– А нам. що, у відставку?
– Це чому ж? – примружився Карий.
– Я не проти капітана Сулімова, але ж нитку в Стриї потягнули ми з Толкуновим.
– Ви потрібні в місті. Толкунов ледь помітно скривився:
– Душно мені в місті.
– Звичайно, – заперечив Карий, – там, у заліщицькому лісі, все ясно: чатуй, поки хтось прийде до тайника, шуруй по його слідах…
– Гаряче місце там, товаришу полковник, – переконано мовив Бобрьонок. – Найгарячіше.
– Це як сказати!
– Перспективи в місті туманні, можна вважати, поки що зовсім нічого нема.
– Вам це й довести, – рішуче поклав край суперечці полковник,
– Як?
– Ось це ми зараз і обговоримо.
– Невже через Сороку? – Бобрьонок явно не вірив у цей хід, і Толкунов кинув на нього осудливий погляд. Якщо полковник вважає цей розшук перспективним, так воно і є. Полковник Карий, це Толкунов знав твердо, ніколи не помиляється. Принаймні майже ніколи, може ледь-ледь, у дрібницях, але ж нема людей зовсім без них. Однак як вийти на шпигунів через Сороку? Цей хитрий пройда явно відчув пастку й накивав п'ятами…
Толкунов запитально подивився на Карого, проте нічого не запитав. Краще сидіти тихо, полковник сам викладе все, що надумав.
Карий помовчав, зосереджуючись, потім сказав:
– Сорока не міг не залишити слідів. Серед людей живемо, а люди все бачать і пам'ятають.
Бобрьонок одразу зрозумів його й заперечив:
– У них також губа не лопуцька. Певне, стежать за Штунем і тільки й чекають нашої похибки.
– Чому ж похибки?
– Викриємо себе й Штуня. Шпигунам одразу стане відомо, що Штунь – підсадна качка.
Карий заперечливо похитав головою.
– Не так усе гладко в них. У нас в Смерші людей значно більше, ніж у резидента, а й то, бува, не вистачає. Мають справи важливіші, ніж стеження за проваленою явкою. Збирання й передача інформації – ось їхнє завдання, а там, на квартирі Палківа, – обрубали й все.
– Але ж ніхто не може дати гарантії…
– Ніхто, – згодився полковник. – Зрештою, що станеться, коли вони впевняться, що Штунь надісланий нами?
– Чекайте, – вигукнув Бобрьонок, і Толкунов осудливо зиркнув на нього. Але Бобрьонкові було не до негативних капітанових емоцій, вів далі переконано: – А якщо вони просто влаштували Штуневі невеличку перевірку, подивляться: ні з ким хлопець не водиться, нема нічого підозрілого – й залучать до роботи…
– Так воно може статися, – погодився Карий.
– І тоді ми з нашою поспішливістю сядемо маком.
– Час, – не згодився Карий, – нас підпирає час, мусимо взяти шпигунів негайно, а не гратися з ними в схованки.
– Мусимо, – ствердив Бобрьонок, а Толкунов подумав, що майор даремно сперечається з Карим, все одно полковник виявиться правий, зрештою, Карий просто міг наказати, а накази капітан поважав найбільше в світі й ретельно виконував усі.
Бобрьонок дістав цигарки, запитливо подивився на Карого, але той сам потягнувся до коробки. Закурили, майор почекав, поки сірник догорить мало не до кінця, кинув до попільниці й мовив:
– І все ж ми не афішуватимемо себе. Діятимемо від імені комендатури – з'ясовуватимемо, хто має лишки житлової площі. Адже треба селити військових, чи не так?
– Слушно, – погодився Карий. – І ще одне. Підключимо Штуня, нехай знайомиться з сусідами, мовляв, дядько кудись зник і не озивається, час тривожний, воєнний, щось могло статися… Може, й витягне з сусідів якусь інформацію.
– І це слушно.
– Можяа скористатися вашим телефоном?
– Навіть потрібно.
Бобрьонок набрав номер телефону Сорочиної квартири, пояснив Юркові, що саме вимагається від нього, й попередив: якщо зустрінуться в домі чи десь на вулиці, триматися як з незнайомим.
– Чекайте, майоре, – втрутився Карий, – ви обходити мете всі квартири Сорочиного будинку, мусите зайти й до Штуня. Ось там остаточно й домовитесь.
– А коли зустрінемось до цього?
– І то вірно. Давайте, товариші офіцери, – відпустив, бо час не чекає.
