Я раптом зловив себе на думці, що полковник напрочуд чітко і грамотно розповідає про події минулого. Це якось не ліпилося до його нещодавнього «шокання» і недорікуватості.
Моя піала вже була порожня. Хотілося чаю, але ще більше кортіло дізнатися, що ж трапилося далі з майором Науменком.
До вух долинуло форкання верблюда, і я озирнувся. Голова корабля пустелі вже здіймалася над близьким обрієм — адже Новопетрівське укріплення було розташоване на узвишші. Незабаром стало видно і голову людини-магазина.
Коли полковник помітив наближення казаха і верблюда, то замовк. Обіцяв закінчити оповідь згодом і взявся до свого рису.
А казах зупинив верблюда за три метри від нас. Примусив його лягти на пісок, витягнув щось із баула і приєднався до нашого кола. Простягнув Гулі свою миску, дві банки крабів і консервний ніж. Гуля мовчки прийняла його внесок, відкупорила бляшанки і поклала кожному крабового м’яса. І казаху насипала в миску рису та крабів. Потім вона помила казанок і повісила його знову на гачок триноги, наповнивши водою для чаю.
— А як тебе звати? — несподівано по-російському запитав Петро казаха.
— Мурат.
— Далеко живеш?
— Далеко, в Красноводську...
— А жінка, діти є?
— Єсть. Жінка єсть. Три сини...
Я слухав цю розмову з інтересом, але доволі неуважно. Вражений раптовим переходом Петра на російську мову, я дослухався до його мови, намагаючись уловити акцент. Але він розмовляв без акценту.
Хамелеончик Петрович, який заліз до мене на ногу, відвернув мою увагу від розмови. Я наче провалився у власні думки й переживання. Коли обвів поглядом тих, хто зібрався навколо багаття, побачив, що всі, крім Петра і Мурата, заглибились у роздуми. Полковник нерухомо дивився у пісок перед собою — він, напевно, згадував зараз те, що було двадцять років тому, і був сумовито-задумливий.
«Цікаво, — подумав я. — А є жінка, діти у нього?»
Я придивився до нього уважніше. Опустив очі на його руки, на товсті пальці, зціплені в замок. Він сидів по-турецькому, впершись ліктями в стегна.
На одному пальці я помітив обручку, на другому — срібний перстень.
«Жонатий», — вирішив я.
Вода в казанку закипала. Гуля, присунувшись до триноги, сиділа напоготові. Зараз вона запарить для нас чаю. Що буде потім?
— Канєчна, тяжело, — відповідав Мурат на чергове питання Петра. — Податкова у нас — басмачі! Якщо тримати кіоск — спокою не дадуть. Адно спасєніє — верблюд. Абслуживаніє качевніков... У мене в патенті як написано — падвіжная тарговая точка...
— Завваж, як людині тяжко тут! — повернувся до мене Петро, бо помітив, що я прислухаюся до оповіді казаха. Те, що до мене він говорив українською, мене не здивувало. Він знав, що я розумію українську. Гуля вже наливала чай у піали.
— Падажді! — зупинив її раптом Мурат. — Я зараз!
Він збігав до верблюда і повернувся з коробкою цукерок. Зняв із неї целофан і простягнув кожному по черзі.
Я теж узяв одну — шоколад танув, і я кинув цілу цукерку до рота. Запив ковтком зеленого чаю. Відчуття виникло незвичне, але приємне. Мені й раніше подобалися контрастні поєднання солодкого і солоного:
солодкий чай і бутерброд із оселедцем. Зараз усе було навпаки: чай солоний, а цукерка солодка.
— Чай китайський? — запитав у Гулі Марат. Вона кивнула.
— Падажді! — сказав він, зводячись на ноги.
Знову збігав до верблюда. Повернувся з великою розмальованою жерстянкою чаю.
— От, падарок! — простягнув він жерстянку Гулі. — В'єтнамський зелений! Савсєм бархатний! Як шовк п'єш!
Хамелеончик зліз із моєї ноги і повільно побрів по піску, окреслюючи охайну круглу лінію довкола багаття, наче дотримуючись безпечної відстані. Він дістався до Галі й почав залазити їй на ногу. Нарешті, влаштувавшись на нозі й посинівши під колір її джинсів, він завмер. Тільки зіниця його випуклого ока поверталася, час від часу завмираючи. Але зрозуміти, на кому він зупиняв свій нерухомий погляд, було складно.
