ми мовчки повернулися до верблюдиці. Зібрали речі.
На піску залишилося тільки покривало з хамелеоном, який учепився в нього. Я не знав, як із ним учинити.
— Він хоче, щоб ми його взяли з собою, — сказала Гуля. Я зітхнув. Брати його в руки не хотілося, хоча я начебто й знав, що хамелеони не кусаються.
— Подейкують, що хамелеон приносить удачу кочівникам... — задумливо промовила Гуля.
Вона присіла перед ним навпочіпки, погладила його, й він зробив якийсь хисткий крок, повернув до неї маленьку потворну мордочку, зовсім не схожу на його ж нічний нерухомий величний профіль.
«Ось чому він любить блукати вночі, — подумав я. — Треба гуляти тоді, коли ти видаєшся гарним...»
Гуля склала покривало, а хамелеон стояв поруч на піску та стежив за її діями.
— Зараз ми тобі пошукаємо місце, — сказала йому Гуля.
Потім, коли вся поклажа була вже на верблюді, вона підняла хамелеона й посадила його на мій синьо-жовтий рюкзак. Хамелеон вчепився лапками в жовту частину рюкзака і пожовтів, потім перейшов на синю й так само швидко посинів. Там він і завмер, очікуючи на дорогу.
Я надягнув свою гостроверху повстяну шапку — подарунок Джамшеда подарунку його доньки, й ми рушили в путь. Ми йшли трошки попереду Хатеми, а повід верблюдиці був у руках Гулі. Вона, здавалося, була господинею і пісків, що розкинулися довкола, і нашого маленького каравану, і пагорбів, які досі виднілися віддалік, але ніяк не наближалися.
29
Наступної ночі я спав не міцно, але солодко. Мені снилося, що ми з Гулею лежимо поруч і я, огорнений її теплом, раз у раз затамовую подих, щоб чути власною шкірою удари її серця. Прокинувся я легко й раптово, відчувши на грудях якийсь рух. Розплющив очі й побачив уже знайому картину — на мені поверх смугастого покривала нерухомо сидів хамелеон із задертим до неба красивим профілем. Він немовби стояв на варті, його нерухомість була споріднена з революційною пильністю.
«Чого він до нас учепився? — подумав я, підвівши голову, щоб краще роздивитися його в блакитному напівмороці ночі. — Чи ми йому так сподобалися, чи йому просто одиноко в пустелі? Але гаразд, якщо він приносить удачу, то проганяти його було би дурницею».
Хамелеон своєю появою переключив на себе мої думки, і я вже гадав, що треба було би йому й ім'я дати, якщо вже він до нас приєднався. Почав перебирати імена, але людські або собачі йому не личили. Треба було знайти якийсь людський прототип. Та коли в уяві вишикувалися в шерегу хамелеонисті політичні діячі, то мені стало незручно перед плазуном: що ж це я хочу назвати його на честь людей, які не заслуговують ні на любов, ні на довіру. І тоді, щоб виправитися, я вирішив його назвати на честь свого діда — Петровичем. По батькові без імені звучало значно солідніше й більш по-домашньому, ніж ім'я без по батькові.
— Ну що, Петровичу, — прошепотів йому я. — Тобі Гуля подобається?
Петрович не відповів. Він далі був наполегливий у своїй нерухомості, й навіть його шарнірні очі не поворухнулися.
Я зітхнув, подивився на Гулю, яка мирно спала на боці, обернена до мене.
«Це добрий знак, — подумав я. — Минулої ночі вона спала на спині...»
Я присунувся до Гулі, намагаючись не потурбувати її сну. Присунувся на відстань подиху. Зазирнув у її вродливе обличчя. Вдивлявся у нього довго, поки очі цілковито не звикли до блакитного напівмороку й не забули про те, що зараз ніч.
Незадоволений моїми рухами Петрович перебрався на Гулю й завмер на її стегні — певно, вирішив, що це найвища точка пустелі, звідки найзручніше буде нести свою варту.
А потім я заснув, солодко і так міцно, що зранку нічого зі снів не пам'ятав.
30
Білі пагорби поступово наближалися. Ми йшли вже четверту добу. За цей час я, певно, переказав Гулі все своє життя, включно з останніми подіями. Розповів я їй детальніше і про причину й мету своєї теперішньої вимушеної мандрівки, завдяки якій сталася й наша зустріч. Дівчина з інтересом слухала, але жодних питань не ставила, а навпаки — виявляла якусь піднесену увагу до моїх слів. А мені так кортіло, щоб вона сама про щось запитала, сама поцікавилася якимись деталями мого життя. Мені здалося, що це була б непогана ознака її цікавості до мене. Але вона мовчала й слухала, нічим не заповнювала паузи, що виникали, й у цьому я бачив радше традиційну повагу жінки до слів чоловіка, ніж щось більше. Проте все одно йти й розповідати їй про своє життя було приємно і кумедно, бо я раптом почав помічати, що трошки прибріхую, до деяких подій додаю трагізму, до інших — пафосу чи гумору. Але з її очей я бачив, що їй цікаво слухати мене, і я вів далі. Тільки коли в роті зовсім пересохло від балаканини, я замовк і потягнувся руками до каністри з водою, що звисала з боку верблюдиці.
Ми зупинилися. Я напився.
Сонце висіло ще високо, і я, не знаючи, котра година, інтуїтивно прикинув уявним пунктиром подальший його шлях до заходу. Виходило, що робочий день світила мусив закінчитися годин за п’ять.
— А ми що — в гори поліземо? — запитав я Гулю, коли ми знову рушили в дорогу.
— Ні, — відповіла вона. — Дійдемо до Бесманчака, потім відпустимо Хатему назад, а далі підемо попід пагорбами по піску в обхід.
Я кивнув. Правда, думка про те, що всю поклажу скоро треба буде волочити на собі, мене не потішила.
Ночували ми вже не на піску, а на якомусь солончаку — розтріскана біла, наче посипала кришталевою пудрою, земля після ходіння по піску здалася надміру твердою. Насправді ж вона виринала з-під піску й упиралася в пагорби, що м'яко здіймалися вверх. Вона грала роль своєрідного фундаменту для цих пагорбів, а тому її смужка була вузькою — метрів сто, сто п'ятдесят, і тягнулася вона, намагаючись повторювати лінії та вигини пагорбів. Але природа була слабеньким геометром, і тому в якихось місцях солончакова смужка зовсім зникала, підпускаючи піски до самісінького краю пагорбів.
Коли ми ладналися на ночівлю на твердому солончаку, то підстелили вниз ще якісь укривала з подвійного баула Гулі й тільки потім поклали згори дві маленькі подушечки, що пахли верблюдами, та смугасті підстилки-покривала.
Під пагорбами було прохолодно, а коли сонце остаточно просочилося за обрій, прохолода стала просто пронизливою. Якось саме собою так вийшло, що коли ми лягали спати, виявилися так близько одне до одного, як ніколи до цього. І я пригорнув Гулю. Вона лежала на боці обличчям до мене, але очі її вже були заплющені. Можливо, вона вже спала і просто не відчула моєї руки, а можливо — вдавала. Я лежав так довго, певно, півгодини. Лежав із розплющеними очима, милувався нею і якоїсь миті наблизив свої вуста до її вуст і завмер так, відчуваючи шкірою свого обличчя її тепло й подих. Я її так і не поцілував цієї ночі. Не знаю чому. Хотілося страшно, хотілося значно більшого. Але чи може подарунок, не запитуючи дозволу, цілувати свого власника? Дурість якась! Засіли ж у моїй голові ці думки! З таких міркувань я міг би вважати, що це її Джамшед подарував мені. Я ж бо сам її обрав! Якби не та розмова, я би так і гадав. Але своєрідна суміш традиції та якоїсь демократичності наробила такої плутанини в цій ситуації, що навіть думати про неї без роздратування я не міг.
Я ще повисів головою біля її обличчя, але потім, так і не поцілувавши її у вуста, опустив голову на подушку та втупився в небо, по якому знову повз у своїх справах трактор-супутник. Потім я відчув, як мені на груди виліз хамелеон Петрович і повернув свій профіль туди ж, у всіяне зірками небо.
«Усе добре, — сказав я собі. — Нічна варта на місці. Можна засинати...»
31
Наступного дня ми досягнули Бесманчака. Так називалася красива місцина, де два пологі схили пагорбів утворювали широку ущелину правильної трикутної форми, відкриту з одного боку. У центрі цього солончакового трикутника містилася стара могила — кам'яна плита, яка чи то глибоко осіла, чи то була колись давно вкопана. З одного боку з неї піднімався круглий кам'яний стовпчик заввишки з людину, а на його верхівці маяла прив'язана зелена хустина. Я ніколи до цього не бачив схожих могил і з цікавістю наблизився. Роздивився на гладенькому стовпчику арабську в'язь. Позаду підійшла Гуля.
— Тут похований один мандрівний дервіш, — сказала вона. — Його кочівники-киргизи вбили.
— За що?
— Донька одного з них закохалася в дервіша і сказала, що супроводжуватиме його до смерті. Тоді її батько вбив дервіша й забрав її додому. А потім повернувся з братами, й вони поховали його тут...
— А чому він її з ним не відпустив? — запитав я з думкою, що ця історія віддалено нагадує мою.
— Дервіш не може мати дому, а отже, йому не годиться бути жонатим, — відповіла Гуля.
«Ну, слава Богу, що я не дервіш, — подумав я. — У мене все-таки дім у Києві є...»
Тут-таки, біля могили дервіша, ми зняли з верблюдиці поклажу, присіли на смугасту підстилку відпочити, поїли. Потім Гуля зібрала на солончаку оберемок сухих стебелин і гілок тих рослин, які марно силкувалися вижити в цій місцині, й поставила на розпалене багаття триногу з казанком. Незабаром ми пили зелений чай — затримували його в роті й купали в ньому солоні сирні кульки.
За час спільної подорожі я розповів Гулі практично все про своє життя, тому почувався тепер із нею дуже затишно, незважаючи на те, що про її життя майже нічого не знав. Спокій і тиша цього місця сприяли розмові.
— Гулю, — запитав я. — А ти завжди жила в юрті з батьком?
— Ні. Не завжди... Їздила до Алмати навчатися, на шість років...
— А де навчалася?
— Я медінститут закінчила, — скромно опустивши очі, сказала вона.
— І потім одразу назад, до батька?
— Так, — вона кивнула. — Якби я там вийшла заміж, то лишилась би...
— А чому не вийшла?
Гуля знизала плечима.
— Там було багато дітей заможних батьків, яким усе одно не дозволили б зі мною одружитися... Але я б і сама не захотіла... А ти був одружений?
— Ні, — відповів я. — Жив два роки разом з однією жінкою, вона була з іншого міста. Потім вона захотіла перевезти до нас свою матір, і я усвідомив, що наше спільне життя треба завершувати... Помешкання було маленьким, та й стосунки наші з нею якось уже згасали, тому навряд чи приїзд її мами додав би до них романтичності. Після цього я вирішив пожити сам, і мені це сподобалося. Ну, а потім я тобі вже розповідав.
Гуля кивнула.
— Я тобі подобаюся? — запитав я в неї. Ми дивилися одне одному в очі.
— Так, — сказала вона тихо.
Мені було хороше. Тепле, трошки солонувате повітря овіювало обличчя. Навпроти сиділа вродлива жінка, яка щойно зізналася, що я їй подобаюся. Що мені ще було потрібно? Та загалом нічого, навіть пошуки чогось, закопаного Тарасом Шевченком, здалися непотрібною, мізерною суєтою, а не метою великої подорожі. Та й не знаю я, що він там закопав і чи закопав узагалі. Може, це був звичайний брехливий донос, аби дозолити осоружному малоросу, заголеному в москалі. Смішно було цієї миті думати про Шевченка, хоча водночас пригадалися коментарі покійного Гершовича про те, що більше за все на світі Кобзар боготворив жінку.
Я підвівся й сів поруч із Гулею. Повернувся до неї, подивився в її карі очі.
— Дозволиш, я тебе поцілую? — запитав я несміливо.
— Чоловік не повинен запитувати дозволу в дружини...
Ці її слова вибили з мене відчуття піднесеної романтичності. Але все ж таки сприйнявши їх як просте «так», я нахилився до її обличчя, і наші губи доторкнулися. Цієї миті я більше за все боявся нерухомості й пасивності її вуст, але, на щастя, боявся даремно.
Ми цілувалися кілька хвилин. Поцілунок був солодким і солоним. Солоності надавали йому нещодавно розкатані в роті до повного розчинення сирні кульки або ж повітря, яке нас оточувало. Я обійняв Гулю і притиснув до себе. Мої руки відчували її тепло. Я вже цілував її шию, загорнувши обличчя шовком її волосся. Солоність її шкіри вже здавалася солодкою, значення слів змінювалися на протилежні, залишаючи непорушними відчуття й почування, до яких прагне кожна людина, а коли досягне, намагається втримати якомога довше.
32
Верблюдиця Хатема йшла від нас повільно, раз по раз зупиняючись і озираючись назад.
— Вона що, сама повернеться? — запитав я.
— Так, — відповіла Гуля. — Нам теж час...
Я склав речі й завдав на плечі рюкзак, узяв у руку каністру з водою. Потім озирнувся на подвійний баул. Здавалося, що цей баул важчий, ніж рюкзак, і я зробив крок до нього, щоб перевірити.
— Я візьму, — випередила мене Гуля.
Вона легко закинула його перев'яз на плече і подивилася на мене очікувально.
Ми простували солончаковою смугою, що огинала узвишшя пагорбів. Позаду лишився Бесманчак і могила вбитого дервіша.
Сонце в цьому місці здавалося не настільки палючим, як у пустелі. Хоча висіло воно в центрі неба, нібито навмисно намагалося бути рівновіддаленим від усіх навколишніх обріїв. Я подумав про те, що коли обводиш горизонти поглядом — ніколи не сприймаєш їх як межу кола, хоча за простою логікою вони можуть бути виключно колом. «Видно, сама земля недостатньо кругла», — вирішив я і на цьому заспокоївся.
Ми йшли поруч. Я скоса поглядав на Гулю. Знову хотілося чути її голос, але вона ступала мовчки, теж про щось замислившись. А мені не хотілося її тривожити. Усе ж таки значно приємніше розмовляти під вечір, сидячи на підстилці, коли можна буде не тільки говорити, але й пригорнути її знову та знову поцілувати. Тоді я вже жодного дозволу запитувати не буду, щоб не почуватися телепнем. Та й ніби ми вже розставили всі крапки над «і». Складний мій статус якось визначився, і це дозволяло почуватися впевненіше. Чоловік, який би він не був — подарований, обраний чи той, хто сам зробив вибір, — усе одно є головою родини або принаймні рівною її половиною.