На кожному поверсі будинку на Зеленій було по три квартири. Сорока мешкав на другому. У двох квартирах першого поверху ніхто не обізвався, не зважаючи на довгі дзвінки, й відчинили тільки в третій, попередньо оглянув ши офіцерів у щілину, не знімаючи ланцюжка.
– З комендатури міста, – представився Бобрьонок, – Дуже прошу відчинити.
Ланцюжок задзеленчав якось невпевнено, та двері все ж розчахнулися й на порозі з'явився худий, з запалими щоками чоловік в піджаці наопашку та й ще вкритий теплим пледом.
– Що потребують шановні представники влади? – запитав улесливо, але очі блищали недоброзичливо.
– Хочемо оглянути вашу квартиру, – Для чого? У нас уже були люди з комендатури, й, здається, все з'ясоване.
– Скільки маєте кімнат?
– Дві.
– А мешканців?
– Троє. Я, жінка й дочка. Всі вони на роботі, а я нездужаю.
– Що таке?
– Застудився.
Чоловік справді мав хворобливий вигляд. У принципі комендатура не мала б підстав турбувати, його, проте поговорити було варто, й Бобрьонок мовив тоном, що виключав заперечення.
– Маємо обдивитися вашу квартиру.
– То прошу дуже… – відступив чоловік, але майор пропустив його поперед себе.
– Показуйте, – наказав.
Квартира справді складалася з двох кімнат і кухні, всюди акуратно прибрано, а в більшій кімнаті, що правила за вітальню, стояв букет польових квітів, зовсім недорогих, простеньких, у звичайній дешевій керамічній вазочці.
Господар став біля вікна й дивився, як офіцери оглядають квартиру. Точніше, оглядати не було чого; зазирнули до суміжної кімнати, ванної, кухні, певно, могли б уже йти, але Бобрьонок запитав у господаря:
– Давно тут мешкаєте?
Чоловік поправив на плечах плед, підвів здивовано брови, – мовляв, для чого це офіцерові, – однак, либонь, життя вже давно навчило його не дивуватися нічому, відповів стримано, але в той же час не без запопадливості:
– Дуже прошу ласкавого пана, ще до війни вселилися. Коли дочка народилася.
– Вже доросла?
– Я ж казав: працює.
– А будинок приватний?
– Був приватний, але тепер…
– Буржуям амба, – втрутився Толкунов, – Квартира ваша.
– Прошу пана, державна?
– Ніхто не має права вас виселити.
– Навіть ви? – в цьому запитанні відчувалася неприхована іронія.
– Навіть ми, – сухо й твердо відповів Толкунов. А Бобрьонок пояснив:
– Ми тимчасово розквартировуємо військових.
Господар раптом заметушився.
– То прошу сідати… – Мабуть, він пропонував тільки із ввічливості, але офіцери негайно скористалися з його запрошення і всілися на вузькому старомодному диванчику.
Щоб заспокоїти господаря і хоч якось прихилити його до себе, Бобрьонок мовив розважливо:
– У вас, бачимо, й так тіснувато. До того ж одна кімната прохідна…
– Сімейне мешкання, прошу я вас, – заскочив той. – І лише в крайньому разі…
– Крайнього ще нема. А скажіть, у кого в будинку є лишки житлоплощі?
Господар задумався. На його обличчі читалося вагання, і Бобрьонок зрозумів: чоловікові хочеться прислужитися військовим, які пішли йому назустріч, одночасно боїться сусідового гніву. Тому майор додав заспокійливо:
– Розмова між нами.
– Я розумію вас, – зрадів господар. – Бо я завжди був за совіти і вся моя родина також. – Нараз випростався і скинув плед на стілець поруч. Вклонився й відрекомендувався: – Горіхів Семен Йосипович. Служу в конторі по страхуванню. Точніше, служив, бо німці її зліквідували.
– Зараз почне фунгувати, – пообіцяв Толкунов.
– Пан має на увазі, що контору знову відкриють?
– Авжеж.
– Дай боже, бо зовсім сутужно.
– Поступово все влаштується, – заспокоїв Бобрьонок.
– Кому потрібне зараз страхування? – недовірливо похитав головою Горіхів. – У наші дні, коли не тільки майно, життя ніц не варте!
Бобрьонок заперечливо підвів руку.
– Помиляєтесь, шановний, – мовив переконано. – Всі ми хочемо жити, за це й воюємо. Я особисто своє життя ціную високо, я і мої товариші, от побачите, скоро вашими клієнтами стануть переважно колишні військові.
