– Обкарнали…
– Обкарнали, – одповів Юрко і погладив долонею колючу голову. Додав: – Положено.
– Шкода.
– І мені шкода, – визнав хлопець зовсім щиро.
– Доведеться щось вигадувати, – задумливо мовив майор. – До того ж щось вагоме.
– Для чого?
– Зараз усе зрозумієш.
Юрко поклав зім'ятий капелюх поруч на стілець. Тепер мав вільні руки, поправив тіснуватий комір сорочки, хотів запитати, чому всю ніч теліпався у хиткому старому товарному вагоні, але промовчав. Кількаденне перебування в запасному палку все ж навчило його дечому, принаймні знав, що начальству, особливо такому великому, як майор, ставити запитання не можна, треба тільки відповідати, і дивно, що майор Бобрьонок не осмикнув його, коли Юрко припустився нетактовності, відповідаючи зовсім на рівних.
– Слухай, хлопче, – нараз мовив Бобрьонок зовсім довірливо й навіть якось прохально, – здається, ти був у курені Сороки… До того, як прийшов до нас?
– Був, – похмуро відповів Юрко. Йому зовсім не хотілося навіть подумки повертатися до минулого.
– І добре знаєш Сороку?
– Та трохи знаю… – ухильно відповів Юрко. – Зустріну на вулиці, впізнаю.
– А в яких стосунках перебували?
– Нормальних. Слухаюсь, друже курінний, буде зроблене, друже курінний… Звичайні стосунки рядового й начальства.
– А як він ставився до тебе? Довіряв?
– Так.
– Чому гадаєш?
– Писарем я в нього служив. Гріпси приходили, то до мене! І якщо написати щось секретне – знов-таки через мене.
– Так, – схвалив Бобрьонок, – це дуже добре.
– Чого ж доброго?
– Є до тебе прохання, хлопче, – роздумливо мовив майор, – не знаю тільки, чи погодишся…
– Я зроблю для вас усе! – це було мовлено так категорично й рішуче, що Бобрьонок не втримався від усмішки.
– Усе? Не кажи, поки не дізнаєшся.
– Можете покластися на мене.
– Мабуть, можу.
– Точно!
– Ти гарний хлопець, Юрко, – присунувся до нього майор, – тільки мусиш подумати. Бо завдання матимеш ризиковане й небезпечне.
– Чого як думати? Згоден.
– Не злякаєшся?
Штунь зробив спробу підвестися. Бобрьонок утримав його, і тоді хлопець мовив твердо:
– Накажіть відправити мене назад до полку, товаришу майоре, бо він скоро піде в бій, там лякатися не можна. До того ж мені соромно перед товаришами: вони вмиратимуть. а я тут…
– Помовч! – різко обірвав його майор. – Я розмовляю про серйозні речі, а ти… Коротше, ти нам потрібен, і, якщо згоден, одержиш завдання.
– Згоден.
– Мусиш знати: завдання небезпечне й цілком секретне, за розголошення таємниці покарання як за зраду Батьківщини.
– Ясно.
– А коли ясно, то слухай. За нашими даними Сорока зараз у Львові. Він зв'язаний з гітлерівцями й продовжує служити їм, можливо, через нього нам удасться вийти на ворожу резидентуру. Це шпигунський центр, – пояснив, – і ми мусимо ліквідувати його. Знайдеш у Львові Сороку?
Штунь замислився. Нарешті відповів чесно:
– Не знаю.
– Чому?
– Бо є тільки одна людина, котра може зв'язати нас.
– Хто?
– Священик, ну, отже, знайомий піп – з нашого села й товаришував з моїм батьком. Він колись мене до бандер благословляв.
– Прізвище?
– Отець Василь Загуменний. Править у церкві біля Личаківського кладовища. Вони з Сорокою у якихось стосунках.
– То в чому справа? Гадаєш?.. – Бобрьонок не встиг закінчити думку – двері відчинилися і до кабінету рвучко зайшов чоловік з полковницькими погонами. Майор підвівся, а Юрко дивився на полковника й сидів, наче ноги не слухалися його, потім також підвівся. Полковник зупинився навпроти нього, дивився запитально і, Штуню видалося, не дуже приязливо – пауза затягувалася, нарешті полковник присунув до себе стілець, сам не сів, але до- зволив:
– Сідайте.
– Юрій Штунь, – доповів Бобрьонок.
– Сам бачу, – обірвав його полковник. Сів, простягнувши ноги в хромових чоботах, і запитав: – І до чого ж ви домовилися?
