Скорцені опустився в крісло навпроти. Витягнув свої довгі ноги, і одразу, хоч він не подав ніякого знаку, до кабінету зайшла дівчина в чорному мундирі з підносом, на якому стояла пляшка коньяку, кавник і дві чашечки. В кабінеті запахло кавою, догідливість дівчини, аромат кави й французький коньяк високої марки одразу поліпшили Іполитову настрій, надали попередньої впевненості, й він уже спокійно подивився на Скорцені.
Штурмбанфюрер справив на нього враження: енергійне обличчя, і шрам зовсім не спотворює його. Широкі брови, прямий ніс і зморшкувате чоло. Очі дивляться допитливо.
Скорцені підняв чарку з коньяком, хитро позирнув на Іполитова.
– Не тушуйтеся, – мовив заспокійливо, – сміливіше, бо вам, можливо, доведеться потрапляти в різні халепи, і потрібні твердий розум, рішучий характер, щоб з честю виплутатися з них. Прозіт!
Іполитов підняв свою чарку на рівень очей, крізь скло й прозору рідину риси обличчя Скорцені розпливлися і якось пом'якшали, тепер Іполитов був упевнений, що цей високопоставлений фашистський діяч справді симпатизує йому, хвиля вдячності накотилася на нього, і він ковтнув коньяку, віддано дивлячись на штурмбанфюрера.
– Я врахую ваші зауваження, – відповів коротко.
– Звичайно. – Скорцені поблажливо нахилив голову. Ще б пак, спробував би цей тип, якого вони витягнули з бруду не погодитися з ним! – Я для того й покликав вас, щоб подивитися, чи справді ви такий, яким розписують мої помічники. – Він ломився просто крізь хащі, без усіляких дипломатичних хитромудрощів, як ведмідь, котрого всі бояться.
Іполитов зробив спробу підвестися, але Скорцені махнув рукою, і він знову влаштувався в фотелі. Цього разу влаштувався зручніше, навіть витягнув ноги, бо збагнув, що грізний штурмбанфюрер не такий уже й страшніш, – іноді надто хороброю людину робить відсутність інтелекту й здібності реально оцінювати свої вчинки. І ще Іполитов зрозумів, що мусить в усьому погоджуватись із штурмбанфюрером, які б дурниці той не верз. Бо Скорцені вже звик до плазування оточуючих, а ця хвороба невиліковна.
А Скорцені спостерігав цього росіянина, першого, котрого запросили в цей кабінет, допустили до зручного крісла і з яким він навіть п'є коньяк. Але Скорцені не відчував і найменшого роздратування, бо від цієї людини надто багато залежало, можливо, доля не тільки його, а й багатьох людей рейху – справді козирна карта, і коли вдало піти з неї…
– Я вивчив вашу біографію, гер Іполитов, і вона подобається мені, – сказав.
Іполитов ледь поворушився в кріслі. Іронізує чи серйозно? Адже ж штурмбанфюрер не може не знати про його карне минуле, а злодійство карається і в третьому рейху.
Видно, Скорцені прочитав сум'яття на обличчі Іполитова, бо уточнив:
– Мені подобається, що ви весь час були в опозиції до більшовиків. Не має значення, в чому це виявлялося, – головне, що боролися з режимом різними методами, аж до крайніх.
Іполитов полегшено зітхнув. А Скорцені не такий уже й прямолінійний, принаймні для того, щоб назвати звичайну крадіжку крайніми методами, треба мати кебету в голові.
Повеселішавши, відповів:
– Усі методи дозволені, коли йдеться про запеклого ворога.
– Так, так! Тому ми і обрали вас, Іполитов. – Тепер Скорцені сказав просто «Іполитов», без «гер», що трохи вразило останнього, але вимушений був проковтнути це. – Ми обрали вас, бо віримо, що підете на все заради кінцевої мети. – Скорцені пильно втупився в Іполитова. – Вам відомо, в чому полягає вона?
– Особливо важлива диверсія…
Скорцені скривив рот у іронічній посмішці. Вирішив, що настав час відкрити всі карти. Зрештою, колись це треба зробити, а Іполитов, здається, вже дозрів для цього. Принаймні всі шляхи назад у нього відрізані.
– Так, особливо, важлива диверсія! – процідив крізь вуби. – Ви мусите знищити Верховного Головнокомандуючого червоних.
Іполитов сіпнувся в фотелі.
– Верховного? – відчув, що серце обірвалося від ляку та несподіванки, й перепитав: – Ви маєте на увазі?..
– Так, у ваше завдання входить знищення Верховного та інших членів російської ставки, – ствердив Скорцені.