– Яз задоволенням застрахую ваше життя, – пообіцяв Горіхів так, наче лишилося оформити тільки відповідні документи.
– То як з квартирами? – нагадав Бобрьонок.
Господар беззвучно поворушив губами:
– На другому поверсі живе пан Палків, – нарешті зважився. – Тітка тут у нього мешкала, а пан Палків кудись виїжджав, а тепер повернувся. Тітка померла, то пан сам двокімнатну квартиру займає.
Розмова увійшла в потрібне русло, і майор негайно скористався з цього:
– І хто цей Палків? Де працює? Горіхів безпорадно розвів руки.
– То, прошу вас, мені невідомо.
– А я гадав, що кожен сусід хоч трохи знає про тих, хто мешкає з ним поруч.
– Цей пан такий таємничий… Ввічливий, та не балакучий, і навіть тітка нічого не знала про нього. Понад рік десь обертався, я гадаю, ховався від німців або служив десь, мабуть, служив, бо такий ґречний пан не може не служити, чи не так?
– Чиста правда, – ствердив Бобрьонок, подумавши: якби цей сухуватий, підтягнутий і ввічливий чоловік знав, де справді перебував цей рік пан Палків і під яким прізвиськом, ніколи б не повірив. – А з ким пан Палків товаришує? – запитав. – 3 ким із мешканців будинку знається? Чи взагалі?
Горіхів знизав плечима:
– Ми ні з ким не спілкуємось. Жінка з дочкою зранку на роботі, та й я байдикую лише кілька днів, а то працював на пивзаводі.
– І що там робили? – поцікавився Толкунов.
– Мусили жити, – зітхнув Горіхів, – і працювали, де хто міг. Тамті шваби нас на драбів перетворили, але на що не підеш, щоб вижити!
Розмова набирала небажаного характеру, і Бобрьонок, невдоволено зиркнувши на Толкунова, запитав:
– От ви зараз хворієте. Певно, сидите й дивитесь у вікно? Не помічали, хто до Палківа ходить?
Він трохи перегнув палицю, Горіхів міг би й подумати, чого це офіцери так уперто цікавляться лише одним мешканцем будинку, та, мабуть, той був настільки зайнятий власними переживаннями, що нічого не помічав.
– А чого мені у вікно дивитися? – заперечив. – То, прошу я вас, картина не вельми весела, до того ж одноманітна. Поки є можливість, читаю, – вказав на стос книжок біля канапи. – Маємо книжки, німці книжок не поважали, то за тої окупації трохи зібрати пощастило.
Бобрьонок задумливо подивився на трохи не від миру сього страхового агента.
– А нам казали, – невизначено хитнув головою, і не можна було збагнути, хто саме з сусідів казав, – що вчора до пана Палківа родич з села приїхав…
– Не знаю, – одповів Горіхів, не роздумуючи. – Ми свого носа в чужі справи не пхаємо.
Бобрьонок подумав: людина спостережлива і яка хоч трохи цікавиться подіями, так би мовити, місцевого значення, обов'язково б помітила прибуття нового пожильця. ріхів не помітив. Отже, й про Палківа нічого не знає.
– Прошу вибачити, – підвівся рішуче. – До речі, колишній господар будинку тепер мешкає тут?
– Господиня, прошу вас, – поправив Горіхів. – Будинок належав пані Радловській і їй дали тераз кімнату на другому поверсі.
– Номер?
– Чого?
– Квартири Радловської, звичайно.
– Ліворуч на другому поверсі. Кімната темнувата й вікнами у двір, мабуть, пані незадоволена, колись сама займала весь третій поверх, – і для чого людині стільки?
У його запитанні прозвучали справжній подив і обурення, і Толкунов не проминув нагоди пояснити:
– Натура така – буржуйська!
– Певно, пан має рацію! – одразу охоче погодився Горіхів. Нараз схаменувся і мовив: – Вибачте, але нічого, крім гербати, запропонувати не можу.
Толкунов не знав, що гербата польською – чай, і хотів уточнити, що саме має на увазі господар, та Бобрьонок устиг уже відмовитись, капітанові не лишилося нічого, як наслідувати приклад майора.
На другий поверх вели заокруглені дерев'яні сходи з різьбленими бильцями, дім колись був явно не з дешевих, але давно не ремонтувався, сходи рипіли й прогиналися під ногами, на пошарпаних стінах місцями обвалилася штукатурка, пахло чимось кислим – різкий і неприємний запах, і Бобрьонок чхнув невдоволено.
– А гнойку не нюхав? – єхидно реготнув Толкунов.