Казах відсьорбнув чаю з піали, потім наче згадав про щось і знову схопився на ноги. Знову почимчикував до верблюда. Повернувшись, простягнув Петру гарно запаковану китайську шовкову краватку.
— Вазьмі, на пам’ять! — сказав він, усміхаючись. Здивований його щедрістю, я раптом звернув увагу на полковника, який так само пильно стежив за казахом. Ув очах полковника прочитувалася тривога.
— Мурате, — сказав він неголосно. — Тобі небезпечно тут довго залишатися...
Мурат подивився на полковника, усміхнувся, підхопився на ноги та знову подався до верблюда. Повернувся з коробкою патронів.
— Вазьмі! Я бачу — ти хароший чєловєк!
Полковник дістав із кишені гаманець, простягнув Мурату десять доларів.
— Ти что, я тебе обідєл? — злякано запитав казах.
— Це погане місце для тебе, — сказав Тараненко. — Зрозумій! Ти зараз увесь товар подаруєш, а чим дітей і дружину годуватимеш? Га?
Казах замислився. Обличчя його поступово бліднуло. Він наче щось почав розуміти.
— Спасіба, — сказав він тремтячим голосом. — Все рівно вазьмі, — він простягав коробку патронів полковнику. — Бальшоє спасіба! Я бачу, щось не так... Говорили мені — не ходи сюди, тут проклята земля... без усього можна лишитися... Спасіба!
Полковник примусив казаха взяти десять доларів і тільки потому прийняв із його рук картонну коробочку з патронами.
— Ти краще іди звідси, — повторив Вітольд Юхимович. — Зажди хвилинку! — Він дістав іще одну купюру. — Продай два «Снікерси».
— Пачєму «прадай»? — ображено запитав казах. На його обличчі відбулася зміна виразу, він наче страждав від фізичного болю, губи його напружилися, розтягнулися, він знову звів їх докупи.
— Продай! — повторив полковник.
Мурат слухняно кивнув і приніс два «Снікерси». Взяв у полковника купюру.
— Решти не треба, — сказав Вітольд Юхимович. — А «Снікерси» Галі віддай!
Хвилин через п’ять, кивнувши замість слів прощання, Мурат утік від нашого вогнища, потягнув за повіддя верблюда, який упирався і не бажав рухатися швидко.
Ми проводжали його поглядами, доки вони обидва не зникли за піщаним гребенем.
— Ось, — зітхнув полковник. — Це саме те, що вивчав майор Науменко. Матеріальний прояв національного духу. Українського національного духу... Слабкий казах...
— Але ж звідки воно тут? — несподівано запитав Петро.
— Звідки? — повторив полковник. — Звідки?.. Це, в принципі, зрозуміло. Хоча ще й не доведено. Проба піску в цьому місці показує високий вміст кристалізованої сперми. Запліднений пісок, так би мовити. Двадцять п’ять років солдатської служби в царській армії... без жінок, без радості... це непросто... Незліченна кількість людської енергії, що пішла в пісок... Ви розумієте? — полковник обвів нас запитальним поглядом.
— Але ж тут були солдати не тільки з України?
— Тут були різні, але національний дух перемагав не кількістю, а інтенсивністю, як радіація. Я гадаю, що Тарас Григорович передав цьому місцю свою духовну силу. Якщо говорити про неї окремо від людини, якій вона належить, вона й називається національним духом. Вона і є нібито корицею повітря. Тим, чим хочеться дихати...
— Але що все ж таки сталося з майором Науменком? — запитав я.
— Боюся, що мумія — це все, що лишилося від майора. Залишивши записку дружині, він подався сюди, їхав таємно, щоб перевірити свої висновки. Але вже тоді це місце ретельно оберігалося, тим більше що майор був не першим, хто хотів розкрити цю таємницю. Він дістався сюди не звичним шляхом, де його могли б вистежити, а через Астрахань. Але тут його вже чекали. Боюся, що по катуваннях його просто вбили...
— А звідки ви знаєте про катування?
— Його відтятий член мені багато про що говорить, — полковник зітхнув. — У майора Науменка за рік до цього померла від дифтерії дитина. Він дуже переживав. Казав, що життя без дітей не має сенсу. Вони з дружиною мріяли, щоб у них була ще одна дитина. Видно, ті, хто його тут підстерігав, знали, чим можна його шантажувати...
— Стривайте, шановний, — Петро подивився просто в очі полковнику. — То ж чому тоді всі люди не переходять тут на українську мову? Національний дух — це ж найперш національна мова!
— Ні, — відповів полковник. — Національний дух вищий за національну мову. Він змінює ставлення людини до того, що її оточує, до всього довкола і до себе самої. Дух діє на людину будь-якої національності, пробуджує в ній тільки хороше. А мова — це тільки зовнішня ознака національності. Нею може однаково добре розмовляти і президент, і маніяк-убивця. Якщо мову возвести до найважливішої якості національного духу, вона стане знаряддям сегрегації, сучасної інквізиції. Виходить, що ґвалтівник, який розмовляє українською, виявиться кращим від ґвалтівника, який розмовляє російською. Розумієш?
Петро слухав уважно. Тільки ледве помітно він кивнув на «розумієш?» полковника.
— Національний дух учить любити представників усіх націй, а не лише своєї, — додав Вітольд Юхимович і очікувально втупив погляд у Петра, який сидів нерухомо й задумливо.
— Це мені ще треба осмислити, — неголосно промовив Петро, потер пальцями праву скроню і заходився набивати тютюном свою люльку.
— Ти ще матимеш час усе це осмислити, — по-батьківському згорда промовив полковник Тараненко і перевів погляд на мене. — Нам усім іще належить багато чого осмислити...
— А як ми вчинимо з майором Науменком? — запитав я.
— Якнайкраще... Треба поховати з почестями...
Звук роздертого паперу відірвав мене від думок про майора Науменка. Краєм ока я побачив, як Галя розірвала упаковку на одному «Снікерсі», потім розламала його навпіл і половинку простягнула Гулі.
49
Вечір настав непомітно. До місця розкопок ми не поверталися, та й узагалі по обіді не розмовляли, наче будь-який сенс нашої спільної справи зник. Кожен був сам по собі. Петро час від часу підгодовував багаття убогим пустельним хмизом, хоча тринога стояла з голим гачком — порожній казанок лежав поруч на піску. Спочатку я хотів зробити Петру зауваження, адже пустеля навчила мене економити все — і воду, і хмиз. Але очі Петра були настільки задумливі та сумні, що я не зважився його турбувати. Наді мною теж висіла похмура хмара почуттів та думок — і оповідь полковника про трагічну долю майора Науменка, і моє майбутнє, яке ще далі заглибилося в туман, — все породжувало тривогу. Я раптом відчув заздрість до всіх людей, що живуть одноманітно: буденність їхнього життя, яке складається з робочої п'ятиденки, батьківських зборів і раз на тиждень звареного борщу, була немовби гарантією стабільного і такого ж одноманітного майбутнього та спокійного життя. Але геть! До чого вона мені, ця одноманітність! Я припинив скиглити. Я ніколи не прагнув до спокою і щоразу отримував винагороду за його відсутність. Спокій породжує тільки тишу й самотність.
Я задумався про Гулю. Хоча я і був подарований їй батьком, вона стала найдорожчою нагородою за моє небажання спокійного життя.
Я озирнувся, відшукуючи її поглядом. Вона перекладала щось у своєму подвійному баулі, сидячи на піску до мене спиною. Її смарагдова сукня-сорочка у вечірньому прогрітому повітрі відливала перламутром.
«Моє майбутнє тепер із нею, і воно вже не моє, воно — наше, — подумав я, не відводячи погляду від її спини. — Ми тепер завжди будемо разом, і те, що ми настільки різні, вбереже нас від одноманітного спокою сімейного життя. Де ми житимемо? Звісно, в Києві... Там, де є житло...»
Думки про Київ повернули стан тривоги. Мені хотілося якомога швидше дістатися туди, додому, але водночас виник і страх, страх радше за Гулю, ніж за себе. Я теж був беззахисний, але моя безпека хвилювала мене значно менше. Я збирався повернутися до Києва з дивно коханою жінкою. Я ще не до кінця усвідомлював, як я кохаю її. Я тільки знав, що вона — найдорожче, що є в мене. Для безтурботного життя будь-коли потрібна тільки одна умова — бути нікому не потрібним, тобто — висловлюючись сучасною мовою — не висуватися. На жаль, із самого початку я висунувся і, здається, занадто сильно. Якби так далеко висунулося з гнізда якесь пташеня — воно давно б уже впало і його би з'їла кішка.
«Може, не Київ? Може, Астрахань чи будь-яке інше місто, де можна спочатку влаштуватися вдвох без нічого, в якомусь гуртожитку, а далі вже оправляти своє життя в гідну рамку? Ні, — розумів я. — Усе це — лиш фантазії. Я не можу не повернутися додому. І не варто самого себе лякати раніше, ніж треба, — може, ті, кому я споганив торгівлю „дитячим харчуванням“, уже лежать під землею на санітарній глибині в півтора метри? Може, і ті, хто вклав їх туди, теж лежать поруч і тільки датами смерті на мармурі пам'ятників відрізняються від перших?»
Життя завжди цікавіше, ніж смерть.
Я роззирнувся. Галя сиділа на своїй підстилці та щось вишивала. У сутінковому повітрі я помітив тільки клубок червоних ниток у неї на колінах. Дивна ідилія, що виникла цього дня по обіді, і насторожувала, і зворушувала мене одночасно. А де полковник? Я ще раз роззирнувся навсібіч. Його ніде не було. Може, він спустився до мумії?
Мене вела цікавість, і я вийшов на край піщаного пагорба та кинув погляд униз. Сонце вже не потрапляло своїми ослабленими променями на місце наших пошуків. Я розрізнив унизу чорну мумію, але полковника Тараненка видно не було. Спантеличений, але не більше, я повернувся до багаття. Присів поруч із Петром. Прислухався до тріску вогню.
— Петю, — промовив я хвилин за п'ять. — Я хочу поговорити з тобою...
Петро звів на мене запитальний погляд. Його обличчя було освітлене зблисками вогню, який підкреслював його опущені до підборіддя чорні вуса.
— Ти знаєш, — почав говорити я, — мені здається, що ми з Гулею тут зайві... Це більше ваша справа, твоя, Галі й полковника... Я відчуваю, що... як би висловитися? Я — росіянин, Гуля — казашка. Я тільки зараз почав усвідомлювати, що для вас — це доторк до святого...
Я говорив абсолютно щиро; щирість заважала мені чіткіше висловлювати свої думки, але Петро несподівано підняв до обличчя руку, наче намагаючись зупинити мене. Я замовк.
— Ти не правий, — сказав він по-російському. — Ти абсолютно не правий. Ми не нацисти, і не треба нас боятися. Ми не заявляли, що «Україна тільки для українців». Якщо ти любиш Київ, ти повинен полюбити і Україну. І зовсім не обов'язково для цього надягати сорочку-вишиванку та вішати над дверима рушник... Ми всі разом: українці, євреї, росіяни, казахи, — побудуємо європейську державу...
Я остовпіло слухав Петра. У голові не вкладалося, що це говорить член УНА-УНСО. Щось тут було не так. Мало того, що він почав розмовляти зі мною по-російському, він ще й висловлював думки, співзвучні радше декларації прав людини ООН, ніж згаданій організації, про мету й завдання якої я читав у газетах дещо зовсім протилежне.
— Ти зобов'язаний залишитися з нами до кінця, — вів далі він. — У нас іще багато роботи. Ввечері повернеться Вітольд Юхимович, і тоді ми тобі все розкажемо...
— Повернеться? — здивувався я.
— Так, він пішов до міста. Повернеться з новинами. Потерпи ще годинки зо дві...
У мене відібрало мову. Виявляється, доки я спокійно поділяв наш «дружний колектив» на три зацікавлені сторони: нас із Гулею, СБУ та УНА-УНСО, дві останні знайшли спільну тему й стали однією зацікавленою стороною. І тепер, схоже, вони збиралися запросити нас із Гулею долучитися до їхніх лав.
— Піду, доки зовсім не стемніло, позбираю хмизу для чаю, — сказав, зводячись на ноги, Петро.
Його кроки прошипіли по піску за моєю спиною.
Я залишився сидіти біля багаття, що затухало. Я передчував полегкість душі. Пояснення для всього, що відбувалося, було десь поряд. Я передчував його. Звісно, воно було зовсім поруч, унизу за близькою лінією піщаного обрію. Це пісок, збагнув я. Це запах кориці, це український національний дух, який просочив собою околиці Новопетрівського укріплення. Це, певно, саме та річ, яку закопав у пісок Тарас Григорович «за три сажні від старої криниці». Це дещо невидиме, розчинене в повітрі, наснажене неймовірною силою, що здатна поліпшувати людей, їхні думки і переконання. Містика? Біоенергія? Аура? Радіація? А що повідомить увечері полковник Тараненко, коли повернеться з міста? Щось же таки повідомить! Принаймні, можливо, розповість, що він там робив?