От лиш я часом замислювався, чому в мене якісь уподобання ніби старомодні, а Вован – крутий неформал, як каже мій малий.
З Женькою в мене дуже дружні взаємини, більше того, я його дуже люблю і він мене теж. Але різниця у віці в чотирнадцять років далася взнаки дещо пізніше, коли Женька підріс. Бо до того він ходив за мною по п'ятам і у всьому намагався мене копіювати, до смішного.
А одного разу захотів бути собою, і пішло-поїхало. От тобі і пубертатний період. Я сам, я знаю, а ти не розумієш, а тут ще дівчата за ним чередою – мій Женька дуже симпатичний, гарніший за мене це точно, ну і трахатись почав доволі рано, і тут вже в нього попер такий собі самець маленький, ще дурний, але вже пуцько в нього стирчить і він кричить – я сам все знаю і вмію.
Колись ми з ним отак завелись і він каже – Любко, ти загалом прикольний чувак і до тебе всі добре ставляться, так що не переймайся, що ти не такий крутий, як Вован…
– Я й не переймаюсь, я живу собі так, як я можу і вмію.
– Та ні, не те. Ти трохи часом переймаєшся, я бачив. Але от для прикладу, твій шеф, Іван Васильович, теж зовсім не старий чувак, а це галімий відморозок, мамо ховайся! Він ще з мезозойської ери, недавно на птеродактилях їздив.
– Птеродактилі, до речі, літали…
– Ну на бронтозаврах. Він точно що позавчорашній, ти лиш глянь, як він вдягається, і як говорить. Відстойний недоделок! А ти, ти кльовий, просто якийсь трохи інший… А так у тебе все тіп-топ!
Те, що я якийсь інший, я давно вже відчув. І не те, щоби хотів бути, як всі, далеко ні. Але це мене якось внутрішньо віддаляло від таких, як Вован і мій Женька.
От вони би ні за що не влазили в цю загадкову історію Василька і Люби. Напочатку цікаво, що малий забрюхатив училку. Це круто. Потім ще раз – на і зашибись. А далі – їм вже нецікаво.
А мені не так саме трахання цікаве, як от любов, отак божевільна, всепоглинаюче кохання Люби і безумне шаління малого циганчука, який через секс пізнає поняття кохання і провалюється в нього назавжди і так глибоко, що зметає з себе родове прокляття і обоє стають вільними.
Мені це цікаво, мене це зворушує, я вже душею з ними. Але хіба я можу пояснити Вованові чи Женьці, чому я цим так поглинувся. Мабуть, ні.
З такими думками я подався додому і узявся дочитувати кіплінґівського «Кіма» і з ним і заснув, і приснився мені знову якийсь химерний сон, що не мав ні найменшого відношення до кіплінгівської Індії.
Я захожу кудись у двір і раптом до мене назустріч кидається величезний білий пес, він стрибає мені на груди, і на зріст стає такий, як я, і він шалено радіє мені, обіймає мене за плечі, десь там облизує мені вухо, а я радісно занурюю обличчя в його велику волохату шию і почуваю щастя, просто щастя, отаке от якесь полегшення і приплив радісної енергії, ніби я зустрів найближчу на світі людину, але щось більше ніж людину, просто зустрів щастя.
Я прокинувся здивований сном, і не позбавився цього радісного відчуття цілий день, в мене увійшла якась енергія, якась нова сила, я ходив замислений і думав – що це означає. Але насправді відчуття було більше за осмислення, і я перестав шукати значення цього сну, я просто згадував його, і мені ставало на душі радісно і тепло.
За всіма фольклорними і міфологічними ознаками і символами пес – це друг. Отже, я мав би набути якусь велику дружбу, когось, хто звільнив би мене від сумного вантажу спогадів, дав би мені нову радість життя.
І я розумів, це не повинен бути сексуальний зв'язок, це поза тілом, вище, це духовна близькість, тепло душі, проста віра.
Але нічого на видноколі мені поки що не світило, жодних нових друзів я не мав, і на цій веселій і приємній ноті вирішив чекати з моря погоди. Коли-небудь що-небудь можливо десь і появиться.
Але сон був, попри все, дуже приємний, і я його ніколи не забув.
Після довгих пошуків я, врешті, з'ясував, що неповнолітній Василь Вовк, отримавши три роки позбавлення волі за збройний напад на громадянина Попадюка, перебуває у Прилуцькій виховній колонії. Діставши дозвіл на журналістське розслідування, я дістався Прилуцької колонії і мені вдалося порозмовляти з Васильком.
Коли я прибув до колонії, кершництво вже знало, за чим я приїхав – таке в мене було відрядження. І на моє запитання, що вони можуть сказати мені про Василя Вовка, начальник колонії усміхнувся.
