У забігайлівку заскочила якась бабця.
— Нюрка, позич три тищі! — крикнула вона. Буфетниця дала бабці гроші, й вона так само швидко вискочила.
Помаленьку потягуючи портвейн, я дістався до половини склянки і відчув, що хмелію. Треба було чимось закусувати, але алкогольна лінь уже розповзалася тілом. Я автоматично підніс до рота долоню з-під чорної ікри й лизнув її язиком. Смак ікри наче в'ївся в шкіру, тому я і далі з задоволенням злизував невидимі ікринки з долоні, запиваючи їх портвейном. Доки не заснув там само, сидячи, схиливши голову на хиткий стіл — від цього він зробився значно стійкішим.
Розбудив мене страх, що проник у вже тверезішу, але ще досі сонну свідомість. Я відірвав голову від стола — у забігайлівці було темно, хоча з єдиного заґратованого віконечка пробивалося всередину стійке вранішнє світло. У голові гуло від вина, але це не надто заважало думати. Я роззирнувся, підійшов до дверей — вони були зачинені ззовні. Зрозуміло, в забігайлівці я був один. На тьмяному прилавку так само стояли пляшки горілки. Я знайшов вимикач біля вхідних дверей. Увімкнув світло. За стійкою бару побачив електрочайник і банку розчинної кави. Зазирнув до підсобки, знайшов там умивальник і вмив обличчя. Зробив собі кави, налив у неї кілька крапель «Фронтової» горілки та знову сів за столик. Тепер у голові прояснилося, та й свіжість якось помаленьку почала повертатися в моє тіло. Щоправда, кортіло їсти, та коли п’єш каву — думки про їжу відходять убік. Мій годинник показував пів на дев'яту.
О дев'ятій скреготнув замок вхідних дверей, і до забігайлівки ринув потік сонячного світла.
— А, прокинувся! — прозвучав прокурений, але дружній голос господині. — Чо воно так тебе від однієї склянки вирубало?
Я знизав плечима.
— А я дивлюся, — вела далі вона, вже зайшовши за прилавок і натягуючи білу блузку на сіру футболку, — взяв тільки одну склянку і прийшов наче тверезий, а розвезло. Та ще і з рюкзаком. Ну, думаю, якщо витягну його надвір і до стінки притулю — пробудиться — ні рюкзака, ні одягу не буде... Взяла тебе, небожа київського, і тут лишила...
— А звіди ви знаєте, що я з Києва? — здивувався я.
Вона відімкнула ключиком якусь шухляду під прилавком і поклала на стільницю мій паспорт.
— Що ж ти думаєш, я когось без перевірки в своєму хазяйстві лишатиму? На!
Я підвівся, узяв свій паспорт і машинально помацав кишеню, де разом із паспортом лежав гаманець.
— Та що ти, небоже? — вона всміхнулася. — Нічого я там у тебе більше не шукала. А якби й шукала, то десь нижче, але в п'яненьких цього ж і не знайдеш... Коля... Ще кави хочеш? Чи похмелитися?
— Я би поснідав... — посміливішав я від її ж фамільярності.
— Щас, яєшню будеш?
Хвилин за п'ятнадцять я вже жадібно наминав яєшню, а вона сиділа поруч за столом, тиснучи його своїми гострими ліктями, й дивилася на мене уважно, наче мати або слідчий. Її доброта спровокувала мене на відвертість, і я розповів їй, що хочу дістатися до Мангишлаку. Щоправда, не казав для чого. Просто сказав, що хочеться доторкнутися до пісків, якими ходив Шевченко.
— Оце часи! — зітхнула вона. — Раніше то Ленінськими місцями, то Брежнєвськими, а тепер у кожної республіки свій ідол.
— Ну, чого ідол? — не погодився я. — Нормальний чоловік був, у Пітері з друзями гусей крав і смажив...
— Та ну! — здивувалася вона. — Як Паніковський!..
Вона погодувала мене, а потім обслужила «транзитного» відвідувача, який забіг випити свої ранкові сто грамів і миттю помчав далі.
