На станцію прибув ешелон з танками. Бойові машини були вкриті брезентом, та навіть непризвичаєне око відразу визначило б, яка саме техніка просувається до фронту.
Ешелон постояв усього кілька хвилин і повільно, брязкаючи буферами, рушив. Він поступово набирав швидкість, гуркотів по рейках, на станції на нього ніхто не звертав уваги – тут звикли до безконечних ешелонів, літерних і таких, що можуть постояти на запасних коліях, тут увесь час щось рухалося, просувалося, відкочувалося і стояло, станція жила своїм буденним життям, кожен виконував свої обов'язки, звичайно, крім гомінливих солдатів з ешелонів: користуючись стоянками, бігали за окропом, вирішували справи в продпунктах, швидко знайомилися один з одним, курили, сміялися, жартували, обмінювалися новинами й на ходу стрибали у вагони…
Бобрьонок провів затяжним поглядом ешелон з танками, зиркнув на двох офіцерів, що з'ясовували якісь стосунки поруч на пероні, й подумав, що ось так поруч нього можуть стояти ворожі агенти, не написано ж у них на чолі, що саме вони – звичайнісінькі шпигуни й що тільки вдають заклопотаність. Насправді ж перерахували всі «тридцятьчетвірки» на платформах, і найпізніше сьогодні ввечері невідома рація передасть ворогові це повідомлення.
Майор пригадав шифровку, перехоплену вчора ввечері, – власне, заради неї він і стояв на пероні вокзалу й дивився вслід літерному військовому ешелонові: «Сьогодні зі станції Стрий на Сколе прослідувала сто двадцять четверта стрілецька дивізія. Четвертий танковий корпус передислокувався в район Дрогобич – Турка. Туди ж перекинуто сімдесят вісім танків Т-34. Прибув Окремий гаубичний дивізіон. Спостерігається пожвавлений рух військових частин на ділянці Стрий – Сколе. Сьомий».
Цей «сьомий» знав приблизно стільки ж, скільки й військовий комендант станції Стрий, літній хворобливий капітан, низький, бокатий, із спадистим чолом і зовсім позбавленою рослинності головою – вона чомусь нагадувала Бобрьонку крижану гірку, з якої зручно летіти на лижах, зірватися з носа й піднятися в повітря, зовсім як з трампліна.
Зараз комендант стояв поруч. Капітан обтер квітчастою, явно трофейною хусточкою краплини поту з носа й запитувально подивився на майора. Певно, вони подумали про одне й те ж, бо комендант сердито насупився й мовив:
– Ми робимо все, що можемо, по просуванню на фронт ешелонів і забезпеченню військової таємниці на станції. І я просто дивуюсь…
– А ти не дивуйся, – грубувато заперечив Толкунов. Він скинув шинелю, тримав її під пахвою і зсунув на потилицю кашкет, був схожий на вайлуватого інтенданта чи військового фельдшера, що відстав від ешелону й просить допомоги в коменданта. – Не дивуйся, капітане, – вів далі з натиском, – бо шпигуни також не з лика шиті. Навчають же їх чогось у школах, як гадаєш?
– Певно, навчають, – погодився комендант і знову обтер носа, до того ж голосно шморгнувши ним. – А в нас, самі бачите, яка веремія, за всім не вгледиш.
– Треба вгледіти, – жорстко заперечив Толкунов.
– Усе, що можна, я зробив.
Певно, він мав рацію, цей опасистий капітан. Розшуку-вачі вже могли переконатися, що, незважаючи на зовнішню непрезентабельність, комендант – енергійна й ділова людина. Він робив усе можливе й неможливе для швидкого просування військових ешелонів, та й підійти до станції, тим більше тривалий час перебувати на ній без діла не було можливості: військові патрулі систематично перевіряли документи в офіцерів та солдатів, цивільне населеная допускалося на перон лише під час посадки на поїзд, юрмилося далеко від ешелонів на привокзальному майдані, й ніхто з того галасливого натовпу не міг систематично спостерігати за їхнім проходженням. А ворожий агент був чудово поінформований: знав навіть номери частин, які передислокувалися вчора на різні ділянки фронту.
– І все ж ваші заходи недостатні, – зауважив Толкунов. Він також мав рацію, зрештою, нікого не цікавило, яких саме заходів по зміцненню охорони станції вжив комендант, бо факт залишається фактом: ворожа агентура діє на її території.
– Чи не здається вам, що і від Смершу також дещо залежить? – зауважив комендант не без єхидного підтексту.
Ця суперечка могла тривати безконечно, і Бобрьонок рішуче поклав їй край:
– Це наша спільна справа, товариші офіцери, і давайте не сперечатися.
Комендант на знак згоди кивнув, а Бобрьонок із задоволенням помітив, як до офіцерів на пероні, що привернули його увагу, підійшов патруль. Лейтенант прискіпливо перевірив документи, щось наказав офіцерам, ті, були старші за званням – підполковник і майор, засперечалися, але лейтенант, козирнувши, наполіг на своєму, і офіцери, підхопивши валізи, попрямували до вокзальної зали.
Справді, на станції зовні панував порядок, проте тільки зовні, і Бобрьонок зауважив:
– Можливо, агенти мають інформаторів серед залізничників. Давайте переглянемо особові справи.
– Ми так учинили у Львові, – пояснив Толкунов, – і не без користі.
– Чимало залізничників і тут працювало на німців, – сказав комендант. – Кадри засмічені, роботи й роботи…
– Так, – ствердив Бобрьонок, – почнемо з особових справ, крім того, капітане, сподіваюсь, у вас є довірені люди серед залізничників?
– Інформаторів не тримаю, – одповів той сердито. Бобрьонок скипів:
– Шпигуни працюють у вас під носом – знаєте, чого варта інформація, передана ними?
– Догадуюсь.
– А якщо догадуєшся, – вставив Толкунов, – то краще б подумав…
– Я розумію вас… – тепер комендант обтер піт на носі просто долонею, – звичайно, є у нас різні люди, одним можна довіряти більше, іншим менше, була тут у нас під час окупації невеличка підпільна організація, товариші зараз розбираються з нею, та мушу сказати: люди там працювали залізні.
– То що ж ти!.. – пожвавішав Толкунов. – Давай своїх підпільників, таке золото, а ти мовчиш.
– Товариші просили, поки остаточно не з'ясують справи, нікому не казати про них.
– Нам можна, навіть треба.
– Пішли,-вказав комендант на своє приміщення в кінці перону. – Зараз почнемо…
Слюсар паровозного депо Андрій Михайлович Будашик – високий і кремезний чоловік з великими, невідмитими від мастила руками – сів на запропонований Бобрьонком стілець і запитав не без іронії:
– Ще одна, перепрошую, комісія?
– Набридли?
– Та прошу я вас, ми тут уже більше розповіли, ніж за тамтих німців зробили.
– Але ж, – повчально зауважив Толкунов, – тепер стільки героїв розвелося! Кожен, фашистів бив, якщо підрахувати, тих фашистів давно б усіх знищили…
– Ми нікого не били, – з гідністю заперечив Будашик, – робили, що могли.
– І велика група була в депо? – поцікавився Бобрьонок.
– Та ні, прошу я вас, чотирнадцять чоловік, либонь, тому й врятувалися. Конспірація тобто була в нас, і кожен міг голову за іншого покласти.
– Чим займалася група?
– Я ж кажу, робили, що могли, паровози псували помаленьку, в букси пісок підсипали. Мін та вибухівки не мали, зброї також, та й для чого нам зброя? Ми до зброї не призвичаєні.
Бобрьонок дивився на цього трохи вайлуватого чоловіка з сильними і, мабуть, вмілими руками й думав: кожен робив на цій війні, що міг, ось вони скільки диверсантів затримали, скільки орденів одержали, у них усе, так би мовити, на виду, – а хто підрахує внесок у перемогу цього скромного чоловіка та його товаришів? Ніхто їх не силував, самі зорганізувалися – робочий чоловік завжди лишається робочим, і на нього можна покластися.
Тому й мовив прямо:
– Ми, товаришу Будашик, потребуємо вашої допомоги.
– А ми, товаришу офіцер, ніколи не відмовляємось. Іде війна, й самі розуміємо… Отже, коли десь натиснути треба, натиснемо, прошу я вас, можете не сумніватися.
– Інше маємо прохання.
– То кажіть.
– Хтось серед вас, дєповських, товаришу Будашик, певно, працює на німців.
Слюсар не здивувався, не заперечив, видно, був чоловік урівноважений, поміркований, не гарячкував і, либонь, не любив приймати швидких рішень.
– Серед нас, кажете?.. – повторив роздумливо. – Тобто гітлерівські шпигуни?
Бобрьонок помітив, що Толкунов робить йому застережливі жести – опустив вії на знак того, що побачив їх і бере всю відповідальність на себе.
