– Ти? Сам?
– Точно. Він зараз у хаті Семенюка. – Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.
Голова обійшов стіл і зупинився навпроти нього. Білявий юнак схопив карабін і став позаду. Вони, так би. мовити, оточили Юрка, але все було правильно, й хлопець аніскілечки не образився. Ковтнувши води, сказав:
– Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде в ліс, а то й раніше.
– Хто ти? – запитав голова ще раз.
– Звуся Штунем. Юрій Щтунь – із Львова.
– І як же ти?.. З диверсантом?.. Юрко безнадійно махнув рукою.
– Трапилося…
– Бандера?
– Точно. – Почув, як за спиною клацнули затворсі карабіна, але голова застережливо підвів руку.
– Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?
– Мірошник – зв'язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку й ми також. Отож і зійшлися.
– Скільки вас?
– Четверо.
– Де?
– В лісовому схроні.
– Далеко?
– Верст десять. Чи трохи менше.
– Дорогу знаєш?
– Знайду.
– Чого затрималися в Семенюка?
– Мірошника нема дома, й диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.
– А ти до нас?
– Так.
– Чому?
– Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.
– І проти нас?
Юрко розгублено опустив голову.
– Тепер наче ні…
– Коли припре, всі так кажуть! – люто видихнув у нього за спиною юнак.
– Мені не приперло. – Юрко нараз озлився. – Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!
Голова подумав кілька секунд і запитав:
– Чим озброєний?
– Диверсант?
– Ні, папа римський! – тонким голоском вигукнув юнак.
Голова розлютився,
– Помовч, Федю! – сказав різко. – Займистий ти, а тут міркувати треба.
– У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, – пояснив Юрко.
Третій хлопець, огрядний, у вишиванці, дістав з-під лавки карабін.
– Візьмемо запросто, – мовив. – Самі візьмемо, нас троє, а він один.
– З цими пукавками?.. – висловив сумнів Юрко. – А може, у мірошника в хаті є зброя!
Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.
– Я тобі дам – пукавки! – просичав. – Бачили ми ваших з автоматами!
Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі шмайсером, однак промовчав. Він виконав своє діло й не мав права голосу.
Голова покрутив ручку телефону – мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:
– Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? – Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку, бо кіски в неї стирчали, як у білявого чубчик.
– Що передати? – запитала сонним голосом.
– У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами. Бо може втекти. – Озирнувся на Юрка. – А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, – пригримнув, – нікуди не виходь, бо погано буде!
Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко задумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже. Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув.
Юрко помітив вагання голови й запропонував:
– Хочете, я віддам вам свій шмайсер?
– Автомат? – не повірив білявий. – У тебе є автомат? Де?
– Залишив під клунею.
– Даси мені! – Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його й наказав:
– Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.
– Мені? – Юнак утупився в голову сільради, проте, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.
«От чому його не взяли до армії», – збагнув Юрко й рушив за білявим зовсім вільно, наче належав до їхньої компанії.
Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів перший прослизнути на подвір'я, та голова притримав його за плече.
– Ти, хлопче, постій, – наказав, – тепер наша справа. – Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з'явився одразу з Юрковим шмайсером.
Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його, це можна було зрозуміти як вияв довір'я чи вдячності, проте голова нічого не сказав – узяв у «яструбка» його карабін і подався на подвір'я.
Вони зупинилися біля криниці. Хлопець із шмайсером зайняв позицію саме тут – звідси проглядалися вікна з другого боку хати й він міг вільно скосити автоматною чергою людину, яка вистрибнула б з вікна й намагалася б втекти через городи.
Білявий зупинився біля вхідних дверей, а голова постукав у вікно.
– Хто? – запитала господиня трохи згодом, не розсуваючи фіранки.
– Скажи, Зіно, своєму гостеві, – мовив голова твердо, – аби здавався. Бо ми оточили твою хату й нікуди йому не дітися!
Фіранки ворухнулися ледь-ледь, наче в хаті нікого й не було, ніхто не відповів, і тоді голова сказав голосно й рішуче:
– Ламатимемо двері, жінко, адже ж мусите розуміти, що нікуди йому не дітися, для чого ж спротив?