– Нічого. Чудовий хлопець, трохи дивний, але дуже хороший. Нічого поганого, за два роки, що він тут у нас, жодних порушень, жодних зауважень, всі тут знають його історію, і, треба сказати, пацани в певному сенсі його поважають за те, що він кинувся на її колишнього чоловіка. Так би мовити, пацаняче відчуття честі і захисту своєї коханої, яка б вона не була, але це моя жінка. У них тут свої поняття, свої кодекси, як ми не намагаємось їх виховувати, все ж у кожному колективі є своє розслоєння, так би мовити, по рангах.
Василько – авторитетний хлопець, порядний, і дуже працьовитий. Вчиться на столяра, спочатку в ПТУ у нас вчився, а потім почав працювати. Він трохи дивний, його, невідомо чому, хлопці навіть побоюються, бо коли якась сварка – він як подивиться на когось, то той зразу знітиться, йому і битись не треба – у нас це взагалі заборонено, але всяке буває. А цей лиш гляне – і його супротивник замовкає одразу. В ньому є сила, певність себе, і отака от дивна навіть не хлопчача, а доросла сила.
I справа не в його дітях і його статевому житті до колонії. Він просто має в собі, ну як вам сказати, отаку от свою самість. Є такі пацани, що він ніби і є, але його ще нема насправді, він ще себе не зробив, не вибудував. А цей – є! Василько Вовк – таки є!
Знаєте, дехто тут вчиться, аби так собі, все одно треба навчитись якоїсь спеціальності. І працювати. У нас тут для вихованців – півдня школа, обід, а потім праця. Вони зайняті цілий день.
Так от Вовк намагається навчитись столярної справи насправді. Каже, що буде працювати столяром, як звільниться. Хороший фах, копійку собі заробить, як захоче.
І ще одне – отакі, як він, що потрапляють за ґрати волею збігу невдалих обставин, вони не злочинці насправді, в них немає злочинної психології, просто так сталося в їхньому житті, і вони виходять і ніколи більше не потрапляють до в'язниці. А от злодії – тут вже біда бідою, в них народжується бажання украсти, бо це ніби такий спорт, небезпека, але бажання, як нині можна казати, підіймає адреналін у крові, і все – тут його не зупиниш. І ці часто потрапляють, як вони кажуть – «на тюрму», знову. Особливо, коли звільняються ще зовсім молоді і діватись їм нікуди – роботи нема, вдома, як завжди в таких випадках, негаразди… Ну, і повелося…
Ну, але то таке, то наші біди.
Вовк ще й малює чудово. От у нас тут один письменник журнал випускає з творів і малюнків наших вихованців. То Вовк йому всі обкладинки малює і ілюстрації робить для журналу. Талановитий хлопець.
Але що далі з ним станеться, то вже, як кажуть, буде видно… Але віїт себе вважає дорослим – двоє дітей – і каже, що його головне завдання стати на ноги і заробляти на утримання родини…
Та побалакаєте з ним самі, побачите. Ми його на сьогодні звільнили від школи і від праці – так що можете з ним пробути скільки хочете…
Я знав що вона вагітна все вже було давно позаду ми вже були разом двісті разів чи триста чи скільки я на початку рахував до ста… а потім вже було як завжди я дочікувався коли нікого не було в школі і знав що вона чекає мене в учительській… а тут в школі це завжди була небезпека і в цьому теж: була принада і зваба переступити всі закони всі пороги саме тут де ніхто не міг підозрювати такого саме тут… де я просто учень сьомого класу… я тут трахаю свою учительку вже який сотий чи двухсотий раз і шалію від цього… нагнувши її на столі на який вона лягає грудьми виставляючи переді мною вже безсоромно свої білі круті сідниці від самого вигляду яких я одразу млію і штани в мене вже розстібнуті стрижень напоготові і я вже завченим рухом входжу в неї і вона вже давно мокра… бо сама чекає цієї миті… і ми починаємо наш шалений шкільний вальс і рухаємось в такт… і вона рухається мені назустріч як завжди ми рухаємось разом… і я кінчаючи в насолоді ледь стримуючи стримую свій яскравий могутній переможний і щасливий крик радості і перемоги… давлюся хрипло і гарчу б'ю ногами як дикий звір… я знаю я знаю хто я і що я… я знаю але зараз я в ній з нею я це я той який ким би я не був я з нею це справжній я і я кінчаю в неї як завжди ніколи не випускаючи насіння… все одно буде наша дитина… ми колись будемо разом… і в знемозі я лягаю на неї і коли кінчаю просто в шалі кусаю її в потилицю в спину виючи від шалу… і вона щаслива тримає мене обома руками за сідниці в такт притискаючи мене до себе… ніби сама трахає мною себе… і мені від цього ще краще і ще млосніше і не виходжу з неї я лежу на ній і вона знає вже це… я лежу на ній кілька хвилин… потім починаю ворушитися всередині потім труся об неї потім знову встаю і коли почуваю що мій стрижень напружився всередині неї не виходячи з піхви та починаю рухатися тепер довше… і вона у ще більшому шалі трахає мною себе ледь стримуючи виск… тихо але радісно тоненько таки вищить і щаслива… і це наповнює мене гордістю і я вже довше тепер пробиваюсь до нового закінчення… і ми кінчаємо разом і я знаю щоби не було потім аби світ завалився… цю жінку я люблю і буду любити до кінця своїх днів… можу поклястися перед Богом і людьми… я маю її я хочу її я люблю її…
– Скільки того в нас було? – Василько усміхнувся і почав думати.
Ми вже сиділи з ним три години і майже заприязнилися. Симпатичний пацан, справді гарний зовні, можна собі уявити, що коли в нього ще чорні кучері по плечі, то хоч в кіно знімай у ролі головного коханця.
Зразу напружений і не дуже доброзичливий, стриманий і небагатослівний, а зараз він уже тріпався зі мною як із давнім знайомим, так принаймні мені здавалося.
І я подумав – от цигани, курва мать, наш би ще довго закривався і недовіряв. А цей вчував правду, що я не сука, як вони кажуть і не прийшов на журналістську малинку на халяву про гаряче бабок заробити, що мене це справді якось зачепило. І якщо я щось напишу, то напишу правду…
– А чого це вас так цікавить? – він уже жартував.
А потім не чекаючи на відповідь казав:
– Якщо по правді, то разів триста а може й чотириста – в той перший період, у тих вісім місяців.
Знаєте, я от став старший на чотири роки, відколи то все почалося, і можу побачити себе, як пацана, який був божевільно закоханий. Чуєте – БОЖЕВІЛЬНО.
Це був не я, мені здавалося, що мене нема, що це не я, я хотів її щодня зранку до вечора, я хотів бути з нею, біля неї. Думав про неї, уві сні вона мені снилась і я хотів її, як хоче старший юнак свою кохану, з якою у нього вже почалося нормальне трахання.
У мене були хвилини, коли мені було так добре, що я хотів умерти, щоб не вертатись від цього щастя до іншого світу.
Бо я мусив лишати її, я весь час мусив лишати її, і чекати нової зустрічі.
Ви знаєте, у циган не так, як у вас. Ви ото пристроїтесь на якусь роботу і пашете зранку до вечора, і завтра теж, і так завжди. А в нас такого нема. Працюєм вільно, але вкалувати мусиш – мамо не горюй. Ото перепорудування, мандри по всій країні, торгівля, закупка товару, організація вагонів, перевозка, здача товару… це все нелегка робота, це клопоти, ризик, проблеми.
Але це робота, яку ти вибираєш.
У мене батько давно загинув у бійці, зарізали ножем.
Мама у нас в роду головна, як вона скаже, так і буде. У нас старшого не можна ослухатися ні в чому.
І коли почалася в мене любов, вона мене закликала і сказала – ти дуже молодий, що з тобою діється, ти сам не свій, сину.
Я сказав чесно – я її люблю, я хочу з нею одружитися, і ні з ким більше і ніколи, тільки з нею.
Я все розповів мамі, і вона сумно так на мене подивилась і сказала – буде в тебе велика біда з твоїм коханням, але потім все буде добре.
Я вірив їй, я знав, що вона то знає краще за всіх.
Але я теж знав.
Розумієте, якось я приніс їй малюнок – це Люба мені дала – там отой Амур голий з луком і стрілами – і кажу: «Бачиш, який з давніх часів образ любові».
Вона довго думала і каже: «Бо любов завжди молода і дурна, і тому стріляє з того лука дитина, бо сама не втямить куди вцілить. А з другого боку любов – це малий голий хлопчик – як ти от! Це власне ти! Ти сама любов зараз – тільки стрілу ти направив на себе. Бережися, синку!»
– Розумієте, вона мені не сказала – не ходи до неї, тобі зарано жити сексуальним життям, вона для тебе застара – всю оцю херню, яку кожна мама би сказала у вас своєму синові і очі побігла видряпувати отій, яка його звабила.
Не вона мене звабила, я її звабив. Я даю вам слово честі.
Ще з другого класу, як я на неї дивився, в мене вставав. Так-так, років у дев'ять вже вставав, а в десять я вже дрочити почав, бо так воно в мене рано закрутило в яйцях.
Я пропускав школу, і не бачив її два роки, бо ми мандрували, і я трохи ходив у школу, трохи не ходив. Аж тут у шостому класі я приходжу в школу у вересні і раптом приходить вона на урок і в мене одразу все всередині мліє, просто мліє.
Я аж дивитись на неї не міг. Така вона була гарна, ще гарніше, ніж раніше, така свіжа, усміхнена і чиста.
Якесь світло в ній було, чи що.
Мені бракує слів, тоді був малий.
Але я просто одразу захотів її, так отак тупо по-пацанячому, мріяв – от би її трахнути.
Але я добре малював, і зараз ніби нічого малюю, і вона побачила і сказала, що в мене безумний талант і вона зі мною сама займеться малюванням, бо й вона малює, і десь трохи малюванню вчилась.
Зрозуміла річ, я щасливо погодився, ми почали лишатись після уроків і вона вчила мене малювати, а я в підчасі вдихав її запахи, доторкався до неї ближче, горнувся до неї і вже був щасливий, вже. А вдома мало не кожен день дрочив, думаючи про неї. І це трохи давало мені заспокоєння, але не багато, бо я знову бачив її.
Тоді вона поставила в школі п'єсу, і я теж грав у тій п'єсі, і в нас були репетиції, і вже мої однокласники почали кепкувати – щось вона так тебе балує, так тебе весь час по голівці гладить.
А я сказав – почекайте, я ще виїбу її, от побачите! Я розповідаю правду. Бо початок був саме отакий.
Я її хотів, мені було при ній добре, але що я тоді, малий циганчук, міг знати про більші почуття, про єднання почуття і тіла, я був простий, як правда – це її слова, тупий, як сибірський валянок – теж її слова – і гарячий, як сто чортів на сковорідці.
Це я зараз так з вами розмовляю, бо ви не уявляєте, я цілий рік з нею розмовляв і стільки і так, що ніяка школа нічого такого і за десять років не навчить. Не забудьте, що я хоч був пацаном, але все ж об'їздив і Україну і Росію, і у Казахстані побував, так що про життя щось таки знаю.
І про трахання. І про жінок також. І якби не ця історія, то в тому ж би віці я обов'язково когось би трахнув, бо женилка в мене вже виросла і навіть вусики тоді почали вже пробиватись, так-так, у тринадцять, може, тому, що я чорний, але ж бачите, який я зараз поголений, в мене вже борода може бути – мамо ховайся, якби запустив.
Я почав бувати у них вдома, чимдалі частіше. І мій брат молодший приходив зі мною кілька разів. Але переважно я сам.
Чоловік її одразу був мені противний. І повірте, не тільки тому, що то її чоловік. Він просто був така собі тварюка. Здоровий тупий рагуль. Дітей я бачив один раз. Діти як діти. Він їх переважно тримав у своєї матері в Червонограді.
Як вона могла з ним зійтись, не знаю. Доля злого випадку.
Коротше, він ніби й звик до нас, що ми з братом, або я сам, у них в хаті товчемось. Але вочевидь нас не любив, ми його дратували.
А справа в тім, що і хата то була її, батьківська, і машина її. Я от думаю, може, той шнир з нею й одружився, що придане таке було круте, зробив їй дитину і подався далі у свої подорожі.
На щастя, він вдома бував рідко, бо в Луцьку роботу втратив і зробив фірму в Червонограді і Луцьку і мотався туди-сюди весь час.
Коротше, одного разу він приїжджає додому з Червонограду під вечір, а ми з Любою сидимо у них в хаті і малюємо.
І він як психане – що тут за циганський табір – як не прийдеш додому, хтось тут завжди товчеться в хаті.
Я це почув – за свої зошити і тікати з хати – вона щось йому крикнула і за мною, але я побіг бігом. Ми тоді жили на вулиці Миру, а з Кічкарівки туди чималий шмат.
Вона скочила в машину і наздогнала мене вже на місточку, там, як на Красне їхати.
Я сів у машину.
Вона обняла мене і почала плакати, що в неї таке життя, і що я їй дорогий і що я єдиний, з ким їй добре, і вона поцілувала мене десь у вуха чи в шию, а я відсторонився і поцілував її в губи, і вона не відсахнулась, а тільки затремтіла і почала відповідати мені язиком і губами, я думав, що от-от кінчу аж, і у мене все стояло, вся кров вирувала, все кипіло і рвалось всередині, і ми цілувались довго і не хотілось розставатись.
Врешті вона відвезла мене додому і я не міг спати, поки не кінчив кілька разів, відчуваючи її губи на своїх, її руки, що обіймали мене, її груди, які притискалися до мене вже не випадково, а свідомо і спрагло.
Минуло кілька днів, у мене був день народження – тринадцять років.
Я розумію ваше здивування. Але якщо ви розумієте мене, то розумієте.
Так казала моя мама.
А якщо хтось тебе не розуміє, то не пояснюй йому, марно, він тебе й так не зрозуміє.