«Усе, — твердо вирішив я. — Завтра „беру лікарняний“! Досить! Спартак уже давно би повстання підняв!»
Цей вечір минув тихо й без пісень. І «на добраніч» ми одне одному не побажали.
Я лежав поруч із Гулею, дивився у зоряне небо й чекав, коли ж почнуть сіятися зорі, щоб можна було замовляти бажання. Але зірки цієї ночі були намертво прикріплені до неба, і їм було начхати на мої бажання, їм було начхати на мене і на мої долоні, що нили від болю. І я, напевно, вперше відчув пихатість неба. Мені стало прикро, і я повернувся на бік обличчям до Гулі, яка вже заснула. Закинув праву руку на її тепле плече й завмер так. І подумав, що хамелеончик Петрович теж, напевно, завмирає в ті моменти, які йому хочеться зупинити, затримати, він завмирає, щоб не налякати раптово виникле відчуття щастя або ж просто спокою.
45
Минуло ще три дні, але нічого гарного вони не принесли. Петро з кожним днем ставав дедалі роздратованішим і агресивнішим. А я, замучений спекою і болем у долонях, не почував снаги відстоювати свої права, й далі, перемагаючи біль, рився лопатою в піску.
— Якщо хочеш, я можу їх уночі зв’язати! — прошепотіла мені перед сном Гуля.
Я заперечливо хитнув головою. Досвід минулого вже показав, до чого призводять зв’язування й розв’язування. Треба було просто примусити їх відчепитися від нас, але в мене вже не лишилося на це не тільки сил, а й волі. Якась невиразна надія на все ще можливий успіх пошуків маячіла попереду, і здавалося, тільки цей успіх звільнить нас від їхнього товариства.
Наступного ранку мені почало траплятися в піску багато каміння, серед якого було і звичайне, і шматки вапняних блоків, які раніше правили за фундамент чи стіни якійсь будівлі. Я нахилився і з цікавістю розглядав ці камінці. Петра поруч не було — видно, він натомився за мною стежити. Я міркував: якщо криниця розташована була за межами укріплення, то жодних будівель біля неї бути не могло, але ж і саму криницю, як я вже тут бачив, зазвичай обкладали камінням, щоб її не занесло сипучим піском. Про всяк випадок у цьому місці я працював уважніше, й уважність моя була винагороджена. Я знайшов золотий натільний хрестик із розп'яттям. Краї його були сильно відшліфовані піском, та й саме маленьке розп'яття було наполовину стесане часом. Однак знахідка додала мені снаги, і я з подвоєною енергією взявся далі викопувати в цьому місці пісок і уважно проглядав його. І поки я там порпався, якимось дивом повернулась у моє тіло бадьорість. Я почувався неначе по-новому і знову озирнувся, вже з бадьорим побоюванням, перевіряючи: а раптом до мене йде Петро.
Але навколо нікого не було, і я поновив пошуки. Щоправда, більше нічого не траплялося, але надія, народжена натільним хрестиком, була ще дуже сильною й примушувала мене ще нижче схиляти голову, щоб випадково не проґавити якоїсь важливої дрібнички.
За півгодини на мене очікував сюрприз — коли я вже дійшов до потенційного дна ями, вирішив наостанок копнути ще раз, і лопата винесла мені майже з метрової глибини маленький жовтий ключик. Я взяв його до рук, обтер і роздивився. На мій превеликий подив, ключик виявився золотим — і це відкриття не могло не викликати в мене якусь змішану радісно-іронічну посмішку. «Ну ось, — подумалося мені, — тепер я — Буратіно...»
Дослухаючись до цих своїх іронічних думок, я відчув у собі щось нове. Це нове відчувалося саме фізично, наче прискорений кровообіг або занадто часті удари серця. Воно було моє, не чуже, але водночас від мене не залежало. Мені на мить стало страшно: напевно, так на старість люди раптом усвідомлюють, що їхньому хворому тілу наплювати на їхній здоровий глузд, на їхній світлий розум і мозок, який чудово працює. Тіло натомилося й просить душу забиратися геть...
«Може, я захворів?» — подумав я і знову прислухався до життя свого тіла. Жодного болю не відчував, на хворобу це зовсім не скидалося.
«Напевно, нервова перевтома», — вирішив я і звернув свою увагу на знайдений ключик. Порівняв його з хрестиком — таке саме золото, той самий жовтуватий відтінок і такі ж сліди шліфування піском.
Я заховав знахідки і далі копав, уже не заглиблюючись, а розширюючи яму. Працював так захоплено, що забув і про час, і про біль у долонях, і про мого наглядача Петра, який сьогодні десь запропав, про що, звісно, шкодувати не випадало.
Я вже по третьому разу перекидав одні й ті ж камінці та пісок подалі від центру ями, що розширилася, коли раптом почув окрик:
— Вважай! Телепень! Під ноги дивись!
Я озирнувся. Збоку від мене стояв Петро. Він жестом спрямував мій погляд мені під ноги, і я побачив, що з піску на глибині сантиметрів сорока визирає щось чорне. Ми обидва опустилися на коліна й заходилися обережними, але швидкими рухами долонь розчищати пісок довкруж нової знахідки.
Я звернув увагу, що Петро час від часу нахиляється і принюхується. Я теж схилив голову і, затримавши руки на великій і поки що незрозумілій знахідці, впершись у неї долонями, принюхався. Мене ніби струмом ударило. Аромат був настільки знайомим, наче це був мій власний запах.
— Кориця! — упізнав я і одразу ж відштовхнувся руками від чорної знахідки.
Перед нами був муміфікований труп людини.
Петро помітив мою реакцію, теж завмер і придивився. Мумія лежала долілиць, і поки що ми розчистили тільки потилицю й частину спини. Чорна зіжмакана шкіра мала структуру пергаменту. Я згадав відчуття своїх долонь — вони впирались у щось майже пружне. Але, крім того, я пригадав і відсутність уже звичного ниючого болю від пухирів, що полускалися. Я подивився на свої долоні — й остовпів: шкіра була гладенька, і навіть слідів мозолів на ній не було видно.
Спантеличений, я знову перевів погляд на мумію, потім подивився на Петра. А він далі, ніби нічого не сталося, розчищав над мумією пісок і каміння.
«Ну, він і без мене тут упорається», — вирішив я і просто сидів, спостерігаючи за його роботою.
На моїх очах Петро звільнив від піску всю чорну мумію і покликав мене.
— Допоможи обернути.
Удвох ми обережно перевернули мумію на спину. Тепер її можна було роздивитися. Руки були прив’язані до тіла вицвілою смужкою шкіри, на якій ледве вгадувалися сліди зеленої фарби. Такою ж смужкою були зв’язані ноги мумії. Голова була лиса, й ми обидва спустили погляди нижче пояса мумії, щоб зрозуміти, ким мумія була за життя: чоловіком чи жінкою. Але й тут на нас очікувала загадка. Схоже, що мумію за життя чи ж після нього прооперували. Перед нами, вочевидь, лежав колишній чоловік середнього віку з відтятим, тобто відсутнім основним доказом його мужності.
— Це українець, — спокійним, задумливим голосом мовив Петро.
— З чого ти взяв? — здивувався я.
— Ти ж сам занюхав! Він пахне цинамоном... А це запах українського духу.
— У мене теж такий запах, і в покійного Гершовича у розритій могилі був такий запах. Він що, теж українець?
— Ти не збагнув, — несподівано м’яко промовив Петро. — Це запах не нації, а духу! Далебі це означає, що дух якось і тебе діткнувся, і того єврея Гершовича. Дух вищий за націю! — і Петро поглянув у небо, яке вже смеркалося, ніби чекав, що звідти спуститься знамення на підтвердження його слів. — У кожній нації є дурні й мудрі, янголи й горлорізи, але дух огортає своїм крилом тільки найліпших, і він не зазирає у твій паспорт, не перевіряє національності, а вивіряє душу... Якщо в тебе чиста душа, то нехай ти родом узбек чи росіянин, але ж душею ти сутий українець!..
Я приголомшено слухав Петра й відчував присутність чогось потойбічного. Вже не тільки в мені відбувалося щось нове й незрозуміле, але й Петро здавався геть іншим і говорив якось незвично м’яко. А крім того, ввижалося, ніби поруч присутній іще хтось. Мій погляд упав на мумію. А раптом вона жива? Я торкнувся пальцями власного чола, перевіряючи, чи немає в мене гарячки. Проте лоб був у нормі.
Стемніле небо нагадало Петру про пізню годину, і він замовк.
— Час повертатись до жінок, — мовив він. — Як там тобі — руки не болять?
Я показав йому долоні.
— Ти диви, — здивувався він. — Загоїлися!...
Під час вечері, коли ми сиділи довкола багаття, точилася якась дивна розмова, яка одночасно стосувалась і високих матерій, і земних проблем. Більше за інших говорив Петро, і з того, як на нього дивилися Гуля і Галя, зрозуміло було, що й вони його таким бачили і чули вперше.
Ну, Гуля — не дивина, але його чорнява подружка! Трошки абстрагувавшись від загальної розмови і заглибившись у свої роздуми за піалою зеленого чаю, я намагався зв'язати свої дивні внутрішні відчуття зі змінами в поведінці й ледве не в переконаннях Петра. Щось на нас подіяло, але що? Сонячна радіація? Клімат? Випари від мумії? На внутрішні відчуття могли подіяти будь-які фізичні фактори з перерахованих або якісь інші, яких я не помітив. Але що подіяло на несподіване красномовство Петра? Адже довкола не було нічого галюциногенного, і «дитячого харчування» я йому зі своїх бляшанок не пропонував. Чому ж відбулося це виразне пом'якшення його світогляду?
А запах кориці? Бо ж він був реальний і дійсно йшов від мумії. Той самий запах, який передався мені від трупа Гершовича. Тільки зараз він, здається, полишив мене, наче його висушило сонцем і відігнало вбік сухим вітром пустелі.
Я понюхав свою руку, і в мене вихопилося важке зітхання — на мене всі озирнулися. Рука знову пахла корицею.
«Може, це просто запах, який нагадує корицю, але жодного стосунку до неї не має?» — вчепився я у здогад, який залишав бодай найменшу надію на майбутню відповідь.
46
Зранку, залишивши Гулю біля речей, ми вже втрьох працювали над розширенням розкопок навколо знайденої мумії. Я нікому не показав учорашніх знахідок — ні хрестика, ні ключика. Пригадуючи, як швидко згас у Петра інтерес до бронзового солдатського ґудзика, я подумав, що і до них в нього цікавості не виникне, тим більше що від них корицею не пахло, а отже, український дух їх і крилом не діткався.
Яма вже розширилася метрів до п’ятьох у діаметрі. Я руками розгрібав її внутрішній край, що осипався. Петро працював лопатою — я не зрозумів, чому він її забрав: чи то із жалощів до моїх несподівано зцілених долонь, чи то для того, щоб самому було зручніше працювати. У кожному разі мене влаштовував результат, а не його причини.
Я обережно осипав край ями, уважно вглядаючись у пісок. Поки нічого цікавого не траплялося, але неймовірної сили впевненість в успіхові примушувала мої губи тримати на обличчі застиглу, але при цьому живу й абсолютно щиру посмішку. Я кілька разів відривався від піску й ловив на собі погляд Петра. Він поглядав скоса, але я бачив, що його очі якимось невидимим психологічним магнітом притягувала саме моя усмішка. Якоїсь миті мені здалося, що він теж усміхнувся. З ним явно коїлося щось дивне.
Галя по-жіночому зосереджено займалася тим самим, що і я. Але вона глибше занурилася в пошуки невідомого. Для неї, як і для мене вчора, нічого, крім піску перед очима, не існувало. «Саме в такому стані здійснюєш найдивовижніші знахідки», — подумав я і далі осипав внутрішній край ями.
Знову мені вдарив у ніс запах кориці — міцний, стійкий, трошки вогкуватий дух. І дивно було, що сонце, яке вже давно піднялося, висушило повітря і поверхню піску, але забрати вогкість із запаху кориці не змогло.
Запах наче піднімався з дна цієї неглибокої ями, наче просочувався звідкись знизу, з-під суміші піску й каменів, що встелювала нерівне дно розкопу.
За якийсь час я знову потрапив під владу цього запаху, так само, як і першого разу, коли поєднання подиву й остраху примусило мене відмокати в гарячій ванні й терти себе щосили жорсткою мочалкою після ночі на Пущанському цвинтарі. А потім, коли збагнув, що боротися з цим запахом безглуздо, до мене несподівано прийшов спокій. Та й запах виявився досить благородним, незважаючи на могильне походження.
Могильне походження! Ось можливе пояснення цього явища. Адже і тут учора ми знайшли муміфікований труп! По суті ми, хоча самі цього не розуміли, розрили могилу. Розрили й не закопали. Ось він, точніше, вона — мумія. Лежить майже посередині розкопу. І від неї точиться цей запах, запах духу, про який так довго вчора торочив Петро.
Я майже доторкнувся носом до піску й принюхався. Той самий запах кориці... Гаразд, так і звихнутися можна!
Я глибоко вдихнув, перевів увагу на те, що можна побачити очима. Знову почав осипати ребром долоні пісок із внутрішньої стінки ямки. І раптом пролунав крик Галі. Я озирнувся. Петро вже сідав біля неї навпочіпки, а сама Галя тримала щось у руках, на здвоєних долонях.
Наблизившись, я теж присів поруч. Придивлявся до дивного чорного предмета, що викликав у мене певні невиразні асоціації, й намагався співвіднести ці асоціації зі словами. Шукав назву.
— Так то ж!.. — здивовано протягнув Петро, доторкаючись до предмета вказівним пальцем правої руки. — То ж...
Я вже й сам здогадався, що це, — то була окрема мумія відсутнього члена великої мумії.
— Теж цинамоном пахне! — майже прошепотіла Галя, все ще під владою першого подиву.
Вона тримала знахідку перед обличчям і, наче для ще більшої певності, й далі її нюхала.
— Віднеси туди! — показав Петро поглядом на мумію, яка лежала поза нашими спинами.
Галя повільно, наче знехотя, підвелася з колін, струсила з джинсів налиплий пісок і віднесла маленьку мумію до великої, поклала її поруч. Потім повернулася на своє місце й продовжила пошуки.
Петро викурив люльку й теж повернувся до лопати. А я, коли підходив до свого краю ями, окинув поглядом нерівну лінію близького обрію та ясно побачив, як грань між видимим і невидимим перетинає щось схоже на верблюда. Так, сумнівів не було, у межі нашого обрію увійшов верблюд, а поруч із ним виднілася маленька фігурка людини. Через плавкість гарячого пустельного повітря важко було визначити відстань, яка нас розділяла. Але вона зменшувалася. Я вже розрізняв, що верблюд був нав’ючений. Я озирнувся, щоб перевірити, чи помітив верблюда Петро. Але Петро длубався у піску. Міркуючи, гукнути його чи ні, я подивився у протилежний бік горизонту, за яким, звідси не видимий, ховався каспійський берег. У найвіддаленішій доступній для ока точці обрію праворуч від Петра теж щось рухалося — поступово я розрізнив удалині фігурку людини.
«Щось забагато для проклятого місця», — подумав я.
Але були ці мандрівники ще далеко, тому цілковитої певності щодо мети їхньої подорожі я не мав. Усе ж таки поруч місто, ось вони й ідуть або звідти, або туди...
Тож я вирішив не відривати Петра, промовчав і повернувся до свого робочого місця.
За годину я згадав про мандрівників, один із яких був із верблюдом. Звівся на ноги й роззирнувся. Я побачив їх обох. Людина з верблюдом наближалася, і залишалося їй до нас не більше півкілометра. Приблизно така ж відстань віддаляла нас і від самотнього перехожого, який ішов, очевидячки, з морського берега. Я придивився уважніше й помітив, що мандрівник несе рюкзак, а одягнутий у синій спортивний костюм. І тут, наче повітря на мить стало прозорішим, я упізнав цю людину. До нас наближався полковник Тараненко. Мовчати за таких обставин більш не мало сенсу.
— Полковник повертається! — сказав я, а коли Петро звівся на ноги, вказав йому і на людину з верблюдом. Верблюд Петра, як і мене, надто не зацікавив. А от наближення полковника Тараненка викликало в нього в голові прискорений рух думки.
— Казав я, що запетлювати його варт було, — прошепотів він і одразу ж, уже іншим, м'якшим голосом, сам собі заперечив: — Ні, позаяк він би помер без води...
Петро розвів руками і з жалем сіпнув головою. Потім повернувся до мене.
— То що робити? — запитав він. Я знизав плечима.
— Ну, не вибачатися ж нам за те, що ми його в космос послали! — додав я за хвилину.
47
Що ближче підходили до нас із двох боків двійко людей, одна з яких простувала у супроводі нав'юченого верблюда, напруга в мені зростала. Ми стояли нерухомо. Обличчя Петра виказувало зосереджену твердість, Галя мала розгублений вигляд. Вона немовби не знала, що робити з руками, — то піднімала їх до обличчя, то опускала й намагалася витерти об джинси.