Бобрьонок згадав, як свіжо й різко пахне щойно вивезений у поле гній, але не став сперечатися з капітаном. Бо вже стояли перед пошарпаними, з облупленою фарбою дверима мешкання колишньої власниці будинку.
Толкунов потягнувся, щоб постукати, та майор спритно перехопив його руку.
– Раніше – туди, – вказав на квартиру навпроти.
– Чому?
Бобрьонок кивнув на двері в глибині сходової клітки.
– Там – Палків. Після Радловської зайдемо туди, але ж перше мешкання це і куди б зайшов спочатку квартир'єр?
– Угу, – погодився Толкунов і подзвонив. Ніхто не поспішив відчиняти, подзвонив удруге. За дверима почулася лопотнява легких дівочих ніг, і справді відчинило дівча, зовсім ще юне, років вісімнадцяти, кирпате й задерикувате, як одразу визначив Бобрьонок, побачивши кіски із стрічками, що стирчали на її голові. Угледівши офіцерів, не запитала, хто й звідки, посміхнулася світло, мало не радісно, й мовила рішуче, навіть вимогливо:
– Прошу, заходьте, будь ласка, чого ж ви стоїте? Бобрьонок почав пояснювати, звідки вони й для чого, проте дівчина пропустила повз вуха ці пояснення, мабуть, для неї був важливий сам факт появи офіцерів на порозі квартири, бо тупнула ногою, взутою у повстяну капцю, й повторила:
– Прошу!
Вона повернулася й пішла до мешкання, легко й пружно, Бобрьонкові навіть здалося, що весело, по-дитячому підстрибуючи. Зупинилася посеред великої й світлої кімнати, вказала на стільці, що стояли довкруж овального й вкритого розшитою скатертиною столу.
– Сідайте, – попросила.
Та Бобрьонок не квапився виконати це напівпрохання, напівнаказ, а Толкунов взагалі залишився на порозі.
У кімнаті, крім столу із стільцями, стояв диван, вкритий ковдрою, та етажерка з кількома книжками, зовсім мало меблів як на таке велике помешкання, від цього кімната, видавалася ще більшою і якоюсь холодною, необжитою.
Майор обійшов навколо столу й запитав:
– Квартира складається з двох кімнат?
– А в нас там спальня… – Дівчина рушила до дверей, щоб показати, але Бобрьонок зупинив її:
– Чи не змогли б ви потіснитися? – запитав. – Прийняти в пожильці офіцера чи двох? Правда, – невдоволено роззирнувся, – тут лише одне ліжко…
– А в нас розкладайка, – заперечила дівчина, – і якщо офіцер не погребує спати на розкладайці…
– Не погребує, – запевнив Толкунов, – наш офіцер не якийсь там пан, і йому там усякі розкішні дивани та перини не потрібні.
– Тільки… – дівчина затнулася. – Тільки ковдри в нас нема, – додала рішуче, – бо все розпродали.
– Буде ковдра, буде й білизна, – запевнив Бобрьонок. – Тут мешкаєте ви і?..
– Я з мамою, – швидко пояснила дівчина. – Мама на роботі, а я в університет вступаю…
– Отак-от, зараз? – засумнівався Бобрьонок і обвів поглядом порожню кімнату, даремно шукаючи професорів.
Але дівчина вже усвідомила свою помилку.
– Готуюсь до вступу, – пояснила.
Толкунов підійшов до вікна, визирнув. Звідси було видно всю вулицю, і, якщо дівчина помітила щось… Запитав:
– А сусіди у вас хто?
– Пан Палків з племінником. Фактично сам пан Палків, бо племінник тільки вчора з села приїхав. А ліворуч стара Радловська. Колишня власниця будинку.
– У цього Палківа, – почав обережний зондаж Бобрьонок, – ще ніхто не розквартирований? Офіцери або цивільні?
– У нашому домі ще нікого не поселили.
– А нам казали, що в Палківа хтось мешкає.
– Ні, – заперечила, – тітка в нього недавно померла, ще, правда, за німців, а пан Палків зовсім недавно з'явився, навіть на похорон не встиг. І ніхто до нього не ходить, оце тільки хлопець із села прибув. Я так розумію, пан у жалобі по тітці, отже, переживає й нікого не хоче бачити.
Інформація була досить вичерпною, і Бобрьонок посунув до виходу, однак Толкунов запитав у дівчини:
– Ви у вікно часто дивитесь?
Видно, запитання здивувало її, бо відповіла розгублено: