Час уповільнився, наче небесний кіномеханік навмисно розтягував цей епізод.
Тепер мене вже хвилював і другий мандрівник, той, який ішов із верблюдом. Геометрично ми опинилися в самому центрі умовної прямої лінії, яку можна було провести між полковником і незнайомцем із верблюдом. Я раптом подумав, що все це — проста випадковість. Тобто наше перебування на шляху цих двох. І якщо ми відійдемо на якийсь час убік, то полковник із кочівником зустрінуться або, якщо зустрічатися вони не збиралися, то пройдуть один повз іншого й далі торуватимуть кожен свій шлях.
Але логіка наполегливо підказувала, що полковник іде саме до нас, бо саме нам він має що сказати. А ось наближення кочівника і справді випадкове, але наслідки цієї випадковості поки що не відомі. Я можу здогадатися, чого очікувати від полковника. Навіть коли маєш на оці абстрактного полковника — легко уявити собі його дії. А ось чого чекати від кочівника, і з чого я взяв, що він — кочівник? Тільки тому, що він іде з нав'юченим верблюдом?
А сонце вже поповзло вбік, залишило своє місце в зеніті, і якщо зовсім недавно я був людиною без тіні, сидів навпочіпки та осипав пісок із внутрішнього краю ями, то тепер я володів маленькою тінню, що притулилася біля моїх ніг. Час рухався в уповільненому темпі, але сонце не зраджувало своєму розпорядку, і я подумав, що єдиний годинник, який зараз показав би правильний час, — сонячний. І раптом відчув себе стрілкою сонячного годинника. Бути стрілкою — певно, найвище годинникове звання, адже стрілка сонячного годинника нерухома, і це навколо неї обертається час.
Ось уже можна розрізнити вираз обличчя полковника Тараненка. Він був кам'яний, як у пам'ятника роботи Кавалерідзе. Зуби зціплені, вилиці напружені. У самому русі полковника відчувалася погроза, а тут я ще й помітив у його руці пістолет.
— Петре, він озброєний! — неголосно промовив я.
Петро кивнув, не обертаючись.
Метрів за двадцять від нас полковник зупинився, скинув під ноги рюкзак, розвів плечі та зробив кілька кругових рухів зігнутими в ліктях руками — розім'яв затерплі суглоби.
— Ну шо! — гукнув він. — Думали, шо втекли?
Ми мовчали.
— Накачали мене чимось і гадали, шо все! Шо більше мене живим не побачите?! Га? Ану, руки вверх!
Він спрямував пістолет на мене, потім перевів погляд і цівку на Петра. Було видно, як тремтить його витягнута рука, як пістолет увесь час намагається «лягти» на бік і яких зусиль полковнику вартує його втримати.
Я підніс руки над головою, а Петро добродушно сплюнув собі під ноги, абсолютно без злості посміхнувся, дивлячись на полковника, і в цій посмішці, по краях якої висіли чорні пригладжені вуса, я побачив не тільки не властиву Петру добродушність, але й співчуття.
— Вітольде Юхимовичу! — голосно, щоб відстань, яка розділяла його й полковника, не змогла поглинути якусь промовлену літеру, говорив Петро. — Вам перепочити треба, а не страхати нас своїм ТТ! Хіба ж ми не люди? Хіба ж не порозуміємося?
Я бачив, як вирячилися здивовані очі полковника Тараненка, коли він почув із вуст Петра несподіваний текст. Я бачив, як він зробив два нетверді кроки вперед, як на обличчі його виникла розгубленість, така ж сама, яку нещодавно спостерігав на обличчі Галі.
Він знову зупинився, пильно позираючи на нас. Але, певно, щось заважало йому нас роздивитися. Може, втома. Вільною рукою він тер очі, а праву з пістолетом досі тримав напереваги, але цівка його ТТ дивилася вже кудись повз.
Петро дістав свою люльку. Розкурив її і демонстративно видихнув дим стовпчиком у небо.
Я опустив руки. Знову коїлося щось дивне. На моїх очах із полковника випаровувалися войовничість і рішучість, з якими він спрямував на нас свій пістолет.
