— Колю, — звернулася до мене Галя. Вираз її обличчя був незвично серйозним. — Скільки у нас доларів у конверті залишилося?
Я кинув погляд на потемніле небо, пригадуючи витрати останніх двох днів.
За «транзит» віддали вісімдесят, за вагон — двісті п'ятдесят, за транзит вантажу — ще двісті... загалом п'ятсот тридцять плюс дрібні витрати — доларів тридцять-сорок. Три тисячі мінус п'ятсот шістдесят.
— Дві тисячі чотириста сорок, — Галя кивнула і записала суму до маленького записничка. — А там було рівно три тисячі?
— Я не рахував.
— Слід було порахувати, — зітхнувши, промовила вона. — Гаразд, згодом перевіримо...
Відносну тишу вечірнього порту порушив шум моторів. У хвіст черги на причал додалися два «КрАЗи». Ляснули дверцята самоскидів. Водії вийшли, закурили, присівши на сходинку першої машини. Потім один із них попрямував до нас.
— Все гаразд, — сказав він, зупинившись. — Чай буде? — кивнув він на казанок із окропом.
Гуля стрепенулася, дістала з баула пакет із чаєм, висипала жменю просто у воду. Дістала піали.
— Вмощуйтеся, — запропонував водієві Петро.
Казах сів між Галею і Петром. Гуля обмотала руку рушником, зняла з гачка казанок і вміло розлила чай. Потім роздала всім по солоній сирній кульці.
— Останні, — сказала вона, зітхнувши.
Ми тримали піали в руках. Чай іще був загарячий. А я вже кинув сирну кульку до рота, і її зернистий солоний смак розлився піднебінням, викликаючи спрагу. Хотілося чимшвидше запити цю солоність, але я примусив себе терпляче чекати, доки чай трошки вистигне.
— Ось документи, — казах простягнув Петру папери, ковтнув чаю і тільки потім кинув до рота свою сирну кульку. — Ми вже в обратку. Чай доп'ємо, я вас до вагона відведу...
Я пригубив свій чай — ні, ще зарано було його пити. Видко, казахи мають горлянки, стійкіші до опіків, подумав я. Подивився на нашого водія. Ми навіть не запитали, як його звати. Вони з напарником зараз поїдуть і лишаться у нашій пам’яті просто як два водії-казахи, які перевозили наш пісок із Мангишлаку до Баку. Може, це і правильно, бо ж якщо ми з ними і говорили, то тільки коротко і про справи. Нічого спільного більше в нас із ними не було. І все одно, навіть якщо і запитувати ім’я кожного, з ким випадково зіштовхне доля, всі імена не запам’ятаєш.
Вітер із Каспію посилився, і мені стало холодно. Тільки долоні, що тримали піалку, приймали її тепло, але далі долонь це тепло не йшло. Добре було би дістати з рюкзака свою куртку, подумав я. Але ця думка так і лишилася думкою. Я знайшов мудріший спосіб зігрітися — просто підвівся і пересунув рюкзак, на якому сидів, ближче до вогню.
Тепер, хоча вітер і дув мені в спину, жар від багаття був сильнішим. Я вже пив чай, і сирна кулька, перекочуючись на моєму язику, втрачала вагу, ставала дедалі меншою і передавала свою солоність гіркуватому зеленому чаю.
— Я зараз, — мовив казах, поставивши порожню піалу на землю перед собою.
Він пішов до машини і повернувся з пакетом у руці.
— Вазьмі, — простягнув він пакет Гулі.
Гуля зазирнула досередини і всміхнулася. Сказала водієві щось казахською. Певно, слова вдячності. Він їй теж відповів по-казахському. Потім повернувся до нас.
— Пайдьомтє уже, а то пєрєгонят вагон — трудно найті будєт.
Петро розкидав ногою вогонь, затоптав дощечки, які ще палахкотіли. Гуля зібрала піали та триногу, склала до баула. Казах легко перекинув її подвійний баул собі через плече і попрямував без поспіху вздовж стіни морських контейнерів. Ми рушили за ним.
Зупинилися хвилин через десять перед двома зчепленими вагонами.
— Цей ваш, — казах кивнув на лівий вагон.
На вигляд це був звичайний товарний вагон. Тільки коли я спробував відхилити його двері вбік, казах зупинив мене.
— У купе є свій вхід, — сказав він, показуючи ліворуч, де справді виднілися дивні, наче насильно врізані в дерев'яну стінку вагона двері. — Якщо ж ці відкотити, — він показав на середину вагона, — пісок посиплеться. А його вже брезентом накрили від дощу...
Я підійшов до бічних дверцят. Під ними були приварені дві залізні сходинки, нижня зависла над землею на добрячих півметра. Відчинивши двері, я зазирнув досередини, але нічого не побачив через загуслу вже темряву.
— На ліхтарик, — сказав мені казах.
Я провів променем ліхтарика по службовому купе. Дверцята вели до вузенького «передбанника». Далі я побачив іще двоє дверцят — одні до туалету, тобто до маленького квадратного приміщення з круглою діркою в дерев’яній підлозі та старою ручкою від дверей, прибитою до стіни ліворуч від дірки. Праворуч від дірки зі стіни стирчав цвях-десятка, судячи з усього, для наколювання прочитаних газет. Я пригадав про єдину газету, яка лежала десь на дні рюкзака, газету, знайдену разом із фотоапаратом «Смена» у тому наметі, котрий ледве не став моєю могилою.
За другими дверима містилося службове купе з чотирма полицями і столиком. Нижні полиці були дерев’яні, оббиті дерматином. Натомість верхні були явно імпортного походження, видно, їх видерли зі списаних німецьких вагонів і прибили до дерев’яних стінок цього купе.
Якось само собою стало зрозуміло, що ми з Петром замешкаємо на нижніх твердих полицях. «Найкраще — жінкам і дітям», — подумав я і всміхнувся.
— Агов, Колю, де ти там? — пролунав ззовні голос Петра. Я повернувся до відчинених дверей і одразу отримав від Петра чорну господарську торбу.
Завантаживши всі речі, я повернувся до казаха, який стояв біля вагона.
— Послухай, продай ліхтарик, — попросив я його.
— Візьми краще сірники, навіщо тобі ліхтарик. Він китайський, на нього батарейок не напасешся.
— А між купе і піском якісь дверцята є? — запитав я, запихаючи до кишені дві коробки сірників.
— Канєчна. З туалету.
Потиснувши на прощання руку водієві-казаху, я повернувся до вагона і зачинив по собі двері. З запаленим сірником зайшов до нашого купе — Галя, Гуля і Петро вже сиділи на нижніх полицях. Я всівся поруч із Гулею і задув сірник. Одразу стало нестерпно темно.
Я пригорнув Гулю, притиснув її. до себе. Потім долонями знайшов її обличчя, тепле і гладеньке. І поцілував. Обійми заспокоїли мене, зробили темряву, яка нас оточувала, не такою зловісною, якою вона здавалася ще кілька хвилин тому.
— Хоч би вікно зробили, — пролунав у темряві голос Петра.
Здаля долинув корабельний гудок. Потім знову запанувала тиша і тривала хвилин двадцять-тридцять, доки не змінилася глухим шиплячим звуком, що невпинно наростав. У цьому шумі під час наближення виник ритм. Удар, який уже не можна було назвати несподіваним, ледь не скинув мене з Гулею з полиці. Вагон смикнувся і повільно поповз по рейках. Залізні колеса відрахували перший стик, зупинилися. Ще один удар, і цього разу нас із Гулею кинуло спинами на дерев'яну стінку купе. Видно, залізничники всерйоз взялися до нашого потяга. Почулися невиразні вигуки, які чергувалися з уже менш відчутними ударами і ривками. Ми опинилися десь посередині майбутнього потяга.
Спалахнув сірник і освітив обличчя Петра. Його довгі чорні вуса в цьому світлі здавалися ще довшими. Він витягнув із торби свою люльку і пакет із придбаним у порту тютюном. Сірник потух, але світло йому було вже не потрібне. Я чув, як він розв'язує пакет, як набиває люльку. Повітря наповнилося незвичним терпким запахом.
Знову спалахнув сірник. Петро уже тримав люльку в роті.
— Петре, йди палити до вбиральні, — попросила Галя. Петро мовчки підвівся і вийшов із купе, освітлюючи собі шлях тим-таки палаючим сірником.
Ми лишились утрьох. Зовні й далі лунали крики, хтось пробіг повз вагон, і тупотіння ніг видалося мені неприродно гучним. Ритмічне дзвінке постукування молотка по буксах досягло нашого вагона і проминуло.
— Зараз уже поїдемо? — запитала Галя.
— Напевно, — відповів я.
Мій настрій остаточно поліпшився. Захотілося збадьоритися, і я попросив Галю зварити нам кави. Простягнув їй коробку сірників. Наші руки зближувалися «на голос». Нарешті вона чиркнула сірником, і маленьке полум'я освітило наші обличчя і стіл, збитий зі щільно підігнаних одна до одної дощок.
Галя дістала таблетку сухого спирту, поклала посередині столу й підпалила. Коли сірник потух, нас і далі освітлювало блакитне полум'я спирту. Тільки було воно не настільки яскравим. Галя поставила згори дротяну підставку, а на неї і джезву. Гуля дістала з баула піали.
«Боже мій, — подумалося мені, — коли я востаннє сидів за нормальним столом?»
Відчуття домашнього затишку зігріло душу.
Петро зайшов до купе, коли Галя вже розливала каву по піалах. Купе наповнилося кавовим ароматом, і цього аромату в повітрі тепер було більше, ніж кави в моїй піалі. Я робив дуже маленькі ковточки, розтягуючи задоволення. Спиртова таблетка і далі горіла, виконуючи роль свічки.
Петро кашлянув, узяв зі столу свою піалу.
— Не той тютюн, — промовив він сумно і зітхнув. Ковтнув кави і знову закашлявся. Було чутно, як Галя вдарила його кілька разів по спині.
— Тихше, тихше! — зупинив її Петро, коли перестав кашляти. — Ліпше кави ще звари.
Галя слухняно зашелестіла пакетом із меленою кавою. Потяг знову смикнувся, вже значно м’якше. Вагон скреготнув і повільно рушив.
— От би зараз чарку перехилити! — бадьоро пролунав голос Петра.
— Тобі не можна, — відповіла Галя.
— У нас усе одно нічого нема з собою... — сказав я.
Знову за глухою стіною службового купе пролунали крики залізничників, і ми замовкли, дослухаючись. Залізничники перегукувалися азербайджанською, тому зрозуміти їх усе одно було неможливо. Незабаром усе стихло, й у вухах лишився тільки ритмічний шум поїзда, що нарешті рушив.
Ми їхали. Порт, напевно, вже лишився позаду. У купе стояв міцний кавовий аромат — Галя розливала у піали другу джезву кави. Очі звикли до темряви, дещо розбавленої блакитним полум’ям спиртової таблетки, і я розрізняв не тільки обличчя Галі, Петра і Гулі, але й вирази їхніх облич.
Петро цього разу пив каву без поспіху, надовго затримуючи піалу в долонях. Навіть напівморок купе не міг приховати впевненої радості в його очах. Галя була задумлива, а Гуля, коли я повернувся до неї, наблизила своє обличчя до мого — її красиві розкосі очі дивилися всередину мене, дивилися з любов’ю і відданістю. Я не зміг утриматися і потягнувся уперед усім тілом, доторкнувся губами до її вуст. Петро голосно клацнув язиком, чим вгамував мене.
— Ладний ти парубок, — сказав він, усміхаючись. — А поводишся, наче той тінейджер! Не хочеш утямити, що ми зараз державну справу виконуємо, — він підняв руку в жесті, що надавав додаткової ваги його словам.
— Послухай, це моя дружина, і я маю право цілувати її, коли захочу. Ти, може, й виконуєш зараз державну справу, а я додому їду!
— Всі ми додому їдемо, на батьківщину, — Петро кивнув. — То гаразд, цілуйся, скільки заманеться, або доки вона схоче! — і він махнув рукою. — Либонь, ти вже й так чимало для України зробив, можеш цілуватись...
Останні слова Петро сказав без будь-якого знущання, і моє миттєве роздратування зникло. Так само, як і бажання цілуватися. Залишилася якась розгубленість. Гучні слова, вимовлені Петром, перемкнули мою увагу. «Ми зараз виконуємо державну справу», «їдемо на батьківщину», «ти вже чимало для України зробив!..» Усі ці звичні газетно-лозунгові кліше раптом вселили в мої думки не властивий мені пафос. Я замислився про найближче майбутнє, про Київ. Справа добігала кінця, і напевно, по приїзді, коли ми доправимо цей пісок куди треба, скажуть нам велике державне дякую. Може, і нагородять чимось? Ну, в будь-якому разі ту дрібничку, про яку я попрошу, вони виконають. Позбавлять мене від загрози, якої, можливо, вже й так не існує. Чого варто їм дати гарантії моєї безпеки? Бо ж у СБУ все на гачку, і ті, хто досі на волі, — теж на гачку. Скаже їм СБУ: цього не чіпати — і ніхто мене більше й пальцем не зачепить! І заживемо ми з Гулею спокійно і весело. Радісно заживемо.
— Слід нам і собі взяти дрібку цього піску, — неголосно мовив Петро, повернувшись до Галі.
Вона кивнула.
— Наберемо торбину і, коли в нас синок знайдеться, насиплемо трішки піску в колиску, щоб справдешнім українцем зростав. Для тебе це не так важливо, — Петро перевів погляд з Галі на мене. — Ти — росіянин, і хай там як, а українцем ти не станеш ніколи... — і Петро важко зітхнув, наче йому нестерпно шкода, що я ніколи не стану українцем.
— А навіщо ставати українцем, якщо я росіянином народився?
— Ти ж в Україні живеш? — запитанням на запитання відповів Петро.
— То й що? І паспорт у мене український.
— Паспорт — це одне, а душа — інше. Душа в тебе російська, «ши-ро-ка»... — сказав Петро і реготнув.
Я пильніше придивився до його обличчя, до його очей. Погляд його здався мені затуманеним, блукаючим. Щось із ним було негаразд. Навіть Галя дивилася на нього здивовано.
Петро знову реготнув і замовк.
— Варт закурити, — промовив він за кілька хвилин, узяв зі столу люльку, знову набив її тютюном із пакета. Прикурив просто від спиртової таблетки і вийшов до тамбура.
— Треба його на пісок посадити, — пожартував я, дивлячись на Галю. — Український дух учить любити чужинців!..
Галя хотіла відповісти, але цієї миті з тамбура долинув регіт Петра. Він сміявся кілька хвилин поспіль, захлинаючись сміхом, а ми сиділи в заціпенінні. Шум коліс поїзда і регіт Петра лунали таким дисонансом, що навіювали думки про божевільню. І раптом до цих звуків додався третій — кілька ударів по дерев’яному даху службового купе. Прокрутивши звукову пам’ять назад, я порахував удари — їх було чотири або п’ять.
Глухі, важкі. Схожі на кроки, посилені замкнутою акустикою нашого купе. А Петро все ще реготав. І Галя вже побігла до нього в тамбур.
— Що це з ним? — запитав я вголос.
— Може, він щось не те курив? — висловила припущення Гуля. Я замислився. Потягнувся до нижньої полички навпроти, знайшов у тьмяному світлі спиртової таблетки пакет із тютюном, який Петро купив у порту. Узяв дрібку цього тютюну, понюхав, пожував. Мені, некурцеві, було складно визначити, наскільки хороший чи поганий цей тютюн. Я знизав плечима.
— Дай мені! — попросила Гуля. Я передав їй пакет.
— Це не тютюн, — упевнено сказала Гуля. — Але ж він сам і не просив тютюну.
— А що він просив? — здивувався я.
— Він хотів купити щось «покурити», а у нас «покурити» означає зовсім інше.
Тепер мені стало все зрозуміло. І я вже шкодував про те, що підтримав цю розмову на національну тему. Виходило, що сперечався я не з Петром, а з тією травичкою, якої він від незнання накурився. Одразу ж вигулькнув іще один висновок — наркотики виганяють із тіла національний дух. Назавжди чи на певний час? Цього я ще не знав, але до ранку можна буде знайти відповідь і на це запитання. Залишалося тільки зачекати на ранок.
Я зав’язав пакет і кинув під стіл, сподіваючись, що потреба в ньому більше не виникне.
Галя привела Петра хвилин за п’ятнадцять. Він ледве йшов. Ми з Гулею допомогли вкласти його на полицю. Накрили підстилками, які витягли з Галиної сумки.
— Холодно мені, — прошепотів, засинаючи, Петро.
Коли він заснув, Галя без слів залізла з підстилкою в руці на верхню полицю і затихла там, засинаючи.
Ми з Гулею витягнули з баула верблюжу ковдру і влаштувалися вдвох на нижній полиці. Я ліг скраю, а Гуля — біля стіни. Полиця була завузька: можна було вдвох лежати упритул на спинах чи боком, але кожного разу, коли Гуля поверталася на другий бік, я зависав над підлогою, виставляючи руку вперед. Розуміючи: якщо й засну, то тільки до першого падіння, я намагався розважитися думками і спогадами. І перше, що пригадалося, — це штормова ніч у каюті плавучого рибзаводу, коли Даша, похропуючи, втримувала мене сильною рукою. Чи була та койка ширша за цю? Напевно, була, але не набагато. Але й Даша була ширша за Гулю в декілька разів.
А Гуля вже спала, лежачи на животі і повернувшись обличчям до мене. На столі догоряла спиртова таблетка — її вогник зменшився до розміру сірникового полум’я і ось-ось збирався погаснути.