Вона якось уся тягнулася до нього, не простягнула руки, не кинулася в обійми, а справді якось тягнулася, хоч і стояла опустивши руки, але світло величезних, широко поставлених, мигдалевидних очей виказувало напруження й чекання, і весь вираз її обличчя казав, що саме в тому, з'явиться він зараз чи ні, полягала для неї найбільша проблема в світі, що нарешті він прийшов – і вона щаслива, як може бути тільки щаслива жінка, котра дочекалася коханого.
– Галю! – тільки й мовив Бобрьонок, ступив крок до неї, але вона не притулилася, як звичайно, а навіть відступила й запитала:
– Я тобі подобаюсь?
Бобрьонок хотів сказати, що вона подобається йому завжди й усякою – в грубих чоботах і довгій шинелі, в гімнастерці з двома медалями, в шапці, з-під якої стирчать кіски, а сьогодні вона взагалі неземна й до неї важко доторкнутися, але всі слова чомусь полишили його, і майор тільки кивнув і посміхнувся, певно, не дуже інтелектуально – як кажуть, щаслива дурнувата посмішка майнула його обличчям.
Але Галині вистачило й цієї посмішки, бо жінки розуміють своїх коханих без слів, просто їм приємно чути всякі гарні слова, та й, зрештою, кому протипоказана радість, котру несуть ці слова?
Проте Галі вистачило мовчазного захоплення Бобрьонка, вона відступила, пропускаючи його в кут кімнати до столу, де стояли тарілки із скромною вечерею- баночна тушонка, варені яйця, трохи сала й овочів, але над усім цим височіла пляшка справжнього кримського мускату. Бобрьонок навіть не повірив, чи справжній, і понюхав, але вино точно пахло трояндами, і майор запитально подивився на Галину: чого це саме сьогодні вона причепурилася та ще й дістала таке вино?
А Галина сіла поруч нього, зовсім поруч – він відчував її тепло й аромат волосся, мабуть, не дуже вишуканих і коштовних парфумів, але це був її запах, отже, найприємніший.
Галина налила вино в грубі гранчасті склянки, цокнулись, вона ковтнула й відразу відставила свою, а майор не втримався й допив вино до кінця, солодке, тягуче й неймовірно духмяне вино, яке заполонило тісну кімнатку пахощами кримських квітів і кримського сонця.
– Чого це так?.. – обережно почав Бобрьонок, але Галина затулила йому ще мокрі від вина губи м'якою долонею, він поцілував її, Галина засміялася щасливо й весело, Бобрьонок зрозумів, що вона сама розповість про причину такої урочистості, й віддав належне всьому, що стояло на столі, бо справді зголоднів.
– Вас затримав Карий? – запитала Галя.
– Угу… – майор не відривався від тушонки.
– Щось важливе?
– Віктор заїде за мною о п'ятій.
– О господи!
– Треба…
– Та розумію, що треба… – нараз Галина поклала йому голову на плече, Бобрьонкові одразу розхотілося їсти, й він потягнувся до неї, однак Галина тільки насварилася на нього пальцем, і він, присоромлений, повернувся до столу.
Чесно кажучи, майорові захотілося ще вина, мускат трохи вдарив у голову, а вся Галинина сьогоднішня загадковість настроювала чомусь на святковий лад, Вобрьонок. узяв пляшку, але Галина рішуче відібрала її.
– Більше сьогодні не треба, – попросила, – бо в тебе завтра важкий день, і взагалі… – вона не доказала, що має на увазі під словом «взагалі», а майор не розпитував, знав, що Галина сама скаже, коли схоче.
Повечерявши, Бобрьонок пересів на Галинине ліжко, якщо можна було назвати ліжком збиту з грубих дощок широку лаву з тонким, набитим соломою матрацом. Галина наче чекала на це, вона одразу дмухнула в гасову лампу, Бобрьонок відчув, справді відчув, а не почув, як на підлогу впала шовкова сукня й Галина притулилася до нього – тепла, ніжна й неймовірно бажана, справді, єдина кохана на світі.
Потім Бобрьонок лежав, розплющивши очі, сон не йшов До нього, бо відчував, що Галина стривожена чимось. А може, це була не тривога, а нервове напруження?
Раптом вона зашепотіла йому у вухо, точніше, видихнула одним реченням:
– Ти знаєш, мій коханий Ігоречку, що сталося, звичайно не знаєш, але ми матимемо з тобою дитину, це мені відомо точно, раніше не могла сказати, от бачиш, у нас свято, і я хочу, аби ти ще більше любив мене…
Бобрьонок уткнувся обличчям у Галине плече, – невже це правда, і кохана жінка, така мила й кохана, стане ще й матір'ю його дитини?
– Галюню! – мовив і сам не почув свого голосу, – Кохана Галюню, ти щаслива?
– Невже не розумієш?
– Розумію, люба, хіба можна не розуміти тебе? Тепер ми назавжди. Але ж, – нараз усвідомив і свою відповідальність за те, що сталося, – нам треба розписатися.
– Хіба це складно?
– Післязавтра чи на тому тижні я повернусь, і зробимо все.
– Зробимо, – повторила, – шкода тільки, що доведеться розлучитися.
– Ти про що?
– Але ж у нас буде дитина, і я мушу демобілізуватися. Отже, Галюня поїде й він залишиться сам. Бобрьонок відчув, як стиснулося в нього серце. Він пригорнув до себе жінку й запитав:
– Поїдеш до матері?
– Куди ж іще?
Галинині батьки мешкали в Узині, містечку під Києвом, мали там будиночок, невеличке господарство – принаймні на перший час, подумав Бобрьонок, його дружина буде і влаштована. А там скінчиться війна…
Галина витягнулася біля нього, заклала руки за голову, сказала тихо:
– Може, хтось і засудить мене… Йду з війни, а люди тут лишаються… Ти розумієш мене, коханий, та ж Іринка, – кивнула на ліжко поруч, – скаже: от улаштувалася – і чоловіка має, і додому поїхала…
– Я їй скажу! – ворухнувся Бобрьонок загрозливо.
– Усім рота не затулиш… Але я так думаю: пішла я на війну добровільно, могла б і не йти, сама на курси зв'язківців напросилася. Бо тоді важко було, німці он де стояли, і кожен мусив чимось допомогти. Два роки я в армії, хіба не досить?
– Ти в мене хоробра й розумна, мій лейтенанте, – зробив спробу пожартувати Бобрьонок, але жінка не сприйняла жарту, видно, Галині треба було виговоритися, самій усвідомити ціну свого вчинку, бо вела далі серйозно:
– Я за два роки знаєш чого набачилася?
– Знаю.
– Це тобі здається, що знаєш. І не догадуєшся, як важко жінкам в армії!
Іноді Бобрьонок думав про це, але не часто, бачив жінок, які лаялися не гірше солдатів, та проводив якусь межу між тими жінками й зовсім іншими, як його Галя. Ті існували за якоюсь рожевою ширмою, бо так хотілося йому, насправді ж такої ширми не існувало – і як мусить почуватися справжня жінка, цнотлива й ніжна, поміж чоловічої загальної грубості?
– Ти знаєш, Ігоречку, – сказала Галина якось відчужено, – не можу більше, як ти вважаєш, адже ж війна – чоловіча справа?.. Правда?
Це прозвучало і наївно, і водночас серйозно, принаймні в Бобрьонка не було легковажності в цьому запитанні, він відповів переконано:
– Звичайно.
Галя притулилася до нього, мовила:
– Он як німця женемо, скоро в Німеччині будемо, кінець війні, а я народжу дитину й чекатиму тебе.
– Рідна ти моя! – розчулився Бобрьонок. – Звичайно, народиш, і я повернусь.
– Бережи себе, – наказала Галина, і майор вперше відчув у її тоні якусь зовсім нову нотку, мабуть, владність, бо вона тепер стала його дружиною й могла наказувати йому.
– Берегтиму, – пообіцяв зовсім щиро, хоча й знав, та й вона знала, яка ефемерна зараз на фронті ця обіцянка, і, може, завтра на них з Толкуновим чекає сутичка з озброєними диверсантами, а хто скаже, чим вона закінчиться?
Нараз Галина схлипнула й прошепотіла крізь сльози:
– Я так не хочу їхати від тебе, здається, коли ти поруч, то хоч якось оберігаю. Звичайно, це дурниці, але така вже я дурна…
– Ти вродлива й розумна, – цілком щиро заперечив Бобрьонок.