— До Мангишлаку напрямки тобі звідси не добратися, — сказала вона, повернувшись до мого столика. — Якщо хочеш, я з’ясую, як краще.
— Будь ласка! — попросив я.
— Гаразд. Попрацюй-но поки за прилавком, — діловито сказала вона. — Вся горілка по тищі за сто грамів, вино — тища за склянку. А я за годинку вернусь... А, і паспорт дай!
Я простягнув їй свій паспорт.
— І ще, — додала вона. — У тебе знайдеться чим платити?
— Є трохи...
Лишившись у забігайлівці на самоті, я став за прилавок і позирав звідти у розчахнуті вхідні двері, що відкривали мені яскравий, весь у сонячному світлі високий прямокутник вулиці, який зрідка перетинався перехожими.
Завітав мужик років п’ятдесятьох, у тільнику й неголений.
— А Нюрка де? — запитав він.
— За годину буде.
Він кивнув і пішов, нічого не випивши.
Потім з'явилися дві серйозні й зі смаком убрані жінки, теж немолоді. Взяли по сто грамів горілки. Тут-таки, не присівши, випили й пішли собі.
Нарешті повернулася Нюра. Я до цього часу настільки освоївся в забігайлівці, що, здавалося, зміг би в ній влаштуватися й завиграшки прижитися. Тільки чи цього я прагнув? Ні, мене тягло на Мангишлак, хоча що на мене там очікує — не відомо. Але може, саме тому й кортіло туди дістатися? Та й узагалі, чи чекає на мене там хоча б щось? Якби не виникла ця ідіотська ситуація зі складом дитячого харчування, нікуди б я зараз не поїхав. Просто був пункт А, з якого треба було втікати до пункту Б. Нічогенька задачка! Насправді ніщо так не кличе до мандрів, як небезпека для життя.
— Ну що, небоже, за кілька днів рибзавод піде по каналу на Каспій. Хош, можеш із ними, я домовлюсь.
— А куди він пливе?
— Це ж тобі рибзавод, а не корабель. Він буде на Каспії стояти, потім чи то в Гур'єв, чи то ще куди на відвантаження консерви піде...
— А як же я на Мангишлак?
— Там з’ясуєш, до нього багато суден підходить... У мене там подружка, Дашка, працює. Вона тобі допоможе...
Цією випадковою зустріччю я лишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно й турботливо. До відходу рибзаводу я лишався в її забігайлівці, допомагав їй та подеколи підміняв. І ночував там само — віддаючи на ніч паспорт і дозволяючи себе замкнути. А за три дні відвела мене Нюра зранку в порт і передала з рук на руки своїй подрузі Даші — кругловидій жінці років тридцяти п'ятьох, яка здалеку нагадувала яскраво вдягнуту бляшанку згущеного молока.
16
Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу рушила від причалу опівдні. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відійшов від причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце того дня було особливо зловредним — воно висіло наче й невисоко, а припікало на повну. Залізо плавучого незграби було настільки розпеченим — хоч яєшню смаж. Задуху, що оточила рибзавод, міг би розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так повільно повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, лишаючись тривожно нерухомою.
— Гей, котику! Чого стоїш, ходім у каюту! — окликнула мене Даша.
Я повернувся до каюти, яку до цього й роздивитися не встиг, тільки рюкзак закинув і вийшов. Каюта була двомісна, маленька, з квадратним віконечком, на якому замість фіранки тулився шматок салатової тканини. У кутку біля залізних овальних дверей був умивальник, під ним — відро на сміття. Попід віконцем стояв столик із будильником і важкою попільничкою з литого скла. По боках каюти, наче в купе потяга, були розташовані два вузькі ліжка, охайно застелені, з подушками, які стояли по-наполеонівському одним кутиком догори.
— Он те твоє, — вказала мені Даша на праве ліжко. — Удень тут сидітимеш, а ввечері, коли народ п'яний, — гуляй собі палубами, тільки щоб не заблукав!
— А плисти довго? — запитав я.
— Залежно куди, — розважливо відповіла Даша. — Тобі ж до цього, до Комсомольця треба?
— До якого комсомольця?
— Ну, затока Комсомолець.
— А навіщо вона мені?
— Нюра сказала, що ти на Мангишлак хочеш? То це найближча точка, після Гур'єва ми туди підемо, а потім уже в інший бік, до Мумри...
Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й не відомо, як мені потім звідти вибратися? Що там є? Порт? Місто? Рибацьке селище?
— Даш, а там що, завод причалювати буде? — запитав я.
— А чого йому там причалювати? Ні, рибу приймемо від тралерів, покрутимося день-два — і далі.
— То як же я зійду?
— Домовимося з якимось судном, — упевнено пообіцяла Даша. — Гаразд, сиди тут, якщо захочеш — горілка в тумбочці під столиком, вода в крані. Там-таки в тумбі консерви, якщо зголоднієш. А мені на літучку треба.
Плавно відчинилися й зачинилися важкі овальні двері. Я лишився сам. Присів на своє ліжко. Потягнувся до віконечка, відсунув саморобну салатову фіраночку і визирнув на волю. Перед віконцем, метрів за два, виднівся бортик, пофарбований сірою фарбою, за яким пропливав повз невидимий берег. Тільки смужка блакитного, розжареного сонцем неба — ось і весь краєвид на знамениту волзьку природу.
Я приліг на ліжко і прислухався до тиші. Тиша виявилася досить гучною — якісь глибинні гудіння і шуми, здавалося, звідусіль потрапляють до каюти. Але відсутність різких звуків робило ці шуми мирними, ненав’язливими, наче шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумів.
Мені згадалося місто Астрахань, яке щойно відчалило. Згадалося з вдячністю. Я підніс праву руку до носа, понюхав долоню і всміхнувся стійкому запаху чорної ікри. Потім автоматично підставив під ніс другу долоню — і миттю міцний запах кориці переміг солоний аромат ікри. Це мене не засмутило, навпаки — я наче отримав іще один доказ різноманітності життя та його запахів. І пригадав Київ, Пущанський цвинтар, течку з рукописом, яку витягнув із могили. Далі пригадувати Київ не захотілося, і я знову понюхав долоню правої руки. Мене потішило, як запах міг перемикати спогади і думки. Я усміхнувся нещодавньому минулому лінивою, трошки сонною усмішкою. І задрімав.
17
Увечері, повернувшись із роботи, Даша відпустила мене «погуляти». Щоб дійсно не заблукати, — були в мене такі побоювання, — я гуляв своїм поверхом. Вийшов на палубу і хвилин за двадцять повільно, зупиняючись, щоб роззирнутися, обійшов по периметру всю махину плавучого рибзаводу. Обабіч нього рухалися назад, у бік Астрахані, далекі, але все ж помітні береги, мізерно посипані зеленню. Почервоніле сонце зависло праворуч, і видно було, як відступає воно під потужною повітряною хвилею вечірньої прохолоди. У повітрі пахло рікою, вітерець куйовдив волосся. Вечірня свіжа вологість бадьорила. І бадьорила, вочевидь, не одного мене. Всередині рибзаводу кипіло життя. Із його надр на довгі залізні коридори через завішені вікна кают просочувалися на палубу голоси, регіт, вигуки. І що більше сонце, скочуючись під тягарем вечора, наливалося багрянцем і слабшало, то голосніше долинали з надр рибзаводу ці голоси та шуми, й уже не виникало жодного сумніву, що вони ось-ось виринуть на палубу, вихлюпнуться за борт і десь оддалік, на одному з берегів, невідомий рибалка, сидячи біля багаття, озирнеться на далеке плавуче чудовисько, що світиться десятками квадратиків вікон і розливається по вечірній Волзі безліччю голосів.
Сутеніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву миттю підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився — два силуети, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то викреслювали дугу — чітку й багато разів повторювану — від бортика палуби до рота й назад.
Я прислухувався, очікуючи впізнати за голосами, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п'ять. Раптом один вогник сигарети падучою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так цьому козлу і треба!» Другий голос, теж жіночий, але дзвінкіший, промовив: «Ага!» — і обидва силуети почали віддалятися від мене, лишивши позаду на поруччі бортика вогник, що слабнув. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий недопалок за борт. Подивився їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що вели на палубу з загального коридору.
Я вирішив іще постояти. Номер каюти я пам’ятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.
Хвилин за двадцять повернувся до каюти. Даша сиділа на своїй койці, перевдягнута в ситцевий халат. На столику стояла надпита пляшка горілки, два гранчаки і велике горня з холодною водою.
— Нагулявся? — запитала жінка.
— Так.
— Вип’єш?
— Трохи...
Вона налила у склянки грамів по п’ятдесят.
— Паскудний день сьогодні, — поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.
Я взяв склянку, всівся на своє ліжко в узголів’ї, ближче до столика. Подивився на Дашу — в який одяг вона не вбиралася, однаково дивовижна округлість її тіла неначе випирала з цього одягу. Округлість ця була ніби повздовжньою, тільки великі підняті груди порушували відчуття всебічної гладенькобокості.
— Ти чого вирячився? — з посмішечкою запитала Даша. — Вродливої баби не бачив? Пий давай!
Почаркувалися і випили. Даша схопила горнятко з водою, запила. Потім протягнула його мені. Я теж відсьорбнув.
— їсти хочеш? — запитала Даша. Я кивнув.
Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягнула звідти бляшанку рибних консервів.
— Це наші, — не без гордості сказала вона. — В олії.
Жінка вміло відкупорила бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.
Їли ми шумно і з задоволенням. Спорожнили бляшанку за кілька хвилин. Потім Даша запитала:
— Ще?
Я кивнув, й історія повторилася. Після другої бляшанки на душі запанував мир і спокій. Ми випили ще грамів по п'ятдесят.
— Паскудний день сьогодні був... — протягнула вона, поставивши на стіл горня з водою. — Спочатку конвеєр не запускався, тоді замикання в автоклавному цеху, потім цей козел Мазай... інженер з охорони праці... з самого ранку п'яний і всіх підряд лапає... Ні щоб по-людському — ввечері, на палубі, а то просто в цеху! І чого ти лапаєш, якщо він у тебе висить, як небіжчик? Га? Чого лапати? Тьху!
Я слухав Дашу, й хоча горілка трошки розслабила мене, але її слова примусили напружитися, наче я опинився перед левицею, яка готова стрибнути. Але хвилини за три я збагнув, що мої побоювання марні. Даша перескочила з Мазая на укладання каспійського оселедця в діжки й тепер з азартом говорила про смак риби слабкого засолу.
— Я тебе туди вночі відведу, коли всі п’яні. Візьмемо із хованки і просто біля бочки, це — як у раю! Ніколи не забудеш! Ти ще вип'єш?
Я кивнув. Вона дорозлила горілку по склянках.
— Більше сьогодні не будемо, — сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. — Економіка повинна бути економною. Ненавиджу ходити, як тут заведено, по каютах під ранок і випрошувати по сто грамів!.. Своє повинне бути своїм!
Ми випили. Вона знову запила з горнятка, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води і повернулася до столика.
— Ти не думай, я — не запійна, це так, для гарту і боротьби з часом... Робити тут нема чого. Пливеш, працюєш, п’єш. А як додому прийдемо чи десь стоїмо — тут уже можна й культурно пожити. Книжку купити, в кіно... Ти от сам книжки читаєш?
— Так.
— Хороше це діло — книжки читати... — Даша кивнула і замовкла, замислившись.
— Тільки одного цього мало, — хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх розумів і втупившись мені в очі.
Очі в неї були карі.
У віконце каюти хтось постукав.
— Чого? — гукнула Даша.
— До тебе можна? — запитав хрипкуватий жіночий голос. — Поговорити...
— Ні, не можна, Катько. Завтра в цеху набалакаємось.
За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.
— Побалакати їй захотілося! — незадоволено смикнула підборіддям у бік вікна Даша. — Як Ваську в мене відбила — то балакати не хотілося, а як він її на хрін послав, то зразу: «До тебе можна?» Ти якщо спати хочеш, не соромся мене, можеш роздягатися і лягати. Я зараз теж, хвилин за п’ять... Вийду, папіроску ще курну...
Вона підвелася з ліжка.