Майор опустився на стілець і зробив знак Юркові, аби сів також.
– Є одна зачіпка, товаришу полковник… – почав. Потім вони просиділи півдня, обговорюючи ситуації, в які міг потрапити Юрій Штунь, пообідали втрьох у тій же їдальні, і Юрка вивезли з внутрішнього двору штабу в легковій машині. Автомобіль зупинився на якійсь порожній вулиці, і Бобрьонок випустив хлопця, дружньо стиснувши йому плече на прощання.
Сонце виринуло з хмари й торкнулося обрію. Юрко зітхнув і попрямував до бічної вулиці, де в симпатичному маленькому особняку за жоржиновими клумбами мешкав отець Василь Загуменний.
Хвіртка не піддалася, Юрко згадав, що її завжди замикали, він натиснув кнопку дзвінка, почекав трохи, однак ніхто не відгукнувся. Юрко подзвонив ще, йому здалося,, фіранка на вікні ворухнулася, але ніхто не виходив, і хлопець узявся за залізні прути огорожі – цей рух можна було витлумачити двояко: можливо, хотів посмикати хвіртку, щоб хоч якось подати сигнал мешканцям особняка, чи перескочити огорожу… Либонь, це не сподобалося тим, хто безмовно спостерігав за його діями, бо двері відчинилися і на ґанку з'явилася бабця в темній хустці.
– Чого тобі? – запитала не досить привітно й прикрила очі долонею, розглядаючи відвідувача.
– Це я, бабцю Віро.
Видно, таке звертання вплинуло на бабцю, бо рушила з ґанку, але все ж зупинилася на сходах і перепитала:
– Хто – «я»?
– Ви ж мене знаєте як облупленого, Штунь я, Юрій Штунь з Підгородища й маю справу до отця Василя.
– Штунь? І звідки ти взявся?
– З вулиці, звідки ж іще?
– Чим добрих людей турбувати, краще б там і лишався… – пробуркотіла, та все ж відімкнула хвіртку й пропустила хлопця до садиби.
– Отець Василь вдома?
– Відпочивають вони.
– То я почекаю.
– Авжеж. – Стара акуратно замкнула хвіртку й двері будинку на два оберти й пропустила хлопця з передпокою кухні. Мовчки вказала на табуретку й стала брязкати посудом.
Юрко зняв капелюха, пом яв його долонями и мовив нерішуче- прохально:
– Зголоднів я, оаоусю Віро, зранку не їв.
– Тераз багато голодних, – одповіла байдуже, навіть не глянувши в бік хлопця.
– Та я начебто й не чужий…
– Це як сказати… – не обернулася і продовжувала гуркотіти посудом. – Часи важкі, й кожен мусить дбати про себе.
– Свята церква, бабусю, – почав Юрко якомога м'якіше – вчить, що треба допомагати нужденним…
– І правильно вчить, – мовили за його спиною басом.
Юрко озирнувся й квапливо підвівся з табурета, бо в дверях стояв сам отець Василь Загуменний. Щоправда, зараз, у піжамних штанях і майці, він нічим не нагадував священнослужителя і позіхнув солодко, зовсім по-домашньому, прикривши долонею рота, проте звичним жестом простягнув хлопцеві правицю, і той схилився перед ним, поцілувавши руку.
– Добрий день, святий отче, – мовив поштиво. Отець Василь оглянув Штуня несхвально.
– Був справжній хлоп, – нарешті виніс присуд, – а став драбом. Звідки ти?
– Довго розповідати. – Юрко виразно подивився на спину бабці Віри, і отець Василь одразу зрозумів його.
– Нагодуйте нашого гостя, пані Віро, – наказав. – І добре. А я поки що одягнусь.
Бабця невдоволено кинула напівмокру тарілку на стіл, поклала поруч хліб, витягнула з шафи шмат сала, помідори та огірки. Подумала трохи, либонь, зважувала, що саме означав наказ святого отця нагодувати добре, нарешті дістала ще півкільця ковбаси.
Штунь, хоч і їв не так давно в офіцерській їдальні, присунувся до столу й апетитно захрумтів огірком. Подумав: оце справжня їжа – сало й ковбаса, а коли є ще помідори и цибулина, життя стає зовсім гарним і можна не зважати на явну недоброзичливість старої.
Юрко встиг згетелити мало не всю ковбасу, коли на кухню знову зазирнув отець Василь. Чисто виголений, У чорних вузьких штанях і білосніжній сорочці. Подивився, як наминає хлопець ковбасу, й наказав бабці:
– Зготуїїте нам кави, пані Віро, і подайте до вітальні. Справжньої кави, – уточнив, побачивши запитливий погляд старої, – бо маємо дорогого гостя.
Пані Віра, критично оглянула пожмаканий Штунів піджак, видно, не дуже-то й погодилася з визначенням «дорогий гість», але заперечити не насмілилась. А Юрко, дожувавши шматок сала, нарешті відірвався від столу й подякував поштиво. Знав, що отець Василь полюбляє поштивість, він звик до неї в церкві – підносила його над буденним світом, робила значнішим і впливовішим, ніж був насправді. Це, звичайно, не заважало святому отцю не цуратися мирських справ, особливо коли йшлося про пожертвування, бо справи церковні не відділяв від справ особистих, та й як може бути інакше: пастир завжди невіддільний від своєї пастви.
Вони всілися в модерно обставленій вітальні панотця обабіч журнального столика, на який пані Віра поставила паруючий кавник і чашечки, але отець Василь наче забув про каву, подивився на Юрка пильно й наказав:
– Розповідай.
Хлопець засовався на стільці.
– Але ж, святий отче, вийшло якесь дике глупство, навіть не знаю, з чого почати…
– Чому стрижений?
Юрко підібрався. Панотець одразу взяв бика за роги, стрижена голова виказувала Штуня, майор з полковником обговорили цю проблему й вирішили, що можна сказати правду, – брехня тут ніяк не пройде й можна тільки заплутати хлопця.
Тому Юрко й відповів, дивлячись на отця Василя чесними й чистими очима:
– Постригли. В армії постригли.
– Як так? – щиро здивувався священик. – Наскільки мені відомо, ти з Мухою…
Отже, подумав Штунь, Сорока справді у Львові, бачився з отцем Василем і розповів йому про гріпс і те, що сотник Муха з Гімназистом вирушили на зустріч з гітлерівськими диверсантами. Або довідався про це з інших джерел. Зрештою, це не мало значення, про події саме двох останніх тижнів ніхто знати не міг, і Штунь не зовсім тактовно перебив панотця:
– Це таємниця, святий отче, і я не маю права нічого казати про наше з Мухою завдання.
Єгомосць схвально нахилив голову.
– Так, догодився, – але чого ж ти тоді хочеш?
Ювко з'образив на обличчі щире здивування. Мовив настирливо:
– Святий отче, ви знаєте мене з дитинства, ви благоовили мене на тернистий шлях боротьби з совітами. Крім вас у мене тут нема нікого, невже ви залишите мене без допомоги, принаймні без поради?
Отець Василь нарешті згадав про каву, а може, це знадобилося йому, щоб виграти час і обмізкувати Штуневі слова. Налив Юркові півчашки, собі ж по вінця, відпив і сказав твердо:
– Ти мусиш розповісти все, розумієш, усе до дрібниць, де був і що робив два останніх тижні. Інакше розмови в нас не вийде і я нічого не зроблю для тебе.
– А служба безпеки! – удавано жахнувся Юрко. – Ви знаєте, що робить вона з базікалами?
– Зараз для тебе служба безпеки – один я.
– Слухаю і корюся.
– Це я слухаю.
Юрко важко зітхнув і почав розповідати. Спочатку правду: як велося в Сорочиному курені, як за завданням курінного вирушили з сотником Мухою та іншими стрільцями до Квасова, як зустріли там німецьких агентів. Як знайшли галявину для посадки літака, як агенти зв'язувалися з кимось по радіо, як чекали літака й так не дочекалися. Тоді старший групи наказав радистові терміново викликати якесь начальство, і його повідомили, що попереднє завдання відміняється. Тепер вони мусили збирати відомості про дислокацію та пересування військових частин, самі ж переховувалися в схроні під Квасовом.
Одного дня старший групи наказав Юркові разом із ще одним агентом вирушити до Ковеля, щоб зібрати відомості на залізничному вузлі. Агент був одягнутий у військову форму й мав солідні документи, а Юрка з його липовою сільрадівською довідкою затримав патруль – на цей раз довідка не спрацювала, його призвали до армії, кілька днів перебував у запасному полку, з якого за першої ж нагоди втік. Пробрався до квасівського схрону, але групи там уже не було, вночі дійшов до явки на селі, там одержав цивільний одяг і пішки, обходячи великі села, де могли затримати «яструбкові» засади, дістався Львова.
Священика наче й не дуже цікавила Юркова оповідь, потягував каву й буцім дрімав, та хлопець бачив: єгомосць пильно стежить за ним з-під опущених вій і жодне слово не пройшло повз його увагу.
– Документи маєш? – нарешті запитав отець Василь, коли Юрко закінчив.
Хлопець дістав з внутрішньої кишені піджака складе ний вчетверо папірець і кілька пожмаканих п'ятірок. Подав на долоні священикові.
– Оце, святий отче, все, що лишилося в мене. Тамтий квасівський мірошник попереджав, що бумага не дуже надійна й нею можна скористатися лише в крайньому разі. Крім того, – з відразою погладив себе по стриженій голові, – отут усе без довідок написано. Варто зняти капелюха – і усім зрозуміло: втік з частини й дезертир. А за це по голівці не гладять. – Все ж начебто наперекір усім і всьому він ще раз погладив себе по круглій голові й закінчив скрушно: – Отакої… Нема мені, бідному, куди подітися, і єдина надія на вас, святий отче.
– «Яструбки» перестрівали? – запитав по паузі отець Василь.
– Один раз трапилося – вже тут недалеко, під Жовквою. Слава богу, не дуже грамотні, відбрехався.
– Востаннє де ночував?
– За Куликовом, село Загайці.
– У кого?
– А я в цьому селі маю знайомого, Стефан Мигуля, прошу я вас, ґазда заможний, ще за тамтих часів, коли з паном курінним Сорокою гуляли, з ним спізнався.
– Як так «спізнайся»?
– А пан Мигуля мав зв'язок з рухом.
– Файно, – схвалив отець Василь і критично оглянув хлопця. – Я поміркую, що можна вдіяти.
– Єдина надія на вас, святий отче.
Отець Василь креснув долонями, і в двері зазирнула, точніше, просунула голову, пані Віра.
– Нагрійте йому ванну, – кивнув на хлопця. – Білизна знайдеться?
Стара несхвально поворушила губами:
– На такого бецмана…
– У вас, пані Віро, завжди все є.
– Де б були без мене?
Отець Василь на знак згоди опустив голову.
– То переодягнете?
– Спробую.
– Йди, – наказав отець Василь Юркові, – помиєшся, бо від тебе, того, пахне… – не без відрази втягнув ніздрями повітря. – Переночуєш на горищі, там у нас ліжко стоїть. На всяк випадок, – пояснив, – далі від людських очей. А завтра все вирішимо.
Хлопець пішов, стара рушила за ним, але єгомосць зупинив її. Наказав причинити двері й тільки по тому мовив притишено:
– Вночі підете до Загайців.
– Під Куликовом?
– Так.
– Десять верст, невже не можна почекати до ранку? Туди соша, й машини ходять. За три години обернуся.
– Можна і вранці.
– Заради цього шмаркача?
– Може знадобитись.
– Так, – погодилась, – людей мало, а він хлоп молодий і тямущий. Що в Загайцях?
– Знайдете Стефана Мигулю. Попитаєте, чи ночував у нього вчора Юрко Штунь. І що знає про цього молодика.
– Попитаю.
Отець Василь подумав трохи, й невдоволена зморшка лягла на його чоло.
– Пані нікого не має в Загайцях? – поцікавився.
– З довірених?
– Звичайно.
– На жаль. Хочете про Мигулю розпитати?
– Маєте не голову, а скарб.
– З дурною головою ви б мене не тримали, отче.
– Так, не тримав би.
– Я про Мигулю в отця Никанора попитаю. Єгомосць невдоволено поморщився.
– П'є й базікало.
– Але паству мусить знати.
– Однак він у Куликові…
– Повинен мати своє око у Загайцях.
– Та повинен.
– От і дізнаємось.
– Тільки не баріться, пані Віро, прошу вас поспішити. Цього хлопа нам у себе тримати не годиться. Все може трапитись, шановна, час воєнний, до гріха недалеко.
– Грішні й так.
– Та грішні, пані Віро, і бог простить.
– Простить, свічку поставлю – й простить.
– Не хуліть бога, шановна, мені, служителеві святої церкви, не слід чути блюзнірство.
– Годі вже. Повернусь пополудні. – Пані Віра пішла, а отець Василь ще посидів трохи за кавою і попрошкував до спальні, де змарнував час до сну читанням зовсім не спасенної літератури – егомосць полюбляв сучасних модних письменників, суха класика з довгими описами дратувала його, а про любов читав із задоволенням, до того ж про любов цілком земну, бажано з деталями й соковитим заглибленням у суть справи, даремно, що в нього все вже в минулому, людина живе, поки пам'ятає, і отець Василь хтиво постогнував, смакуючи особливо вдалі сцени.