Але буркотів «для порядку» – спритно об'їжджав вибої, мчав в основному узбіччям, з ходу пірнав до об'їзних ґрунтових доріг, і за «вілісом» тягнувся довгий шлейф куряви.
Вони подолали відстань до підміського КП хвилин за сорок. Старший сержант і солдат, які чергували на ньому, були вже в курсі справи, бо старший сержант запитав просто:
– Ви із Смершу?
Бобрьонок: показав посвідчення, і старший сержант доповів:
– Ми одержали розпорядження затримати вантажівку з пошкодженим заднім бортом і двох військових на ній, – зиркнув на годинник, – тридцять шість хвилин тому. Але вона проїхала до міста раніше.
– Коли?
– Хвилин за десять до розпорядження.
– Документи перевіряли?
– Аякже, – аж розсердився старший сержант, – порядок,
– Якої часїини машина?
Старший сержант похитав головою осудливо.
– Їздять тут… Усіх не запам'ятаєш.
– А військові на ньому?
– Старший лейтенант і лейтенант.
– Прізвища? – все ще сподіваючись хоч на якийсь успіх, запитав Бобрьонок, але, звичайно, старший сержант не пам'ятав їх.
– Пень, точно пень! – незадоволено вилаяв старшого сержанта Толкунов, коли «віліс» рушив.
Лаявся капітан, мабуть, для розрядки: спробуй запам'ятати всіх, хто минає КП! Документи в порядку, нічого підозрілого – давай їдь, нема чого затримуватися, час воєнний, все в русі, і чим швидше цей рух, тим краще.
Нараз Бобрьонок подумав, що доля була прихильною до цього старшого сержанта, котрого Толкунов обізвав «пнем». Коли б запідозрив щось і намагався затримати двох озброєних, навчених і досвідчених диверсантів, навряд чи вціліли б вони з напарником – зовсім ще «салагою». То більше, що агенти мали перевагу, вони завжди в чеканні, напруженні, вміють бездоганно користуватися зброєю – навряд чи старший сержант з солдатом упоралися б з ними…
Комендант, міста, літній і втомлений майор, уважно вислухав Бобрьонка, покликав свого помічника й розпорядився:
– Накажіть постам і черговим стежити за всіма грузовиками, машину з пошкодженим заднім бортом негайно затримати й доставити сюди. І старшого лейтенанта з лейтенантом, вони ходять разом, один чорний і горбоносий… Тільки обережно, певно, це шпигуни, можуть учинити збройний опір.
Очі в помічника коменданта округлилися, мабуть, уперше одержав таке важливе завдання, зник одразу, наче розчинився, і Бобрьонок з його досвідом навіть не встиг помітити, як вислизнув з кімнати цей піжонистий лейтенант у свіжовипрасуваній гімнастерці. Але був певен: той виконає наказ.
– Обідали? – запитав комендант. – У нас непогана їдальня, і я дам розпорядження…
– Спасибі, – подякував Бобрьонок, хоч так захотілося гарячого борщу, чи навіть пшоняної каші з салом, що під грудьми аж засмоктало. – Спасибі, нема часу. Мусимо поїздити містом, може, щось і надибаємо.
Вони їздили годину й навіть трохи більше, на ходу й перекусили бутербродами з салом, – звичайно, бутерброди це не гарячий борщ, пропонований комендантом, проте не така вже й погана їжа.
Біля центру міста розшукувачів зупинив патруль.
– Комендант просив негайно прибути. Знайшли грузовик, – доповів старший наряду.
Бобрьонок поклав Вікторові руку на плече, і той рвонув з місця, обдавши молодшого лейтенанта пилюгою.
Біля комендатури справді стояла вантажівка – в задньому борті не вистачало двох дощок, і взагалі машина мала якийсь пошарпаний вигляд, навіть дивно було, що бігає і півсотні кілометрів подолала за годину. А в приймальній коменданта стояв солдат: у брудній замасленій гімнастерці, з такими ж промасленими погонами, дивився спідлоба й тривожно. Його можна було зрозуміти: кому приємно, коли тебе затримують, доставляють до комендатури та й ще не кажуть чому.
Комендант дивився на солдата зверхньо. Був на голову вищий низькорослого шофера, певно, він щойно давав йому прочуханку: очі в нього горіли благородним гнівом і буквально випромінювали презирство до такого нікчемного, брудного й зачучвереного вояки, який ганьбить гарнізон міста.
Побачивши Бобрьонка, комендант тицьнув у солдата пальцем, немов запрошував усіх помилуватися таким не дуже приємним видовиськом, і мовив:
– Солдат Павло Гончаренко. Мені соромно за автобат, в якому він служить!
Мабуть, комендант тільки набирав силу для розносу, ще тільки розпалював себе, Бобрьонок одразу збагнув це – він не зовсім поділяв комендантову точку зору, бо зустрічав зовні недбалих і нехлюйськи одягнених солдатів, але справжніх бійців і чудових знавців своєї справи. Взяти хоча б Толкунова – мимоволі скосував на капітана, однак одразу осмикнув себе й попросив коменданта:
– Дозвольте нам поговорити з Гончаренком. Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих «смершистів», може, й справді цей зачучіверений солдат стане їм у нагоді.
– Прошу, – вказав на двері свого кабінету. Він залишив їх на самоті з шофером.
Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу боком повернувся і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Для чогось стягнув пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями – цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шофера, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:
– Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?
Солдат зробив спробу підвестися, та Бобрьонок зупинив його коротким жестом.
– Так… – відповів солдат.
– В якій частині служите?
– Рядовий Гончаренко, шофер окремого автобату.
– Угу, – кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. – І ті два офіцери чекали на дорозі?
– Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, я і загальмував. Хіба не можна?
– Можна, Гончаренко, нема тут криміналу. Вони обидва сіли в кузов?
– Я пропонував старшому до кабіни, але не схотів.
– Де висадили їх у місті?
– В центрі.
– І куди вони пішли?
Гончаренко трохи подумав і сказав твердо:
– Ліворуч. До готелю.
У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.
– Точно пам'ятаєте?
– Один з них казав, що там живуть.
– Коли казав?
– Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали. А офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу – питаю: куди потрібно? А старшбй і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.
– Зможете їх упізнати?
– Чого ж… Дуже просто. Старшой – чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.
– Не лисий?
– Хто ж його зна… У кашкетах обидва, чорного – того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно, а інших…
Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова – той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:
– Почекайте тут. – І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.
Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на, Бобрьонка і, одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.
– Маєте список військовослужбовців, які живуть у готелі? – запитав.
– Звичайно, всі зареєстровані в нас.
– А можна подивитися?
– Прошу.
Виявилось, що в готелі мешкали лише двоє лейтенантів і троє старших, переважно тут селилися полковники й підполковники, а для цих було зроблено виняток, зокрема, старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко мали відрядження штабу фронту.
– Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? – попросив Бобрьонок.
– Елементарна справа.
– Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.
– Як, дозвольте, це зрозуміти?
– Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.
Комендант замислився.
– Зробимо так, – запропонував, – мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.
– Ні, – категорично заперечив Бобрьонок, – якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.
Комендант знизав плечима:
– З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта затримають.
Що вдієш: навіть комендант міста не уявляє собі, наскільки хитрими й спритними бувають ворожі агенти. Бобрьонок рішуче заперечив:
– З патрулем піду я. Випишіть мені відповідні документи. А капітан Толкунов підстраховуватиме нас,
Комендант скривився.
– Будь ласка, але…
– Якщо це справді диверсанти, – втрутився Толкунов, – вони зроблять з ваших людей відбивну. Або рублену котлету, якщо хочете.
– Ну… ну… – покрутив головою комендант, але видно було, що не повірив. – Звичайно, вам видніше, проте і в моїх людей губа не з лопуцька.
– І все ж я підстраховуватиму вас, – заперечив Толкунов.
Комендант знизав плечима, однак сперечатися не став.
За чверть години комендантський патруль почав перевірку документів у мешканців готелю. Бобрьонок уже знав, що Сахаров з Колісниченком мешкають на другому поверсі в сімнадцятому номері, однак почав перевірку з першого, як і належить патрулеві. За ним слідували два бійці з автоматами, та знали, що стріляти суворо забороняється, ні в якому разі й що б не сталося, – так наказав майор, навіть коли хтось чинитиме збройний опір. Двері кожного номера під час перевірки лишалися відчиненими, й біля них стояв Толкунов, готовий кожної миті втрутитися в події. У шістнадцятій кімнаті мешкали полковник і майор, штабіст та інтендант, Бобрьонок знав їхні прізвища й те, що вони живуть давно, вселилися за тиждень до висадки агентів – отже, швидко й трохи недбало перевіривши документи, погрюкав у сімнадцятий номер.
– Увійдіть! – відізвався хтось басом.
Бобрьонок натиснув на ручку дверей і зайшов до кімнати – невеличкої і вузької, майже всю її площу займали три ліжка, тумбочки біля них і маленький столик, за яким сидів у розстебнутому кітелі чоловік із погонами майора медичної служби. Щось писав, весь столик був завалений паперами, майор невдоволено відірвався від них, але, побачивши людину з червоною пов'язкою на рукаві й озброєних солдатів, пом'якшав і, нічого не питаючи, поліз до внутрішньої кишені по документи.
Майор медичної служби Попов також не викликав жодних підозр: приїхав з Києва два тижні тому для організації допомоги армійським медикам. І все ж Бобрьонок перевірив його документи прискіпливо й по тому запитав:
– А де ваші сусіди?
Майор невизначено знизав плечима.
– Вони не в моєму підпорядкуванні.
– Гадав, що знаєте.
– Діло молоде, – осміхнувся майор, – мабуть, зайшли до когось…
– Чому так гадаєте?
– А вони не дуже й криються.
– Звичайно, – іронічно мовив Бобрьонок, – і вертаються пізно й напідпитку?
Майор заперечливо похитав головою:
– Мої хлопці не такі. Спиртного не вживають.
– Щоб з жінйами й не випити?
– Сам дивуюсь… Молоді хлопці, гадав, грошей нема, та ні, у Володі півсумки тридцяток. Просто характер мають, а це серед сучасної молоді…
Майора явно заносило, як кажуть, убік, мабуть, любив побазікати, але Бобрьонкові слід було обійти ще багато кімнат – відкозиряв і вийшов. Пошепотівся з Толкуновим, і капітан, затулившись газетою, влаштувався в холі.
Повідомлення майора-медика зацікавило Бобрьонка: непитущі молоді грошовиті хлопці, котрі допізна затримуються щовечора, а вдень вийшли з лісу, де працювала ворожа рація!..
Майор ходив з кімнати до кімнати. Двох інших старших лейтенантів та лейтенанта, які мешкали в готелі, він непомітно показав шоферові, – адміністраторка викликала їх для уточнення якихось формальностей, – проте Гончаренко не признав у них своїх сьогоднішніх пасажирів.
Лишалося чекати повернення Сахарова й Колісниченка. Шофера посадили в куток нижнього холу. Бобрьонок влаштувався близько сходів, що вели на другий поверх, Толкунов удавав, що куняє в м'якому кріслі за два кроки від нього. Патруль відпустили, але на всяк випадок у бічній вулиці стояла машина з трьома озброєними солдатами.
Агенти, – а тепер Бобрьонок майже не мав сумніву, що в сімнадцятій кімнаті поселилися ворожі диверсанти, – мусили з'явитися з хвилини на хвилину. Майор несхвально дивився на шофера, який куняв за колоною, людина, правда, втомилася, півдня крутила «бублика», потім навіть не пообідала. Вони з Толкуновим посмакували хоч бутербродами, а при чому тут шофер?..
І все ж майор не міг подолати роздратовання – куняє, сучий син, ще засне, а тут з'являться агенти… Та коли двері відчинялися, шофер аж підхоплювався, однак який вже раз даремно…
Скляні двері знову відчинилися, проте зайшов чоловік у цивільному, він ковзнув байдужим поглядом по Бобрьонку з Толкуновим і взяв ключ в адміністраторки. Почав підніматися сходами, і в цей час двері знов розчинилися. Бобрьонок побачив, як Толкунов розплющив одне око, – хвалився, що може спати лише з одним заплющеним оком, звичайно, брехав, проте мав феноменальну здібність за потреби негайно засинати, прокидаючись також швидко й лише на кілька секунд. Зараз, правда, – Бобрьонок був упевнений в цьому, – не спав, тільки прикидався: не ті обставини, щоб розслабитися хоч на хвилину.
До готелю зайшов якийсь полковник з валізою й плащем через руку, попрямував до адміністраторки, і Толкунов знову заплющив око. Минуло кілька хвилин, полковник, либонь, мав броню, бо оформився й пішов до свого номера, шофер куняв усе відвертіше, коли нарешті зайшли вони.
Двері зарипіли якось тихіше, ніж звичайно, першим з'явився старший лейтенант, чорнявий, підтягнутий, з сумкою через плече, а за ним – лейтенант, трохи нижчий, але кремезний, широкоплечий, мав груди борця чи штангіста, і Бобрьонок подумав, що впоратися з ним буде не так уже й просто.
Майор скоса зиркнув на шофера. Той дивився на старшого лейтенанта, не відриваючись, нарешті глянув на Бобрьонка, повільно підвівся й заховався за колону, він зробив усе, як було домовлено, і майор удруге за сьогоднішній день відчув, як засвербіли в нього пучки. Навіть не глянув у бік Толкунова, однак знав, що капітан також напружився й готовий в будь-який момент прийти йому на поміч.
А ті двоє йдуть через хол до адміністраторки, сміються й розмовляють про щось, мабуть, весело провели вечір і діляться враженнями.
Майор повільно підвівся і намацав пістолет у кишені брюк.
– Віро, наш професор тут? – запитав у адміністраторки старший лейтенант.
Отак-то просто: Віро…
– Мабуть, не спить ще.
Старший лейтенант невдоволено поморщився.
– Знову буркотітиме.
– А ви не запізнюйтесь.
– Справи.
Так, у них, звичайно, багато справ, шпигунів клятих, але зараз…
Бобрьонок ступив крок до чорнявого, який неминуче мусив пройти до сходів повз нього, куточками очей побачив, як Толкунов пристроївся за кремезним лейтенантом, – і коли встиг капітан так швидко зорієнтуватися?
– Старший лейтенант Сахаров? – запитав Бобрьонок, підійшовши мало не впритул до чорнявого.
– Так… – той не стривожився, Бобрьонок міг заприсягтися, що очі старшого лейтенанта лишалися спокійними.
– Помічник коменданта міста. – Бобрьонок показав посвідчення. – А ви лейтенант Колісниченко?
– Так точно! – витягнувся.другий. – Слухаю вас, товаришу майор.
Поки що вони грали бездоганно, жодного фальшу не було в їхній поведінці.
– Прошу пройти до цієї кімнати. – Майор вказав на двері поруч з адміністраторською.
– Для чого?
– Зараз дізнаєтесь.
За ідеєю, агенти вже мусили якось діяти. Бобрьонок стежкив за кожним рухом старшого лейтенанта – зараз він потягнеться до кобури, але дістати пістолет не встигне, майор обеззброював і не таких спритників: крок уперед, один удар ребром долоні, ще один удар, якщо знадобиться, – сімдесят шансів із ста, що чорнявий через три-чотири секунди лежатиме на підлозі, а коли не допоможе й це…
Але старший лейтенант слухняно повернувся й пішов до кімнати – що ж, хоче першим зайти туди, матиме секунду чи півсекунди переваги саме для того, щоб витягнути зброю з кобури, однак не знає, що в Толкунова другий пістолет у кишені, – цим урівноважувалися їхні шанси…