Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам – заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.
А начальник Головного управління імперської безпеки справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньки – зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер у творчому екстазі й не чує шереху жорстви під каблуками.
Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову.
Кальтенбруннер устиг побачити на фюреровому обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо Гітлер посміхнувся і зробив знак наблизитися.
Кальтенбруннер виструнчився й підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обер-групенфюрер мимовільно зиркнув на неї також; кущі на передньому плані ядучо- зелені, зовсім не такі, що ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба синя сосна й фіолетові хмари над нею.
Певно, красиво, і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну із своїх акварелей.
– Радий бачити вас, Ернесте, – сказав Гітлер, відірвавшись від картини. Глибоко зітхнув, відклав пензель і підвівся. – Подобається? – запитав.
– Дуже! – вихопилося в Кальтенбруннера щиро, і Гітлер засміявся голосно й весело, якось по-хлопчачому потягнувся і заперечив, правда, не дуже впевнено:
– А мені не дуже.
– Ну що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. – От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.
– Вона ще не закінчена.
– Але ж колись буде…
– Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.
– Кращого подарунку в мене ніколи не буде.
– Я вірю вам, Ернесте. – Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся у неї, (нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав:
– Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живопису.
Кальтенбруннер зробив заперечувальщш жест: своїм самоприниженням фюрер ставив його в незручне становище, зрештою, це не було схоже на Гітлера: отже, після цього злощасного вибуху він ще не знайшов душевного спокою.
Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, кинув його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.
– Давайте трохи походимо, Ернесте, – запропонував, – бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.
Фюрер відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, – шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але це тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.
– Доповідайте, Ернесте, – наказав. – Виявили нових учасників змови?
– Звичайно, мій фюрере.
– Хто?
– Дрібнота, не варта вашої уваги.
– У цій справі нема дрібниць.
– Я знаю, і в перші ж дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.
– Боже мій: Штауффенберг! – вигукнув Гітлер. – Герой війни, якому я вірив, як самому собі! – Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось кислого вигляду. – Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…
– Штауффенберг не потрапив до наших рук. Його розстріляли армійські офіцери.
– Щоб замести сліди. – Мій фюрере, ви, як завжди, маєте рацію.
– Ви б підвісили цього одноокого полковника на гак за ребро, – зловтішно потер руки Ви витягай б з нього всі їхні таємниці. – Нараз зірвався на фальцет: – Потім ви підчепили б його на.той же гак за горло, як звичайного барана. Він конав би довго і в муках, а так на встиг навіть усвідомити своєї смерті!
– Зате інші добре усвідомили її! – упевнено заперечив Кальтенбруннер.
– Я ціную це, Ернесте, і ніколи не забуду вашої відданості.
У таких випадках належало виструнчитися і урочисто вигукнути «хайль», але Кальтенбруннер відповів просто:
– Дякую, мій фюрере,
– Як Канаріс?
– Так, як ви й хотіли, мій фюрере. Камера – голий бетон, без ліжка й нар, хліб і вода. Я наказав допитати його, – посміхнувся, і куточки губ в нього опустилися, – перша категорія допиту, тільки квіточки, мій фюрере.
– Він мусить жити! – Гітлер зупинився і втупився в Кальтенбруннера холодними очима. – Він мусить жити, поки я сам не подивлюсь на нього, вам ясно, Ернесте? Поки я сам не побачу жах на обличчі цієї брудної свині – це ж він винен у наших поразках, клятий шпигун і зрадник, я ніколи не прощу йому, я хочу бачити, як він повільно вмиратиме й проситиме пощади, але ніколи не дочекається, ніколи! – Гітлер вимовив усе це єдиним духом – стояв, не зводячи очей з Кальтенбруннера.
Обергрупенфюрерові на мить зробилося лячно, немов це він опинився на місці Канаріса, мороз пройняв шкіру, Кальтенбруннер стенув плечима, відвів очі й ствердив:
– Ніколи!
– Але ж ви не для того прилетіли з Берліна, щоб розповісти мені про самопочуття Канаріса, – нараз посміхнувся Гітлер. – Я слухаю вас, Ернесте, уважно слухаю, бо розмова з вами завжди дає мені задоволення. Незважаючи на ті рідкісні випадки, коли у вас неприємні звістки.
– Цього разу неприємностей нема.
– Отже, у вас з'явилася якась ідея, Ернесте? – одразу пожвавішав Гітлер.
– Так. – Кальтенбруннер визнав за краще не казати, що ідея, власне, належить не йому, а виникла в нікому не відомого гауптштурмфюрера з «Цепеліну».
Гауптіптурмфюрер одержить своє: черговий чин і хрест, хіба йому мало? Можливо, колись його ім'я стане відоме самому фюрерові, все можливе на цьому світі, але всьому свій час, а поки що, у важкі для рейху дні, фюрер мусить знати, що Головне управління імперської безпеки не спить і що він може беззастережно покластися на керівництво РСХА.
Гітлер зупинився. Стояв, заклавши правицю за спину, перекочуючись з носків на п'яти, й зацікавлено дивився на Кальтенбруннера.
– Ну, кажіть же! – мовив нетерпляче.
– Є можливість провести акцію, від якої здригнеться весь світ! – не без пафосу відповів обергрупенфюрер.
Водянисті очі Гітлера ожили.
– Уточніть, – наказав.
– Диверсія проти радянського Верховного Головнокомандуючого, членів їхньої ставки, найвищого керівництва.
Гітлер аж потягнувся до обергрупенфюрера, підвівся на носках і знову поклав йому руку на плече.
– Невже?.. – вигукнув захоплено. – Невже ви справді здатні на це, Ернесте?
– Гадаю, що так.
Нараз Гітлер опустився з носків, згорбився і безнадійно махнув рукою.
– Ви здатні тільки обіцяти… – мовив розчаровано. – Ви твердо обіцяли мені Тегеран, Ернесте, а що з цього вийшло?
Кальтенбруннер чекав такого повороту справи й заздалегідь приготувався до нього.
– Там діяли люди Канаріса, – відповів твердо. – Росіянам вдалося пронюхати про нашу акцію і вжити заходів. У Тегерані не обійшлося без зрадника, мій фюрере.
– Що ж пропонуєте ви тепер?
– Ми закинемо в радянський тил людину, яка матиме найвищу російську нагороду – Героя Радянського Союзу. З унікальними документами. Росіяни шанують своїх героїв. Він мусить проникнути на урочисте засідання, кожного року шостого листопада в Московському оперному театрі в них відбувається таке засідання, присвячене більшовицькій революції. На цих засіданнях присутнє найвище військове командування і керівництво. Наша людина, матиме новітню зброю, а також вибухівку…
Гримаса невдоволення скривила обличчя Гітлера. – Хто підпустить навіть найбільшого героя до ложі, де сидять державні керівники? – запитав і безнадійно махнув рукою. – Це тільки в нас дехто може безкарно носити в портфелі бомби, росіяни не такі дурні, Ернесте, і ваша ідея…
– Звичайно, мій фюрере, – спробував втрутитися Кальтенбруннер, – ви, як завжди, маєте рацію, але…
– Ніяких «але», Ернесте, ви знаєте, яку російські керівники мають охорону?
– Найкращу в світі охорону маєте ви, мій фюрере, Гітлер почовгав по гравію доріжки ногою, що постраждала під час вибуху, і Кальтенбруннер одразу зрозумів натяк.
– Таке більш не повториться, – запевнив, – кляті військові, тепер вони підтягнули хвости!
– Гадаю, в членів російської ставки охорона не гірша і ваші проекти, дорогий Ернесте, не варті мильної бульки.
– Але ж ми залучили найкращих спеціалістів рейху й розраховуємо не тільки на вибухівку. Створено принципово нову зброю, такої ще не бачив світ, у вмілих руках вона безвідмовна, і ми сподіваємось на цілковитий успіх операції.
– Нову зброю? – зацікавився Гітлер.
– Принцип «фау», мій фюрере. Снаряд кумулятивної дії, що пробиває мало не п'ятдесятиміліметрову броню. І весь пристрій вміщається в рукаві піджака.
– В рукаві? – не повірив Гітлер. Підвів правицю, витягнув її і навіть рбмацав. – І п'ятдесятиміліметрова броня?
– Так.
– То чого ж ви тягнете, Ернесте? Чого я мушу чекати? Чого мусить чекати цілий рейх? Найлютіші наші вороги роблять, що хочуть, скоро їхні солдати ввійдуть у Польщу, а ви знаєте, що далі, Ернесте?
– Далі рейх, – незворушно відповів Кальтенбруннер.
– І ви можете казати про це так спокійно?
– Я певен, що кордони рейху неприступні. Ми не пустимо до себе червоних.
– Не пустимо! – ствердив Гітлер. – Але якщо не сидітимемо склавши руки.
– Ось ми й пропонуємо, мій фюрере…
– Я приймаю вашу пропозицію, Ернесте. Ви знаєте, якого розголосу набуде така диверсія!
Кальтенбруннер стримано посміхнувся.
– Вам завжди видніше, – тільки й мовив.
– Ні, ви навіть не догадуєтесь, чого вона варта! – вигукнув Гітлер. Він поступово розпалювався, наче перед ним стояв не сам Кальтенбруннер, а виступав перед тисячною аудиторією, він завжди розпалював себе перед такими виступами. Ще точно не знав, що казатиме, які слова кидатиме в натовп, точніше, знав лише схему, тези, решта залежала від настрою і ступеня екстазу, до якого міг довести себе. – Так, не догадуєтесь!
Кальтенбруннер поштиво схилив голову, та Гітлер, певно, вже не бачив його. Вигукував, трохи подавшись уперед, і сам, мабуть, не чув своїх слів:
– Акція проти Ставки Верховного Головнокомандування посіє серед росіян зневіру! А знаєте, що таке зневіра під час війни? Упадок духу, втрата боєздатності! От що таке зневіра! Упадок духу – поразка. Принаймні перший вияв поразки. Ми зупинимо червоних, точно зупинимо, нарешті й мої генерали будуть чогось варті. Я не кажу вже про солдатів! Німецький солдат – найкращий у світі, ми пройшли всю Францію і розтерли чоботом Бельгію, от що таке німецький солдат. Але ж ви до кінця не уявляєте собі, Ернесте, ще одного аспекту цієї акції. Негайні чвари між союзниками, розвал коаліції!.. Черчілль, цей старий лис Альбіону, давно шукає приводу, і ми дамо його Англії, саме ми, німці, Ернесте, ви можете відчути, який це парадокс?
Чесно кажучи, Кальтенбруннер не знав точного змісту. цього слова, але він довіряв фюрерові й кивнув на знак згоди.
Гітлер викинув угору правицю, точно, як на мітингах, але у відповідь не ревнуло звичне «хайль», і фюрер одразу обірвав сам себе. Перейшов на зовсім діловий тон, буцім і не було щойно пафосу й загрожувальних вигуків, наче й не виступав перед усім рейхом, що проковтував кожне його слово, – оці незбагненні перепади в його настрої, у виявленні емоцій дивували всіх і багато в чому сприяли авторитетові першої людини рейху, дехто вбачав у цьому винятковість натури, вияв мало не геніальності.
Гітлер запитав:
– Що вам потрібно, обергрупенфюрере, для здійснення цього плану державного значення?
– Ваша згода, мій фюрере.
– Ви вже її маєте. Ще?
– Я хотів лише попередити, що ретельна підготовка акції коштуватиме…
– У вас нема грошей? Хтось обмежує?
– Ні, але ж…
– Жодних «але». Скільки б це не коштувало, кінцевий результат вартий того.
– Сьогодні я ще раз переконався в цьому.
Гітлер обернувся, знову заклав руки за спину й почвалав назад, до мольберта.
– Ви добре продумали операцію? – запитав не зупиняючись.
– Зараз її докладно опрацьовують.
– Найсуворіша конспірація, – попередив Гітлер якось стомлено: вибух емоцій не минув даремно. – Найобмеженіше коло осіб може знати про справжню мету. Навіть Герінг…
– Так, мій фюрере, навіть Герінг нічого не знатиме. Крім нас та безпосередніх учасників акції, в курсі справ будуть двоє чи троє.
– Хто вони?
– Скорцені, мій фюрер, і ще…
– Це вже у вашій компетенції, Ернесте, Я питаю, хто безпосередні виконавці?
– Росіяни. Чоловік і жінка.
– Ви впевнені в них?
– Ми зупинилися на їхніх кандидатурах після ретельної перевірки. Найретельнішої,
Вони дійшли до мольберта, і Гітлер утомлено опустився на стілець. Мовив стишено:
– Нехай вам щастить, Ернесте. Візьміть цю справу під свій повсякденний контроль. Зважуйте на найменші дрібниці. Втім, ви самі все знаєте, врахуйте тільки, акція мусить відбутися, відбутися, що б не сталося, я не прийму жодних пояснень, жодних виправдань.
– Я зрозумів вас, мій фюрере.
Гітлер узяв пензель, довго примірявся і нарешті торкнувся ним жовтого неба.
– Здається, так буде краще, – сказав, наче й не було щойно розмови про диверсію і єдине, що тривожить його, – кольори картини. – Я подарую вам, Ернесте, саме цю акварель, коли, звичайно, вдасться. Із вдячністю за радість, яку ви принесли мені сьогодні. Ви поспішаєте, обергрупенфюрере?
– Так. – Кальтенбруннер клацнув закаблуками. – До побачення, мій фюрере. Хайль!
Повернувся і пішов не озираючись, тільки гравій монотонно шурхотів під важкими кроками.
Курінний Сорока розташувався на барвені й нетерпляче чекав, поки хлопці готували купіль. Скинув сорочку, сидів у самих споднях, простягнувши ноги й підставивши спину сонцю, насолоджувався теплом і спокоєм.
У садочку за хатою сквирила якась птаха, курінний скрутив цигарку, натоптавши бакуну мало не на палець завтовшки, затягнувся так, що закашлявся: не бакун, а якась запридуха, – і де тільки вирощують такий?
Сорока остудив горло ковтком молока із глиняного стоянця, гримнув: – Чого забарилися?
Хлопці гріли воду у виварці та відрах на літній плиті, поставленій посеред двору під дерев'яним навісом.
Семен, вусатий і літній уже вуйко, попробував воду пальцями, відсмикнув руку, та все ж не поквапився.
– Зачекайте, друже курінний, ще хвилю, – відказав неспіхом. – Ви ж любите, коли води багато, – куди поспішати? Тераз скупаємо вас, будьте певні.
Справді, куди поспішати? А якщо Семен каже, що добре скупає, так тому й бути. Семен – чоловік справжній, вабкий до роботи, за що не візьметься, все горить під руками.
Семен витягнув з криниці цебер води. Вилив у велику балію, ще раз занурив руку у виварку й схвально гмикнув. Дав знак помічникові, той підхопив виварку з другого боку, вилили до балії обережно, щоб не розхлюпати.
Семен потримав руку у воді ще раз, долив холодної й зауважив:
– А тепер, прошу пана курінного, й купатися смачно буде.
Сорока почав повільно стягати сподні. Думав: надійний хлоп цей Семен – он які гарні слова знайшов: смачно купатиметься… Коли б усі були, як той Семен, горя б не знали. Добрий вуйко: і з автоматом упорається, і з пістолета за тридцять кроків бляшанку пробиває, а кашу зварить – не відірвешся: справжній лісовик.
Знявши сподні, Сорока попробував босою ногою воду, відсмикнув невдоволено.
– Зварити хочеш? – буркнув. – Додай холодної!
– Це ви, друже курінний, ще не звикли, – лагідно зауважив Семен. – Це вам видається, що гаряча. А в якій купатися? Тільки в гарячій, прошу я вас, у теплу хай дівки лізуть, шкіра в них тонка, а нашому братові ніщо не завадить. Мені що, я можу кибель холодної додати, але ви потерпіть трохи, потім самі дякуватимете.
Звичайно, він мав рацію, цей вусатий вуйко, і Сорока не міг не погодитися з ним.
Курінний обережно поставив одну ногу у велику балію, крякнув і заліз обома, вода й справді виявилась не такою вже й гарячою.
Семен вилив на Сороку піввідра теплої води, курінний намилив голову, змив мило й занурився у воду з насолодою відчуваючи, яким невагомим стає тіло.