Але хата стояла мовчазна, немов справді нікого в ній не було, і голова засумнівався б у повідомленні цього юнака, якби тільки не автомат, котрий той добровільно здав, і не тремтіння фіранок.
Голова відступив на кілька кроків од хати, щоб з розгону вдарити тілом у двері, і тут пролунав перший постріл – голова почув, як щось зачепило його плече, наче огрів хтось дрючком, однак по інерції все ж кипув тіло на двері, вони затріщали, та витримали, – міцні двері, збиті з товстих соснових дошок.
Підскочив кульгавий хлопець, спробували виламати двері, але вони не піддавалися.
Голова зі зла вдарив прикладом по замку – певно, засув був погано засунутий, бо після другого удару клямка чи засув відскочили й двері розчинилися.
Голова вистрілив навмання і в сіни, проте ніхто не відповів – хлопець посунув у темряву, та голова схопив його заруку.
– Не лізь, – застеріг, – тут слід обережно.
Він шмигнув у сіни боком попід стіною, намацав двері до кімнати, ривком розчинив їх і ввірвався всередину – метнувся одразу вбік і зупинився, намагаючись зорієнтуватися в темряві.
Ліворуч побачив двері до кухні, попереду – до другої кімнати. Голова навшпиньки перебіг туди, але раптом із двору почулася автоматна черга й мало не одразу вибух гранати.
Гранат «яструбки» не мали, отже, кидав диверсант, голова прикладом висадив віконну раму й вистрибнув на подвір'я.
Харитон, зачувши вимогливий стукіт у двері, скочив з ліжка й швидко почав одягатися. Він був готовий за дві хвилини. Побачивши у вузьку щілину між фіранками чужих людей, вистрілив і метнувся до вікон, що виходили до саду, але вчасно помітив засідку біля криниці.
А в двері вже тарабанили…
Харитон нечутно поліз на горище. Визирнув у віконечко, вибив його ударом ноги. «Яструбок» дав по ньому чергу, й тоді Харитон кинув у нього гранату. Слідом за вибухом спритно просунув тіло у вузький отвір і зістрибнув на землю, югнув до саду – за ним починалися городи, а там сам біс не страшний – аби не було засідки в саду.
От і перші дерева – скоріше до них…
Позаду вдарив постріл, – Харитон пригнувся і побіг, кривуляючи.
Голова, вистрибнувши з вікна на подвір'я, побачив тінь, Що метнулася до саду. Став на коліно й відкрив вогонь 3 пістолета, але тінь метляла поміж деревами, й важко було влучити. Зовсім поруч почувся лункий постріл – голова скосував туди: «яструбок» навстоячки бив з карабіна.
– Ех, втече! – розпачливо вигукнув голова й ще раз вистрілив у тінь, що віддалялася.
«Яструбок» побіг навздогін, накульгуючи, проте тінь нараз зупинилася, почувся короткий пістолетний постріл, і хлопець упав.
«Федір! Невже Федір?.. – встиг подумати голова, і тут з-за клуні вдарили по диверсантові автоматною чергою, – Слава богу, Трохим оклигав!»
Тінь диверсанта зникла, видно, припав до землі або автоматна черга скосила його. Толова кинувся до саду, але знову клацнув пістолетний постріл, і куля проспівала зовсім близько. А тінь метнулася до городів. Від клуні застрекотів шмайсер, бив довгою чергою. Диверсант нарешті спіткнувся і впав, на цей раз у нього точно влучили, бо пістолет замовк.
Голова побачив, як важко підводиться Федір.
– Обережно, – вигукнув, – обережно, Федю, бо він, може, недобитий.
Та хлопець побіг просто, не кривуляючи, – диверсант мовчав, і голова рвонув слідом за Федором.
Диверсант лежав горілиць за кілька кроків від рятівних соняшників, відкинув правицю, міцно стискаючи парабелум, немов хотів ще боронитися.
Голова з трудом розтиснув йому пальці, віддав пістолет Федорові.
– Готовий! – мовив і лише тепер перевів дух. – Готовий!- вигукнув голосно.
– Ми прикінчили його! – загорлав нараз Федір: підкинув карабін і вигукнув радісно: – Наша перемога!
– Трохим? – обернувся голова до темної постаті, що наближалася. Проте побачив того дивного хлопця, який повідомив про диверсанта, – хлопець ішов, тримаючи автомат в опущеній руці.
– Де Трохим? – запитав голова, однак одразу зрозумів недоречність свого запитання. – Невже?..
– Він кинув у Трохима гранату… – сказав Юрко й подав шмайсера голові.
– А ти?
– Я вчинив, як хотів.
– Спасибі! – Голова не взяв автомат. Нараз заметушився. – Давай, хлопче, перенесемо його до хати. А ти, Федю, біжи й подивись, щоб Семенюкова жінка не втекла..
Мірошниця і не думала втікати: сиділа вдягнута й навіть зачесана й визивно дивилася, як до хати заносять труп диверсанта. Поклали тіло на підлогу, й голова обернувся до жінки.
– Догралася? – запитав коротко.
– І чого чіпляєтесь до жінки? – засокорила мірошниця. – Я тут при чому? Чоловік приїде, в нього й питайте, а я знати нічого не знаю. Ходять тут усякі…
– Всякі… – сумно мовив голова. – Сиди тут, – гримнув, – бо стрелю.
– Я тобі стрелю!
– Заарештована ти, – насварився пістолетом голова й вийшов надвір.
Федір стояв над Трохимом і дивився на нього з жахом. Граната вибухнула зовсім поруч і спотворила хлопцеві обличчя.
– Ну, – суворо мовив голова, – таке наше життя! Ніхто не знає, що чекає на нього.
Юрко опустився на коліна поруч Федора. Вдвох вони перенесли тіло на свіжу траву, не випалену вибухом. Юрко сів, обійнявши коліна руками.
– Я міг убити його раніше, – сказав із жалем, підвівши голову до Федора. – Цей Харитон ішов попереду, і варто мені було натиснути на гашетку… Трохим лишився б живим.
– То чого не зробив? – вигукнув раптом юнак. – Чого зараз скиглиш?
– Він учинив правильно, а нам слід було почекати, – примирливо мовив голова, – поки приїде з району безпека.
– Що ви, – не погодився Федір, – там те дівча, певно, ще й досі дзвонить.
– Пішли, – наказав голова. – Забирай ту кляту мірошницю і пішли. Бо справді слід додзвонитися до району.
Він посунув попереду, нахиливши голову, але ступав твердо, й пісок скрипів у нього під чобітьми. Йшов серединою вулиці, а вікна обабіч не світилися, виблискували тьмяно в місячному світлі, наче ніхто в селі й не чув про трагедію, що розігралася в Семенюковій хаті.
Місто, де розташувався «Цепелін», видалося Іполитову вельми пристойним. Старовинні будинки, вузькі й криві вулиці в центрі, широкі проспекти й бульвари зовсім поруч – екзотика та комфорт сусідили тут. Іполитову, правда, більш подобався комфорт, і він разом із своєю новоспеченою дружиною Лідією Суловою влаштувався в зовсім новому двоповерховому котеджі.
Лідка бігала з кімнати в кімнату, не в змозі утриматися від захоплених вигуків, а Іпрлитов ходив за нею, іронічно посміхаючись. Він то знав, що все це поки що квіточки, ягідки попереду, він притисне цих німців до стіни – його майбутній особняк мусить бути не в якомусь зачучвереному слов'янському місті, а на околиці самого Берліна, в крайньому разі десь у містечку біля столиці. Іполитов чув, що саме так живуть високопоставлені особи: мають комфортабельні садиби у тихих містечках і їздять у Берлін машинами.
А в тому, що він стане одним з високопоставлених, Іполитов не мав сумніву. І в тому, що сам фюрер потисне йому руку, як Скорцені, і в тому, що його портрети й біографія друкуватимуться в усіх газетах рейху, і в тому, що в нього буде власний «мерседес» чи «опель-адмірал».
Буде й нова, вродливіша й респектабельніше, дружина, а Ліда нехай поки потішиться, побігає по кімнатах, покрутить ручки у ваннах, поваляється на килимах, бо ще не бачила справжніх розкошів.
Іполитов згадував двометрового чоловіка із шрамом на щоці – у його згадках Скорцені завжди стояв на ведмежій шкурі посеред кімнати з мисливськими трофеями: зверхній і зарозумілий для всіх, крім нього, й Іполитов на підтвердження цього стискав у кишені бронзового чорта з подряпиною – цей талісман точно мусить принести йому щастя.
Ліда вирядилася в прозорий пеньюар, сіла в кутку вітальні під торшером, удає, що читає якусь книжку, – грає світську даму- мадаму. Тьху, дурепа, не розуміє, що з неї дама-мадама, як з нього англійський король.
Сулова підвела очі й посміхнулася. Вона догадувалася, що саме Іполитов думає про неї. Нехай думає, що хоче, нехай вважає її легковажною, здібною лише до любовних утіх, зрештою, її це влаштовує. Чим менше Іполитову відомо про її минуле, тим краще. Та й для чого йому знати, що вже у сорок першому Лідія Адамчик (таке її справжнє прізвище) за завданням гестапо виказувала радянських патріотів і партизанів, що на її совісті не один десяток страчених людей?
Свого часу вона скаже своє слово, адже має від Краусса особливі інструкції.
Головне її завдання – не спускати очей з Іполитова, добитися, щоб він за будь-яку ціну здійснив заплановану акцію. Якщо виявиться боягузом, злякається, зволікатиме, вона має право застосувати навіть зброю, а запідозривши зраду, негайно знищити Іполитова.
І рука в неї не затремтить. Це байдуже, що вона маленька, ніжна й нігті виплекані. Це не зашкодить їй в потрібний момент спокійно розрядити обойму. А якщо Іполитов потрапить до рук чекістів – негайно поінформує Головне управління імперської безпеки, використовуючи тільки їй відомий шифр.
Іполитов підійшов до торшера, задумливо подивився на Сулову. На секунду уявив у цьому кріслі Ніну, ото була б картина, то справді дама-мадама: тоненька й граційна, а ноги довгі й стрункі, не те що Лідчині.
Ну й що з того, що Ніна гестапівка й має браунінг у сумочці? Гестапівка – це навіть добре, своя людина. Бо він хто? Розвідник та диверсант високого класу, навіть найвищого, як сам Отто Скорцені, й недаремно до його послуг розкішні особняки, килими й ванни.
Подивився ще раз на Ліду: здається, він усе ж таки не дуже правий, коли так беззастережно гудить її, – Іполитов рішуче ступив до жінки, підвів з крісла й вимкнув торшер…
Вранці Краусс привів до особняка двох інструкторів. Один, високий, зовсім лисий, безбровий, з червоними, немов після багатоденної пиятики, очима, наморщив шкіру на чолі й назвався:
– Валбіцин.
Іполитов потиснув йому руку без особливої приязні, чомусь Валбіцин не сподобався йому – чи тому, що дивився якось зверхньо, як і належить інструкторові на курсанта, чи тому, що одразу пошукав очима в кімнаті, либонь, пляшку із спиртним і, побачивши в кутку бар, рішуче повернув туди.
Краусс, який знав слабкість Валбіцина, попередив:
– Тільки прошу вас не більше чарки. Ясно? Валбіцин, не відповідаючи, витягнув пляшку коньяку, але налив лише третину склянки, може, трохи більше, й випив, з насолодою заплющивши очі.
«Оце маєш інструктора… – подумав Іполитов. – 3 таким намучишся»,
Краусс, який прочитав докір у його очах, визнав за можливе не церемонитися:
– Гер Валбіцин, – пояснив, – один з наших найкращим спеціалістів по документах. Має ваду: увечері напивається, але вранці після першої чарки рука в нього твердішає – стріляє, як бог, самі переконаєтесь.