— Тихше, тихше, — почала його заспокоювати Галя. — Каміння-бо посиплеться! — і вона вказала поглядом на гори.
— Нічого я ні від кого не приховував, — сказав я. — Навпаки, хотів усе додому, в Київ привезти...
— Не плети дурниць, — махнув рукою Петро, вже вгамувавшись. — Повіз би туди, де тобі ліпше б заплатили!
35
Денна спека починала мене втомлювати. Я сидів зі зв'язаними руками і ногами на підстилці. Поруч, біля маленького багаття з нашою триногою і казанком, метушилася Галя, а Петро кудись подався. Я подумав, що безглуздо не скористатися відсутністю чоловіка й кинув уважний погляд на чорнокосу жінку.
— Пробачте, — сказав я. — У мене руки заніміли... Ви не могли б хоча б на п'ять хвилин розв'язати їх?
Галя повернулася, на її гарненькому вилицюватому обличчі з'явилася посмішка.
— Спершу руки, а відтак і ноги затерпнуть... А мені що, гасати за тобою? Ні... — і вона знову повернулася до казанка, в якому вже щось варилося. — Ось зараз нагодую тебе й миттю легше стане... — додала вона, вже не дивлячись на мене.
Я кивнув собі. Схоже, з цією Галею не так просто було домовитися.
— А Петро де? — запитав я за кілька хвилин.
— Петро? Хутко прийде. Наші бебехи забере й прийде...
Я впав на бік — балансувати на п'ятій точці було вже боляче. Очі мої почали заплющуватися — чи то від безсилля, чи то від вимушеної нерухомості мене хилило в сон. Я би й заснув, напевно, якби раптом у ніс не вдарив якийсь знайомий запах. Розплющив очі й побачив просто себе на підстилці казанок із гречаною кашею. Поруч сиділа Галя, тримаючи в руці алюмінієву ложку, наче з радянської їдальні, й дивилася мені в обличчя.
— Дай я тебе нагодую, — сказала жінка. — Ти лишень сядь, позаяк отак не зможеш.
Я слухняно ліг на спину та рвучко сів. Миттю біля мого рота з'явилася ложка з гречаною кашею.
— Роззяв рота, — наказала Галя.
Каша була загарячою.
— Хай вистигне, — попросив я.
— От бевзь! Зараз Петро прийде і взагалі нічого тобі не перепаде! — і друга ложка з паруючою кашею зависла біля мого рота.
Цей обід нагадував катування. Я хапав ротом повітря, сподіваючись, що хоч би так каша трошки вистигне, перш ніж я її проковтну. Але повітря було теплим і солоним. Зрештою я вже не міг їсти і, щоб уникнути даремних пояснень, просто перевалився на інший бік і таким чином опинився за спиною Галі, яка мене годувала.
— Ти чого? — запитала вона здивовано, — Хіба не смакує?... Ну, як собі знаєш!
У моєму роті все палало. Язиком я скочував у грудочки слизову, яка відшарувалася через опік, і випльовував їх на підстилку. Але цей біль потихеньку вщух, і я заснув.
Збудив мене голос Петра, який повернувся. Я лежав так само нерухомо й вдавав із себе сплячого, але дослухався до їхньої розмови.
— І на біса було стільки харчів із собою тягнути? — обурювався Петро. — Ми що, в голодний край їхали?.. Він їв?
— Авжеж. Я йому каші дала... Не лаявся, такий сумирний, як теля...
— А що, як тебе запетлювати — ти хвицатися зачнеш? Га?.. Я копачку приніс... Копачки тут якісь малі, мов для дітей!
— А що їм тут копати?.. Ти їж, їж, бо вже зимне.
— А чому каша не солона?
— А хто торбинку з сіллю отим казахським дітлахам подарував? Я?
— Гаразд, гаразд. Вгамуйся! Він про щось патякав?
— Ні.
— Шкода, що дівка втекла... Якби їх обох зашморгнути, то він би нам усе сам розповів...
Їхня тиха сімейна бесіда, в якій я не почув ні особливої ненависті до себе, ні якоїсь очевидної чи прихованої погрози, підштовхнула мене до того, щоб заговорити до них. Я вдав, що прокидаюся, голосно зітхнув, покрутився, потім повернувся на інший бік, до них обличчям. Вони мовчки дивилися на мене.
— Диви, збудився! — видохнув Петро.
— Добрий вечір! — сказав я.
— Добрий-добрий, — посміхнувся Петро і погладив свої вуса. — А чого це ти такий веселий?
— Чого веселий? Я не веселий...
— Не репетуєш, не матюкаєшся...
Я знизав плечима. Петро дістав люльку, прикурив від вогнища.
