– І цей Гімназист серед них?
– Ні.
– А де ж він був?
– Лишив курінь ще до того бою.
– Як так – лишив? – насторожився Гаркуша,
– За моїм наказом.
– І де увесь час вештався?
Сорока хотів розповісти про Гімназистові пригоди, та зарипіли двері й здоровань у піжамних штанях та розстебнутій сорочці, з-під якої випиналися порослі волоссям груди, приніс тацю з кавником і чашками. Він тримав її на трьох розчепірених пальцях, наче зовсім не відчував ваги, бавився, і так, бавлячись, поставив тацю на стіл, устелений барвистою скатертиною з китицями.
Сороці набридло стояти перед Гаркушею, з полегшеянням узяв чашку й вмостився за столам, а майорові, видно, перехотілося кави, бо обернувся до здорованя і мовив люто:
– Чуєш, Федоре, нам уже кадри почали добирати… Помічників, розумієш?
Федір погрався опуклими біцепсами на руках. Одповів спокійно:
– Але ж, я чув, його рекомендує сам святий отець Василь!
– Ну-ну… – невизначено протягнув Гаркуша. – То розповідайте, вельмишановний пане Палків.
Сорока проковтнув і цю пілюлю – нічого, колись він поквитається з цим нахабно-самовпевненим типом, що начепив майорські погони. Та мовив запобігливо:
– Звичайно, ви можете мати свою думку, але Гімназист – хлоп надійний. Зветься Юрком Штунем, тут, у Львові, кінчав гімназію, і навесні отець Василь рекомендував його мені. А потім надійшов наказ – надіслати на Волинь десяток стрільців, щоб, прошу я вас, зустріти таких, як і ви, тобто агентів. Я послав сотника Муху з Гімназистом, той доповідає, що завдання виконали, тамта група працює в районі Ковеля, а Гімназист потрапив до облави, потім його взяли до армії, втік і дістався у Львів.
Гаркуша перезирнувся з Федором.
– Та-ак, – мовив без ентузіазму, – втік, кажете?
– Я розмовляв з єгомосцем, – одповів Сорока. – Той посилав служницю в село під Куликовом, де Гімназист ночував востаннє перед Львовом. Усе в порядку: стара пройда усе рознюхала.
– А раніше? – запитав Гаркуша.
– Що – раніше?
– Раніше, питаю, де ночував?
– Не можемо ми все перевірити.
– Звичайно, не можете…
– Отже, я вважаю, Гімназиста слід залучити. Я йому документи мого племінника віддав. Справжні документи, і влаштується, де накажете.
– Чекайте, шановний, – обірвав Сороку Гаркуша, – ї де цей Гімназист? Зараз?
– Як де? У мене, звичайно.
– У вашому мешканні?
– Так мій же племінник… А маю дві кімнати… Чому одною не поступитися?
Гаркуша раптом різко відсунув тацю, так, що кава з чашок пролилася.
– Ви або дурень, Палків, – вигукнув люто, – або типо вий зрадник! Уявляєте, що вчинили?
Сорока зблід і відповів з гідністю:
– Залучив до групи перевірену людину.
– Хто дав право? – з ненавистю видихнув Гаркуша. – Хто уповноважив тебе?
– Але ж, прошу я вас, файний хлопець.
– Знаєш, скільки файних хлопців у Львові? І скільки з них – енкаведисти?
– Скажете таке: я ж його знаю, та й отець Василь…
– Самодіяльність! – стукнув, долонею по столу Гаркуша. – За таку самодіяльність знімають голову!
– Я попросив би шановного пана!.. – не витримав Сорока,
– Ти чуєш?..- іронічно запитав Гаркуша у Федора. – Він просить нас, він протестує, ви саме це мали на увазі, пане Палків?
Сорока збагнув, що перебрав, і позадкував:
– Прошу вибачення, пане майоре.
Видно, догідливий тон Сороки припав до душі Гаркуші, але мовив усе ж сердито, – Щоб це було вперше й востаннє, пане Палків.
– Уже зрозумів,
– А розумієте, що до своєї квартири на Зеленій вам повертатися вже не можна?
– Чому?
– В нашій справі нема дрібниць,-мовив Гаркуша, – зрозумійте це нарешті. І ви припустилися помилки.
– Але ж сам єгомосць…
– Не маєте права залучати навіть самого господа бога, я для вас бог, і тільки я приймаю рішення.
Зрештою, це було правильно, і Сорока хоч і невдоволено, однак мусив погодитись.
– Що робитимемо? – запитав.
– А от що… – Гаркуша замислився лише на мить. – Звідкись подзвоните Гімназистові. Воронь боже, тільки не з роботи, бо, може, телефон уже прослухується,
– Ну, що ви! – замахав руками Сорока, проте Гаркуша обірвав його:
– Ви зрозуміли?
– Авжеж.
– То слухайте далі. Подзвоните й скажете, що мусите виїхати на два-три тижні у відрядження. Сподіваюсь, ви не сказали цьому хлопакові, де служите?
– Ні-ні.
– От і гаразд. А Гімназистові накажете влаштуватися на роботу й чекати. Працювати, й чекати, і все.
– А я куди?
– Зміните квартиру.
– А якщо Гімназист звернеться до єгомосця? – Отець Василь буде попереджений, щоб також не займався самодіяльністю. Раптом Федір показав Сороці величезного кулака.
– А тобі слід було б набити морду! – вигукнув. Сорока ображено випростався на стільці.
– Я попрошу!.. – верескнув.
– Ну й дурень, – обірвав його Федір, – у нас справа така: один хибний крок, і амба. Ти зв'язковий – і все. Затям. Правильно каже шеф: без самодіяльності!
Нараз Сорока подумав: може, справді він даремно лізе в пляшку – згадав пострижену Юркову голову, й ляк запав у душу, Певно, ці досвідчені фашистські вовки мають рацію – по лезу ходимо, контррозвідники із Смершу вже перехопили їхні шифровки й, либонь, розшукують їх. І ні на кого не можна покластися, кожен продасть іншого, щоб урятуватися самому, – і, може, Гімназист підсадна качка?
Мабуть, усе ж ні – он якими чистими очима дивився на нього… Він, колишній курінний Сорока, для нього цар і бог. Зрештою, час покаже, Гаркуша правий, нехай поживе в його квартирі, й варто постежити за ним. Якщо працює на енкаведистів, обов'язково чимось викаже себе, тоді можна й прибрати.
– Які будуть вказівки? – запитав чемно Сорока, підводячись.
– Не сунутись, куди не слід! – грубо зареготав Федір, але Гаркуша зупинив його владним жестом.
– Я випущу вас через дірку в паркані, – сказав, – Сьогодні походіть містом, постежте, чи нема хвоста.
– Коли їхав до вас, нікого не було, – запевнив Сорока.
– Особисті контакти поки що припиняються, – наказав Гаркуша. – Зв'язок тільки через тайник.
– Усьок? – знущально додав Федір,
Сорока вийшов, навіть не глянувши на цього настиру. З хама, сказано, ніколи не буде пана, то чи варто звертати на нього увагу? Бидло кляте, злапати б тебе в лісі та поставити навпроти чоти, ото вже покрутився б…
Подумавши так і зримо уявивши собі цю втішну картину, Сорока відчув хоч невеличке полегшення і попростував за Гаркушею до дірки в паркані, одразу забувши про Федора.
Уранці Іванців пішов не на роботу, а в поліклініку й перебував там близько години, чекаючи прийому в лікаря.
Старшина Вячеслав Ґудзик бачив, як машиніст похнюплено, зовсім як хворий, сидів на стільці під кабінетом терапевта. Втім, Ґудзик зазирнув до приміщення лише на кілька секунд, аби переконатися, що Іванців не залишив поліклініку, скориставшись з іншого виходу.
Старшина примостився на лавиці в сусідньому скверику і, як мало не всі спостерігачі, удав, що читає газету. Правда, Ґудзик таки читав її, що не заважало йому фіксувати всіх, хто виходив з поліклініки. Певно, візит Іванціва до терапевта увінчався успіхом, бо машиніст вийшов бадьорий і попрямував додому. Ґудзик зітхнув з полегшенням: може, цей пройда дійсно захворів і відлежуватиметься кілька днів на радість оперативникам, яким доручено стеження.
На жаль, цим бажанням не судилося справдитися: буквально хвилин через десять-п'ятнадцять Іванців вийшов з дому переодягнутий – замість залізничної форми натягнув старі бавовняні штани, вицвілу куртку й капелюха з обвислими крисами. Ніс сапета, певно, порожнього, бо легко помахував ним.
Ґудзик подумав, що Іванців зібрався на базар, але машиніст попрямував до станції. Поза вагонами вийшов до семафора, побалакав про щось із стрілочником і, дочекавшись, поки подали свіжосформований ешелон, помахав рукою машиністові й піднявся на паровоз.
