Блондинка в светрі одразу впала в око Іполитову – таке собі грайливе бісеня, від якого можна чекати всяких несподіванок.
– Ельза, – представив пишногруду дівчину Краусс. Та присіла маніжно, зовсім як дівчинка, за манерами якої суворо стежить добропорядна мати, – груди в неї випнулися, і ліфчик з трудом утримав їх. Подала штурмбанфюрерові руку, однак той безцеремонно обійняв її і поплескав по сідниці. – І Ніна, – вказав Краусс на другу дівчину, – сподіваюсь, вона сподобається вам, Петер. Ваша землячка.
Штурмбанфю'рер уперше назвав Іполитова по імені, либонь, це свідчило про те, що нарешті остаточно прийняв його у своє коло, – Іполитов вдячно зиркнув на Краусса й відповів недбало, але дивився пильно: як зреагує?
– Це дуже приємно, Гюнтере. Чудовий подарунок.
Штурмбанфюрер подивився на нього уважно, насмішкуватий вогник блиснув у сірих очах, а може, це тільки видалося Іполитову, бо Краусс жартівливо підштовхнув його до Ніни й заявив категорично:
– Вона сьогодні у вашому розпорядженні. Певно, що до цього не могло бути двох думок, однак дівчина все ж подивилася на Краусса осудливо й подала Іполитову руку, мов старшокласниця. Рука в неї була вузька й на перший погляд м'яка, але Ніна відповіла на рукостискання твердо й зазирнула Іполитову у вічі гостро й запитливо, однак одразу ж притулилася до нього – Іполитов відчув доторк її твердих грудей і навіть забув, що вони з Крауссом зранку нічого не їли. Але штурмбанфюрер додержувався зовсім іншої точки зору, твердо знав, що годину втісі, а роботі час і що від нього ніщо й нікуди не втече, з задоволенням утягнув у себе кухонні запахи й попрямував до кімнати, посеред якої уже стояв накритий стіл. Іполитов одразу, лише зиркнувши на нього, збагнув, що тут їх годуватимуть краще, ніж у найфешенебельніших ресторанах, – жорсткість карткової системи відбивалася навіть на відомстві Кальтенбруннера, а тут стояло блюдо з шинкою, чудовою копченою ковбасою, сардини й шпроти, не кажучи вже про салат та інші дрібниці.
І пляшки. Пляшки з розкішними наліпками. Переважно з Франції – коньяк, вина й шампанське. Справжнє французьке шампанське, яке Іполитову вдалося попробувати лише раз, – Краусс, добре підпивши в якомусь ресторані, забув про економію й замовив пляшку із срібною голівкою.
Дівчата заклопоталися біля столу, Ельза побігла по щось і на кухню, а Краусс рішуче відсунув стілець, кивнувши на протилежний бік столу Іполитову, того не треба було просити, вони наклали собі салату, ковбаси й шинки, штурмбанфюрер налив усім по келиху коньяку – випили без довгих тостів і накинулися на їжу, наче справді повернулися з голодного краю.
Потім, поважчавши трохи від коньяку й смачної їжі, вони перейшли до вина. Особливо сподобалося Іполитову червоне бургундське, він налив Ніні повний фужер і зажадав, щоб вона випила з ним на брудершафт. Гадав, що дівчина комизитиметься, але Ніна лише обтерла яскраво-червоні губи паперовою серветкою й з готовністю підставила їх Іполитову. Потім знову обтерла їх і мовила якось недбало:
– Хіба в цьому справа? Називай мене як хочеш, ти одразу впав мені в око, Петер. Оце найважливіше… – Вона притулилася знову до нього, це сподобалося Іполитову, й він попросив:
– Нехай я буду для тебе Петром. Який я Петер?
– Е-е… – насварилася Ніна тонким пальцем. – Якщо вже сам Краусс назвав тебе Петером…
– Добре, – погодився Іполитов, – і все це пусте, головне, що я познайомився з тобою. – Подумав, що, може, даремно викликав Ліду Сулову, зовсім даремно, бо Ніна не гірша, певно, вродливіша й стрункіша за Ліду, – правда, Сулова гарно стріляє і ніколи не нітиться, якщо їх закинуть разом, кращої помічниці не знайти…
Зрештою, хто цих жінок розуміє і як у них розібратися?…
Іполитов вирішив не зазирати далеко вперед: сьогодні йому доля і Краусс послали Ніну – чудово, хто відмовиться від такої дівчини, останній бовдур, і він поставив платівку з танго й запропонував потанцювати.