Іполитов не відвів очей, лише тінь майнула дого обличчям, і він відповів твердо:
– Ця акція вимагає ретельної підготовки. Звичайну людину й близько не підпустять до Ставки. А ви уявляєте, як охороняють там членів Ставки чи інших керівників?
– Уявляю. І ми обрали вас, бо віримо, що зробите все, Щоб виконати наше завдання. Поновите ваші знайомства в Москві, вивчите маршрути руху машин Верховного та його охорони. До речі, як вам подобається «панцер-кнакке»?:
«Так ось для чого снаряди, які пропалюють п'ятдесятиміліметрову броню», – подумав Іполитов. Уявив себе десь у кущах поруч шосе, з- за рогу вискакує машина, він підводить руку, натискає на кнопку…
– Чудова, безвідмовна зброя, – відповів.
– Її сконструювали для вас, Іполитов.
Іполитов подумав, що Скорцені збрехав, але ця брехня аніскілечки не вразила його, навпаки, підлестила самолюбству. Відповів твердо:
– Сподіваюсь, що вдало скористаюся нею.
Але одразу відвів очі. Чесно кажучи, не мав такої твердої впевненості.
Це тут, у кабінеті Скорцені чи з Крауссом, можна костричитися, ходити півнем – їм хочеться, бо саме вони задумали цю операцію, і провал її означає великі неприємності для них…
А як воно буде там, за лінією фронту, під пильними очима всіх, починаючи від господарки квартири до випадкових перехожих? Не кажучи вже про чекістів. Іполитов знав, що мало не всі групи шпигунів та диверсантів, закинуті «Цепеліном» у радянський тил, провалюються, але вірив у свою щасливу зірку, власну кмітливість та винахідливість, хоч ночами в години безсоння серце й заходилося від жаху…
Однак тепер, коли є можливість, слід користуватися всіма благами життя і якомога переконливіше грати свою роль.
– Ви не повинні сподіватися, – твердо розітнув долонею повітря Скорцені, – ви мусите скористатися нею, що б не трапилося. Бо в протилежному разі шляхи до нас вам будуть відрізані, а що чекає на вас там – самі знаєте. Альтернативи нема, Іполитов, зрозуміло?
Іполитов не знав, що означає слово «альтернатива», але не наважився виявити своє неуцтво.
– Так, – ствердив, – альтернативи нема, й снаряди «панцеркнакке» повинні зробити свою справу,
– Мені подобається ваша рішучість.
– Без неї мейі – хана.
– Що таке хана? – не зрозумів Скорцені.
– Жаргонне слово, означає – смерть.
– Ви правильно мислите: без рішучості й хоробрості вас чекає смерть. Більше того, іноді за миттєве вагання, на секунду чи навіть менше, можна накласти головою. Ви знаєте, як я визволяв Муссоліні? – Скорцені так і сказав: «я визволяв», ігноруючи всіх інших учасників операції. Іполитов подумав, що цьому вмінню подати себе треба повчитися в штурмбанфюрера. – Отож, це була дуже важка, майже безнадійна справа. І все ж ми впоралися. Чули як?
Іполитов кивнув. Як не чути, коли всі німецькі газети, захлинаючись, описували цю подію?
Уряд маршала Бадольо арештував італійського фюрера й помістив його у фортеці на вершині гори Абруццо. Але гітлерівська служба безпеки натрапила на слід Муссоліні. Гітлер викликав до себе Скорцені й доручив йому визволення диктатора. І ось з одного з німецьких аеродромів у районі Південної Франції в потрібне місце перекинули дванадцять вантажних планерів. Вони мали висадити десантників просто в горах, бо інакше довелося б спочатку захоплювати в долині станцію підвісної дороги, а зробити це швидко й непомітно не було змоги.
Диверсійна команда складалася з 90 парашутистів. З ними летіли 16 спеціально навчених у Фріденталі агентів на чолі з самим Скорцені.
Планери вилетіли з аеродрому Практіка де Маре. На шляху до мети чотири з них упали, але планер Скорцені першим щасливо приземлився на вершині Абруццо.
Охорона Муссоліні фактично не вчинила диверсантам опору. З планерів без розпізнавальних знаків, що сідали один за одним, вистрибували озброєні солдати. Визначити, хто вони, не було можливості – десантники були одягнені в комбінезони. Зважаючи на круглі сталеві каски, карабінери вирішили, що це англійці ни американці, які прибули за Муссоліні, і італійські солдати розчинили двері. Вже після цього дехто збагнув, що це помилка, та було пізно. Вперед рвонув Скорцені, вигукнувши: «Mani in alto!» Команда «Руки вгору!» була єдиним італійським реченням, яке завчив він перед вильотом.
Увірвавшись до будинку, Скорцені найперше розтрощив руків'ям автомата рацію. Десантники вже обеззброїли охорону. Штурмбанфюрер наказав провести себе до дуче. Ставши перед Муссоліні струнко, доповів, що визволяє його за наказом Гітлера.