Він облишив у спокої свої очі, потер пальцями лівої руки скроню, подивився на сонце. Знову спрямував збентежений погляд на нас. Потім якось дивно струснув головою, наче відганяючи сон, і опустив руку з пістолетом.
Зробив іще кілька кроків і зупинився метрів за п'ять від нас.
— Шось мені недобре, — вимовив він утомленим голосом і зітхнув. — Якби не ви, я б зараз у Одесі, в санаторії Чкалова отдихав... Мені давно вже треба отдихнути...
— Ну, то нехай вам жінки гербати запарять, — запропонував м'яким голосом Петро.
Вітольд Юхимович поглянув на нього з підозрою.
— Кофе мені ваші жінки вже раз зварили!.. — сказав він, але в його інтонації не було ані нотки образи чи злості.
— Слиштє, а? — несподівано врізався у спокій розмови незнайомий дзвінкий голос.
Я ошелешено озирнувся і побачив біля протилежного краю ями казаха з верблюдом. Казах був повністю джинсовий — і сорочка, і, відповідно, штани, і навіть ремінь із прикріпленою до нього торбинкою для грошей і документів — усе було синього потертого кольору. На верблюді поміж двох горбів примостився дивний баул із багатьма різнобарвними, нашитими згори кишеньками.
— Слиштє, а? Купить харчів не хочете? — правив своєї дзвінкий казах.
— Яких харчів? — через наші голови запитав казаха полковник.
— Кансєрви, шакалад, макарони іранські... — казах примружився, уважно розглядаючи полковника. — Патрони для ТТ тоже єсть, савсєм дьошева, дєшевлє курячих яєць...
— А чим платить? — серйозно запитав полковник.
— Чим хочеш. Долари, марки, франки, бартер... Патрони хочеш, да?
— Нє, — відповів полковник. — Які кансєрви є?
— Краби, сєльдь каспійська очєнь свєжая, креветка... все па два долара...
Знову в моїй уяві виникла лінія, прокреслена між казахом і полковником, і знову вона пролягала крізь нас. Мені закортіло відійти вбік. А полковник тим часом витягнув із кишені адидасівських штанів гаманця, вийняв зелену купюру і помахав нею у повітрі.
— Давай п'ять банок сєльді! — сказав він казаху.
— Пачему давай? — раптом образився казах. — Ти — пакупатєль, я — магазин. Ти сюди іди й пакупай! Магазин до пакупатєля ж не ходить!
— Полковнику, — я вирішив скористатися паузою, що виникла, — не беріть каспійський оселедець.
— Чому? — здивувався Тараненко.
— Там... усяке в бляшанці може виявитися...
— А-а-а... — із розумінням посміхнувся полковник. — Усяке, кажеш... Ясно, — і посварився на мене товстим вказівним пальцем, ніби я був неслухняним хлопчаком із дитячого садочка.
— Ти что, не вєріш, что я — магазин? — схвильовано й ображено заговорив казах. — На, дивись, у мене патент єсть, тавар єсть... Іди пакупай...
Полковник усміхнувся, хитнув головою, розсміявся, ще раз хитнув головою і пройшов прямісінько через яму, повз нас, до верблюда-магазина, стискуючи в одній руці пістолет, в другій — зелену купюру. Зупинився просто перед верблюдом.
— П'ять банок крабів, — сказав він твердо, простягаючи казаху зелену десятку.
Казах ударив п'яткою по передній нозі верблюда — по її внутрішньому боці коліна, — і той слухняно опустився на пісок, спочатку підігнувши передні ноги, а потім задні. Продавець відкрив одне з відділень великого баула, заліз досередини ледве не з головою. Витягнув консерви. Виклав їх на пісок у шерегу.
— На, щітай, — повернувся він до покупця. — Один, два, три, чотири, п'ять, — він наче пронумерував кожну консервну бляшанку, по черзі відмічаючи їх вказівним пальцем.
Потім дістав із кишені джинсової сорочки калькулятор. Щось пробелькотів собі під ніс по-казахському, здійснив розрахунки, тоді звів очі на полковника і промовив:
— Десять доларів.
Полковник посміхнувся.
— А я тобі скільки даю? — запитав він і підсунув купюру ледь не під ніс казаха.
— Десять, — кивнув казах, приймаючи банкноту. Тараненко склав бляшанки у стос і взяв у руки. Підійшов до мене. Поклав консерви на пісок і раптом подивився на свою правицю, в якій і дотепер тримав пістолет.
— Тьху, — промовив. — А я ж то думаю, шо це рука болить...
Він розстебнув «блискавку» на своїй адидасівській курточці й уклав пістолет у кобуру, що висіла ліворуч під пахвою. Зашпилив «блискавку» та звернувся до мене:
— Скажи, ти ж із Києва один поїхав! Звідки казашка взялась?
— У пустелі знайшов, — відповів я полковнику. — Заснув сам, прокинулися вдвох.
Полковник усміхнувся, потім обвів поглядом край розширеного розкопу, діаметр якого сягав уже метрів десятьох. Побачив мумію.
— А це шо? — запитав він.
— Мумія, — відповів я. — Стара. Від неї корицею пахне...
— Корицею? — Полковник зробив крок до мумії. — Корицею...
Він важко зітхнув.
Я поглянув на Петра, який стояв розслаблено, спостерігаючи за полковником. Праворуч від нього спиною до нас, не звертаючи анінайменшої уваги на все, що відбувалося, навпочіпки сиділа Галя і далі осипала край ями.
«Так, — подумав я. — Щось наш полковник вже ні на кого не наводить страху...»
А полковник тим часом присів перед мумією, роздивився її уважно, принюхався. Тоді помітив муміфікований член. Судячи з того, що жодних запитань не поставив, сам усе зрозумів або зробив висновки, які його цілком задовольнили.
— Тут наче все вокруг корицею пахне, — промовив він задумливо, зводячись на повен зріст. — Сильний запах... Дуже сильний...
Я принюхався. Чи то мій ніс уже так звик до цього запаху, що сприймав його за чисте повітря, чи то нюх полковника був гострішим за мій.
— Сильний... — повторив він задумливо, і я раптом збагнув, що має на увазі полковник Тараненко — те, що цей запах кориці володіє якоюсь таємничою силою, і саме ця сила змінила Петра, пом'якшила його характер, забрала його насторожену агресивність. Сила українського духу, що передавалася цим запахом, який раніше викликав у мене асоціації виключно кулінарного плану, — ось та сила, яку відчував на собі полковник.
— Петре, поглянь! — пролунав раптом голос Галі, негучний і здивований.
Петро присів поруч із нею навпочіпки, й вони обоє щось розглядали. До них підійшов полковник, зупинився. Я теж поквапився до місця чергової знахідки.
Галя тримала в руці годинник зі шкіряним ремінцем. Петро взяв у неї річ, очистив від налиплого піску, придивився до циферблата.
— «По-бє-да», — прочитав він на циферблаті, потім покрутив у руках, розглядаючи. Його обличчя відбивало повне нерозуміння.
— Петре, там щось на задній стінці, — сказав я, коли помітив вигравіюваний надпис.
Він підніс годинник до очей, примружився — сталева стінка блиснула на сонці.
— «Майору Науменку Віталію Івановичу від товаришів по службі. Київ. 1968 рік», — прочитав він.
Я озирнувся на мумію. У мене виникла підозра, що між годинником і мумією існує зв'язок. Чи ж це не сам майор Науменко? Хоча хто він такий і що тут робив?..
Полковник мовчки взяв годинник із рук Петра й несподівано різко відійшов убік. Відвернувся. Завмер, стоячи спиною до нас. Мені здалося, що плечі його здригнулися.
Петро теж подивився на спину полковника. Ми перезирнулися. А Галя так і лишилася біля краю розкопа. Її, схоже, не цікавили справи чоловіків.
Я почув звук «блискавки», яку розщібали, побачив піднятий лікоть правої руки полковника. Напружене очікування скувало мене — я усвідомив, що полковник дістає з кобури пістолет. Якщо він зараз різко розвернеться і почне стріляти — нам гаплик. Професійний військовий із такої відстані всіх трьох покладе за лічені секунди.
«Добре, що Гулі тут нема», — встиг подумати я, і тишу рознесло на шматки лункими пострілами.
Я здригнувся, проте лишився стояти. А полковник, піднявши правицю з пістолетом і спрямувавши цівку в небо, зробив іще кілька вистрілів. Потім опустив руку і схилив голову — мені добре було видно його міцну потилицю.
Тиша дочекалася, поки відлуння пострілів затихло, і знову посіла своє місце. Ми стояли нерухомо.
Полковник Тараненко повільно повернувся. У його очах стояли сльози, але гладенько поголені щоки були сухими. Він подивився крізь нас, наче нас поруч не було. Підійшов до мумії, постояв над нею мовчки. Став навколішки.
Мені здавалося, цю траурну тишу ніколи ніщо не порушить. Вона неначе оскляніла, ця тиша. І одночасно зростала напруга. Тиша зависла над нами дамокловим мечем, який здіймався дедалі вище, і при цьому збільшувався в розмірах. Що буде, коли він обрушиться? Чим вибухне ця тиша?
Мої нерви, напружені до межі пострілами полковника, ніяк не могли заспокоїтися. І раптом пролунав дзвінкий голос казаха.
— Патрони пакупай! Бо ж кінчилися?
Полковник повернувся до людини-магазина.
Подивився на нього примружено і сумно.
— Скільки хочеш за свої патрони? — запитав він неголосно.
— Три на долар... ай, — казах махнув рукою, — тєбє чотири на долар дам!
Полковник витягнув із кишені спортивних штанів гаманець, вийняв із нього ще один зелений червонець і з купюрою в руках підійшов до людини-магазина. А той уже порпався в баулі, шукаючи потрібний товар.
Дивний деркотливий звук різнув ослаблену тишу. Трель із переливами зависла в повітрі, затихла і знову повторилася. Казах поспіхом витягнув руки з баула, поліз у потайну кишеню і витягнув звідти трубку мобільного телефону.
— Да, да, — сказав він по-російському й одразу перейшов на казахську мову.
Говорив спочатку спокійно, потім нервово й уривчасто. Обличчя його спохмурніло. Нарешті він заховав телефон у відповідну кишеню баула. Задумливо пожував губами, потім повернувся до продажу патронів. Дістав картонну коробочку.
— Слиш, тут п’ятдесят, бери уже все! — сказав він покупцеві.
— Гаразд, а подзвонити даси? Я заплачу.
— Куди пазваніть хочеш?
— У Київ, я швидко...
— Тоді двадцять доларів.
Полковник погодився і, коли отримав телефонну трубку, відійшов метрів на двадцять.
Казах провів його поглядом, потім повернулися на його обличчя сумні думки, певно, пов’язані з телефонною розмовою. Він із жалем похитав головою.
— Щось негаразд? — запитав я. Хотілося бути з ним привітнішим.
— Ай-яй, — казах-магазин кивнув. — Сьогодні в Красноводську скачки на верблюдах... Мій верблюд програв, а я сам ставки брав, панімаєш... Платить доведеться...
Петро здивовано гмикнув, коли почув, у чому справа.
— Ходім, пообідаємо вкупі, — запропонував він казаху. Той подивився на Петра зі здивованою вдячністю.
— Галю, — Петро повернувся до своєї подруги. — Іди до Гулі та зладнайте щось на обід! Скажи, що до нас гості!
Я провів Галю поглядом і намагався розчути бодай щось із телефонної розмови полковника. Але говорив він тихо і дуже зосереджено. Тільки губи ворушилися на його нерухомому обличчі.
48
Незабаром ми подалися слідом за Галею. Тільки казах вирішив трошки затриматися — сказав, що йому треба зробити переоблік товару і записати все в товарну книгу.
На обід нас чекав сюрприз — рисова каша. Ми вмостилися біля багаття якомога ширше, щоб і полковнику Тараненку вистачило місця, і казаху, коли прийде. Гуля зовсім не здивувалася, коли побачила полковника. Мені навіть здалося, що коли вона насипала рис ложкою в піали, то дала йому більше, ніж іншим.
Коли вигляд рису перетворився на смак і я перекочував приємно-гарячі розсипчасті рисинки на язиці, Петро обережно запитав Вітольда Юхимовича про майора Науменка.
Полковник затримав біля рота ложку, наповнену рисом, потім поклав її в піалу, затиснуту межи ніг. Зітхнув. Озирнувся по боках.
— Я його чудово знав, — неголосно вимовив він нарешті й сам до себе кивнув. — Гарна була людина. Він займався секретними дослідженнями у галузі матеріальних проявів національного духу. У кожній республіці тоді в КҐБ створили такі відділи. Москва виділила чимало коштів на ці дослідження. Більше за інших перепало нам, прибалтам і таджикам. Менше білорусам — там начебто не було чого досліджувати... Я тоді тільки звання лейтенанта отримав і був скерований у його відділ...
Усі, навіть Галя з Гулею, уважно слухали полковника й зовсім забули про рис. І полковник, коли помітив це, на мить замовк.
— Ви їжте, бо захолоне, — сказав він м’яко. Тоді прослідкував за тим, щоб ми знову взялися до рису, який і справді вистигав, та повів далі: — Відділ проіснував недовго... Може, рік-півтора. Було дуже цікаво: ми вивчали затаєний український фольклор, міфологію, старі видання й рукописи. Навіть архівні матеріали царської охранки — виявилося, що й тоді це питання цікавило таємну поліцію. Викликали з таборів націоналістів і вели з ними бесіди... Стежили і за гуртами безпечних націоналістів, і за гуртом Гершовича, — полковник на згадку цього прізвища подивився на мене. — Вже тоді ми вийшли на кілька так званих священних місць в Україні. Зазвичай таке місце розташовувалося біля самотнього старого дерева — липи, верби чи дуба. А на півдні, в Херсонській області, в Миколаївській, — біля скитських курганів. Ми визначили закономірність: у селах, які розташовані поблизу таких місць, злочинність була в декілька разів меншою, ніж загалом по Україні. Середній рівень розумового розвитку був вищий. Багато інших показників теж підкреслювали відмінність мешканців таких сіл від решти... Звісно, всі дослідження здійснювалися під грифом «таємно». Усі записи й обґрунтування у нас одразу забирали і спрямовували в Москву. Я у той час іще не усвідомлював важливості цих досліджень. Пам’ятаю тільки, що майор Науменко щось дізнався про матеріальні прояви українського національного духу в Казахстані. Він зробив запит у Казахське КҐБ і спочатку навіть отримав підтвердження. Казахи ладні були співпрацювати. Але несподівано з Москви прийшов наказ розформувати відділ, а всіх його співробітників перевести в різні міста, щоб не дати можливості продовжувати роботу в команді з власної ініціативи. У мене на той час ініціативи не було — я був старанним молодим офіцером, який мріяв про кар’єру в держбезпеці. Але попри це майор Науменко не міг не викликати в мене захоплення і поваги. Людина блискучого розуму, кришталевої чесності... Після закриття відділу його викликала Москва в центральний апарат КҐБ, та коли до його будинку під’їхала службова машина, в якій він і повинен був їхати на вокзал, з’ясувалося, що він зник. Налякана дружина показала шоферу записку, де він писав, що збирається у відрядження на два тижні... Ви не можете собі уявити, що діялося на Володимирській! Керівництво добу не могло вирішити, що саме повідомляти в Москву. Обласні відділи буквально прочісували ліси, села, всі місця, де він бував у зв’язку з дослідженнями. Перевіряли всіх його знайомих і родичів, але його ніде не було. Зрештою начальство постало перед вибором: або оголосити, що він зрадник, який утік за кордон, або повідомити у Москву, що він серйозно захворів і раніше, ніж за два тижні, не приїде. Але у будь-якому разі було зрозуміло — без неприємностей не минеться.