Ніна пішла охоче й танцювала добре, вся віддавалася танцеві, слухалася партнера, відчувала кожен його рух і бажання, наче вже належала йому, очі в неї блищали й над верхньою губою виступили краплинки поту.
Краусс вимкнув горішнє світло, тепер кімнату освітлював самий торшер – Ніна обійняла Іполитова за шию обома руками, і він уже не бачив нічого: як Краусс потихеньку розстібає ґудзики на Ельзиній кофтині, як підштовхує дівчину до сусідньої кімнати…
Вони залишилися з Ніною одні, нарешті Іполитов помітив це, він підвів дівчину до широкої тахти, і вона опустилася на неї втомлено, немов раптом смертельно захотілося спати. Іполитов сів поруч, Ніна одразу обійняла його, він потягнувся до неї, і дівчина поцілувала його затяжним і неймовірно смачним поцілунком. Іполитов пошукав руками, та, не знайшовши ґудзиків, подумав, що Ельзиііа кофтина все ж має переваги над Ніниним светром, видно, дівчина також зрозуміла це, бо прошепотіла:
– Чекай, я зараз…
Вона відірвалася від Іполитова й зникла, він навіть не встиг дібрати, в які двері, – потягнувся, як пересичений кіт, мало не замуркотів, розв'язав краватку, скинув туфлі й уважно, за звичкою, роззирнувся довкола.
Торшер освітлював кімнату м'яким рожевим світлом, поруч на низенькому столику стояла пляшка з водою і дві склянки, а на килимі за ним валялася жіноча сумочка.
Іполитов злодійкувато зиркнув на двері й потягнувся до сумочки. Не міг подолати в собі давньої виучки дрібного злодія, мабуть, це було вище за нього, жило в нього в крові – замок клацнув тихо, й Іполитов швидко перебрав вміст сумочки. Побачивши гроші, мало не витягнув і лише зусиллям волі примусив себе кинути їх назад. На дні сумочки лежали маленький бельгійський браунінг і посвідчення – Іполитов розгорнув його і одразу поклав, немов обпекло пучки. Поклав сумочку на місце й, вмить протверезівши, потягнувся до пляшки з мінеральною водою.
Ось тобі й Ніна, податлива й тендітна, з широко поставленими наївними очима. В такі очі. можна вік дивитися проте так і не дізнатися, що вони можуть бути жорсткими, уважними й злими, бо на роботі Ніна, мабуть, зовсім інша, вона й мусить бути зовсім іншою там, у гестапо, – адже згідно з посвідченням струнка дівчина з родимкою на правій щоці була унтерштурмфюрером СС.
І Краусс спеціально звів її з Іполитовим.
«Е-е… – подумав Іполитов і ковтнув ще води. – Це закономірно, ще одна перевірка, а що мені перевірки, я правильніший за самого Краусса, може, й за самого їхнього фюрера, і на його місці…»
Він не встиг додумати до кінця, що б учинив на місці фюрера, бо повернулася Ніна. Зиркнувши на неї, Іполитов начисто забув і про посвідчення, і про браунінг, та й для чого йому думати про якесь гестапо й пістолет, коли до нього йде таке чудове створіння в легкому розстебнутому халатику…
Іполитов автоматично, тремтячими пальцями почав розстібати ґудзики сорочки, Ніна присіла поруч і заходилася допомагати йому своїми тонкими пальчиками з червоними нігтями – Іполитов одразу заспокоївся й вимкнув світло.
Він увімкнув його через деякий час і жадібно спорожнив просто з горлечка півпляшки води. Ніна лежала поруч – халатик її давно валявся на підлозі, – аніскілечки не соромлячись, ліниво потягнулася й попросила:
– А мені налий шампанського.
Іполитов приніс їй золотистого граючого вина, дівчина тільки відсьорбнула й відразу відставила бокал. Поклала Іполитову голову на коліна, той скуйовдив їй волосся, вона гойднула головою, останні шпильки посипалися на килим і тахту, очі в дівчини округлилися й потемнішали, вона попестила Іполитова по щоці й запитала пошепки:
– Ти давно звідти?
– Давно, – відповів невизначено, бо вирішив відбувалися саме такими обтічними словами.
– Краусс казав, що скоро ти знову… – затнулася.
– Що?
– Що маєш важливе завдання. Іполитов зареготав зовсім щиро.
– Може, Гюнтер і знає щось, але мені це невідомо.
