Валбіцин не без жалю поставив коньяк до бару й наочно продемонстрував твердість руки: скинув піджак, закотиа рукав і запропонував Іполитову помірятися силою. Але той відмовився, холодно глянувши на інструктора. Нехай не думав про себе високо – кожен робить те, що йому належить, і цей лисий випивака мусить знати своє місце.
Другий інструктор був однолітком Іполитова і навіть схожим на нього. Він поводився скромно, сів у крісло під торшером, де вчора ввечері Сулова демонструвала свої принади, дивився на Іполитова зацікавлено і з симпатією.
– Оберштурмфюрер СС Телле, – представив його Краусс. – Разом з ним ви у деталях складете свою легенду. Точніше, свою і Сулової, бо від ваших легенд, сподіваюсь, ви розумієте це, багато в чому залежить успіх операції.
Іполитов ствердно кивнув. Вони з Крауссом у загальних рисах уже прикинули варіанти легенд. Передбачалось, що він матиме документи майора, який був важко поранений на фронті, потім лікувався в госпіталі й нарешті одержав відпустку для одужання.
Телле усміхнувся якось м'яко й вибачливо, попросив:
– Чи не могли б ви, гер Іполитов, роздягнутися 'до пояса?
– Навіщо? – аж сіпнувся той. – Ви ж не лікар, а мене обстежували найкращі професори, чи не так, Краусс?
Штурмбанфюрер також зиркнув на Телле здивовано, однак той повторив:
– Дуже прошу, роздягніться. До речі, де ваша дружина?
Іполитов тицьнув пальцем у стелю:
– Наводить красу.
Телле схвально кивнув, і Іполитов скинув сорочку та майку. Стояв перед оберштурмфюрером – мускулястий, сильний, не соромився себе, бо знав, що має добру статуру, про це йому казала не одна жінка.
Але Телле оглянув його скептично й примусив повернутися спиною. Похитав головою невдоволено.
– Ви провалилися б із своєю легендою через тиждень, а може, й раніше, – сказав тоном, що виключав заперечення.
– Це чому ж? – щиро здивувався Іполитов. – Ми із штурмбанфюрером Крауссом…
Однак Телле не дав йому доказати.
– В основному легенда мені подобається. Та ось ви, тяжкопоранений майор, ідете до лазпі. В Москві зараз важко з готелями й квартирами. Ванни є далеко не всюди, та й взагалі люди там ходять у лазні. Найфеїненебельніша лазня в Москві, якщо не помиляюсь, Сандуновська?
– Найпопулярніша, – уточнив Іполитов.
– Це не міняє суті справи. Ви йдете до лазні або з якогось іншого приводу роздягаєтесь при сторонній людині, і що ж вона бачить? Розкішне тіло спортсмена без жодної подряпини… у тяжкопораненого…
Краусс аж закрутився на стільці.
– Ну, Телле! – вигукнув. – Ну й голова! Телле подивився на нього холодно.
– Я, штурмбанфюрере, професіонал, – одповів, – розвідник, який мусить передбачити всі ситуації.
– Що ж робити? – розгубився Іполитов.
– Сьогодні ж ляжете до госпіталю. Вам зроблять пластичну операцію, і ваші рани ні в кого не викликатимуть сумніву.
– Але ж це затримає нас! – вихопилося в Краусса.
– Краще затримка на тиждень, ніж провал. Іполитов кивнув: справді, слід передбачити все, та й взагалі кожне відтягування початку операції імпонувало йому: туди, за лінію фронту, він завжди встигне.
– Дружині скажете, що мусите виїхати на віддалений полігон, – мовив Телле. – Для чого їй знати всі подробиці?
– Так, – погодився Іполитов. – А вона нехай поки що попрактикується в роботі на рації.
– Звичайно, – кивнув Краусс, – наші інструктори подбають, щоб мадам не сиділа без діла.
Іполитову не сподобався підтекст, який штурмбанфюрер уклав у слово «мадам» – одна справа, коли він з іронією ставиться до Ліди, але Краусс… Сулова все ж таки його дружина.Мовив твердо, не зводячи очей з штурмбанфюрера:
– Мадам Сулова потребує елементарної поштивості.
– Звичайно, – одразу погодився Краусс: для чого йому сперечатися з цим майбутнім щасливчиком. – Їй будуть створені всі умови.
– Поки ви лежатимете в госпіталі, – сказав Телле, – ми остаточно відшліфуємо всі деталі вашої легенди, а гер Валбіцин підготує належні документи.
– Скільки панові Іполитову доведеться лежати в госпіталі? – уточнив Валбіцин.
