– Не хочеш, не купуй! Бачиш, який перебірливий: не нова… Міцна, носити її ще й носити, а йому – не нова… Де нову візьмеш?
Він зник у натовпі – наче розчинився, а майор тепер був спокійний: «цигана» затримають, перевірять документи і в будь- якому випадку доставлять до комендатури. Якщо не винен, пробачаться – що ж, такий суворий закон воєнного часу, й кожен мусить розуміти це.
Олексюк дійшов до краю базару, випив води у хлопчика, який торгував нею просто з відра: набрав у криниці за сотню метрів від базару й брав за кварту копійки. Олексюку на всяк випадок були видані дрібні гроші – він кинув хлопчикові карбованця, той схопив пожадливо й заховав до кишені, а Бобрьонок подумав, як негативно може вплинути на дитину така комерція: привчить хитрувати, в усьому шукати вигоду…
А може, у хлопчика нема іншого виходу й на зароблені копійки з'їсть хоч тарілку супу?
Бобрьонок побачив, як круто повернувся Толкунов: став, як мисливський собака, що відчув дичину. Майор простежив за напрямом погляду Толкунова й помітив двох військових, що наближалися до базару. Парканчик навколо нього був низенький, рідкий, і Бобрьонок дуже добре бачив, як військові перетинали вулицю. Йшли важко, втомлено, передній із Сидором за плечима – звідси не можна було розгледіти кількість зірочок на погонах, але що таке зірочки – миттєва справа зняти чи додати, головне – документи, а в тому, що ворожі агенти мають запасний комплект документів, майор не мав сумніву.
Офіцери зайшли на базар і зупинилися біля того ж спритного хлопчика попити води. Тепер Бобрьонок стояв од них за три кроки: певно не агенти, бо чорнявого нема, один зовсім лисий, а в другого з-під мокрої від поту пілотки вибивається біляве волосся.
Перший – лобань, чоло високе, обличчя вилицювате, й очі вузькі, казах не казах, а щось східне було в його косуватих очах. Білявий – типовий флегматик, сидір зняв повільно, поставив біля ніг, воду п'є маленькими ковточками, і весь він, великий, на голову вищий від товариша, якийсь неповороткий і наче лінивий, як кажуть, бецман. Підняв сидір, але не закинув знову за плечі, повісив на лікоть, а видно, що мішок важкий: цікаво, що в ньому?
Толкунов пройшов повз офіцерів, вони відкозиряли йому – обидва були старші лейтенанти: вузькоокий виконав цей ритуал ретельно, як і належить за статутом, і це трохи насторожило Бобрьонка – мало не рівні за званням, для чого ж так виструнчуватися, та й ще на базарі?
Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів – раптом високий з сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша – поклали мило в сидір і пішли з базару.
Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль. Однак старші лейтенанти не дуже цікавили його. Точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.
Агент стояв тепер у центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:
– Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам. Кожний мужчина в ньому подебатиметься найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!
Але нідто не зважав на заклики інваліда, і, мабуть, не тому, що чоловікам не хотілося подобатися вродливім дівчатам, просто на базарі було дуже мало цих чоловіків – поодинокі військові, старі та інваліди, більшість жінки, мабуть, самі вони хотіли подобатися чоловікам. Однак де їх візьмеш під час війни?
На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише однорукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.
– Брательник у котелку! – вигукнув нараз радісно й здивовано. – Точно, брательник у котелку. Де ти його доп'яв, друже?
Але інвалідові на милицях було не до жартів.
– Відчалюй, – огризнувся сердито, – і не заважай комерції!
– Хіба так торгують? – Верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий – він довго м'яв криси капелюха, нарешті сторгувались, вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, мабуть, щоб зміцнити свої сили для майбутніх торговельних боїв.
Олексюк усе ходив по базару, певно, йому вже набридли штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, – а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої, – лишалося ще п'ятнадцять хвилин, і все могло статися. Проте не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той схвально кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.
Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка: ним займуться і доставлять до контррозвідки. Він же мав подзвонити Карому.
Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив:
– Так я і знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.
«Віліс» стояв за рогом, Толкунов уже сидів у ньому – похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх, повз вуха – іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.
Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.
– Вони вирішили обійтися без Олексюка, – констатував уже очевидне. – Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв'язалися з «Цепеліном» – дали знак, що приступають до виконання завдання.
– Знати б, якого?
– Дізнаємось.
– Як?
– Захопимо їх і дізнаємось.
Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від ущипливої репліки. То більше, що Толкунов таки мав рацію: колись вони все одно спіймають агентів, не мають права не спіймати – зараз слід блокувати ліси під Маневичами…
Але легко сказати: блокувати ліси. Он їх скільки – з гущавинами, болотами…
У Карого вже сиділо чоловік з десять… Розшукувачі та інші працівники контррозвідки – тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів.
Полковник супився і кашляв у кулак – щойно мав розмову з Рубцовим, генерал квапив його, правда, пообіцяв прислати з фронтового резерву кілька розшукувачів. Але що важать чотири чи п'ять осіб?
Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця гиблі, болота, рідкі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири-п'ять від орієнтовного місцезнаходження радиста тягнулася пожвавлена дорога, розбита технікою, проте досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.
– Навряд чи диверсанти лишилися в лісі, – говорив Карий рівним тоном, здається, зовсім не хвилювався, однак Бобрьонок, котрий добре знав полковника, догадувався, які почуття вирували зараз в душі Карого. – Знають чи не знають, що ми взяли Олексюка, та мусять догадуватися, що рацію запеленговано. Мабуть, лишили її в тайнику, а самі вийшли на дорогу. Чи просуваються до неї зараз, саме в ці хвилини. Тут у них з'являється простір: можна і в Маневичі, і до Луцька, і в Сарни… Не виключаю, що відлежуються десь на хуторі, в лісі є ще залишки бандерівських банд. Можливо, диверсанти вступили з ними в контакт. Ми ж мусимо патрулювати найперспективніїш виходи з лісу… – полковник поставив перед розшукувчами конкретні завдання.
Бобрьонок догадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури. І все ж не витримав і запитав про «цигана».
– Усе гаразд, – заспокоїв його полковник. – Старший лейтенант Удальцов, його особу ми встановили одразу, інтендант запасного полку. – По паузі запитав: – Завдання всім зрозуміле? Тоді прошу вирушати.
Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як змегелив миску борщу морячок У розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю і буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів, – він назвав себе саме так: трударем військової справи.
Але Толкунов ремствував часто. Незважаючи на це, Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, – кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу, але чому не побуркотіти: все ж якась розрядка…
Через годину вони дісталися визначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, виходила бруківка з досить великого села Микулинці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс – приблизно з цього району виходила в ефір невідома рація.
Віктор з'їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер «віліс» можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом, Звідси контролювалися і шосе, і бруківка – усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.
Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю і поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б непоміченим повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі, – з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за чверть кілометра чув у лісі кроки людини.
Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його – красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.
Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.
Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок пот чув якийсь звук на бруківці. Прислухався і підвівся: до перехрестя наближалася фіра, запряжена конем чи кіньми.
– Що? – одразу насторожився Толкунов.
– Хтось їде.
Бобрьонок зняв з плеча автомат, а капітан, який волів обходитися лише пістолетом, намацав його в кишені.
Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Фіра їхала повільно, й кінь ступав утомлено, ось він уявився поміж кущів – та й як не втомитися, стара шкапа з розбитими ногами.
Чоловік, що супроводжував фіру, чвалав важко, як і коняка, і були вони обоє зовсім уже похилого віку.
Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив офіцера, проте не зупинився, навпаки – підігнав коняку.
Майор підвів руку й наказав:
– Спиніться на хвилю.
Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, наче і цей військовий з автоматом у руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніби його зовсім не обходить усе на світі і плуганитвся він за конем лише тому, що нема іншого виходу.
Одягнутий старий був у темну сорочку, пошарпане солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені, розбиті черевики на босу ногу.
Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.
– Що робите, діду? – запитав.
Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.
– Хіба не бачиш, сіно вожу.
Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні фіри.
– Звідки?
Старий вказав головою на шосе – за ним тягнулися луки з рідкими стіжками. Запитав нараз:
– Курити не знайдеться?
Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.
– І куди возите сіно? – запитав майор.
Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до фіри, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.
Толкунов негайно скористався з цього.
– Ти скажи нам, батьку, – попросив, – нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?
Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.
– Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.
У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.
– І давно? – запитав.
Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:
– От фіру відвіз…
– Звідки ті офіцери?
– Та вийшли з лісу.
– Точно офіцери?
– Звідки ж я знаю? Погони, це бачив… Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.
– Такі?
– А хто ж його зна…
– Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? – втрутився Бобрьонок.
– Якраз до соті доїхав.
– І куди вони подалися?
– А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.
Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе фіру хвилин за п'ятнадцять, ще назад п'ятнадцять, розвантажити – стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу близько години тому. Все збігалося, і не можна було гаяти часу.
– На яку машину сіли й куди поїхали? – уточнив.
– А вантажівка… До Луцька подалися… – махнув дід рукою ліворуч на шосе.
– Номер? – занетерпеливився Толкунов. – Номер машини бачив?
– Так я ж неписьменний…
– Стільки років прожив, а цифр не знає! – розсердився капітан. – Ось тобі наслідки проклятого панського режиму!
Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.
– Пригощайтеся, – мовив мало не улесливо, – і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?
– Так у кашкетах же… – завагався дід.
– Але ж цигана і під кашкетом примітиш!
– Цигана, це точно. – Старий на хвилину замислився: – Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.
– Озброєні? – Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.
– Ні. Хіба що з пістрлями.
– Щось несли? Рюкзаки чи мішки?
– Ні, з порожніми руками.
Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав нараз грубувато:
– І ти нічого не переплутав?
– А що ж тут плутати? У машину, сіли й поїхали…
– Машина, кажеш, вантажна? Бачив, є такі великі й менші?..
– Невелика, – похитав головою старий. – І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й повистрибували ззаду, бо легше.
Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв'язатися з Карим.
– Спасибі, вуйку, – хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.
Старий кивнув і вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й фіра знову заскрипіла, наче нічого й не сталося. А Бобрьонок вже продирався крізь кущі до «віліса», відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання:
– Вони, – вигукнув Толкунов із злістю, – вони, падлюки, й мають годину фори!
– У нас «віліс», а не стара вантажівка, і ця фора…
– Не кажи, до Луцька звідси скільки? П'ятдесят кілометрів, і вони вже зовсім близько до міста. А ми на цих вибоях не розженемося…
Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації, – вислухав майорову доповідь і наказав:
– Негайно до Луцька. Швидше!.. Скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини. А ми зараз спробуємо перекрити в'їзд до міста.
«Віліс» стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:
– Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: з-за якихось двох паршивих шпигунів такий «віліс» гробити! На чому далі їздитимете? Машина – це тобі не агент, спробуй таку дістати…