– Він казав, що сьогодні ви…
– Так, сьогодні вранці снідали в ресторані. Потім каталися Берліном, поки нарешті не завітали до вас.
– Для чого криєшся переді мною?
– Я криюся? – Очі в Іполитова дивилися зовсім чесно, такими очима він умів дивитися на прокурорів і слідчих, коли доводилося відповідати на їхні численні й настирливі запитання, іноді це допомагало йому, але Ніна, судячи з усього, не повірила, бо мовила пошепки:
– Ти сподобався мені, Петре, ніколи не зустрічалася з таким чоловіком, хочеш бути завжди зі мною?
– Хочу. – Справді, цієї- миті Іполитов не брехав, то інша справа, що через півгодини йому розхочеться, однак зараз був чесний навіть перед самим собою.
– Скажи Крауссу, щоб він послав мене з тобою.
– Куди?
– Не придурюйся. Я – радистка й не підведу.
– Це точно – не підведеш…
– Отож, – зраділа Ніна, – я всюди з тобою: куди ти, туди й я…
Іполитов нахилився й пошукав губи дівчини. Нараз вона буквально впилася в нього поцілунком, він задихнувся, але не відірвався, цілувалися довго й пристрасно, нарешті Ніна знеможено відкинулася на подушку й притягнула до себе Іполитова. Прошепотіла:
– Зроби так, щоб нас закинули разом.
– Для чого?
– Усе може трапитись… Ти мені одразу сподобався, і там, у наших…
– Що ти верзеш?
– Німцям уже кінець, бачиш, відступають і відступають. Прийдуть- наші сюди, що робитимемо? А там матимемо шанс…
Іполитов хотів відповісти, що є ще союзники на Заході, кожній розвідці потрібні кмітливі, хоробрі й сильні люди, та ще й з їхнім досвідом… Але вчасно втримався, відштовхнув Ніну й заперечив гнівно:
– Ти що, з глузду з'їхала? Як можна!
– Бо я хочу жити, і у нас із тобою єдиний вихід…
– Єдиний вихід – вірно служити великій Німеччині! – зірвався на пафос Іполитов.
– Дослужишся…
– Дурепо! – здавалося, Іполитов зараз ударить Ніну по щоці. Заніс навіть руку, та опанував себе. Все ж агент гестапо, і на всяк випадок не треба крайнощів. – Дурепо нещасна! Ти знаєш, що таке вермахт? То помовч, а я бачив німців у ділі. Успіхи більшовиків тимчасові, німці ніколи не підпустять їх навіть до кордонів рейху, і ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб сприяти нашій перемозі.
– А що я кажу, – закліпала Ніна довгими нафарбованими віями, – я також кажу… Забудь, що я верзла…
Вона притягнула Іполитова до себе, і той забув, але не зовсім: вранці, коли вони з Крауссом сідали в машину, переповів усю розмову з Ніною. Нехай знають, що він до кінця відданий рейху, а цю шльондру, котра може зрадити будь-якої миті, слід негайно покарати.
Краусс кивав у відповідь, погоджуючись, але без помітного ентузіазму, а Іполитов задрімав у кутку «опель-адмірала». Ця ніч все-таки виснажила його, дрімав і прокидався, коли автомобіль круто повертав. Легка усмішка торкалася його губів. Думав: могли б підсунути значно гіршу, а такої жінки, як Ніна, не мав давно. От чортиця: все знає і все вміє.
Полковник Карий помацав пучками щоку, відразу відчувши колючість щетини. Минала друга година ночі, мабуть, слід було спати.
Полковник уважно подивився на втомлені обличчя майора Бобрьонка й капітана Толкунова, мовив категорично:
– Отже, ми про все домовились. О сьомій годині навколо базару будуть встановлені пости, ми візьмемо його в кільце, і, в разі чого, допомога завжди забезпечена вам. Олексюка доставляємо у провулок за школою, звідти він іде сам.
– Так точно, товаришу полковник! – Толкунов аж витягнувся на стільці: полюбляв висловлюватися чітко, як і належить за статутом.
Полковник утомлено махнув рукою, не схвалюючи статутну точність Толкунова, прискіпливо огледів капітана. Видно, огляд задовольнив його: стоптані чоботи й ношена гімнастерка надавали Толкунову вигляду ротного з запасного полку. Але все ж полковник зауважив:
– Дуже прошу вас, капітане, близько не підходити до Олексюка. Тримайтеся віддалік, ближче буде майор у цивільному – а втім, ми про все вже домовились. Ідіть, можете чотири години поспати, навіть чотири з половиною, а ви не спали… – Він не уточнив скільки, та й хто рахує години відпочинку контррозвідників – не лягай хоч тиждень, а шпигуна затримай.
– Я покладаюся на вас, – закінчив полковник, проводжаючи офіцерів до дверей.
– Зробимо, Вадиме Федотовичу, – зовсім по-домашньому пообіцяв Бобрьонок. – Якщо з'являться, нікуди не дінуться.
У глибині душі Бобрьонок не вірив, що агенти шукатимуть Олексюка. Старший групи міг обійтися і без нього, а в таких випадках не ризикують – для чого міфічним старшому лейтенантові та лейтенантові без крайньої потреби потикатися на базар?
Проте все могло статися, і контррозвідники не мали права не використати цей шанс.
…Стихія базару вирувала на великій площі з дерев'яними ятками навколо. Збоку стояло кілька возів, запряжених шкапами, на яких не накинули оком відступаючі німці, тітки біля них продавали курей, правили за них, мабуть, бозна-що, – городянки лише мацали курей, тужливо роздмухували пір'я, намагаючись побачити жовтий пташиний жир.
Олексюк, як і домовлялися, проминув вози й заглибився в середину базару, де продавали з рук всілякий мотлох – від старого, латаного й перелатаного одягу до зовсім пристойних, але старомодних драпових пальт і вузьких, у смужку штанів.
Проте тепер носили широкі, за тридцять сантиметрів. Моряк, котрий бозна-як потрапив до цього поліського містечка, підмітав пилюгу з бруківки надзвичайно розкішним кльошем; нарешті знайшов, що потрібно: попід ятками простягнулися дерев'яні ряди, на яких ковельські тітки виставили каструлі з різним їдлом: пропонували тут і смачний український борщ, і вареники з сиром, і печеню з картоплею.
Моряк, подумавши трохи, зсунув безкозирку на потилицю і рішуче попростував до величезної каструлі з борщем. Він мав рацію – навіть до Бобрьонка долинув апетитний запах борщу, вранішні бутерброди видалися майорові тепер такими негодящими й несмачними, що мало не піддався спокусі, але не мав права відволікатися на щось стороннє і тільки краєм ока дивився, як морячок мегелить борщ з великої миски.
Олексюк подивився, як насолоджується морячок борщем, і рішуче повернув до барахолки.
Він ішов, трохи накульгуючи, плечем розсуваючи натовп, звичайний, трохи втомлений піхотний лейтенант, який повертається після госпіталю до своєї частини, і, безперечно, ні в кого й думки не могло виникнути, що ця сіра й нічим непримітна людина вчилася в німецькій шпигунсько-диверсійній школі, відмінно володіє зброєю і може дати відсіч навіть високому, на півголови вищому за всіх присутніх верланеві, що закутав плечі жіночою спідньою сорочкою, а в руках тримав кілька шматків господарського мила.
Верлань голосно розхвалював своє мило. Бобрьонок подумав, що іншим разом він би обов'язково перевірив у нього документи, та нараз побачив, що в хлопця порожній лівий рукав, і не осудив його: ще не пристосувався до життя з однією рукою, пенсії з нинішніми цінами вистачає лише на кілька мисок борщу, і, певно, рахує кожний карбованець, який одержує за мило. Правда, навіть і цей карбованець офіційною мовою називається спекуляцією, але тільки в запеклих законників. Без базару тепер не проживеш, а він встановлює свої закони, котрі не подолати й найправеднішим юристам.
На краю базару Бобрьонок побачив військовий кашкет і одразу насторожився. Кашкет повільно просувався до Олексюка, майор не побачив обличчя військового й погонів, але, судячи з описів агента, той міг бути старшим групи Гороховим, – здається, чорнявий, точно, чорнявий, он потилицю видно, мало не циган.
«Циган» розминувся з Олексюком, не зупиняючись, але Бобрьонок міг дати голову на відсіч, що вони бачили один одного, можливо, обмінялися поглядами, може, Олексюк подав «циганові» якийсь потаємний знак, вони могли умовитися – коли щось негаразд, насупитися, тримати правицю в кишені, торкнутися носа, закусити губу, – хіба мало можна вигадати умовних знаків?
А «циган» ніби нагадує Горохова…
Майор підійшов до низького й лисуватого чоловіка, котрий продавав солдатську білизну, поцікавився, скільки коштує, а очима вказав на «цигана», той збагнув одразу, грубо висмикнув у Бобрьонка не зовсім нову сорочку, навіть пригримнув: