Коли я залишився один, хутко зняв джинси і футболку та заліз під легку ковдру. «Цікаво, — подумав я, — а що б зробив Шевченко, якби опинився в моїй ситуації? Як би він поставився до цієї Даші? Чи поширилася б його жаліслива любов до жінок і на неї, сильну і по-материнському грубувато-добру? Адже і в ній є щось від „батьківщини“, не важливо — від якої. Дійсно, наче саме собою порівняння напрошується — жінка-країна. Самодостатня, рішуча, незалежна...»
За віконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь мужик. Коли його лункі кроки затихли, мої думки вже побігли іншим річищем. Я міркував про майбутнє, про найближче майбутнє, до якого я прямую. «Було би чудово, — подумав я, — якби мені, росіянину, вдалося знайти ці записи Кобзаря. Чим не внесок у розвиток дружби між двома братніми народами?!» З цими думками я й заснув.
18
Цілісінький наступний день ми пливли Волго-Каспійським каналом, який я спочатку вважав Волгою. Але Даша мене просвітлила.
— Пожди, котику, вийдемо на Каспій — так спокійно не буде, — сказала вона вранці, визирнувши у віконце, за яким коли щось і здавалося спокійним, то лише синє небо, бо ж більше нічого видно не було.
Потім вона пішла у свій цех і повернулася лише на шосту вечора. А я то сидів міркував, то дрімав. Загалом набирався сил. Увечері блукав по периметру свого поверху, роздивлявся мешканців рибзаводу, які проходили повз мене компаніями й поодинці. Люди як люди, тільки очі червоні й у декого — горять. Я розумів, що життя й робота в одному й тому ж місці спричиняє психологічні відхилення. Пам'ятаю навіть, як щось нам у школі пояснювали про труднощі одиночних і парних космічних польотів — у тому сенсі, що хотіти стати космонавтом і бути ним насправді — це дві сумні протилежності. Але, певно, порівнювати складнощі життя на плавучому рибзаводі зі складнощами космонавтів просто гріх. Тут була величезна кількість людей, різних статей, різного віку. І залежно від свого розвитку та уяви вони знаходили собі відповідне дозвілля.
Та і той факт, що на мені вони навіть погляду не затримували, доводив, що ні від самотності, ні від нестачі нових облич вони не потерпали.
Я приліг грудьми на бортик і дивився на сіруватий берег, що пропливав удалині. Припухле червонувате сонце висіло на краю неба з іншого боку корабля, і тому тут особливо відчувалося наближення вечора. Знизу сріблилася вода. Було спокійно і в повітрі, і на душі. Й люди, достатньо постукавши взуттям по гулкому залізу палуби, розійшлися по місцях, де мали намір чи то випити, чи то просто поговорити.
Набравшись від вологого вечірнього повітря свіжості, я повернувся до каюти. Ми знову їли консерви, пили помаленьку горілку, запиваючи водою. І Даша знову ненав'язливо розповідала про трудові будні.
— Завтра запускаємо холодильний конвеєр і консервну лінію, — говорила вона твердим голосом. — У холодильнику риби днів на чотири роботи, якраз заки почнемо прийомку свіжої — холодильник буде пустий. Тонн десять консерви закатаємо... Жаль, що в холодильнику одні оселедцеві... Якщо й трапиться якась білужка — хто її помітить, той і потягне. А я не на конвеєрі, я на ОТК буду цього разу... Слухай, а чого ти на Мангишлак? Ти часом не маковий гонець?
— Ні, — я хитнув головою. — Я хочу подивитися Форт-Шевченко... його місцями походити...
— А він у вас хто? — запитала Даша.
— Та так, поет, борець за національну ідею...
— Ніби як Жириновський?
— Ні, він був тихий, спокійний. Вірші писав про жінок... такі, жалісні...
— Чо, йому жінок, чи що, було жаль?
— Було, — підтвердив я.
— Цікаво, — щиро промовила Даша. Замислилася. — Я взагалі-то віршів не читаю. Про Анжеліку читала пару книжок і «Мати» Горького. Горький мені більше сподобався, та «Анжеліка» — захопливіша. Не пам'ятаю, хто її написав... А вірші я і в дитинстві не любила. Тільки коли Роберт Рождественський по телевізору читав — слухала. Але це ж тільки по восьмих березнях він читав...
Вона позіхнула і затулила рота долонею.
— Щось спати хочеться, — протягнула натомленим голосом. Потім, не звертаючи на мене жодної уваги, зняла з себе ситцевий у бліденьких квіточках халат і лишилася в трусах-шортах бежевого кольору і в ситцевому ліфчику, теж у квіточку. Залізла під ковдру.
— Світло вимкни! — попросила вона. — І горілку допий, якщо можеш. Недобре сльози лишати...
У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишок горілки у свою склянку. Тоді вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Зіперся об бортик і подивився на воду, що відливала чи то платиною, чи то старим потемнілим сріблом.
На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними миготіла інша зіркова дрібнота, незліченна, як нічна мошва, що скупчилася біля одного-єдиного дорожнього ліхтаря.
За моєю спиною горіло віконечко чиєїсь каюти, за яким тривала голосна весела розмова. Дзвеніли склянки, пригадувалися випадки з минулого — звичайні, такі, що трапляються з кожним безліч разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухалися уважно і з повагою, і навіть я постояв, завмерлий, хвилин п'ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках — склянка з горілкою на денці. На небі — зірки, за спиною — віконце, за віконцем — балачки.
Я допив горілку і, повернувшись до каюти, влігся і поступово заснув під негучне, але наполегливе похропування Даші.
19
Наступного ранку рибзавод випливав у Каспій. Ранні зірки ненав’язливо і неяскраво поблискували на ще ясному небі. По периметру палуби прогулювалися робітники плавучого гіганта. Я стояв біля бортика і дивився на воду — Дата сказала, що тільки-но ми увійдемо в Каспій, вода позеленіє.
Повз мене зі сміхом пройшла компанія жінок, і в повітрі біля мене затримався запах свіжої риби. Але буквально за півхвилини свіжий солонуватий вітерець зігнав його.
Рибзавод похитувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені складно було уявити, що хвилям буде до снаги розхитати цю махину, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити...
— Гей, котику, не застудишся? — пролунав за моєю спиною голос Даші.
— Таж не холодно, — не озираючись, відповів я.
— Тут такі вітерці на Каспії — враз продують, — зі знанням справи сказала Даша. — Ходімо краще до каюти.
Зранку я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще похитувався — видно, це і було причиною мого неспокійного сну й важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла банка «Каспійського оселедця», той самий короткуватий ножик і огірок.
«Турботлива», — подумав я, споглядаючи залишений для мене сніданок.
Поїв, тоді вмився. Визирнув з-за фіранки назовні — небо відливало свинцем. Схоже, що погода змінювалася на гірше. Скільки мені ще плисти з ними?
Не те щоб ця подорож була мені неприємна, просто її одноманітність починала мене втомлювати: одні й ті ж консерви, одне й те ж море. Тільки небо дозволяло собі змінювати колір, а так усе було без змін.
Десь у коридорі пролунав невиразний, але навдивовижу гучний механічний голос. Я підскочив до дверей, відхилив їх і прислухався.
«Фельдшеру терміново з’явитися в третій цех!» — знову повторив механічний голос гучного зв’язку.
Цей голос іще тричі викликав фельдшера у третій цех, а потім знову стало тихо.
Несподівано хвилин за двадцять до каюти прийшла Даша. Вона була вдягнута в робочий комбінезон, який був колись білим, на голові — зелена хустинка. Обличчя червоне і в очах — вогники.
— Короткий день! — з посмішкою сказала вона, стягуючи хустинку і розсипаючи по плечах каштанове волосся. — Конвеєр зупинили...
— А чому? — запитав я.
— Ен-пе. Дівчата п’яного Мазая в кутку затисли і головку йому відтяли. Поки одні тримали, Машка цю головку в дозатор кинула, тож вона з рибою в якусь консерву потрапила... Там такий галас здійнявся! — Даша розреготалася. — А він бігає, конвеєр зупинив, почав банки відкривати — шукав серед оселедців свій кінчик...
— Ну і як, знайшов?
— Де там! П’ятсот банок із лінії вийшло — все не відкриєш, та якби і знайшов, він що, його назад пришивав би? Га?
Я знизав плечима.
— Зараз лікарі все можуть пришити, крім голови, — сказав я.
— А де тут у нас лікарі? У нас тут один фельдшер — Коля, — він раніше ветеринаром був, а тоді на людей перевчився. Він прийшов, облив Мазаю обрізок зеленкою і бинтом замотав — от і все пришивання! Оце хтось консерву купить! Ха! Подумає, що це печінка тріски попалася!!!
Веселощів Даші я розділити не зміг. Якось навіть сумно стало.
«Зовсім інша річ — могили ночами розкопувати!» — глузливо зреагувала на мій настрій моя ж думка. «Ну, могили — інша справа, — заперечив я їй. — У могилі якщо хтось лежить, то тільки мертвий, якому байдуже — розкопають його могилу чи ні. Може, йому навіть приємно буде — бач, мовляв, і після смерті у когось є до нього діло...»
Даша, не соромлячись моєї присутності, перевдягнулася в рожевий сарафан, умила обличчя і руки. Потім, усе ще з посмішечкою на круглому обличчі, всілася на своє ліжко.
— Уночі шторм буде, тому сьогодні пити не можна, — сказала вона. — Їсти хочеш?
Я замислився. А вона тим часом нахилилася під стіл і витягнула звідти дві бляшанки «Каспійського оселедця».
Щось у мене на обличчі скривилося, певно, на вигляд цих бляшанок, і Даша з хихотінням сказала: «Не бійся! Це стара партія, сюди дівчата нічого не кидали...»
Ми пообідали, але задоволення від їжі я не відчув.
— Піду курну, — Даша підвелася, прихопила з собою дві порожні консервні бляшанки й вийшла з каюти.
Заштормило годині о восьмій. Заштормило несподівано і сильно. Даша вже лежала в койці, а я стояв біля борту, міцно схопившись за нього руками. Дивився на чорні асфальтові хвилі, що підіймалися на кілька метрів. Ці хвилі не били в борт, як я спочатку очікував, а намагалися виштовхнути плавучий рибзавод із води. Спочатку вони це робили м’яко і легко, але вже за короткий час набрали силу і почали підіймати та кидати його, наче іграшковий кораблик, і я, злякавшись і ледь не звалившись за борт, ретирувався й зачинив за собою важкі залізні двері з бічними затискачами. Повернувся до каюти.
Даша, здавалося, спала, хоча звичайного її хропіння чутно не було. Принаймні жодних звуків вона не видавала, лежала обличчям до стіни. Каюта хиталася, і я хитався разом із нею, втримуючи рівновагу. Квапливо роздягнувся, ліг під ковдру, але майже одразу штормовий удар скинув мене на підлогу. Я вхопився за залізну ніжку столика. Підвівся і знову ліг на койку. Але хвилин за десять черговий удар знову скинув мене на підлогу.
— Ходи сюди, котику! — м’яко прозвучав голос Даші. — Ти надто легкий, з такою вагою сам на ліжку не втримаєшся!
Ось тоді я і збагнув причину дебелості й округлості переважної більшості жінок, які працювали на рибзаводі. Я зі своєю ковдрою перебрався на Дашине ліжко, і хоча було там тісно, здавалося, що «цей бік каюти найменш небезпечний за артобстрілу». Та й Даша пригорнула мене своєю важкою рукою, ласкаво втримуючи моє легке тіло й захищаючи цим від грізного каспійського шторму.
Прокинувся я, наскрізь просочений теплом Даші й запахом риби, який чомусь струменів із-під її пахв. Даша солодко спала, й мені не хотілося її будити. Тому я лежав нерухомо. А щоб звільнитися від запаху риби — підсунув під ніс долоню лівої руки. Тепер, в оточенні запаху кориці, мене ніщо не дратувало.
20
Шторм угамувався до полудня наступного дня. На зміну йому прийшов по-воєнному одноманітний рух нескінченних невисоких хвиль. Хвилі ці були слабкими й навіть своєю масовістю не могли примусити рибзавод похитуватися. Він упевнено плив у своїх виробничих справах назустріч подальшим трудовим успіхам, які, певно, приємно вирізнялися на тлі конвеєрної монотонності його життя. Його подвійний рух до цього часу вражав мене. Сама ідея плавучого чи блукаючого заводу, попри всю свою очевидність, було для мене чимось фантастичним. І навіть моя особиста присутність на його борту ще не доводила мені остаточно реальності того, що відбувалося й оточувало мене. Хоча нібито що тут вражаючого? Пливе корабель-завод, капітан обирає його курс, а директор заводу стежить за виробництвом, і так вони вдвох годують країну рибними консервами. Ні, все одно звучить нереально...
Я дістав із тумби під столом бляшанку «Каспійського оселедця», відкупорив і після уважного огляду вмісту на предмет виявлення чогось чужорідного пообідав.
Даша була в цеху. Я до цього часу не знав, де її цех — вище чи нижче за цю палубу? Ну, та й не так це було важливо. Я ж бо там не працював.
По обіді постояв біля борту, вдивляючись у нервову лінію межі моря і неба. Раз по раз на маревній, хисткій лінії каспійського обрію виникали крапки кораблів. І море через це здавалося мені маленьким і тісним. Я не боявся цього моря — в ньому, певно, складно було загубитися... Хоча хто його знає, краще не пробувати...
За кілька днів Даша повідомила, що наступної ночі буде шхуна, яка підкине мене на Мангишлак. Я дуже зрадів цій новині й почав нетерпляче очікувати на пересадку.
Нічна пересадка на рибальську шхуну запам'яталася мені передусім дивними металевими звуками. Шхуна підійшла впритул до борту, і на неї з нижнього периметра скидали мішки з чимось залізним. Спочатку мені здалося, що в мішках — консерви, але коли стали дійсно скидати консерви, і до того ж не в мішках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я одразу зрозумів неправильність свого здогаду.
А нічне навантажування тим часом тривало. Я стояв біля крижастого Вані, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Він уважно стежив за тим, що відбувалося, час від часу перегукуючись із двома рибалками, що перебували на шхуні. Нарешті гукнув: «Усе! Боргів нема. Ще цього хлопчину візьмете до берега!» І при цьому він гепнув мене рукою по плечу, від чого я смикнувся. Чоловік унизу кивнув. Ваня кинув мій синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гримнув на палубу — Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервів, і тепер він важив, певно, кілограмів пятнадцять-двадцять.
— Давай, стрибай! — Ваня поглянув на мене.
До шхуни було метрів зо три. Вона трохи погойдувалася на хвилях. Мені стало страшнувато.
— Давай-давай, не дрейф! — підганяв Ваня.
Я переліз через бортик і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.
— Давай, зловлять вони тебе!
Я стрибнув, і справді, двоє рибалок зловили мене, пом’якшивши моє приземлення.
— Марате, заводь! — сказав один із них іншому.
Вони якось швидко зникли на цій невеличкій шхуні, залишивши мене самого серед лантухів, ящиків і звалених під правим бортом мереж із великими білими поплавцями.
Шхуна сіпнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, ближче до води, було прохолодно. Я присів на мішок і миттю підскочив — напоровся задом на щось гостре. Промацав руками і помертвів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя — чи то гвинтівки, чи то автомати...
«Отакої! — подумав я, пересуваючись, щоб умоститися на ящику з консервами. — Гарна шхуна, з уловом...»
— Гей, братан, ходи сюди! — покликала мене постать, що визирнула з боку стернової кабіни.
Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід до каюти, розташованої попід палубою.
— Степан, — простягнув мені руку мужик, який мене гукав. — А там, за стерном, Марат...
— Коля, — представився я.
— Випити хочеш? — запитав Степан.
— Дякую, ні.
— Ну, захочеш — скажи. Ми самі не п'ємо, але для гостей завжди знайдеться... Ти, Колю, часом не маковий гонець?
Вдруге я почув схоже питання.
— Ні, — сказав я, не знаючи, проте здогадуючись, що може означати це словосполучення.
— Шкода, — простягнув Степан. — А то б тобі роботи підкинули... Та гаразд, йди полежи... Ми тебе зраночку висадимо... Тобі ж байдуже де? Аби тільки від житла подалі? Так?
Я кивнув.