– Нехай щастить, – цілком щиро побажав Бобрьонок, заплющив очі й нараз побачив Галю. Сидить вранці в саду чи на ґанку, ранки тепер уже холоднуваті, й Галя вийшла до саду в плащі, який він подарував їй, – чудовий, теплий плащ, модно пошитий, і сидить кохана жінка під деревом, яблука нападали в траву поруч, зелені й червоні, всюди трава, яблука й дерева, а Галя підвелася й походжає садом – найвродливіша й найкоханіша в світі.
Але про що питає Толкунов? Здається, його похмурому й відлюдкуватому капітанові нарешті сподобалась жінка. Раніше за ним цього не водилося, принаймні Бобрьонок ніколи не помічав.
– Скажи-но, майоре, – ліжко зарипіло під Толкуновим, либонь, підвівся на лікоть і намагається в темряві розгледіти Бобрьонка. – Скажи, як мені підійти до неї?
Бобрьонок пирснув у подушку.
– Тут, капітане, рецептів нема, – одповів цілком серйозно. – Дивлячись по ситуації. – Не вмію я.
– Ніхто цьому не навчений.
– Але ж ти, ну, вперше Галці як сказав?
Бобрьонок згадав, як ішли вони з Галиною обніжком серед нескошених житів з волошками десь у Білорусії, він нарвав волошок і подарував їй маленький букетик, Галя тримала квіти й дивилася на нього очікуюче, очі світилися синню, точно, як волошки, пахло гіркувато-солоддо, квітами й недостиглим хлібом, і він нічого не сказав їй, слів не було зовсім, вони якось дивно розтанули й загубилися, та й хіба потрібні слова, коли очі дівчини випромінюють волошкове світло й ніжність.
Саме тоді він уперше зрозумів, що таке кохана жінка, – поцілував її несміливо, як недосвідчене хлоп'я, зрештою, він ще й був недосвідченим хлоп'ям, хоч і носив майорські погони. Торкнувся її бажаних і солодких уст, одразу злякався, схопив за руку, й вони побігли навпростець житами, бо все вже було сказане, бігли й сміялися щасливо, як тільки вміють закохані.
Але як розповісти про це Толкунову?
Бобрьонок щільніше притиснувся щокою до подушки й мовив удавано сонно:
– Спи.
– Не хочеш? – ображено засопів Толкунов.
– Скажи просто: люблю тебе.
– А якщо вона?..
– Відмовить?
Толкунов помовчав, приглушено кахикнув і сказав те, Що, певно, найбільше тривожило його:
– А якщо обрегоче?
– Кинь, – цілком серйозно заперечив Бобрьонок, – З тебе ніхто не посміє сміятися.
– Вважаєш?.. – полегшено зітхнув Толкунов, і було розуміло, що майорові слова заспокоїли його. Він поставав Бобрьонкові ще якесь запитання, але майор уже не чув, точніше, знав, що Толкунов про щось каже й навіть усвідомлював зміст його слів, але відповісти не міг – спав, йому чомусь солодко пахло волошками… Найщасливіший запах у світі.
Бобрьонок прокинувся рано, проте Толкунова на ліжку не побачив – капітан плюскотівся у ванній, і Бобрьонок, чекаючи своєї черги, скинув ковдру й вільно простягнувся горілиць; мабуть, споглядання стелі ніколи й нікому не приросило задоволення, та майор, хоч і дивився пильно, не бачив нічого й не пам'ятав нічого, навіть волошкових снів – думав про денні турботи й почуття тривоги поступово огортало його.
Вони проспали ніч спокійно, ніхто не подзвонив, отже, вночі рація не виходила в ефір. Це означало: шпигуни або не зібрали матеріалу для шифровки, або передислокувалися кудись з міста, а може, просто зіпсувався передавач? Зрештою, могли бути й інші причини, і Бобрьонок мусив би радіти, що ворог мовчить, але нічого не міг зробити з собою: хробачок тривоги й невдоволення точив його. Тому й зиркнув на вмитого, чисто виголеного й навіть ро- жевощокого Толкунова похмуро, наче хороший настрій, запах одеколону й свіжа білизна не пасували капітанові.
Але Толкунов не помітив цього: був цілком заглиблений у себе, гарний настрій йому, либонь, не зіпсувало б повідомлення про цілий легіон диверсантів, не кажучи вже про якусь паршиву резидентуру, котру вони все одно ліквідують не сьогодні, то завтра.