– Так, на вузлі завелися шпигуни, – ствердив. – Або помічники шпигунів, які збирають інформацію і передають її агентам.
– Нема різниці, – резонно зауважив Будашик. – Головне – допомагають фашистам.
– Мусимо їх знешкодити.
– Авжеж. І хочете, що,б ми підказали?..
– Покладаємо на вас великі надії.
Будашик помовчав. Нарешті сказав не дуже рішуче:
– Непевна це справа, прошу я вас, товариші офіцери. Начебто незручно на людей наговорювати.
У Бобрьонка пролягли дві жорсткі зморшки від носа до куточків губів. І одповів жорстко:
– Ви, коли пісок у букси сипали, оглядалися? І знали: в разі чого – розстріл. Вас би фашистські поплічники не пожаліли!
– Звичайно.
– А ви: наговорювати…
– Так… – Будашик сплів загрубілі пальці, стиснув їх. – Пишіть, прошу я вас, тільки файно перевіряйте. Бо маю на вас надію, фашисти б одразу всіх до стінки, а тепер наша влада, отже, справедлива, і без перевірки ніяк не можна.
– Перевіримо, і уважно, – пообіцяв Бобрьонок.
– Пишіть. Вовчик Степан Микитович, помічник машиніста, він до нас із Дрогобича перейшов, там, кажуть, німцям лизав… Брат у нього був в есесівській дивізії. Ну, брат – ще не доказ, але Вовчика цього, є така чутка, гітлерівське начальство поважало, а воно знало, кого поважати. До того ж, подейкують, брат його десь тут поблизу обертається.
– У бандер?
– Де ж іще?
Бобрьонок куточками очей побачив, як поворушився Толкунов: що ж, капітан мав рацію, повідомлення було важливе й вимагало перевірки.
– А ви за цим Вовчиком нічого не помічали? – поцікавився майор у Будашика. Той ледь помітно посміхнувся.
– Коли б помітили, товаришу офіцере, не мовчали б.
Бобрьонок збагнув, що припустився похибки, й позадкував:.
– Але ж буває таке: нема нічого конкретного, тобто прямих доказів, проте побічні…
– Не братиму гріха на душу, ми з цього Вовчика самі очей не спускаємо. За німців він машиністом був, тепер помічником, працює начебто нормально.
Бобрьонок хотів пояснити, що ворожі агенти, як правило, всі працюють добре, знають, що завоювати довіру можна лише сумлінною працею, проте утримався: не мали часу на довгі розмови, рахували кожну хвилину, і, може, саме тепер Вовчик передавав інформацію зв'язковому, щоб увечері гітлерівський радист вийшов в ефір з шифровкою про пересування через стрийський залізничний вузол ешелону з новенькими Т-34.
– Так, – мовив сухо, – прошу далі.
– А далі Хвостяк. Петро Петрович Хвостяк, токар деповський, нас уже розпитували про нього, та нічого про Хвостяка ми вашим товаришам не сказали. Для чого казати, коли доказів нема? Вам першому відкриюсь: є підозра, стукав він фашистам на нас, і криємось ми від нього давно. Жінки казали, Хвостяк за окупації вночі щось додому корзинами носив, отже, продукти. Певно, так воно й було, бо часи голодні, а він, прошу я вас, завжди вгодований. І дехто помічав, він з начальником депо спілкувався, іноді той викликав Хвостяка до себе, не часто, звичайно, та все ж в око кидалось.
– Перевіримо, – пообіцяв Бобрьонок.
– Третій – Іванців Микола Миколайович. Машиніст. Літній уже, в Стриї живе, а всі родичі в селі приміському. Сини в нього кудись зникли, троє синів, за німців двоє поліцаями служили, третій ще раніше кудись подався, ходять чутки – під Лебедем в СБ ходив. Той Іванців – куркуль, він за копійку горлянку перегризе, жінка овочами торгує, будинок – два поверхи, йому за будь-якої влади добре. Сини, либонь, з німцями пішли, а може, в навколишніх лісах обертаються. Все може бути, прошу я вас, однак і брехати можу на чоловіка, вибачте, але не люблю його, погано, що наклепав на нього, негарно це.
– Припиніть, – різко обірвав Будашика майор, – не до вибачень, і ми вдячні вам.
– Тож прошу уважно перевірити… У вас усе? Бо там паровоз стоїть і без мене не вийде.