Ешелон рушив у бік Львова, і Ґудзик устиг скочити на підніжку одного з вагонів, що гуркотіли повз нього по коліях.
Поїзд ішов повільно, зупиняючись на кожному роз'їзді, і Ґудзик увесь час був у напруженні, чекаючи, що Іванців може зістрибнути на ходу. Але, на щастя, цього не сталося – Іванців зійшов на черговому роз'їзді, помахав на прощання машиністові і, не чекаючи, коли поїзд рушить, почимчикував по шпалах назад, обминаючи вагони, що стояли на запасній колії.
Ґудзик дочекався, поки Іванців спуститься з насипу, й обережно пішов за ним. Одразу за роз'їздом тут починалася бутина, стояло кілька машин і підвід, либонь, з навколишніх сіл, і лісоруби де-не- де вже почали валити дерева. На Ґудзика ніхто не звернув уваги, як, певно, й на Іванціва – йде до лісу людина з кошикам, зібралася по гриби, кажуть, маслюків нині навалом, – що ж тут цікавого?
За змішаним лісом, де порядкували лісоруби, одразу починався молодий сосник, маслюки тут справді стрічалися, Іванців почав збирати їх, і Ґудзик подумав, що, мабуть, всі його старання підуть нанівець. Старшина зробив гак і вийшов на узлісся, тепер Іванців, коли б хотів піти далі до лісу, що починався за низиною, мусив обов'язково перетнути галявину, на краю якої в кущах засів Ґудзик. Бо праворуч починався мочар, ліворуч тягнувся путівець, – а який же грибник піде путівцем? Правда, існував і третій варіант: назбиравши грибів у посадці, машиніст міг повернутися до роз'їзду й сісти на перший-ліпший поїзд до Стрия.
Минула мало не година. Сонце пригрівало, й Ґудзика потягнуло на сон: кліпав очима й тер скроні, обзиваючи в душі Іванціва всілякими негарними словами, і мало не проґавив його. Машиніст вийшов з посадки непомітно, либонь, перед цим стояв серед сосон і роздивлявся, але Ґудзика не міг помітити. Посунув до дальнього лісу не просто через галявину, як пішла б звичайна людина, – до нього в'юнилася ледь помітна стежка, – а збочив до ліщинових хащів, у яких причаївся старшина.
Іванців обійшов відкрите місце, постояв трохи, прислухаючись, і посунув далі впевнено, майже не криючись. Видно, добре знав ці місця, бо одразу за мочаром повернув, круто ліворуч, обминув вирву, з якої його могли побачити, і пішов далі через минулорічну спаль, де вже почав пробиватися підлісок.
Просувався легко, наче сковзав поміж обгорілих пеньків і чорних стовбурів, що збереглися де-не-де, і Ґудзик побачив, що йде тепер машиніст без кошика – отже, набрав маслюків і заховав здобич у лісовій хащі, тепер кошик тільки б обтяжував його, та й потреба в маскуванні майже відпала.
А для чого йти йому до заліщицького лісу? Тут і дитині зрозуміло: на путівці до Заліщиків знайшли «студебекер» з убитим шофером, і майор з армійського Смершу казав, що саме в цих місцях, можливо, гітлерівські агенти заховали рацію, влаштували тайник.
Як у воду дивився цей чорнявий майор, розумна й досвідчена, видно, людина, якщо отак-от безпомилково вивчив район дії шпигунів.
Отже, виходить, що і цей тип, котрому так довго вдавалося маскуватися під чесну людину, фашистський агент, от собака, водить поїзди, має вільний доступ на станцію збирає там відомості, а тепер передасть їх зв'язковому чи покладе в тайник.
Либонь, все ж іде до тайника, із зв'язковим міг зустрітися десь ближче до роз'їзду, а тайник обладнали в хащах, куди люди майже не ходять, особливо тепер, у тривожні воєнні часи. І банду можна зустріти, і недобитого гітлерівського солдата, що просувається з оточення до своїх, і звіра, – та й мало чого таїти в собі осінній мало ходжений ліс!
Вони проминули вадяву із уже трухлявих стовбурів, ліс за нею починався справді дрімучий, і Ґудзик трохи скоротив відстань до Іванціва, боячись загубити його. Більше того – загубив-таки на кілька хвилин, але інтуїція і досвід підказали старшині, що далі не варто йти слідами машиніста, тим самим міг виказати себе, – Ґудзик спустився до неглибокого яру, порослого по краях чагарником, дном його й просунувся метрів на двісті, швидко перебігаючи відкриті місця.
Улоговина скінчилася, Ґудзик обминув густі кущі й на» раз знову побачив машиніста зовсім близько, метрів за п'ятдесят, може, й менше – встиг знову заховатися у вільшанику. Бачив крізь зарості, що Іванців уже повернув назад до роз'їзду: йшов, не криючись, і хмиз хрустів у нього під ногами.
Отже, подумав старшина, десь тут у них тайник, тут чи метрів за сто – сто п'ятдесят, більше Іванців не встиг би відійти, – дістав карту і обвів визначене місце колом: територія вийшла невелика, і досвідчені розшукувачі, маю чи такі відомості, безумовно знайдуть шпигунську схованку без особливих зусиль.
Іванців повернувся до роз'їзду тим же шляхом, обминув мочар і зник у сосняку, а старшина зробив невеличкий гак і вийшов до бутини зліва, якраз там, де стояли підводи й можна було, не виказуючи себе, вільно спостерігати за роз'їздом.
Машиніст трохи затримався в посадці – обідав чи дозбирував гриби, певно, взяв з собою харчі й підкріплявся на самоті, це найбільше сердило старшину, бо зранку нічого не їв і йому буркотіло в животі, а ще невідомо, я поведеться Іванців і що вчинить, – може, водитиме до ночі…
А від лісорубових вогнищ пахло димом і їжею, здається кулешєм, і Ґудзик нараз подумав, що нема в світі нічого смачнішого за куліш, гарячий суп з куснем чорного хліба, звичайний солдатський суп, в якому плавають шкварки.
Іванців вийшов з лісу, коли на далеких підступах до роз'їзду пролунав гудок паровоза. Поізд був довгий, вантажний, везли щось цінне і конче необхідне для фронту, бо на площадці кожного вагона стояв вартовий.
Ґудзик бачив, як довго з'ясовував стосунки з машиністом Іванців, нарешті його все ж посадили на паровоз, й тоді старшина метнувся до начальника ешелону – капітан зрозумів його з півслова, пустив до єдиного пасажирського вагона й навіть нагодував, правда, не кулешем, а хлібом із салом – що ж, бутерброди із черствуватого хліба видалися старшині не менш смачними, чесно кажучи, він з'їв би ще, але не пропонували, й довелося вдати, що й так наївся.
Просто з вокзалу Іванців посунув додому. В умовленому місці на Ґудзика вже чекав молодший лейтенант Сидоров, старшина не підійшов до нього, не повідомив про події сьогоднішнього дня, вони обмінялися лише поглядами, які означали, що молодший лейтенант прийняв від Ґудзика підопічного, і старшина поспішив до комендатури. Звідти, як і належало, негайно подзвонив полковникові Карому. Доповідав, поспішаючи й ковтаючи кінцівки слів, гадав, що полковник негайно підніме по команді якусь військову частину для прочісування лісу у визначеному квадраті, й вельми здивувався, коли Карий лише відповів:
– Дякую за службу, старшина. Відпочивайте.
Ґудзик мав досвід поводження з начальством і знав, що воно не любить підказок, але не втримався й заперечив:
– Я гадав, що й мене використають…
– Де?
– В прочісуванні лісу.
– Для чого?
– Але ж шпигунський тайник! Можливо, там рація…
– Відпочивайте, старшина, – одповів полковник коротко і Ґудзик одразу збагнув, що поліз зовсім у не свою справу.
– Слухаюсь, – мовив стримано й поклав трубку.
А Карий тримав її ще кілька секунд у руці, думаючи, як краще вчинити. Знав лише, що прочісувати ліс негайно, якраз, не можна. Ну, знайдуть тайник з повідомленням Іванціва, навіть рацію, а далі? Можуть виказати себе і знову випустять гітлерівського резидента.
Довго вивчав карту з колом, визначеним Ґудзиком. Нарешті викликав ад'ютанта.
– Капітана Сулімова до мене, – наказав.
Так, Бобрьонка з Толкуновим треба лишити в місті, тут вони потрібніші, а засідку в заліщицькому лісі можна доручити Сулімову з лейтенантом Рябоклячем. Завтра па світанку знайдуть тайник, завтра ж, можливо, післязавтра хтось мусить забрати з тайника повідомлення Іванціва, найпевніше, рядовий зв'язковий. Проте через зв'язкового можна вийти на резидента. Так, на самого фашистського резидента.
Бобрьонок, почувши про повідомлення старшини Гудзика й рішення полковника, спохмурнів і запитав: