Я опустив погляд на Гулю. Вона спала на боці, підклавши під голову сумку Галі, обличчям до борту. Джинси личили їй більше, ніж сорочки-сукні. Вона миттєво, наче перевдягнута після виступу танцівниця фольклорного ансамблю, стала однією з нас. І все ж, пригадуючи її батька, сестру і ті кілька днів, які я провів у їхній кибитці, я розумів, що її сприйняття життя не може збігатися з моїм. Тільки зараз і тільки на вигляд вона нічим не відрізнялася від нас, від мене, Петра і Галі. Насправді ж, думав я, їй, певно, вартує чималих зусиль уміло приховувати своє хвилювання і свої думки з приводу нашої мандрівки і нашого з нею майбутнього загалом. Я не надто вірив у її східну покірливість. І при цьому я цілком довіряв їй, довіряв більше, ніж Петру, Галі або, тим більше, полковнику. Вона була з іншого світу, але вона була моєю дружиною. Хоча шлюб наш був радше чимось містичним, спущеним на нас із небес і нами прийнятим, аніж реальністю, за котрою, як за кожною реальністю, ховається документ, який цю реальність підтверджує.
За моєю спиною пролунав зненацька тонкий деренчливий звук, і я, інстинктивно озирнувшись, зустрівся поглядом із невисоким смаглявим чоловіком років сорока. Він стояв метрів за десять від нас за лебідкою.
Щойно наші погляди зустрілися, він різко повернув голову та швидким кроком подолав метрів десять, а потім зник за залізними сходами, що вели до зачохлених рятувальних човнів обабіч над бортами.
Він зник, але перед очима в мене ще кілька секунд стояло його смагляве обличчя. Він не скидався ні на казаха, ні на азербайджанця. Швидше — на добряче засмаглого слов’янина. Але ось я забув його обличчя і повернувся подумки до Гулі, уявляючи собі її на київських вулицях, за столиком кав’ярні або в моїй квартирі, поруч із Софійським собором, на майдані, який кожного недільного ранку наповнюється передзвоном.
Коли запала темрява, обрії ожили, і тепер раз по раз виднілися далекі вогники невидимих суден і рибальських шхун. На палубі тьмяно світили корабельні ліхтарі, заховані за овальними ґратами. Згори, з капітанського містка, лилось яскраве жовте світло, але між ним і палубою висіли рятувальні човни, стирчали залізні трапи і сходи. Тому лише краплини цього світла добиралися до нас, падаючи плямами на внутрішній борт.
Виспавшись, ми тепер сиділи, незважаючи на темряву і хвилі, що хитали пором.
Петро крутив у руках пістолет із глушником.
— Заховай, — попросив я, нахилившись.
— Незручна зброя, — сказав він, ховаючи пістолет до сумки. — Глушник бардзо важкий... Ти не відаєш, коли вже цей Баку?
Я знизав плечима. Мені й самому хотілося б це знати.
— Хутчіш уже б на потяг, — зітхнув Петро. Потім повернувся до своєї подруги. — Галю, звари кави!
Галя дістала своє кавове начиння. Насипала в джезву меленої кави, налила води з балона, наповненого ще в Красноводському порту, підпалила таблетку сухого спирту і поставила джезву на підставку над синім спиртовим полум’ям.
55
Минуло ще кілька годин. Море знову заспокоїлося, розгладило свою поверхню, прибрало гребінці піни. Пором відплив недалеко від нафтової платформи, над якою живим маяком танцював вогняний смолоскип.
Ми знову стояли з Гулею біля борту. Моя рука лежала на її плечі. Мовчки ми проводили поглядом вогняний маяк, поки він не лишився позаду.
Петро сидів на підстилці й курив свою люльку, щедро ділячись із нами легким тютюновим димом. Галя спала. У нічній тиші лунало тільки дзижчання корабельного двигуна. Але ми швидко звикли до цього механічного шуму і не звертали на нього уваги, наче його і не було. Для нас він був просто складником тиші.
— Слухай, — прошепотів я Гулі. — А де наш хамелеончик?
— У мене в баулі, — промовила вона теплим шепотом мені просто у вухо.
— Йому там не душно?
Гуля усміхнулася:
— Звісно, ні. Йому там значно приємніше, ніж у пустелі.
Десь за спиною пролунали гулкі швидкі кроки. Я озирнувся. Тінь людини ковзнула по нижніх сходинках освітлених залізних сходів, що вели наверх до човнів.
— Хтось не спить, — сказав я.
— Незабаром ранок, — прошепотіла Гуля. — Гляди, берег!
Я повернув голову, простеживши за її поглядом, уперед по ходу порома, і побачив віддалік скупчення маленьких вогників, які піднімалися вгору.
— Петре! — озирнувшись, промовив я неголосно. — Баку!
Він звівся на ноги. Не виймаючи люльки з рота, підійшов до мене. Вдивився у далекі вогники. Потім узяв люльку в руку, постукав нею об борт, витрушуючи скурений тютюн. Зітхнув.
— За три-чотири дні будемо вдома, — промовив він голосом фаталіста, наче йому абсолютно не хотілося додому.
— Це якщо без пригод, — промовив я.
Він озирнувся, подивився на мене сумно і кивнув.
— Було б незле, якби «без пригод»...
Хвилин за сорок пором ожив. Пасажири пробудилися, почали збирати речі, складати розгорнуті на залізній палубі ковдри і підстилки.
Петро пішов до «КрАЗів» — він хотів уточнити у водіїв план дій. Галя, прокинувшись, хлюпнула собі в обличчя жменю води з балона, підвелася. Подивилася зацікавлено на поблизькі вогні міста, куди плив наш пором. Запропонувала нам із Гулею кави. Ми з радістю погодилися.
— Усе гаразд, — мовив Петро, повернувшись. — Вони все зроблять самотужки, а ми вже поїдемо в службовому купе обруч із нашим вантажем.
Галя зварила кави і Петру. Він випив свій улюблений напій і знову закурив люльку.
— Ти б хоч день не палив, бо тютюн ось-ось вийде! — дорікнула Петрові Галя.
— У Баку знайдеться і тютюн, і кава! — спокійно відповів на це Петро.
Над обрієм позаду порома виникла аура світанкового сонця. Темрява швидко, майже на наших очах розсіювалася, поступалася місцем новому дню, новому світлу. Пасажири обліпили борти, роздивляючись спокійну гладь води і місто, що хутко наближалося. Уже виднівся порт із завислими над ним стрілами кранів. Ми пропливали повз танкери, сухогрузи і сейнери, які стояли на рейді. Настрій поліпшився. У нутрі, незважаючи на нічне неспання, народжувалася енергія.
— Усе буде гаразд, — з твердою, дещо агресивною впевненістю промовив Петро, ні до кого конкретно не звертаючись. Промовив і знову підніс до рота люльку. Затягнувся.
— Усе безумовно буде гаразд!..
«Бойовий настрій — половина перемоги», — подумав я, і радіючи за Петра, і трошки йому заздрячи.
Минуло щонайменше дві години, перш ніж пором остаточно причалив і випустив зі своєї палуби два з гаком десятки машин, включно з нашими двома самоскидами. Тепер уся техніка, вишикувавшись на широкому і довгому причалі, стояла в черзі до гурту азербайджанських митників, котрі поки що обступили перше авто — сіру «Волгу», яка давно не бачила ганчірки і відра води з милом.
Ми теж стояли з речами на причалі, очікуючи, поки до митного шлагбаума під'їде наш вантаж. Скільки сягало око — всюди довкола нас простягався порт. Причали один по одному довгими іклами врізалися в Каспійське море. Біля декотрих стояло по одному кораблю, біля інших — по декілька невеличких суден. Над кораблями майоріли різнокольорові прапори — нові прапори нових держав. Я з інтересом озирнувся на радіощоглу порома «Нафтовик» — там майорів новий прапор Азербайджану.
Раптом неспокійна думка відірвала мене від вивчення порту. Митниця, думав я, це ж передусім перевірка вантажу! Пригадалися мої нечасті перетини радянсько-польського кордону з кам’яноликими митниками у зелених одностроях, які примушували відкривати валізи й висипати вміст сумок просто на нижню полицю купе.
— Петре, — сказав я схвильовано. — У нас же зброя... А там митниця! Можемо влетіти.
— А ти газети вдома почитував? — спокійно запитав Петро. — В Азербайджані середня платня — дванадцять долярів. А поглянь-но, які в нашій коверті купюри!
Я витягнув із рюкзака конверт, зазирнув досередини, пошелестів купюрами, не витягуючи їх. Полковник був завбачливим — у пачці доларів переважно виявилися двадцятки і десятки.
— По двадцять і по десять є, — я знову повернувся до Петра.
— Тямиш? — він усміхнувся. — Нехай по десять долярів на людину, дамо сорок... І весь клопіт! Може, вони нам за це й тютюну з кавою вділять?
Оптимізм мого чорновусого напарника заспокоїв мене. Я відклав сорок доларів до кишені, а конверт запхнув глибше в рюкзак, майже на дно, ближче до фотоапарата «Смена», банок із «дитячим харчуванням» і пістолета з глушником, аби він не зразу впадав ув око, якщо митники все ж таки захочуть зазирнути досередини.
Тепер я вже стежив за роботою митників. Вони працювали без поспіху. Наскільки мені було видно, робота полягала в розмові з водієм й отриманні від нього певної суми грошей, але якої саме і в якій валюті, з причалу роздивитися було неможливо, і я, остаточно заспокоївшись, знову поглядав час від часу на море, кораблі і портову забудову.
— Колю, — теплий шепіт Гулі торкнувся мого вуха, — здається, за нами стежать...
Я повільно повернувся до дружини. Вона спрямувала мій погляд далі, в бік порома, і я побачив засмаглого слов'янина, якого помічав уже раніше; він був одягнутий у брезентові штани і синій светр. Слов'янин стояв до нас боком, роздивляючись щось на березі. За спиною в нього хилитався напівпорожній рюкзак. Навіть звідси я міг роздивитися кирпатий профіль і русяве волосся, що стирчало перерослим «йоржиком».
— Він довго дивився на нас, на наші речі, — прошепотіла Гуля.
Я кивнув.
«Довго дивитися на когось іще не означає стежити», — подумав я, але в глибині душі погодився з Гулиними підозрами.
До митного бар'єру під'їхав перший із наших «КрАЗів». Тепер ми з Петром уважно слідкували за митниками. Обидва водії вийшли до них і спокійно про щось говорили. Потім один показав митникам документи і папери, вочевидь, на вантаж. Один із митників уважно вивчив усе, повернув водієві, але розмова на цьому не закінчилася. Хвилини за дві водій із паперами підійшов до нас, залишивши свого напарника і машини біля митного бар'єра.
— З документами проблеми, — мовив водій-казах, підійшовши до нас. — Вони кажуть, що транзит не оформлений.
— А він оформлений? — поцікавився я.
— Сам подивись! — водій передав мені папери.
Я пробіг документи поглядом і загалом нічого не зрозумів, крім того, що спільне українсько-казахське підприємство «Каракум ЛТД» відправляло дванадцять тонн будівельного піску до Києва через Баку, Махачкалу, Ростов-на-Дону і Харків.
— Що ж діяти? — запитав Петро водія.
— Платіть, — він знизав плечима.
— Скільки?
— Сотні дві вистане, — висловив припущення казах. Петро кинув на мене задумливий погляд. Я зрозумів без слів. Поліз до рюкзака, витягнув потрібну суму і передав водієві.
Хвилин за п'ять самоскиди проминули митний кордон і зупинилися біля контейнерів, вибудуваних у чотири поверхи. Один із водіїв виліз із кабіни і махнув нам рукою.
Галя допомогла Гулі закинути на плече її подвійний баул, потім сама взяла до рук чорну сумку. Повільно ми рушили до митниці. Коли підійшли — саме від'їхала остання машина.
— Паспарта! — скомандував митник із сивими короткими вусиками. — Куда єдєм?
— До Києва, — відповів я за всіх.
— Транзит?
Я кивнув.
Митник вивчив паспорти і порівняв фотографії з обличчями, та все ж залишив документи в руці.
— Что везьом?
— Особисті речі, — сказав Петро.
— Что? — митник насторожився.
— Особисті речі, — трошки тихше відповів Петро.
— У сєбя дома будеш па-сваєму гаваріть, а здєсь па-рускі атвічай!
Розуміючи, що треба рятувати ситуацію, я перевів увагу митника на себе.
— Скільки треба за транзит заплатити? — відповів я російською. — Ми з мого весілля їдемо, — і я кивнув на Гулю.
— Свадьба? — усміхнувся раптом митник. Подивився з усмішкою на мою дружину, схвально кивнув головою. — Сколька заплатіл?
— Багато! — відповів я, метикуючи на ходу.
— Казашка?
Тепер уже кивнула Гуля.
— Ай, маладєц! — митник перевів погляд на мене. — Луччє далеко єхать, чєм пад ногі сматрєть! Давайте па двадцать доларов і прахадітє!
У кишені в мене було лише сорок, і лізти у нього на очах у свій рюкзак аж зовсім не хотілося. Я кинув швидкий погляд на Петра. Він зрозумів.
— А як звідси краще до Києва дістатися? — запитав мій напарник у митника.
Митник замислився, дивлячись собі під ноги. Доки він думав, я встиг відкрити рюкзак і запхати руку просто в конверт.
— Знаєш, — митник підвів погляд на Петра, — тут каждий день товарний состав до Растова ідьот. Там вагони і на Растов, і на Кієв. Пойді, пагаварі с рейсовікамі, луччє будєт, чєм на пасажирском...
Уже застібуючи пластмасові карабіни на рюкзаку, я посміхнувся — митник нам порадив те, що ми і так збиралися робити. Отже, полковник серйозно прорахував маршрут, перш ніж нас інструктувати.
Ми розрахувалися за транзит і попрямували до самоскидів. Там нас зустрів лише один водій, другий уже подався до вантажного депо «Баку-порт» домовлятися про вагон.
— Слухай, ти кави і покурити дістати можеш? — поцікавився у водія Петро.
— Каву яку?
— Мелену, звісно.
Водій кивнув.
На прохання Петра я видав водієві зелену двадцятку, і той зник за чотириповерховим громаддям контейнерів, полишивши нас чатувати самоскиди. Хвилин за п'ятнадцять він повернувся з целофановим пакетиком меленої кави і таким самим, але меншого розміру пакетиком тютюну.
— Тут що, магазин є? — запитав я у водія, міркуючи про те, чого хотілося б купити в дорогу.
— Маґазін? — посміхнувся водій. — Ета всьо магазін, — він обвів руками порт. — Здєсь всьо єсть! Водка, машини, кансєрви...
— Ясно, — видихнув я, тамуючи свої ще не до кінця сформовані споживацькі бажання. — Зачекаємо на вогні великого міста...
— В місті все дорожче, — зауважив на це водій. Я промовчав.
Незабаром повернувся його напарник.
— Вагон є, — сказав він. — Тільки не дуже гарний...
— Що означає не дуже гарний? — перепитав Петро.
— Так усе без даху. Звичайний, насипний, всередині службове купе є, тільки все без даху... Можна інший взяти, з дахом над купе, і купити в них брезент, аби пісок накрити...
— Скільки коштує? — голосом фаталіста запитав Петро.
— Двісті п'ятдесят...
Петро подивився на мене. Я раптом відчув, що відповідальність скарбника починає мене втомлювати. І навіщо я лишив конверт у своїх руках? Тепер, коли долари закінчаться, Петро буде так само дивитися на мене, тільки я вже буду не скарбником, а «марнотратником» у його очах.
— Знаєш що, давай ти за все платитимеш! — сказав я і поліз до рюкзака.
На очах водіїв передав йому конверт. Петро явно був незадоволений. Він відрахував із конверта двісті п'ятдесят доларів і передав конверт Галі.
— Дивись, щоб усе було гаразд, будеш у нас бухгалтером!
Галя покірливо кивнула, але в її очах я встиг помітити розгубленість і хвилювання. Вона запхнула конверт до господарської торби, потім довго проштовхувала його глибше поміж речей. Нарешті із зусиллям затягнула блискавку на торбі й запитально подивилася на Петра. Він тільки покивав головою.
А другий водій уже прямував уздовж громаддя контейнерів, туди, звідки почали долинати знайомі з дитинства звуки залізних пар, скрегіт і удари вагонів, які зчіпляють.
Я роззирнувся і помітив метрів за сто від нас смаглявого слов'янина, який визирав із-за основи найближчого портового крана.
Я штовхнув плечем Петра і спрямував його погляд на незнайомця.
Петро задумливо свиснув. Знову повернувся до мене.
— Нас або супроводжують, або пасуть... — прошепотів я. Коли я знову подивився в бік найближчого портового крана, там уже нікого не було.
56
Вечір приніс із собою незвичну прохолоду, наче Баку і Красноводськ-Туркменбаші не лежали на одній паралелі. Може, Туркменістан був ближчий до сонця, ніж Азербайджан, а може, просто каспійський бриз уже дихав осінню.
Ми сиділи на речах, розкладених по колу просто на землі. Знову, як і на Мангишлаку, в центрі нашого кола палало багаття, у казанку закипала вода. Тільки багаття тут було міцнішим — дровами нам слугували розламані дерев'яні ящики, які валялися довкруж у великій кількості. Життя в порту вже завмерло — крани застигли, увіткнувши свої стріли в небо. Біля причалу горіло ще кілька багать, навколо яких грілися майбутні пасажири порома «Нафтовик», що ладнався через кілька годин у зворотній шлях. Перед в'їздом на причал дрімало десятків півтора легкових автомобілів, що вишикувалися в чергу.