Бобрьонок потиснув слюсареві руку міцно, відчувши силу й зашкарублість його долоні, подивився Будашикові вслід і побачив, що комендант щось записує на чистому аркуші паперу.
– За всіма цими типами – нагляд, – наказав капітанові. – Зможете організувати?
– Звичайно.
– Зв'язки… – сказав Толкунов. – Особливо – їхні зв'язки. А якщо ні з ким не спілкуються, нічого й не роблять…
– Угу, я розумію це, – кивнув комендант.
– І попитати сусідів.
– Зробимо.
– Завтра повідомите.
– Якщо помітимо щось підозріле, до завтра чекати не будемо, – запевнив комендант.
– Не ловіть мене на слові.
– Не треба ображатись, капітане, – втомлено махнув рукою комендант. – Я на війні з сорок першого й всього набачився. Робимо спільну справу, чого вже…
Толкунов приязно поклав йому руку на плече.
– Але ж кляті шпигуни в нас під носом, – пояснив, – і не знаю, як з тебе, але з мене й з майора голови знімуть.
– Моя голова нічим не краща за ваші.
– Викличіть, капітане, коменданта міста, – попросив Бобрьонок. Той закрутив ручку телефонного апарата, а майор стояв і думав: можливо, ніхто з трьох, названих Будашиком, не має відношення до переданої в ефір шифровки: певно, на лінії залізниці Львів – Стрий, може, й далі, до Сколе, діє мобільна група гітлерівських агентів, яка довго не затримується на одному місці. Можливо, наступне повідомлення буде передане з Дрогобича чи Самбора, хто його зна звідки, найпевніше, знову зі Львова, там на залізничному вузлі можна розвідати все, треба тільки мати надійних інформаторів.
Зараз вони з Толкуновим шукають шпигунів у Стриї. Он яку діяльність розгорнули, а тут уже, либонь, давно нема жодного агента, і всі їхні зусилля, вибачте, до шмиги.
Ці невеселі майорові роздуми перервав комендант. Попав Бобрьонкові трубку, повідомивши:
– Підполковник Козлов на дроті.
– Чи не зареєстровані, підполковнику, останнім часом надзвичайні події? – запитав Бобрьонок. – Або просто випадки?
– П'яні бійки вас, мабуть, не цікавлять?
– Ні..
– Напад озброєної фашистської банди на бійців, що відстали від своєї частини…
– Де?
– На узліссі по дорозі на Сколе.
– Чим закінчилось?
– Бійці залягли й відстрілялися. З нашого боку один поранений, двоє бандитів убито.
– Упізнані?
– Так, селяни з найближчого хутора впізнали одного. Колишній поліцай, мабуть, не встиг утекти з німцями.
Бобрьонок подумав: навряд чи ворожі агенти вдаватимуться до таких акцій. Для чого їм розпочинати бій з озброєними солдатами? Заради зброї? Вона їм практично не потрібна. Ні, то справді банда з гітлерівських недобитків, яким знадобилось продовольство і зброя. І нехай підполковник Козлов сам сушить собі голову, як ліквідувати банду.
– Усе? – запитав.
– Вбито шофера «студебекера».
Бобрьонок насторожився. Можливо, гітлерівським агентам знадобився транспорт?
– Де?
– По дорозі на Миколаїв.
– Точніше?
– На вісімнадцятому кілометрі.
– Там ліс підходить до дороги?
– Впритул. І шофера вбито на узліссі.
– Як?
– Ударом ножа в спину.
– Як дізналися?
– Селянин пас худобу й побачив. Дістався до роз'їзду, звідки подзвонили.
– Хвилинку… – Бобрьонок дістав карту з планшета, звірився з нею і запитав: – На роз'їзді поїзди зупиняються?
– Звичайно.
– На місце пригоди вже виїхали?
– Збирається мій заступник.
– А давно подзвонили?
– З годину.
– Затримайте свого заступника. Ми візьмемо його собою.
– Вважаєте, німецькі агенти?..
– Все може бути.
Гнати дві машини на місце пригоди не було рації: на задньому сидінні «віліса» поруч Толкунова вмостились помічник коменданта старший лейтенант Васюков та щофер автобату – він мав доставити до міста «студебекер». Дорога була пошматована вщент наступаючого технікою, фактично, від неї лишилися окремі асфальтові острівки, і Віктор намагався триматися хоч і роз'їждженого, але все ж не так покарьоженого узбіччя. Все одно «віліс» немилосердно кидало на вибоях, і швидкість рідко коли перевершувала тридцять-сорок кілометрів.