Майже одразу надійшла радіограма, що розташовану в долині станцію фунікулера також захоплено десантниками, а літак «фізелер шторх», яким мали переправити Муссоліні до Німеччини, скоро прибуде. Однак у зв'язку з тим, що з гірського лугу, вкритого камінням, важко було злетіти, літак міг узяти лише двох чоловіків.
Скорцені наказав підніматися втрьох. Перевантажений літак насилу злетів. А вранці ставка фюрера повідомила, що дуче визволено.
– Це була важка справа й майже безнадійна, – повторив Скорцені. – І от що, – перегнувся через столик до Іполитова, – мушу сказати: якби я розгубився на мить, карабінер прикінчив би мене. Так, ця паршива італійська свиня встигла б вистрілити – я перестрибнув через кам'яний паркан, а він уже підвів автомат, мені лишалося півсекунди, і, якби я не встиг натиснути на гашетку, карабінер скосив би мене. – Штурмбанфюрер налив ще по чарці й вихилив свою 'одним духом, що свідчило про хвилювання. – Я мушу порадити вам, Іполитов: стріляйте першим, завжди стріляйте першим. Навіть секунда вагання може коштувати вам життя, а це не входить у наші плани. Сподіваюсь, це також не входить у ваші плани, Іполитов? – Він зареготав голосно, видно, жарт сподобався йому.
Іполитов одповів також реготом.
– Не входить, гер штурмбанфюрер, – признався чесно.
– От ми й домовились… Пийте коньяк, Іполитов, і я впевнений, що ми з вами вип'ємо після повернення за вашу перемогу,
– За нашу спільну перемогу, – уточнив Іполитов, і це уточнення сподобалося Скорцені, бо сказав:
– Так, ми попрацювали досить багато й не шкодували витрат. Ви знаєте, скільки коштуватиме ваша акція?
– Звідки ж?
– Близько п'яти мільйонів марок. – Обличчя в Скорцені навіть витягнулося від значущості названої суми, – Ви уявляєте, що таке п'ять мільйонів? – Уявляю. – Іполитов справді був вражений.
– За ці гроші ми змогли б закинути до російського тилу біс його зна скільки агентів, проте закидаємо тільки вас з мадам Суловою, здається, вона вже стала вашою жінкою, чи не так?
– Ми оформили наші стосунки, – без ентузіазму відповів Іполитов. Тепер усе частіше згадував Ніну, біс з нею, що гестапівка, але ж запала в душу, й ніяка Сулова не могла витравити згадки про незабутній вечір у зовні непрезентабельному будинку.
– Як її успіхи?
– Вчиться працювати на рації. Інструктори задоволені.
– Кажуть, вона смілива й рішуча жінка.
– Надто рішуча…
Скорцені вловив підтекст репліки Іполитова, зареготав і махнув рукою.
– Не беріть це особливо до душі, – порадив. – Людей слід використовувати, поки вони нам потрібні. Мадам Сулова може не повернутися, а якщо й повернеться, то для вас тоді не буде нічого неможливого. Розлучення оформляється до'сить швидко.
– Сподіваюсь, до цього не дійде, – покривив душею Іполитов, але одразу перевів розмову на інше: – Я мушу мати справжні документи, гер штурмбанфюрер. У крайньому разі сфабрикувати їх повинні найкращі спеціалісти.
– О-о, не хвилюйтеся, – застережливо підвів руку Скорцені. – У «Цепеліні» працюють знавці своєї справи.
І от що, – швидко підвівся й щось дістав із шухляди столу. – От, можете помилуватися!..
Він простягнув розкриту долоню, і Іполитов побачив Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Справжню Золоту Зірку з червоною стрічкою – вона виблискувала на долоні, а поруч лежав орден Леніна.
– Де? – аж задихнувся Іполитов. – Де ви взяли? Невже справжні?
– Найсправжнісінькі! – самовдоволено посміхнувся Скорцені. – Був такий російський генерал-майор Шепетов. Потрапив до нас у полон ще в сорок першому році. Тепер ця Золота Зірочка стане вашою.
Іполитов уявив себе десь на московській вулиці із Зіркою Героя, як озираються на нього перехожі. Сказав серйозно:
– Росіяни поважають своїх героїв, і ця Зірка – найкраща рекомендація і перепустка будь-куди.
Скорцені заховав орден і Зірку до шухляди столу.
– Ви одержите їх свого часу, – пообіцяв, – разом з відповідними документами. – Повагався трохи й дістав з кишені бронзовий брелок для ключів – потемнілого від часу чорта на ланцюжку. Подав Іполитову: – Цей талісман був зі мною, коли я визволяв дуче. Бачите – подряпина, зачепив за колючий дріт, перестрибуючи паркан. Нехай цей бронзовий чорт допоможе тепер вам, Іполитов. Ви вірите в прикмети?