— Якийсь він не такий, — сказав, повернувшись до Галі, й видихнув тютюновий дим. — Його спіймали, зв'язали, а він «Добривечір» каже. Хіба ж так годиться?
— Та, може, чемна людина, — вступилася за мене Галя. — Не хоче сваритися, хоче в мирі жити...
— Атож, заки ми його не розв'яжемо... А далі?
— Послухайте, — сказав я, вже втомившись слухати про себе в третій особі. — Скажіть, чого ви від мене хочете, і все з'ясуємо...
Петра і Галю ніби спантеличила така конкретна пропозиція з мого боку. Вони перезирнулися.
— Ну, якщо конкретно, — промовив нарешті Петро. — Я ось копачку дістав — копатимеш під нашим наглядом... Ти ж знаєш, де копати?
— «За три сажні від старої криниці», — монотонно сказав я, пригадавши старий донос.
— Ну, а де та криниця?
— «За огорожею форту».
— Немає вже там давно жодної криниці, — Петро пронизливо дивився мені в очі, наче зловив на брехні. — Гляди, поки не знайдеш те, що Тарас Григорович закопав, — спокою тобі не дамо!
— Хоч би руки розв'язали на часинку! — протягнув я натомлено, бо усвідомлював, що далі «конкретну» розмову вести вже не варто.
— Не розв'яжемо, не сподівайся! — сказав Петро. — Ось коли спогадаєш, як знайти те місце, тоді розв'яжемо й дамо тобі копанку в руки, щоб як Ленін на суботнику!!!
Я знову лежав на боці. Мої затерплі руки й ноги давалися взнаки — вони здавалися не частиною мого тіла, а якимось прив'язаним до мене баластом, який заважав рухатись і почуватися вільним. З неба спускалася темрява. Потріскувало багаття за моєю спиною; біля нього про щось перешіптувалися Петро зі своєю Галею. На душі в мене було гидко. Поруч не було Гулі, й чомусь усе, з нею пов'язане, тепер здавалося сном, а весь жах сьогоднішнього дня — просто поверненням до реальності. Київська реальність наздогнала мене, знайшла та зв'язала по руках і ногах. І це була тільки частина тієї реальності, яка могла мене наздогнати. Не краща і не гірша, а просто частина. І ось я лежав на підстилці, яку знизу підігрівав пісок. Боліли зап'ястки, що їх гризла мотузка, всеньке тіло нило й ломило. Залишалося тільки зціпити зуби й лежати, очікуючи на ту мить, коли змучене тіло засне, і я знетямлюся разом із ним. Де тепер моя Гуля? Куди вона втекла? Аби тільки з нею все було гаразд.
Уночі я прокинувся під високими зорями. Почув подвійне дихання Петра і Галі, які лежали на своїй підстилці метрів зо три від мене. Вони наче зумисно лягли по той бік погаслого багаття, над яким стояла тринога. Мирна ніч налаштовувала на спокійний плин думок.
Праворуч від них лежали мій рюкзак і подвійний баул Гулі. Ні Петро, ні Галя їх не торкалися, що зараз мені здалося дивним. Тільки каністра з водою лежала біля згаслого вогнища. Я подивився на наші з Гулею речі. Невже записана в новій конституції України повага до власності не дозволила моїм тюремникам поцікавитися вмістом рюкзака і баула? Адже там і рукопис Гершовича, і донос-рапорт ротмістра Палєєва, який, власне, й визначив мету моєї втечі-мандрівки. Дивно, що вони навіть не запитали — що в нас там лежить... З одного боку, така їхня поведінка мене дещо заспокоювала, та й від самого початку було у їхній агресивності якесь дилетантство, непрофесіоналізм, що не дозволяло сприймати їх як серйозну загрозу моєму життю. Вони наче бавилися в агресивність. Я згадав усе, що знав і чув про УНА-УНСО в Києві. Згадав різкі й агресивні гасла, маніфести, передвиборчі програми. І (за якоюсь дивною асоціацією) виплив із далекого минулого театр Леся Курбаса. Так, у їхній агресивності було щось театральне. Заколисаний цими роздумами, я знову заснув.
Спав я міцно, але мене тривожили якісь дивні звуки — чи то схлипи, чи то скрики. Потім я побачив сон — Гулю, її вродливе чисте обличчя, карі очі навпроти моїх очей. Ми наче розмовляли вві сні очима, а потім я погладив рукою її волосся, таке м'яке, шовкове. І її подих, солодко-солоний, легкий — я перехоплював його ротом і робив своїм подихом. Я хотів, щоб ми дихали одним і тим самим повітрям, щоб у нас усе було спільне і тільки наше.
Я прокинувся від доторку її гарячих сухих вуст до мого чола.
Руки мої були вільні, тільки зап'ястки, намучені мотузкою, свербіли, наче скусані комарами.
— Тихше, це я, — тепло видихнула Гуля, нахилившись над моїм обличчям. — Зачекай, я розітну мотузку на ногах.
Її голова відпливла від мого обличчя. А я лежав нерухомо на спині й чекав, коли вона знову затулить наді мною небо.
— Усе, — прошепотіла вона, всівшись поруч на підстилку.
— А вони? — запитав я також пошепки.
— Я їх зв'язала.
— Тоді чому ми говоримо пошепки?
— Бо ніч. Вони, може, ще спати захочуть...
Я кивнув. Спробував піднятися на ліктях. Але Гуля зупинила мене.
— Ще рано, — прошепотіла вона. — Давай полежимо до світанку. Я теж хочу спати.
36
Зранку ми «вручну» напоювали чаєм зв'язаних Галю і Петра. Вони мали не вельми гарний вигляд — перебитий сон, ясна річ, нікому на користь не іде.
— Це вам безкарно не минеться! — сказав Петро, тяжко зітхнувши. Потім замовк. І мовчав довго, з півгодини.
— Послухайте, — поцікавився я. — Ви ж давно за нами стежили, я бачив ваші сліди кілька разів потому, як висадився на берег. Чому ж ви тільки тепер зважилися?
— Які сліди? — щиро здивувався Петро. — Не маємо нічого до роботи — хіба за вами нишпорити! Ми тут тебе чекали, й самого, без цієї казашки!
— У неї, до речі, ім'я є — Гуля, — сказав я суворо. — Вона — моя дружина.
На втомленому обличчі Галі я раптом прочитав подив. Вона подивилася на Гулю якось по-іншому, наче відкрила для себе щось, раніше не помічене.
Петро теж скосив оком на Гулю, але його вусате обличчя лишилося похмурим.
— Люльку мені дай! — попросив він.
Я знайшов його люльку, потім під його «зв'язаним» керівництвом натовк її тютюном, сунув йому під вуса і дав прикурити.
— Ну, то що робитимемо? — запитав він якось приречено, видихнувши тютюновий дим.
— Не знаю, — зізнався я. — Я з вами зустрічатися не збирався. Розв'язувати вас небезпечно — ви нас зв'яжете, а це ми вже проходили... Почекаємо, може, щось на думку спаде. Може, лишимо вас тут, а самі підемо далі...
— Ти що, з глузду з'їхав? — Петро блиснув очима. — Як це — нас тут зоставляти? Розв'яжи, бо гірше буде!
— Ну от, — я розвів руками, радіючи тому, що зап'ястки відпочили від мотузки. У самому цьому жесті, в його можливості я відчув свободу, яка повернулася до мене. — Ось бачите, ви мені вже погрожуєте, а що буде потім, коли я розв'яжу вас? — запитав я не без єхидності.
— Вгамуйся, Петре, — раптом почала говорити Галя. — Варто бути розсудливим... Може, ви нам хоч ноги розв'яжете, і тоді всі вкупі рушимо далі? — звернулася вона до мене.
Я знизав плечима.
— Треба поміркувати. Спочатку з'ясуймо, в кого які цілі. Можу почати з себе. У принципі, я хотів знайти те, що закопав Тарас Григорович, привезти це в Київ, щоб, як би це висловити... отримати від рідної України славу та гроші... або тільки славу... Ну, а у вас, шановні, яка мета?
— Мета в нас схожа, проте нам від рідної держави ані грошей, ані слави не потрібно, — заговорив Петро. — Головне, щоб усе, належне Україні, повернулося до неї... Особливо такі святі речі...
— Ну ось, цілі в нас однакові, залишається тільки здійснити переговори щодо досягнення цих цілей... — я очікувально подивився Петру в очі. — І якщо домовимося — можемо далі рушати вперед. Тільки як ви дізналися, що я сюди збираюся?
— Наш приятель, капітан СБУ, нам про тебе все виповів.
— А ви що, з СБУ дружите? — здивувався я.
— Кругом є порядні люди, — відповів Петро і відвернувся.
Я поглянув на Гулю — вона думала про щось своє, потім перевів погляд на Галю — вона теж опустила очі й про щось міркувала, і вигляд її мені здався поетично-сумним, тоді як обличчя моєї казахської дружини вирізнялося зосередженістю й серйозністю.
— Розв'яжіть мені руки, — раптом сказала Галя. — Я вам кашу зварю, у мене крупа є. І Петру треба їсти, бо в нього виразка.
— Що в нього? — перепитав я.
— Язва по-вашому, — пояснила Галя. Я повернувся до Гулі. Ми перезирнулися.
— Я сама зварю, — сказала Гуля строгим голосом. — Де крупа?
Галя кивнула на сумку після багаття.
Сонце починало припікати. Я теж зголоднів, і думка про кашу відірвала мене від високих міжнаціональних матерій.
Потім ми годували з ложечки Галю і Петра, а далі зручно всілися й поїли самі. Запарили чаю, і знову кожен працював «на два роти», встигаючи і сам відсьорбнути, і піднести піали до вуст полонених. Гуля дістала сирні кульки та пригостила ними Петра і Галю.
Трошки розморені їжею і сонцем, ми втратили відчуття ранкової бадьорості й, певно, ладні були заснути, але тут Гуля рішуче звелася на ноги. Розправила на собі яскраво-салатну сорочку-сукню.
— Треба йти, — сказала вона.
На обличчях полонених читалася втома.
— То що, розв'язати їм ноги? — запитав я Гулю. Вона замислилась.
У тиші вчувся мені ледве помітний шепотливий рух піску — голос пустелі. Я озирнувся на кромку піску, який сухим морем лизав кам'яний берег гір. Жодного руху видно не було, але я вже знав, що повільний плин піску, як і повітря, невидимий і невідчутний.
— Послухай, — долинув голос Петра. — Може, добалакаємось бодай якось... Ну так, щоб укупі? Але щоб без усіляких там москальських коників!
Я озирнувся. Важко зітхнув — мені здалося дивним, що не я йому ставлю умови, за яких він буде розв'язаний, а він мені.
— Ну то як? — запитав він, перечекавши хвилину.
— Знаєте що, — знову зітхнувши, відповів я. — Домовмося так: я вас розв'язую, але за умови, що не тільки ніяких «москальських коників» не буде, але й ніяких «хохляцьких»!
Петро пожував губами, наче ухвалював якесь дуже важливе рішення.
— Згода, — нарешті видихнув він. — Розв'язуйте!
Я знову подивився на Гулю. Вона кивнула.
37
До вечора ми подолали не більше десятьох кілометрів. Ішли мовчки. Кожен тягнув свою поклажу, але в нас речей виявилося набагато більше. Проте ні Петро, ні Галя своєї допомоги не запропонували. Петро ніс на плечі невелику лопату, а в лівій руці — сумку з довгими лямками, яку за бажання теж можна було закинути на плече.
Коли спека спала, ми зупинилися і поклали речі в одне місце.
— Я піду по хмиз, — сказала Гуля.
Щойно Гуля відійшла метрів на п'ятдесят, Галя кинула на Петра запитальний погляд і попрямувала слідом. Ми з Петром залишилися наодинці. Обидва мовчали. У мене не було бажання починати розмову першим, і, вочевидь, ця відсутність бажання була обопільною. Петро закурив свою люльку.
— Ще далеко? — несподівано запитав він.
— Не знаю. Ви-то самі звідки йшли?
— Від Форту-Шевченка.
— А скільки до нього?
— Зо дві доби.
— Два дні, чи що?
Петро кивнув.
— Але ж місце саме біля Форту-Шевченка, — сказав я. — «За три сажні від старої криниці в бік моря».
— Це я вже чув. Але ж нема там жодної старої криниці...
— Раніше була. Треба шукати.
— Ось і шукатимеш.
Я подивився Петру в очі. «Дарма я його розв'язав, — подумав. — Добром цей „джоінт венчер“ не закінчиться».
Незабаром повернулися Галя і Гуля, кожна принесла по оберемку убогого пустельного хмизу. Розпалили багаття, поставили над ним триногу з казанком. Жінки хазяйнували мовчки, але злагоджено, і я цьому дуже здивувався. Помітив я і кілька зизих поглядів Петра, які він кинув на свою подругу.
Знову їли кашу на вечерю. Мовчки. Пили чай. Уже темніло, але щось утримувало нас від сну. Чи то бадьорість, чи то острах опинитися посеред ночі зв'язаними і знову гратися в бранців. Сиділи мовчки, і раптом Галя заспівала української пісні. Її голос звучав у цьому пустельному місці дивно і по-чужинському, але красиво. Вона співала про козака, який пішов на війну з турками і там загинув, і про чорняву красуню, яка так і не дочекалася свого чоловіка.
Після української пісні пауза була недовгою — раптом, зовсім несподівано для мене, негучним приємним голосом заспівала Гуля. Вона співала по-казахському; і мелодія, і голос дуже витончено гармоніювали з цим піском і горами. Я згадав пісню її сестри Наташі. Звісно, Наташа мала голос яскравіший і сильніший, але Гулина пісня володіла силою емоційного гіпнозу. І я завмер, слухаючи й не розуміючи слів. Вона співала довго, а коли замовкла — тиша ніби набула іншої якості, вона стала білішою та чистішою.