Звичайно, Толкунов усвідомлював усю небезпеку діяльності ворожих агентів і знав, що означають для гітлерівського командування дані про передислокацію військових частин і прибуття нової техніки, проте гарний настрій не полишав його – капітан узув нові, майже не ношені хромові чоботи, пристукнув закаблуками й помилувався блискучими халявами, трохи збрижив їх, як роблять піжонисті лейтенанти, й потягнувся до гімнастерки – не звичайної, пропотілої й вилинялої, а парадної, коверкотової, Бобрьонок ніколи не бачив її на капітанові, знав про її існування, Толкунов іноді хвалився, що такої нема в самого полковника Карого, і саме цей факт – виголеність, наодеколоненість і піднесеність Толкунова свідчив про неординарність його задумів.
У передпокої продзеленчав дзвінок, Толкунов насторожився: чи не по них? – і визирнув у двері.
Тривога виявилась марною, прийшов сусід пані Марії, він мешкав навпроти, офіцери вже познайомились з ним. Повз капітана прошмигнула пані Марія, вона подала сусідові руку, й той, нахилившись, поцілував її.
Толкунов відступив до кімнати. Цей сусідів учинок не те що збентежив, уразив його. Капітан знав, що деяким жінкам цілують руки, читав або чув про це, але сам ніколи не бачив і в глибині душі вважав цей акт не те що безглуздим, протиприродним: руки жінкам цілували поміщики та буржуї, ну й нехай цілують, за цю та багато інших провинностей буржуїв знищено, нарешті жінки одержали права нарівні з чоловіками, – то для чого ж цілувати їм руку.
А може, цей сусід з недобитих?
Толкунов пильно зиркнув на нього, здається, ні, та й пані Марія казала, працює слюсарем на заводі, тобто свій чоловік, трудівник і робітничий клас, – чому ж панські звички? І кому цілує руку?
Своїй соратниці по класу, хоч і називають її панею Марією, але ж звичайна робітниця і завтра піде до фабричного цеху?
Толкунов обережно відступив до кімнати, побачене засмутило його, й захотілося усамітнитися, та господиня затримала капітана.
– Мій сусід питає, – мовила, – чи не потребують пани офіціри грибів? Родичі приїхали з села й привезли маслюків, продають недорого, й можна було б насмажити.
– Давайте ваші гриби! – відповів Толкунов різкувато. Сусід грюкнув дверима, і лише тепер пані Марія побачила зміни в зовнішньому вигляді Толкунова.
– Пан капітан сьогодні такий елегантський, – вигукнула схвально, – що в пана можна закохатися!
Нараз Толкунов почав червоніти. Відчув, як спочатку почервоніла в нього шия, потім щоки й навіть чоло.
– Вважаєте? – запитав і раптом чомусь хихотнув, тонко й зовсім не по-чоловічому.
– Чому ж ні? – пані Марія зміряла капітана оцінюючим поглядом. – Такий файний одяг, і пан вигльонда зовсім по-іншому.
– У нас сьогодні… – зробив незграбну спробу виправдатися Толкунов, та не знайшов, на що послатися, і невизначено покрутив у повітрі рукою, – Справи…
Пані Марія не була настирною, вона розуміла межі дозволеної фамільярності, тому й погодилася одразу:
– Звичайно, військові справи секретні… – Зробила втаємничене обличчя. – Але ж пани офіціри, можег знайдуть час? Я зготую гриби з картоплею, прощу зважити на це… – Мовила так, наче торкалася військової таємниці, немов дізналася про щодь конфіденціальне, очі в неї справді горіли цікавістю, темні, зволожені, гарні очі, – Толкунову раптом підступив до горла клубок, хотів сказати, що йому подобаються і очі пані Марії, і її зачіска, і рожеві губи, взагалі все в ній, але відступив до своєї кімнати й пробелькотів збентежено:
– Зважимо, звичайно, зважимо й постараємося прийти, шановна пані…
З ванної вийшов Бобрьонок.
– Я щось чув про гриби, – сказав, усміхаючись плотолюбно. – Чи просто видалося?
– Ні, – заперечила господиня, – сьогодні на обід будуть гриби з картоплею, – справжні маслюки, і я запрошую вас.
Вобрьонок, звичайно, не знав, куди закине їх доля не тільки в обідній час, а навіть через годину, проте погодився з ентузіазмом.
– Чудово!
– Ловлю вас на слові.
Тепер майор почав шукати лазівку для відступу:
– Спробуємо знайти час.
– Ніяких справ – обов'язково! – Як мало не кожна жінка, пані Марія була надто категоричною в своїх бажаннях і вимогах.
– Прийдемо, – пообіцяв нараз Толкунов.
– Якщо вже пан капітан вирішив… – рвучко обернулася до нього господиня.
– Чому «якщо»? – трохи образився Толкунов.
– Бо ви – уособлення акуратності.
Бобрьонок побачив, як задоволена посмішка майнула капітановим обличчям, і піддав жару:
– Капітан узагалі уособлення всіх чеснот.
– Ну, кинь, – заперечив Толкунов.
Але якийсь біс уже вселився в Бобрьонка. Вів далі твердо, наче писав характеристику:
– Капітан Толкунов – найхоробріша в світі людина, в цьому я абсолютно переконаний. Знаєте, скільки в нього орденів? Шість, я вже не рахую медалі, пані Маріє, от що таке капітан Толкунов.,
– Я завжди знала, що пан капітан,-господиня зро-. била великі очі, – дуже гарний.
Бобрьонок усміхнувся, але ледь помітно: отакої, вони знайомі третій день, а пані Марія вже «завжди знала»…
Да таке здатні тільки жінки, більше того, вони щиро вірять у мовлене, що ж, може, це й правильно. Принаймні. Толкунову сподобалась господинина рішучість: он як посвітлішав в обличчі…
Знову подзвонили – сусід приніс гриби, і пані Марія повела його на кухню.
Толкунов незлобливо штовхнув Бобрьонка в бік.
– Для чого ти? – запитав.
– Що?
– Про дуже гарного?
– А я переконаний в цьому.
– Щось раніше не помічав.
– Ти взагалі багато чого не помічаєш.
Толкунов витягнув з-під подушки ремінь з кобурою, акуратно підперезався.
– Скажеш… – протягнув невизначено.
– Ти їй подобаєшся, – Бобрьонкові захотілося зробити приємне цьому телепневі.
– Скажеш… – Толкунов був явно не оригінальним.
– Упевнений.
– З чого взяв?
– Ну, бачу…
– А що! – раптом підтягнув нас Толкунов і радісно підморгнув майорові. – І ми не в тім'я биті.
– Могорич з тебе, капітане.
– Чекай ще.
– Точно.
Толкунов нараз посерйознішав, підтягнувся, прохально зазирнув Бобрьонкові у вічі.
– Ти – нікому… – застережливо підвів руку. – Щоб ніхто… про пані Марію. Не дзвони, зрозумів?
– Я що, на дзвонаря схожий?
– Звичайно, ми з тобою вагон каші з'їли. Я тобі вірю. – Толкунов раптом замислився й запитав: – А ти в жінки руку цілував?
– Бувало.
– Невже!.. І Галці?
Бобрьонкові не сподобалась капітанова настирливість. Тим більше розпитування про Галю. Все, що було між ними, ніколи не виносив на людські пересуди, не так, як дехто з офіцерів, котрі полюбляли смакувати деталі стосунків з жінками. Тому й відповів ухильно:
– Яке це має значення… Та й для чого тобі?
– А він, – Толкунов кивнув на кухонні двері, з-за яких лунали голоси господині й сусіда, – ну, пей довгий так він цілував їй руку…
– Ну й що?
– Але ж наша господиня не буржуйкаї Це ж тільки паням…
– Кинь, тут, на заході, так заведено.
– Панських звичок ще не позбулися. Бобрьонок на мить задумався і запитав нараз:
– А тобі не приємно було б поцілувати їй руку? Толкунов похитав головою, не задумуючись. Але відповів не дуже впевнено: «А для чого?»
– Для того, що вона жінка, а коли ще кохана жінка!.. Уявляєш собі?
– Уявляю, – зітхнув Толкунов. Раптом справді уявив, як пестить його щоку пані Марія своєю ніжною ручкою, а він цілує її.
– Ні, – мовив рішуче й твердо, але чомусь затнувся. Певно, ні… – поправив кобуру з пістолетом. Подумав, що йому, мабуть, все ж більше личить стріляти, ніж розводити всякі цирлихи- манірлихи з жінками, навіть такими вродливими, як пані Марія. Але ця думка чомусь не принесла задоволення, і Толкунов мовив різко: – Розбазікалися ми з тобою, майоре, а для нас це зараз зайва розкіш. Бо ворог не спить!
– А Батьківщина-мати кличе! – в тон йому відповів Бобрьонок. Зиркнув на годинник. – У нас ще двадцять три хвилини. Якраз вистачить, щоб попити чаю й не запізнитися до Карого.
Наче у відповідь, грюкнули вхідні двері – сусід пішов, а пані Марія зазирнула до кімнати.