Іполитов не вірив ні в бога, ні в чорта, тим більше в бронзового, але відповів, вдячно дивлячись у вічі штурм- банфюрерові:
– Я сподіваюсь, що цей талісман принесе мені щастя, і щиро вдячний вам. Кращого подарунку бути не може.
Скорцеиі підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Іполитов вийшов, затиснувши в спітнілій долоні подряпаного бронзового чорта.
У Карого, від недосипання набрякли повіки, проте полковник, як завжди, був чисто виголений і від нього пахло гарним одеколоном. Він тихо постукував, тупим кінцем олівця по розкладеній на столі карті, казав Бобрьонку й Толкунову, що примостилися поруч:
– До вашого квадрата входять два великих села – Квасів і Дідилів та навколишні ліси. Інші групи прочешуть місцевість від Ковельського шосе на схід, тобто район виходу в ефір ворожої рації. Якщо шпигуни ще не залишили цей район, ми повинні обов'язково знайти їх.
Толкунов заперечив:
– Так вони й чекають на нас. Давно вже накивали п'ятами.
– Цілком можливий і такий варіант, – погодився полковник. – Все може бути, капітане, та інтуїція чомусь підказує мені, що шпигуни затаїлися. Чогось вичікують, збирають повідомлення або готують якусь операцію. Що підтверджує цю думку? По-перше, повідомлення нашого розвідника з «Цепеліну», що диверсійна група висаджується в конкретному районі з важливим завданням. Правда, ворожі агенти могли висадитися в нашому районі, а для виконання завдання передислокуватися в інший. Та, мабуть, це малоймовірно. Чому? Дуже просто, для чого їм пересуватися в інший район, весь час ризикуючи, коли б простіше було б висадитися саме там. – Помітив заперечіливий рух Бобрьонка й додав: – Передбачаю ваші сумніви, майоре. Справді, буває і так, що диверсантів висаджують далеко від місцевості, де вони мають діяти, щоб замести сліди. Але в такому разі шпигуни намагаються якнайшвидше відійти від місця висадки. А що в нас? Вони виходять в ефір лише на третій день і порівняно недалеко від лісу, де ви знайшли парашут. Отже, напевно, ворожі агенти затаїлися десь у нашому районі й вичікують зручного моменту, щоб перейти до рішучих дій.
– Або з допомогою залишеної тут німцями агентури збирають шпигунську інформацію, – сказав Толкунов.
Бобрьонок похитав головою.
– Навряд, – не погодився. – Розвідувальні дані треба передавати щодня, а вони сидять мовчки. Щось готують. Але що?
Полковник зиркнув на годинник.
– На світанку мусите бути в районі Дідилова, – наказав. – Зберіть актив і поговоріть з людьми. Не виключено, що агенти встановили контакт із залишками бандерівських банд. Правда, в цьому районі їх начебто нема, проте ніхто цього категорично не може твердити. Виїзд о п'ятій тридцять. Ідіть і відпочивайте.
– Вам би також не завадило, товаришу полковник, – сказав Бобрьонок.
– Не завадило б, – одразу погодився Карий. – Але мушу ще подзвонити генералові.
Вони вийшли на темну вулицю, й Бобрьонок попросив Толкунова:
– Заїдеш за мною.
– Знову до Галі?
– Обіцяв заскочити.
– Чув, що полковник наказав: відпочивати.
– Я в неї посплю. Сусідка чергує.
– Знаю я цей відпочинок. А завтра цілий день…
– Не бурчи. Завтра буду свіженький, як огірочок. – Бобрьонок рішуче повернув до завулка, в кінці якого в дерев'яному будиночку займала разом з подругою невеличку кімнату Галя.
Не постукав, а пошкрябав у шибку, і двері одразу розчинилися, зовсім одразу, і це свідчило, що Галя чекала його. Стояла на порозі – не в гімнастерці з двома медалями, в якій звикли бачити її, а в квітчастій сукні з великим декольте – Бобрьонок зупинився вражений: він знав, що його Галя вродлива, найвродливіша серед жінок, які служили в їхній армії, але сьогодні з нею не могла порівнятися жодна жінка в світі: зелена сукня з химерними квітами наче наголошувала на якійсь жіночій химерності, наче Галя була уособленням жіночих принад: тоненька-тоненька, буцім стеблинка, й квіти цвіли на цій стеблинці, буйний букет розкішних квітів, – Бобрьонок забув, що жінки можуть узуватися в щось інше, крім чобіт, а Галя стояла в туфлях на високих каблуках, і шовкові панчохи відтіняли стрункість її ніг.