Я кивнув. Галя і Гуля саме починали варити обід, тому, судячи з усього, чекати на повернення полковника залишалося недовго. Цікавість і відчуття голоду примусили мене постояти якийсь час поруч із багаттям і нашими куховарками. Приємний солонуватий запах лоскотав ніздрі. Я придивився — Галя розкачала тонкий шар тіста і різала його на ромбики, а Гуля на цій-таки дошці з іншого боку нарізала смужками сухе м’ясо. Поруч у піалі лежала гірка порізаної кільцями фіолетової цибулі. Схоже, обід заплановано святковий. Я ковтнув слину.
— Що це в нас сьогодні? — запитав я.
— Аман залишив трошки баранини, будемо казахський суп їсти, — відповіла Гуля, не повертаючись.
За моєю спиною пролунав кашель. Прокинувся Петро. Звівся на ліктях, покрутив головою по боках. Потім знову ліг на спину й утупився напівсонними очима в білясте, засвічене яскравим полуденним сонцем небо.
Полковник справді повернувся на обід. Він наче носом занюхав, чим загрожує можливе запізнення. У казанку доварювався масний суп із баранини, і аромат його створював навколо багаття атмосферу очікування. Учорашні поминальні сто грамів усе ще вимагали закуски.
По обіді полковник відкликав мене і Петра вбік.
— Вам треба до вечора відіспатися, — сказав він добрим батьківським тоном. — Уночі буде багато роботи.
Ми слухняно подалися до своїх підстилок. Після ситного і смачного обіду дрімота затуманила мою свідомість, щойно я вмостився на спину, затуливши обличчя повстяною казахською шапкою — подарунком батька Гулі.
Прокинувся від ревіння моторів. Підняв голову. Шум долинав із-за близького піщаного обрію, за яким починався спуск до нашого розкопу. Я вийшов на край узвишшя і побачив унизу екскаватор і два великі самоскиди. Один із «КрАЗів» стояв трошки віддалік від ями. Його водій-казах сидів на сходинці кабіни й курив. Другий «КрАЗ» стояв під завантаженням. Водій був у респіраторі. Екскаватор черпав пісок із нашої ями і насипав його в уже напівзаповнений кузов самоскида. Я придивився й помітив, що і казах у екскаваторі дихав через респіратор. Трошки віддалік стояв і спостерігав за завантаженням полковник Тараненко.
Я повільно спустився до ями. Підійшов до полковника.
— Справа просувається, — сказав він мені. — Вам уже час збирати речі.
— Що? — перепитав я. — Ми їдемо?
Полковник кивнув.
— За годину приїде Аман. Будемо супроводжувати вантаж. Дорога далека, до Красноводська понад шістсот кілометрів.
Я зітхнув. Пустеля відучила мене від наглих рухів, і тому думка про те, що треба швидко збирати речі, викликала в мені виразне неприйняття.
Я піднімався нагору до нашої стоянки у досить роздратованому гуморі. Намагався робити широкі кроки, але пісок наче сміявся з мене, осипаючись під ногами й уповільнюючи рух. Зрештою пісок переміг — я піднявся наверх заспокоєний, трошки втомлений.
Сказав Гулі, що треба збиратися, і вона слухняно попрямувала до наших речей. Склала смугасту підстилку, заховала її в подвійний баул. Підійшла до вогнища за триногою, казанком та іншим кухонним приладдям.
Я роззирнувся навсібіч. Механічний звук екскаватора суперечив мертвій красі цих руїн. Я спробував порахувати, скільки днів провели ми тут, але шум заважав мені. «Гаразд, — подумав я, — попереду шістсот кілометрів дороги — буде час і дні порахувати, і про багато іншого поміркувати...»
53
Виїхали ми під вечір. Попереду рухалися два «КрАЗи» з піском. У першому поруч із водієм їхав уже знайомий нам казах Юра, в другому — Вітольд Юхимович. Ми учотирьох їхали позаду в «лендровері» Амана. Аман врубав усі фари, й обидва самоскиди, які їхали попереду нас, здавалися якимись нереальними, наче ми дивилися кінофільм. Дорога петляла, і час до часу передній самоскид на мить вискакував зі світлового коридору. Але дуже швидко ми знову вишиковувалися в більш-менш рівну колону та їхали далі, повільно підіймаючись у гори Каратау. Горами ці пагорби, звісно ж, називалися умовно. У порівнянні з Кавказом їх можна було б назвати рівниною. Але все одно під місячним світлом, яке надавало їм нереального блакитнуватого забарвлення радше місячного, ніж земного пейзажу, вони здавалися неймовірно красивими.
Інколи нас підкидало, і я з побоюванням повертався до заднього віконця джипу, перевіряючи, щоб не повилітали з багажника наші речі. Але щільно покладені упритул одне до одного рюкзаки, сумки й баули, здавалося, менше реагували на нерівності дороги, ніж ми.
Небо загорялося все більшою кількістю зірок, але побачити їх можна було тільки через заднє віконечко «лендровера» — яскраве світло двох рядів фар робив усе попереду, крім шматка дороги і двох самоскидів, невидимим.
У порт Красноводська ми приїхали близько першої дня. Біля паромної пристані стояло десятка два машин, переважно легкових. Пором «Нафтовик» із бортами, вкритими іржею, не викликав особливої довіри. Навіть іржа на його бортах була двох кольорів: нижні півтора метри відливали брудною зеленувато-коричневою барвою, а вище ватерлінії, яка піднялася над водою, царювала вже класична коричнева іржа. Від Амана я вже знав, що на лінії Красноводськ-Баку курсують лише два пороми: «Нафтовик» і «Дружба», тому шанси, що цей пором піде на дно саме з нами, були мінімальні.
Самоскиди стояли в черзі на завантаження, але в'їзд на пором був поки що перекритий пофарбованим червоною фарбою ланцюгом.
Пором був схожий на звичайний сухогруз. Він був у кілька разів менший за рибзавод, на якому я плив від Астрахані до затоки Комсомолець. Тільки ніс, який опускався і ставав на час завантаження-розвантаження мостом для автотранспорту, дозволяв цьому судну називатися поромом.
Поки я роздивлявся, вивчаючи напівзанедбаний порт із доковими кранами, що завмерли в довільних позах, з іржавими конструкціями, які стирчали на кожному кроці з червонуватої, начебто так само вкритої іржею землі, до «лендровера» підійшов полковник Тараненко.
На його прохання ми з Петром відійшли від автомобіля.
— Пором відчалить за дві години, — повідомив полковник. — Слухайте мене уважно. Ви тепер — представники фірми «Каракум ЛТД». Ось документи на пісок, — він передав мені цупкий великий конверт. — Там-таки знайдете гроші. Я дожену вас у дорозі, в мене ще тут є справи. Ви з водіями вивантажуєтеся в Баку, вони самі перевантажать пісок і покажуть вам, з якої гілки в порту ви маєте прямувати далі. На азербайджансько-дагестанському кордоні з вас знімуть п’ятсот доларів за транзит, потім, напевно, будуть іще проблеми. У конверті три тисячі, до Ростова-на-Дону мусить вистачити. Якщо не вистачить — у вас є зброя. Але будьте з нею обережними, — полковник зробив невелику паузу, даючи нам із Петром можливість усвідомити почуте. Потім вів далі: — У Ростові доведеться кілька днів постояти. Моя вам порада — жінок відправте туди окремо на пасажирському поїзді. Із Баку це робити сенсу нема, надто небезпечно. Ну що ж, успіху вам і до зустрічі! Ні пуху, ні пера!
Полковник потиснув нам руки і відійшов до Амана, який курив біля «лендровера».
Ми з Петром стояли геть ошелешені. Я тримав у руках великий конверт. У вухах досі звучав голос полковника. Я вже не думав про старезний на вигляд пором, на якому мусив перепливти Каспій. Подальша дорога викликала в мене значно серйозніші побоювання. Не лише за себе, але й за Гулю. Передусім за Гулю. Було би дурницею розраховувати, що можна проїхати через Кавказ, особливо у наш час, коли і в Дагестані, і в Чечні ще стріляють.
Я подивився на Петра. Судячи з його похмурого вигляду, він теж не відчував особливої радості від майбутньої дороги.
— Ну, що робитимемо? — запитав я.
— А що робити? — голосом фаталіста відповів він. — Слід усе довести до кінця.
Він дістав свою люльку. Закурив.
Я кивнув, а сам подумав: «Якби ти був палестинцем, радів би, напевно, кожній можливості померти за батьківщину і за Аллаха».
Озирнувся на машину. Галя сиділа на сталевій боковій сходинці «лендровера», а Гулі не було видно. Я захвилювався. Наблизився, запитав Галю.
— Вона туди пішла, — Галя показала рукою на ангар з напівпрочиненими іржавими ворітьми.
— Навіщо?
— Перевдягтись...
Я попрямував до ангара, але не встиг подолати й півшляху, як побачив Гулю, яка вийшла мені назустріч у джинсах і сірій футболці. В руці вона несла згорнуту темно-червону сорочку-сукню.
— Ти знаєш, куди ми їдемо? — запитав я в неї напівпошепки.
— Так, — відповіла вона і всміхнулася.
— Може, тобі краще лишитися зараз тут? А потім прилетиш до Києва, коли все вже буде позаду. Я тебе зустріну.
Гуля заперечливо хитнула головою.
— Ми тепер одне ціле: чоловік і дружина, — сказала вона. — Я можу загубитися без тебе, ти загубишся без мене. Я не хочу лишитися сама...
Я пригорнув Гулю, міцно притиснув її до себе і відчув її обійми у відповідь, її сильні, красиві руки.
«Хто з нас кого захищатиме?» — подумав я не без іронії.
— Усе буде гаразд, — прошепотіла мені у вухо Гуля і запечатала слова поцілунком.
Я теж поцілував її у вухо.
54
Щойно два азербайджанці в брудних синіх комбінезонах з’явилися біля в'їзду на пором, перекритого пофарбованим у червоне ланцюгом, біля причалу зібрався чималий натовп охочих стати пасажирами. Черга машин простягнулася метрів на двісті до іржавого ангара, і хвіст її сховався десь за ним. На дашку ангара метровими білими літерами було написано «ТУРКМЕНБАШІ». Спочатку я здивувався, але згодом збагнув, що це нова назва Красноводська.
Обидва самоскиди стояли тепер у першому десятку.
Я з сумом озирнувся на «лендровер». Це авто викликало в мене значно більше довіри, ніж «КрАЗи». І хоча я особливо не покладався ні на Амана, ні на Юрія, було би значно спокійніше, якби вони поїхали з нами. Але те, що вони залитися тут, було цілком логічно — вони зоставалися на своїй території. Ось тільки чому разом із ними залишався полковник Тараненко? Які справи затримували його в Туркменістані, якщо головним завданням було доправити пісок в Україну?
Пофарбований у червоний колір ланцюг із гуркотом упав. Один з азербайджанців ліниво потягнув його на край і там присунув ногами до бокового борту. Другий став посередині в'їзду і жестом запросив передній автомобіль. Червона «Лада» під'їхала і зупинилася. Водій — низенький і миршавий кавказець — вийшов із машини, відрахував контролеру в синьому комбінезоні певну кількість купюр і, повернувшись у авто, заїхав на палубу.
Контролер уважно простежив, куди поїхала і де зупинилася «Лада», потім повернувся і жестом підкликав наступну машину.
Сонце припікало. Я витягнув із бокової кишеньки свого рюкзака повстяну гостроверху шапку, розправив її і надів на голову. Знову підійшов до Гулі.
— А тобі Аман нічого не казав? — запитав я.
— Про що?
— Про нашу поїздку...
— Ні, — відповіла Гуля. — Він тільки побажав удачі. Тричі.
— Тричі? — перепитав я.
Вона кивнула.
Я озирнувся, кинув погляд на Амана, Юрія і полковника, які спокійно про щось вели розмову, стоячи між джипом і ангаром. Подивився на Петра і Галю, які мовчки сиділи на сталевій сходинці «лендровера». За всього мого внутрішнього напруження я не міг не відчувати атмосфери дивовижного спокою, що панував у порту. Я не міг не помітити холодного спокою на обличчях Петра і Галі та безтурботності трійці колег. Навіть завантаження на пором минало якось занадто спокійно, без поспіху, без галасу й криків. Піші пасажири терпляче чекали, доки одна по одній машини не заїдуть на палубу.
Другий азербайджанець у синьому комбінезоні заходився допомагати першому і попрямував на палубу, де почав стежити, щоб водії ставили свої автомобілі ближче до середини щільними рядами, не залишаючи вільного місця.
З-за ангару з'явився хвіст автомобільної черги, і незабаром уся ця багатоколісна змія заповзла на палубу порома, заполонивши собою весь простір.
Пором присів під вагою вантажу глибше у воду, і межа між двома видами іржі зникла.
Ще за півгодини, вже завантажившись і склавши речі в одну купу на верхній палубі, ми вчотирьох проводжали поглядом порт Красноводська, що помалу віддалявся, і «лендровер», який поступово перетворювався на темну цятку на брунатному березі. Але джип так і не перетворився на цятку — він незабаром поїхав.
Море було лагідним. Брудна темно-зелена вода, вкрита перламутровою плівкою мазуту, легко коливалася під повільним плином порому.
Тільки чайки кричали, то обганяючи пором, то знову повертаючись до його корми. Але ніхто не кидав їм поживи. Пасажири, серед яких переважали казахи і кавказці, мовчки сиділи на своїх торбах і валізах.
— Пішли погуляємо, — запропонував я Гулі. Залишивши Петра з Галею вартувати наші речі, ми пройшлися по палубі, обійшли пором уздовж бортів, з інтересом вивчаючи обрії, які відкривалися нашим очам.
Вологе повітря відгонило сіллю і йодом. І сонце, що зависло поміж берегом і нами, не здавалося спекотним.
Ми обійнялися, зупинившись біля заднього борту, і дивилися на невисокі хвилі, що розповзалися за поромом, на берег, який відходив у минуле.
З цієї відстані можна було розгледіти і частину міста, що сховалося праворуч від порту за невисокими жовтими пагорбами. Звичайні п’ятиповерхівки.
— Ти була в Красноводську? — запитав я у Гулі.
— Ні.
— Я теж ні, — усміхнувся я.
Поруч попід бортом на палубі, постеливши верблюжу ковдру, сиділа казахська родина — чоловік, жінка і троє дівчаток, молодшій із яких було рочків зо три, а старшій вісім. Одягнуті вони були по-міському, жодних яскравих кольорів. Тьмяні сукенки. І батьки, їм було років по тридцять, одягнуті були скромно, наче навмисно, щоб не привертати до себе уваги.
Раптом поруч присіла ще одна дівчинка років десятьох, і я зрозумів, що вона теж належить до цієї сім'ї. Вона принесла дволітровий бідончик — із таким я в дитинстві ходив по молоко. Над бідончиком здіймалася пара.
— Тут є окріп, — сказав я Гулі, кивнувши на бідончик.
Коли я з казанком у руці відшукав нарешті місце, де можна було набрати окропу, виявилося, що на цьому поромі за все треба платити. У казанок влізло два літри.
— Адин долар, — сказав мені азербайджанець, який керував краником титана. — Може, хочеш розчинний суп? Або каші? Всьо єсть, нєдорага...
Я пообіцяв принести долар і дорогою подумати про розчинний суп, а тоді повернувся з окропом до наших речей. Гуля та Галя вже дістали піали і згортки із запасами харчів.
Відшукавши у великому конверті, який передав нам полковник Тараненко, пачку доларів, я витягнув найменшу купюру — десятку — і повернувся до титана.
Решти азербайджанець не мав, і мені довелося взяти три пакети розчинного супу невідомого арабського походження.
По обіді ми влаштувалися в два ряди на палубі під бортом. Задрімали.
Час спливав повільно. Інколи я розплющував очі, перевіряв, чи високо ще сонце. Коли я вкотре виринув із дрімоти, сонце вже опускалося.
Я звівся на ноги, приліг грудьми на борт. Море було, як і раніше, спокійним, тільки вже чистішим. Обрії наблизилися. Між нами і горизонтом ішов у якихось своїх справах невідомий сухогруз, ішов у напрямку, протилежному до нашого.
Якийсь час я стежив за ним і радів змозі бодай за щось зачепитися поглядом.
Решта спали. Петро сопів уві сні. Я озирнувся і побачив іще кілька гуртів сплячих пасажирів. Здавалося, що майже всі на цьому поромі мандрували родинами. І майже всі довкола спали, розклавши ковдри на палубі.
Вітер посилився, дражливе морське желе штилю розбилося на широкі ряди невисоких хвиль. Пором почав похитуватися — море наче намагалося приспати його, як немовля у колисці. Я одразу пригадав плавучий рибзавод, навіть не з пам’яті він виринув, а тіло саме пригадало ту величезну махину, яка хиталася на хвилях. Руки відчули тремтливе залізо бортиків, за які трималися під час хитавиці. І шторм, єдиний шторм у моєму житті, сплив перед очима, наче кінохроніка. Нічне гуркотіння хвиль, скрегіт заліза під тиском розбурханої води, і я — у рятівних обіймах Даші, яка звикла до штормів настільки, що проспала буйство каспійської стихії. Скільки часу минуло з тих пір? Скільки днів і тижнів? Здавалося, не так уже й багато, але все це було вже в глибокому минулому, в минулому, до якого не повернутися.