Коли настав вечір, ми уповільнили крок. Прохолода, що спустилася з неба, пом'якшила втому від шляху, й інерція нашої згасаючої енергії, яка виникла внаслідок цього, дозволила пройти ще не менше кілометра, доки ми не зупинилися в маленькому трикутничку, схожому на зменшену копію ущелини з могилою дервіша. Скинувши рюкзак і поставивши біля ніг уже наполовину порожню каністру, я знову збадьорився. Чи, можливо, просто розпростав плечі, звільнивши їх від тягаря поклажі.
Гуля теж опустила свій подвійний баул. Одразу витягнула підстилки. Я спостерігав за нею і зловив себе на тому, що не просто спостерігаю, а вже милуюся нею з почуттям чи то тихих хвастощів, чи то гордості за себе: «Ось яка в мене дружина! Виходить, я чогось таки вартий!»
А поруч нікого не було, не враховуючи хамелеона Петровича, який завмер на верхньому горбі ще не випатраної частини баула.
Цього вечора ми доїдали останню банку «Каспійського оселедця». Під здивованим поглядом красивих карих очей Гулі я уважно вглядався у вміст відкупореної бляшанки, і тільки після уважного огляду поставив її між нами. Бляшанка швидко спорожніла, і запивши нашу скромну вечерю водою, ми заходилися разом збирати сухі стебла якихось рослин та пригнані вітром цілі легкі клубки, скатані з ковили, верблюжої колючки й солянки. Потім розпалили багаття і заходилися чекати, доки закипить вода в казанку.
Поки вода грілася — небо спускалося дедалі нижче, робилося дедалі темнішим і затишнішим. Потім із двох піал піднімалася пара, і я намагався роздивитися її колір, чомусь цієї миті думаючи, ніби від зеленого чаю повинна підніматися пара такого ж кольору. Потім розкатана в роті сирна кулька заповнила мій настрій терпкою солоністю, і я знову збадьорився думками й бажаннями, тепер уже спостерігаючи за Гулею, яка повільно та граційно підносила до рота свою піалу. На ній була сорочка-сукня фіолетового кольору зі стоячим коротким комірцем і білі штани. «Коли вона встигла переодягнутися?» — подумав я, пригадуючи, що ще сьогодні колір сорочки-сукні був салатовим із візерунками, котрі я колись зустрічав на килимах.
Вечір огорнув нас темрявою, і ми допили чай і почали вмощуватися спати. Багаття потухло саме собою, і тепер зітлілими стеблами пробігали останні іскорки. Запанувала суцільна тиша, і я, накриваючись смугастим покривалом, знову кинув погляд на нашого хамелеончика — він так і сидів на баулі.
Цієї ночі я був сміливішим і після кількох поцілунків щосили притиснув до себе Гулю. Цілував її шию, розпустив її волосся і миттю відчув себе абсолютно безпорадним перед її східним вбранням, яке вона не знімала на ніч.
— Ти хочеш, щоб я роздягнулася? — несподівано запитала вона напівшепотом.
— Так, — теж напівшепотом відповів я.
— Тоді мені доведеться облитися водою... — сказала Гуля, дивлячись на мене запитально й ніжно.
— Гаразд, — відповів я.
— Тоді в нас завтра не буде питної води.
— Нехай.
Вона піднялась. Відійшла на кілька кроків убік. Повільно роздягнулася — я стежив за її м'якими неквапливими рухами, в яких прочитувався весь її характер. У темряві, до якої вже звикли мої очі, поміж зірками й тріщинами солончаку, неначе видіння з арабських казок, стояла оголена Гуля. Вона стояла якийсь час нерухомо, чи то вслухаючись у тишу, чи то вдихаючи звільненим від одягу тілом повітря цієї ночі. Потім нахилилася і взяла до рук каністру з водою. Відкрутила пробку, підняла над собою, почала помаленьку нахиляти. Я не бачив струменя, але чув дзюркотіння води, що падала на її плечі, бігла по її тілу. Вона повернулася, й повний профіль її тіла примусив мене з іронією подумати про красунь, що позують для різних чоловічих журналів. А вода й далі жебоніла, лилася, і я заздрив цій воді, що бігла по її тілу, завмирала перед падінням на гострих пипках її красивих грудей, лилася по рівній спині, по стегнах, по ногах.
Минуло кілька хвилин, і мені вже здавалося, що вода, та й цілий світ тепер мусить заздрити мені. Я сушив собою прохолодну від води ніжну шкіру Гулі, я зігрівав її тіло поцілунками, сам відчував, як палають мої губи. Ми розігрівалися одночасно, й уже її долоні, які втискалися в мою спину, здавалися напрочуд гарячими, але мені було замало цього вогню. І Гулі, здавалося, теж його було замало. І ми й далі зігрівали одне одного, поки не дійшли до тієї межі кипіння пристрасті, вище за яку лише смерть. Потім ми остигали, навзаєм слухаючи дихання, і дивилися крізь напівзаплющені повіки на пустельний світанок. Цей ранок, що спускався прохолодним вітерцем з пагорбів у маленький неправильний трикутник нашої ущелини, здався мені найбільш раннім у моєму житті. Мені хотілося його продовжити, затримати, уповільнити. І доки сонце незграбно перевалювало за лінію не видного нам обрію, яку приховувало узвишшя пагорба, цей ранок тривав, тривав майже нескіненно. Він завмер, як стрілки на моєму годиннику, і я цьому радів.
33
Незважаючи на безсонну ніч, ми досить легко підвелися і знову рушили в путь. І тільки сухі мої губи просили води, але я мовчав. Ніс у руці незвично легку пластмасову каністру й мовчав. Поруч ішла Гуля. На правому плечі лежав перев'яз подвійного баула, але вона ступала легко, наче закон земного тяжіння на неї не поширювався. На її лівому плечі сидів наш хамелеончик. Зараз він удавав із себе продовження смарагдово-зеленої сорочки-сукні.
Піднімалося сонце. Хотілося зеленого чаю. Хотілося почути голос Гулі, але в роті було так сухо, що, здавалося, будь-яке сказане мною слово може залишити на язику чи на яснах криваві подряпини.
Якоїсь миті я помітив на собі трошки грайливий косий погляд Гулі. Я повернувся до неї на ходу. Наші погляди й усмішки зустрілися.
— Скоро буде криниця, — сказала Гуля, наче прочитавши мої думки.
— А якби її не було? — запитав я.
— Я-то звикла, а тобі було би важко.
Я кивнув і миттю засоромився свого запитання. Вогонь бажання не повинен залежати від наявності чи відсутності криниці. І слава Богу, що минулого вечора я не поцікавився найближчою криницею.
Узвишшя пагорбів, уздовж яких ми йшли, ставали дедалі крутішими й вищими. Інколи я задирав голову й дивився на ці білі ребристі моноліти, загартовані сонцем і вітрами. Навіщо вони тут? Чому вони служать? Якщо природа — це підвалина життя, то ці велетенські камені жодного стосунку до природи не мали. Може, вони, наче гігантські гирі, урівноважували які-небудь Кордильєри на іншому боці землі? У чому сенс існування цих величезних каменів? Чи й не варто шукати в них сенс?
Ми йшли без зупинки годин шість, доки не побачили криницю, грубе коло якої було складене з великих каменів. Коли ми наблизились, я помітив, що навколо криниці солончак був якимось зализаним, тріщин у ньому не було. А сама криниця виявилася дивовижно мілкою — завглибшки не більше півметра. І води в ній було мало — моя рука, застромлена вертикально, занурилася по зап ясток, а тоді наштовхнулася кінчиками пальців на слизьке глинисте дно. Там-таки, у воді, лежала велика — літрова — кружка.
Ми наповнили каністру. Потім умилися, зливаючи одне одному з тієї кружки. Тоді я злякано помітив, що води в криниці вже не лишилося. Коли звів розгублений погляд на Гулю, побачив на її обличчі поблажливу посмішку.
— Заки чай зваримо — ще набереться, — сказала вона, кивнувши на криницю.
У цій місцині було з чого розпалювати багаття. Незабаром ми пили зелений чай. Розмовляли. Мене почало хилити в сон, і Гуля, помітивши це, дістала з баула смугасту підстилку. Я влігся й миттю заснув. А коли прокинувся — був уже пізній вечір. Білі верхівки пагорбів ще освітлювалися невидимим знизу сонцем, але це світло піднімалося дедалі вище і, затримавшись на самісінькій верхівці найближчого до нас пагорба, пішло кудись іще вище, розчинилося в небі.
Я роззирнувся. Побачив Гулю, яка сиділа на підмурі криниці. А потім побачив розпластані на кам'яному схилі моноліту її сорочки-сукні: червону, салатову, зелену, синю і ще дві, колір яких мені важко було розрізнити у темряві, яка запанувала. Поки я спав, Гуля випрала свій одяг.
Я провів руками по джинсах. Подивився на свою футболку. Замислився.
— Ти вже не спиш? — запитала Гуля, повернувшись до мене.
— Ні, — відповів я.
— Сьогодні вночі буде дуже гарне небо.
— Звідки ти знаєш?
— Був напрочуд густий захід сонця, — пояснила Гуля.
Спати мені вже не хотілося і, незважаючи на ніч, що насувалася, моє відпочиле тіло було сповнене бадьорості.
— Гаразд, дивитимемося на небо, — сказав я Гулі й у відповідь почув смішок, який вихопився в неї.
— Ти чого? — запитав я.
— Ні, нічого...
Я підвівся, підійшов до неї.
— Мені сьогодні так добре... — Гуля звела погляд на мене, коли я зупинився перед нею. — Я хочу, щоб мені завжди було так добре...
Я нахилився до її обличчя, поцілував її губи. Будь-які слова здавалися недоречними, і я мовчав.
— Дивись, дивись! — нагло прошепотіла Гуля, тицяючи рукою кудись угору.
Я простежив за напрямком її жесту й побачив комету з вогняним хвостом. Комета ліниво летіла до обрію, але зникла з поля зору, так і не досягнувши його.
Уночі я витягнув руки вперед, і теплий пісок, на який лягли мої долоні, здався мені пухнастим.
34
Сон, який наснився мені під ранок, сповнив тіло такої бадьорості, наче воно щойно-щойно дозріло для справжнього життя.
Навдивовижу легко я підвівся з підстилки. Озирнувшись, побачив ті ж красиві кольорові плями Гулиного одягу, розкладені на схилі моноліту, який здіймався угору. Самої Гулі поруч не було, але її відсутність видалася природною, наче вона була невід'ємною від ритуалу ранку, що приходив для неї години на дві раніше. Мине хвилин п'ятнадцять, і вона з'явиться, несучи в руках чималий оберемок легкого пустельного хмизу, на якому готуватиметься наш ранковий чай. Я б навіть не здивувався, якби вона повернулася, несучи в одній руці мисливську рушницю, а в іншій — забиту лань або молодого сайгака. Щоправда, це видіння вже перетворювало мене на представника третьої статі — слабку дитину, яка потребувала захисту й догляду з боку і чоловіків, і жінок.
Моя енергія потребувала виходу, і я, розставивши ноги на ширину плечей (підкоряючись давно засвоєному від ранкової радіозарядки інстинкту) заходився розмахувати руками. Потім довго присідав, нахилявся у різні боки. І все з однією метою — відчути себе хоча б трішечки натомленим. Але це було не так легко. Енергії наче додавалося після кожного помаху рук. Я припинив зарядку, знову озирнувся. І побачив Гулю, яка вийшла з-за одного з відрогів, які занурювались у землю.
Вона несла хмиз. На ній була салатова сорочка-сукня. Жінка рухалася повільно. Цей легкий етерний жмут сухих гілочок і стебел здавався каркасом для нижньої кулі якоїсь снігової баби. А язики кам'яних відрогів, які накладалися один на одного і зрештою самі собою зникали, на задньому плані виглядали майстерною декорацією до постановки цього, вочевидь, давнього епосу. Епосу, в якому все лишається непорушним: і гори, і пісок, і вродлива казашка в яскравому вбранні. І тільки мандрівник, до якого вона прямує, є чимось непостійним, мінливим — як сільська електроенергія. Краса непохитна, вічна. Лише ті, хто бореться за неї, за володіння нею, — вони гинуть, зникають, губляться в пісках. Моя присутність у цій постановці справляла певний модерністський ефект. Я не боровся за володіння красою. Я взагалі не боровся. Мене врятувала верблюдиця Хатема, і зрештою мене подарували, попередньо в мене ж запитавши дозволу. Подарували красуні Гулі, наче віднині я мусив її прикрашати.
Я подумав, що все це, весь цей нескінченний епос мені вельми до вподоби. Мені навіть хочеться, щоб він справді не закінчувався. Щоб цей світ, у якому ми зараз перебували, яким ми мандрували, пориваючись уже радше до умовної, ніж до реальної мети, залишався моїм світом, красивим, суворим і чимось жорстоким. Щоб цей світ не випускав мене за свої кордони.
Від сірника загорівся хмиз, над яким повис казанок. Гуля скатала свої висохлі сорочки-сукні й заховала в баули. Сонце піднялося над горами. На баул виліз хамелеончик Петрович і завмер, витягнувши шию до неба.
Коли ми випили чаю і розкатали на язиці кілька солоних сирних кульок, попрямували далі звивистою стежиною, яка повторювала криву лінію кам'яних язиків, які ховалися під землю.
Ішли довго, тільки одного разу зробили привал, щоб напитися з каністри води.
Сонце вже сідало, а гірські відроги все не закінчувалися.
І знову була ночівля у вузькій ущелині між двох кам'яних язиків. І ніч була тиха й зоряна. Тільки ранок виявився недобрим. Ще уві сні в мене якось занили руки, наче затиснені в зап'ястках. А коли прокинувся — збагнув, що руки дійсно зв'язані за спиною.
І лежав я на животі, впершись носом у маленьку розшиту ромбиками Гулину подушечку. Я покрутив головою, ще навіть не здатний відчути страх. Я був лишень збентежений і здивований.
Повернувся на бік, потім згрупувався і не без зусиль усівся «іваном-покиваном» — ноги теж були зв'язані. Обдивився. Гулі знову поруч не було, але на піску навколо підстилки виднілося чимало людських слідів.
«Невже це Гуля мене зв'язала? — майнула божевільна думка. — Я просто набрид їй, ось вона й вирішила піти геть, а щоб не наздоганяв — зв'язала...»
Не встиг я додумати — звідкись почулися два голоси, чоловічий і жіночий. Спочатку вони звучали невиразно, але що більше наближалися, то краще розрізнялися слова, і я, на свій превеликий подив, почув щиру українську мову...
— Що ж ти, дурню, не втримав, га? — запитував жіночий голос.
— А сама ти? Що? Чом не побігла? Все хіба я! — відповів чоловічий.
Із-за найближчого відрогу ця парочка виринула так несподівано, що мене пересмикнуло. З моїх грудей вихопився чи то наляканий видох, чи то стогін — я впізнав ці обличчя. Але поки до мене доходило, де я їх бачив, вони теж зупинилися за два-три метри і дивилися на мене недоброзичливо й замислено, наче саме вони зараз вирішували, що зі мною буде далі.
Ця пауза затягнулася на кілька хвилин. Потім чорнявий гостроносий парубок нахилився наді мною — мені здалося, що він хоче мене дзьобнути, бо тягнувся він до мене саме носом. Але виявилося — він принюхувався до мене.
— Бач! — повернувся він до своєї подруги. — Всеньке тіло цинамоном пахне, а одна рука — кав’яром! То він, либонь, тією рукою до російського капіталізму діткнувся!
Його чорнява супутниця посміхнулася.
— Чого вам від мене треба? — запитав я, намагаючись послабити мотузку, яка стягнула мої зап'ястя за спиною.
— Та нічого, не мордуйтеся даремно, — посміхнувся чорнявий. — Побалакаємо, може, щось укупі зробимо, щось хосенне для вітчизни...
Я вже ясно пригадував ті кілька моментів із минулого, коли ми навіть не те щоб стикалися, а просто помічали одне одного. Точніше, тепер я вже розумів, що вони за мною стежили. Це вони весь час потрапляли мені на очі і на Софійському майдані під час мітингу, і потім, коли я вже підходив до свого будинку. Але як вони опинилися тут, у казахській пустелі? Чи ж не їхні сліди супроводжували мою мандрівку з моменту висадки на каспійський берег зі шхуни «Старий товариш»?
— Ви хоча би представилися! — намагаючись говорити якомога природніше, звернувся я до них.
— А чого представлятися? — знизав плечима чорнявий. — Я — Петро, а вона — Галя. Ось і все представлення.
— То ви що, від самого Києва за мною стежили? — далі запитував я, бо хотів якнайкраще зрозуміти, що відбувається і які в них плани.
— Ні, навіщо... — говорив Петро. — Ми ж відали, куди пан їде. От і вийшли назустріч... Такі справи...
— А для чого треба було мене зв'язувати?
— А якби пана не зв'язали, то й гутірки супокійної не було б... А так ось гомонимо по-людському... От якби твоя казашка не дала драла, то б усі вчотирьох побалакали... Ну, а так утрьох доведеться...
— Ну, і про що ви побалакати хочете?
— Про що? Та про тебе. Про те, як ти, москаль-чарівник, дещо цікавеньке рознюхав і чомусь нікому про це не писнув... Усе урадив собі загарбати... На святе для нашого народу зазіхнув! Та за одне це тебе вколошкати замало! — несподівано підвищив голос Петро.