– Це тобі здається. А знаєш, – мовила раптом, – я так хочу до мами, щоб посидіти в садочку, у нас в Узині яблуневий сад, а яблука червоні-червоні… І не чути всіх отих «беркутів», «ведмедів», «сорок»… І наказів та пострілів, як гуркочуть гармати, не чути…
Бобрьонок уявив собі, як сидить Галина в Узині й чекає дитину – либонь, вона має рацію, он приїжджають свіженькі лейтенанти з училища, це тобі не сорок перший рік, кадрів тепер вистачає, і треба дати жінкам хоч трохи спокою, бо Галина правду каже: війна – справа чоловіча.
Заспокоєний цією думкою, майор повернувся на бік і заснув одразу: спав, тихо дихаючи, й не бачив, як дивиться на нього щасливими очима кохана жінка.
Вони йшли години дві гущавиною та болотами, й нарешті Муха вивів їх до не широкої, але довгої і рівної лісової галявини.
Харитон зупинився і аж присвиснув од задоволення. Потім ходив по галявині, вимірюючи її кроками, щось сказав радистові, й вони засміялися вдоволено, як люди, котрі нарешті знайшли те, що довго шукали.
Юрко сидів на траві, поклавши на коліна автомат, і дивився, як сонце торкається верхівок сосен та ялин. Навпроти нього з протилежної частини галявини росла сигла – агенти постояли, тицяючи в неї пальцями, і Юрко збагнув, що сигла стала для них добрим орієнтиром.
А не все одно, подумав, хіба мало в лісі подібних галявин? Он зраділи, наче знайшли щось надзвичайне, унікальне, й треба було теліпатися сюди мало не дві години, коли й біля схрону галявин вистачає.
Хто-хто, а Муха й мірошник їх знають…
Скруха допікала Юркові вже два дні: з того часу, як дізнався, що Харитон з помічником – німецькі агенти. Псував настрій йому й сам Харитон – лобань з сорокатим обличчям і маленькими хитрими очицями.
Юркові чомусь весь час здавалося, що Харитон стежить за ним, принаймні кілька разів ловив на собі його вивчаючий погляд і від цього погляду ставало ніяково й тривожно, як дитині, що прошпетилася.
Ось і зараз Харитоп підійшов до нього, зупинився, розставивши ноги в міцних чоботах, подивився пильно й запитав:
– Ну, що думаєш?
Юрко думав, що йому глибоко огидний цей перевертень з погонами радянського офіцера й навіть орденами на грудях, але тільки знизав невизначено плечима: мовляв, чого йому думати, коли існує начальство, – він людина мала і йому'взагалі не належить думати…
Мабуть, Харитонові сподобалася саме ця Юркова невизначеність, бо мовив, підморгнувши:
– Тепер, хлопче, вже скоро… Хочеш туди? – помахав рукою на сиглу, за якою сідало сонце.
– Куди саме?
– На кудишню гору… – голосно й нахабно засміявся Харитон, дуже задоволений своїм жартом. – Ти, хлопче, мені подобаєшся, і, може, я тебе заберу.
Цього тільки йому бракувало – потрапити на німецьку службу, подумав Юрко з відразою, але нараз усвідомив, що вже, власне, служить, – хоче цього чи ні, а вже допомагає гітлерівським агентам 3 робить це цілком свідомо. Адже знає, хто такі Харитон з Михайлом – шпигуни й диверсанти, а зараз вони, мабуть, шукають майданчик для посадки ліїака, точніше, вже знайшли, бо он як усміхаються.
Підійшли Муха з Михайлом, і Харитон наказав:
– Ви, пане сотнику, повертайтеся з Михайлом до схрону, а я з хлопцем підскочу до села.
– Це для чого ж? – не збагнув Михайло. – Мірошник удень поїхав до міста й повернеться завтра.
Муха зневажливо поплескав його по плечі.
– Я б на твоєму місці був догадливішим…
– Мірошничиха? – чомусь аж зрадів Михайло. – Ти про неї? Про Зіну?
– Коли пана Семенюка нема…
– Можна й побавитися… – додав радист. – Шкода, я б також не відмовився.
– Годі, – обірвав Харитон суворо. – У мене в Квасові справи.
Але ніхто йому не повірив, навіть Юрко, проте до хлопця ніхто й не звертався, буцім він був порожнім місцем, хлопчиськом, з котрим не слід рахуватися. Отже, із злістю подумав Юрко, до чого він докотився: попихач, який прикриватиме брудні справи клятого диверсанта. Але нічого не сказав і поплентався за Харитоном, як побитий собака.
Село облягалося рано, надто тепер, коли гас привозили рідко, а від сліпаків люди вже відвикли: Квасів світився поодинокими вогниками, і Харитон, постоявши трохи на узліссі, посунув до села через леваду. Він ішов тихо і обережно, вибираючи низини, де лежали смуги вечірнього туману, але не дуже крився, та й зрештою мав справні документи, а чого й від кого критися старшому лейтенантові Червоної Армії?
У Семенюка гас був і вікна світилися.
Харитон постукав вимогливо й голосно, і Зіна відчинила йому, не вагаючись. Можливо, чекала на когось іншого, однак зовсім не збентежилась, побачивши нечеканого гостя, і з готовністю пропустила його до хати.
Юрко ступив за Харитоном, але той загородив дорогу.
– Ти, хлопче, – наказав, – заночуй у клуні, там тепло й сіном пахне, а я тебе підніму, коли треба.
Клямка за ним клацнула визивно, та й що робити, цей Харитон був, починаючи зі спадистого лоба, сорокатого обличчя і кінчаючи чобітьми сорок четвертого розміру, якимсь уособленням нахабства й самовпевненості, смердючим ведмедем, який суне лісом, не вибираючи дороги.
Юрко подався до клуні, проте не зайшов усередину, всівся на кругляках, що лежали біля дверей, притулившись спиною до одвірка. Сидів і дивився на зоряне небо без жодної хмаринки. Чумацький Шлях блищав сріблом, і якась зірка мерхтіла й, здавалося, рухалась. Отак і земля наша мерехтить комусь, подумав Юрко і одразу згадав Катрусю: точніше, думав про неї завжди, але тепер уявив, як вона сіла на кругляки поруч, помацав навіть рукою – боже мій, що б він віддав, аби дівчина справді опинилася тут!..
Помацав знову – й рука торкнулася холодної сталі шмайсера. Юрко з відразою відштовхнув зброю, підвівся і пішов з подвір'я.
У хатах навколо сліпо темніли вікна, спочатку Юркові здавалося, що з них на нього дивляться і стежать за кожним кроком, проте згодом це відчуття притупилося – він прошкував серединою вулиці зовсім відкрито, бо знав, куди йде й для чого.
Тільки спершу, коли щойно вийшов із Семенюкового подвір'я, не складав собі звіту в цьому, але рішення прийшло відразу, правда, може, він обманював сам себе й вирішив усе давно, просто вагався і збирав силу волі для останнього кроку, але нарешті зробив його й тепер ішов, важко ступаючи по піску роз'їждженої вулиці.
Вулиця трохи поширшала, й нарешті Юрко опинився на центральному сільському майдані. Ліворуч у глибині стояла дерев'яна церква, навпроти – цегляна крамниця з зачиненими віконницями, а поруч неї притулився будиночок з двома освітленими вікнами. Юрко попрямував просто туди, слушно розміркувавши, що будиночок без паркану навколо може бути тільки сільрадою.
Він увійшов, зупинився просто на порозі й огледівся.
Чоловік, що сидів за столом, вкритим червоною скатертиною, почав насторожено висовувати шухляду, де в нього, мабуть, зберігалася зброя, а другий, що сидів у кутку, потягнувся за приставленим до спинки стільця карабіном. Це було закономірно – час воєнний, та й з лісу можуть вийти бандерівці, і Юрко, щоб продемонструвати, так би мовити, мирність своїх намірів, ступив просто до столу: тепер люди побачили, що він неозброєний, і заспокоїлись.
За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом'ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.
Тому, хто потягнувся до карабіна, виповнилося щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.
У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився він на лавці попід стіною й, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.
Юрко підійшов до столу впритул.
– Ви голова сільради? – запитав у сивовусого.
– Я. Що вам?
– Маю розмову… – Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.
– Це наш актив, і можете казати все. Хто ви?
– У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.
Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелум и засунув його до кишені штанів. Підвівся і перегнувся до Юрка через стіл.
– Хто ви й звідки вам відомо? – запитав суворо, – Я привів його до села.