– Панове офіціри, – покликала, та дивилася тільки на Толкунова, – прошу до чаю.
Сорока йшов швидко, не озираючись, однак бачив усе, що робилося позаду. Переходячи вулицю, непомітно скосував через плече, потім удав, що спіткнувся, – цієї миті йому вистачило, аби побачити: ніхто за ним не йде. І все ж, повертаючи до вузького завулка, в кінці якого височів зелений паркан, Сорока зупинився і удав, що зав'язує шнурки на черевику – прийом не новий, та надійний. Тепер він остаточно впевнився, що, ніхто за ним не стежить – вулиці в цей час порожні, і тільки стара жінка, з якою він щойно розминувся, зупинилася біля крамнички.
Сорока дійшов до зеленого паркану, постояв кілька секунд біля хвіртки і, упевнившись, лцо ніхто не вийшов з-за рогу, рішуче відчинив її. Задзеленчав дзвіночок, попереджаючи про його прихід, та на ґанок будинку, що стояв у глибині садиби, ніхто не вийшов, але Сорока знав, що цей спокій оманливий і його прихід не лишився непоміченим – інстинктивно підтягнувся і попрошкував цегляною доріжкою до будинку повільно, щоб устигли подивитися і впізнати.
Сорока зайшов до передпокою. Тут уже стояв високий і кремезний чоловік з майорськими погонами, без паса й в капцях на босу ногу – дивився запитувально й насторожено.
– Нагальна справа, пане Ігоре, – поспішив пояснити Сорока, й лише по тому чоловік відступив, даючи йому дорогу. Сорока пройшов до кімнати, спиною відчуваючи важкий погляд високого.
– Ну, що за нагальна справа? – запитав той невдоволено.
– По-перше, – Сорока дістав з кишені маленький і акуратно згорнутий аркуш паперу, – нові повідомлення з залізничного вузла…
– Мусили покласти в тайник.
– Так, – погодився Сорока, – я це знаю й заради чергового зведення ніколи б не порушив порядок. Але є можливість залучити до нашої групи ще одну людину, а без вашого дозволу… – розвів руками.
– Хто? – коротко запитав майор, не запрошуючи Сороку сісти.
– Один хлоп, точніше, юнак, перебував у моєму курені, назвисько Гімназист. Його рекомендував та й зараз рекомендує отець Василь.
Видно, рекомендація егомосця і тут розцінювалась досить високо, бо майор пом'якшав і запропонував:
– Кави хочете?
– Не відмовлюсь.
– Федоре, – гукнув високий, – організуй кавки, і йди до нас. – Обернувся до Сороки. – Доповідайте.
Сорока дивився у спокійні й пронизливі очі майора і, як завжди, відчував свою нижчість і навіть ницість. Спочатку це сердило його – звик до влади й безсумнівної позірності підлеглих, але після того, як його курінь оточили а розбили в короткому бою в лісах за Бродами, довелося звикати до нового становища. Тоді йому вдалося з двома вірними людьми пробитися крізь чекістський, заслін, обійти вночі Броди й дістатися Львова. Тут одержав наказ головного проводу: осісти в місті, по можливості влаштуватися на залізниці чи пошті – тепер колишній курінний мусив підлягати гітлерівському резидентові Івану Строєву, який діяв під виглядом майора інтендантської служби Ігоря Ґаркуші і очолював групу шпигунів, залишену гітлерівцями – фашистським розвідорганом «Цепелін».
– То що ж це за один, ваш Гімназист? – повторив, запитання Гаркуша.
– Розумний хлоп, прошу вас, – догідливо мовив Сорока, – в моєму курені очолював канцелярію і вів усі справи. – Він свідомо сказав «в моєму курені очолював канцелярію», за цими словами ховався подвійний зміст. По-перше, Сорока ще раз нагадував: лише в недалекому минулому він очолював цілий загін, – ще невідомо, кому і які второвані шляхи; по-друге, курінь його був цілою бойовою частиною, котра мала навіть власну канцелярію.
А хто може довести брехливість цих слів? І хто знає, що під Сорочиною рукою лишалося тільки кілька десятків стрільців, а в єдиній особі Гімназиста існувала і канцелярія, і навіть цілий штаб?
– І сам отець Василь рекомендує його? – задумливо перепитав Гаркуша.
– Так.
– Але ж ваш курінь, наскільки мені відомо, знищений енкаведистами? І ніхто, крім вас, не вирвався з оточення?
– Не зовсім так. Разом зі мною вийшли ще двоє стрільців.