– Я ж казав: тиждень.
– За тиждень усе буде готове.
– От і добре.
– Ще кілька днів піде на відшліфування стрільби з «панцеркнакке».
– Тобто через десять днів розпочнемо операцію? – Обличчя Краусса розпливлося в задоволеному усміху. – Я можу доповісти в Берлін?
– Гадаю, не помилитесь.
– Чудово, за цей час і літак перероблять.
Іполитов почав одягатися. Застібав сорочку, а пальці погано слухалися його.
Десять днів! Ще десять днів розкішного життя, а потім…
Нараз намацав у кишені бронзовий брелок. Якийсь біс підштовхнув його, а може, просто захотілося похвалитися – дістав і мовив не без пихи:
– Знаєте, що це таке, панове? Бачите, бронзовий чорт, талісман самого Отто Скорцені, він брав його з собою в італійський вояж, коли звільняв дуче. Бачите подряпинку? Штурмбанфюрер зачепився за колючий дріт, коли перестрибував через паркан. Карабінер уже підвів зброю, та наш герой випередив його. Я впевнений, цей талісман приносить щастя.
– І Скорцені подарував його вам? – недовірливо запитав штурмбанфюрер.
– Як бачите.
– Дайте подивитися.
Іполитов простягнув брелок Крауссу на долоні так само, як показував йому Скорцені Зірку Героя, взяту в полоненого генерала. Дивлячись, як обережно торкається бронзового чорта штурмбанфюрер, як потягнулися до нього розморений коньяком Валбіцин і сухий та розважливий Телле, Іполитов остаточно увірував у свою щасливу зірку, тим більше, що зірку матиме таки справжню.
– І прошу врахувати от що, панове, – сказав владно, наче й справді міг наказувати. Але ніхто ані жестом, ані словом не заперечив йому, й Іполитов наголосив: – Завтра чи післязавтра сюди, до «Цепеліну», надійдуть з Головного управління імперської безпеки Золота Зірка Героя Радянського Союзу та орден Леніна. Справжня Зірка й справжній орден. І документи, які свідчать, що цієї найвищої радянської нагороди удостоєний майор Таврин. Майор Петро Таврін, зрозуміло?
– Чого ж тут не розуміти? – процідив крізь зуби Валбіцин, і в його тоні Іполитов відчув неприховану заздрість,
– Ви дивитесь на мене так, наче я і справді удостоєний найвищої радянської нагороди, – сказав.
Валбіцин криво посміхнувся.
– Якби це було так, розмова в нас вийшла б зовсім інша. Уявляєте?
– Уявляю, – нараз зовсім щиро зізнався Іполитов. – Дуже добре уявляю, і я склав би вам непогану компанію, але в нинішній ситуації… Розумієте, мені треба вживатися в нову роль, і я просив би вас допомогти мені. Якщо хочете, трохи підіграти.
– Як? – не зрозумів Валбіцин, однак Телле, одразу підтримав Іполитова.
– Ви хочете, щоб ми з повагою ставилися до майора Таврина? – запитав. – Ну, якщо не з повагою, хоча б делікатно?
– Якщо мені не вдасться цілком влізти в його шкуру, можу наробити елементарних дурниць. Уявіть, коли я звикну іронічно ставитись до звання Героя…
Тепер Іполитова зрозумів і Валбіцин.
– А макітра у вас варить непогано, – мовив цинічно.
Іполитов вирішив колись пригадати цьому лисому вужеві (а Валбіцин чомусь нагадував йому саме вужа з червоними очима) зневажливу «макітру», але зараз сваритися не став. Кожна сварка й кожне непорозуміння ішли на шкоду справі, тобто на шкоду йому особисто, – а хто ж сам собі ворог?
Запитав:
– Коли лягати в госпіталь?
– Сьогодні, – відповів Телле, – кожна година має значення.
Іполитов піднявся на другий поверх, де напіводягнута Сулова сиділа перед туалетним столиком.
– Я виїжджаю на кілька днів, – повідомив.
Ліда випнула губи, що мало означати вищу форму аристократичності.
– Але ж мені буде сумно… – просюсюкала.
Іполитов зовсім неаристократично щипнув її за сідницю, – Знаєш що, любко, – сказав вагомо, – ти поки що марафети кинь. Займайся рацією, вдосконалюй майстерність, нам з тобою лишилося зовсім мало, ясно? Робота й ще раз робота. Сулова метнула на нього злий погляд:
– Сама знаю!
– А якщо знаєш, то врахуй: зараз десята година, а ти ще білизною миготиш. Скажу Крауссу: заняття з дев'ятої і до обіду. А після обіду ще три години.
– Коні менше працюють.
– Нічого, витримаєш, – кивнув зловтішно й задріботів сходами.
Того ж вечора у військовому госпіталі Іполитову зробили під наркозом пластичну операцію. Через день Краусс повідомив Сулову, що її чоловік потрапив під бомбардування, одержав легкі поранення, зараз лікується і повернеться через кілька днів.
Сулову ця новина не дуже засмутила: життя в котеджі подобалося їй, хоч Іполитов і дотримав свого слова – зранку й до шостої вечора доводилося працювати з інструкторами.
Іполитов підвівся з ліжка вже на третій день. До госпіталю приїхав Валбіцин: вони усамітнилися в порожній палаті, й «вуж» повідомив, що з Берліна прибув повний комплект нагород для майбутнього майора Петра Івановича Таврина. Крім Зірки Героя Радянського Союзу та ордена Леніна, надійшли два ордени Червоного Прапора, ордени Олександра Невського та Червоної Зірки, ще дві медалі «За відвагу» Валбіцин знайшов.на місці. Він показав Іполитову і майбутні документи майора Таврина.
– Ого! – вигукнув Іполитов, роздивившись. – А ви працюєте з розмахом. Я навіть не сподівався…
Вузьке обличчя Валбіцина ще більше витягнулося од задоволення.
– Частину документів надіслали з імперського Управлінця безпеки, але більшість зробили тут. – Він понишпорив очима по палаті, Іполитов одразу збагнув, чого хоче «вуж», однак не міг запропонувати йому й краплини спиртного.
– З мене належиться, – пообіцяв.
Валбіцин незадоволено поморщився, однак вимушений був змиритися.
Іполитов акуратно розклав на столику біля ліжка документи. Цей «вуж» таки добре знав свою справу: обкладинка офіцерського посвідчення потерта, а печатки просто чудові. Отже, матиме документи на ім'я майора контррозвідки Смерш, а це відчинить йому всі двері.
– Спасибі, – подякував Валбіцину зовсім щиро. – Ви перевершили самого себе.
«Вуж» посміхнувся загадково. Витягнув з паки дві газети. Подав Іполитову. Той розгорнув: номери «Правди» та «Известий».
– І що ж тут особливого? – запитав. Валбіцин потер руки.
– Звичайно, нічого, – одповів і витягнув з паки ще дві газети.
Іполитов подивився на них нерозуміюче: ті ж «Цравда» та «Известия».
– А ви порівняйте їх, – єхидно порадив Валбіцин. – Іноді треба підвищувати свій інтелектуальний рівень хоча б читанням газет.
Він явно нахабнішав, цей вузьколиций «вуж», але знов-таки Іполитов проковтнув цю пігулу. Заглибився в газету, й обличчя його розпливдося в мимовільній посмішці: ось воно – в другому номері «Правди», виготовленому Валбіциним, який слово в слово повторював справжній, витягнуто кореспонденцію з фронту й надруковано нарис про подвиги майора Петра Таврина, навіть вміщено його портрет. А в номері «Известий» в Указі Президії Верховної Ради про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому, сержантському та офіцерському складу Червоної Армії додруковане прізвище, ім'я та по батькові новоспеченого майора Петра Івановича Таврина.
Іполитов посміхнувся Валбіцину: за цю послугу можна подарувати й злі натяки…
Валбіцин підвівся: він явно поспішав кудись – Іполитов догадувався, куди саме, певно, кортіло ранішньої чарки.
Іполитову хотілося ще побалакати з «вужем», той справді обрадував йогой надав упевненості, – та що міг учинити, коли у Валбіцина душа явно горіла, а суворий лікарняний режим абсолютно виключав спиртне?
– Я раджу вам, – мовив на прощання Валбіцин, – Уважно вивчити ці матеріали й документи. Особливо нарис у «Правде». Дофантазуйте трохи, газетяр не міг по-справжньому описати ваш подвиг, придумайте подробиці й нюанси, я завтра заскочу до вас, ми обговоримо їх. Тільки, прошу, фантазуйте сміливо, краще трохи перегнути палицю, адже ви Герой – пам'ятайте, там же Героя дарма не дають… Ми відшліфуємо вашу розповідь, а тепер бувайте, мій дорогий герою! – все ж не втримався від іронії.
А після обіду приїхав Телле. Він розмовляв з Іполитовим м'яко й доброзичливо: обговорювали одну версію за одною, перебирали біографію Таврина, як дбайлива господарка перебирає гречану крупу – уважно й терпляче, відкидань чи потеруху й зіпсовані зерна.
Інструктори приїздили до госпіталю щодня протягом тижня, поки лікарі не виписали Іполитова. Того ж вечора він дізнався, що з Берліна прибув уже знайомий йому майор технічної служби – «носатий Ганс», як охрестив його Іполитов. І що він привіз з собою доведене до повної досконалості «панцеркнакке». Увечері йому та Суловій принесли й форму – Іполитову з майорськими погонами, Суловій – молодшого лейтенанта.
Форму треба було обносити, щоб не виглядала зовсім новою, й Іполитов з задоволенням приміряв її того ж вечора, Стояв перед дзеркалом зовсім не схожий на себе. Наче чужа людина, дивився і не вірив: Золота Зірка Героя і ряд орденів на грудях, портупея не нова, ношена і все ж трохи порипує, а вальтер у кобурі приємно відтягує її.
Лише на мить Іполитов уявив, що він справжній Герой, але ця думка не принесла йому втіхи, навпаки, злоба зсудомила обличчя і трохи не схопився за вальтер.
Гансова наука в Берліні все ж таки далася взнаки, тепер він вибивав мало не завжди десять з десяти, рука не тремтіла, й реакція була блискавичною – от і зараз стріляв би й стріляв у ненависні обличчя, хоч знав, що всіх однаково не перестріляє, та все ж…
Ганс чекав Іполитова на полігоні, де стояли бараки «Цепеліну».
Ділянку, на якій мусили випробовувати «панцеркнакке», точніше, випробовувати майстерність Іполитова, передбачливо обнесли колючим дротом і поставили вартових. Сюди не могли потрапити навіть Телле з Валбіциним, тільки Ганс, Краусс, Іполитов та ще двоє мовчазних есесівців з Берліна, котрі обслуговували полігон, – суворої секретності, обумовленої самим Кальтенбруннером, дотримувались неухильно.
Іполитов не без задоволення пристебнув до руки «панцеркнакке». Уважно прицілився, але перша ракета пробила броню не в центрі листа, як хотілося, а в самісінькому кутку, і Ганс невдоволено поморщився. Він дозволяв собі бути зовсім відвертим з Іполитовим. Поводився не так, як Краусс, котрий останнім часом запобігав перед ним. Це, зрештою, було нормально, Ганс відповідав тільки за технічну оснащеність майбутньої диверсії, а техніку він привіз справді бездоганну.
– У вас зіпсувалося око! – зауважив. – І врахуйте, снарядів для «панцеркнакке» в нас не так уже й багато. Це вам не кулі для вальтера, витрачати їх слід ощадливо.
Він ще раз уважно обдивився ремені «панцеркнакке», перевірив, чи зручно розташовано» кнопку вмикання в лівій кишені штанів, і дав команду:
– Стріляйте ще раз, тільки уважно, прошу вас, руку маєте тверду, це я знаю, ото й користуйтеся цим!
Вимовивши це довге, складне речення за одним духом, Ганс став позаду Іполитова, дивлячись, як той наводить пекельну зброю. Нарешті рука застигла, ракета вилетіла з шипінням і пропалила щит мало не в центрі.
Ганс стримано, лише пальцями поаплодував.
– Ви здібний учень, Іполитов, – похвалив, – і мені приємно працювати з вами. Тепер спробуємо постріляти по мішені, що рухається. Уявіть, що сидите біля шосе, добре замаскувалися, а повз вас мчить автомобіль. Мусите прошити його снарядом наскрізь, ясно?
– Що ж тут неясного? – зсунув брови Іполитов.
– То прошу…
Тепер мішень нагадувала макет автомашини, що рухалася. Іполитов з першого разу не влучив, другим пострілом тільки зачепив автомобіль, але третім уже пробив мішень, четвертим і п'ятим також.
– На сьогодні досить, – вирішив нарешті Ганс. Незважаючи на свою незворушність, він хвилювався: зняв кашкета і обтер спітніле чоло. – Відпочинемо.
Вони втрьох – Іполитов, Ганс і Краусс – пообідали тут же, в бараці, пообідали скромно, без спиртного, з'їли звичайний солдатський обід, може, порції були більшими, м'ясо ніжнішим, але Іполитов, який звик останнім часом до делікатесів, не зміг приховати розчарування. Краусс помітив це одразу. Взагалі цей бісів Краусс помічав мало не все був таки непоганим психологом, і недаремно йому доручили підготовку важливої операції. Наминаючи з задоволенням чи, може, з удаваним задоволенням звичайний гороховий суп, він зауважив: