Хлопці поштиво стояли обабіч, чекаючи, поки начальство остаточно розпариться.
Нарешті курінний сів згинці, Семен провів по червоній спині мочалкою, спочатку ледь-ледь, аби тільки подрочити, набрав повну кінву чистої води, полив обережно й провів мочалкою сильніше – на Сорочиній спині одразу утворилася червона смуга, курінний крякнув, але не відсахнувся, і Семен почав по-справжньому мочалити його.
Сорока крутився, Семен тер, а другий хлопець щедро поливав з кінви.
Потім курінний підвівся, хлопець приніс повний цебер мителю і вилив на Сороку обережно, наче це був не курінний, а сам Бандера.
Та й, зрештою хто для хлопця Бандера? Для нього Сорока вищий не тільки за Бандеру, за самого господа бога, бо пан курінний може милувати й карати сьогодні, зараз, і все залежить від його настрою.
А настрій у Сороки після купання поліпшився.
– Ну, як ми вас висвятили, друже курінний? – запитав Семен, подаючи чистий лляний рушник.
– Файно, – підтвердив курінний цілком щиро. – Ти, Семене, у всьому майстер!
Сорока одягав чисту білизну спроквола, вже відчуваючи смак борщу й першої чарки. Добрий борщ варить господарка, від цього борщу нікуди не пішов би ніколи, та, на жаль, життя, стало неспокійним, – і хто може сказати, де вони будуть завтра?
Це сьогодні файне купання і смачний борщ на богом забутому хуторі, а завтра сюди можуть прийти більшовики й доведеться лізти болотами й гущавинами до наступного безпечного місця, можливо, відсиджуватися у схронах. Одна надія – червоним тепер не до них, німці ще он як б'ються, попереду Польща, а за відомостями, які мав оунівський провід, саме тут вермахт мусив дати вирішальний бій росіянам і нарешті зупинити їх.
«Скоріше б, господи, – щовечора гаряче молився Сорока, – таке файне безжурне життя було за тамтих німців, сиділи спокійно у великих селах, по хуторах, здійснюючи акції проти поляків та скомунізованих, – сите й безжурне життя з самогоном та апетитними молодицями, так би й до віку».
Заради цього ситого й спокійного життя хитрий кременецький поштар Пилип Йосипович Басанюк і подався до ОУН.
Яке існування, на пошті? Ніякого. Напівголодне, метушливе, кожен тобою поштурхує, у кожного претензії, скарги, тьху ти, господи, боже ти мій, а дослужитися можна хіба до начальника пошти.
А ОУН – організація, і якщо правильно повестися, кланятися начальству й вчасно відчувати, звідки вітер дме, можна злетіти дуже високо. Он уже він курінний – чин не те щоб зовсім великий, а й не маленький, і якби не кляті більшовики, жити б собі й жити.
На веранді апетитно запахло борщем, Сорока скосував туди й побачив, що господарка винесла велику каструлю. І хазяїн уже чекав на нього: сидів, вільно відкинувшись на спинці стільця, й тихенько постукував дерев'яною ложкою по краю столу, вкритого вишиваною скатертиною. Поважна й некваплива людина, йому тут, на лісовому хуторі, належали половина землі, крамничка, навіть човни й сітки – за лісом починалося велике озеро, і рибою тут ласували майже завжди.
Курінний підвівся на веранду повільно, сів навпроти хазяїна, і той одразу, не чекаючи згоди, потягнувся до пляшки. Вони випили чистого й міцного самогону. Сорока закусив огірком: жував і дивився, як господарка насипає йому борщу в миску, не в якусь там міську тарілку з квіточками, а в справжню глибоку полив'яну миску, ще й свинини шматок поклала, ні, два шматки, а борщ такий густий, що, здається, сторчма постав ложку – й не впаде. Це тобі борщ, а не якась кулага, його б змегелити одразу, та становище не дозволяє, і курінний почав непоспішливо сьорбати. Лишив навіть оденки й відсунув миску з жалем, та одразу забув про борщ, бо служниця принесла ще й таріль печені з картоплею.
Сорока зиркнув на печеню, потім на служницю – бісова дівка, вродлива, струнка й навриписта, він уже подарував їй згарду із срібних монет, яку хлопці поцупили під час чергової операції в якогось поляка, а не піддається, зиркає тільки звабливо, розпалюючи, – що ж, дівка варта того, й доведеться вам, друже курінний, розщедритися й на золотий перстень.
Є в нього золотий перстень з червоним каменем, а яка дівка не клюне на золото?
Остаточно вирішивши для себе це питання, Сорока непомітно щипнув дівку за пишне стегно, а хазяїн, підморгнувши курінному, вже наливав по другій…
І треба ж…
Недарма кажуть: на кожну бочку меду обов'язково є ложка дьогтю. Так і цього безхмарного дня: тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив у боскеті, що тягнувся одразу під високою верандою, над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх саме сотника Мухи, не було жодного сумніву – в кого ще є такий капелюх з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху? А прибуття сотника не віщувало нічого радісного – Сорока поклав ложку, схопився за поперек і скривився.
– Що з вами, пане курінний? – злякався хазяїн. Сорока жив у нього менше місяця, й господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь важливе рішення, завше чомусь хапає радикуліт – чудова хвороба, коли нею вчасно й правильно користуватися.
Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль скоро мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.
– Нічого, – заспокійливо підвів руку Сорока, та гримаса болю не сходила з його обличчя. – Напад радикуліту, є така хвороба, може, чули, прошу я вас.
«Так, – подумав мимоволі, – це тобі не кременецький поштар з його простудами та нежитем, тепер і хвороби можемо мати справжні, панські, якщо, звичайно, вони не дуже дошкулятимуть нам… Так, як зараз…»
– То, може, панові розтерти?..
– Лише кольнуло, – заспокоїв курінний, – і, може, минеться…
– Я накажу Зоні, вона нагріє піску. Ще, кажуть, допомагає гаряча праска.
Сорока подумав: коли сама Зоня лікуватиме його, якраз буде нагода показати їй золотий перстень з червоним каменем. Згодився.
– Пісок треба насипати в маленький мішечок, – зауважив тільки. – Сподіваюсь, у пана знайдеться…
Хазяїн поладкав долонями, кличучи дівку, і саме в цей час на веранді з'явився Муха. Не знявши свого гидкого капелюха, пропхався просто до столу, сів і тільки тоді привітався.
Курінний подумав: правильно кажуть – з бидла ніколи не буде пана, щоправда, в цього бидла було двадцять моргів землі, що зовсім немало для лісових країв, але Муха завжди прибіднювався, он піджак який обшмиганий і сорочка мало не перепріла.
Нарешті сотник зняв капелюха, мабуть, до цього його спонукала пляшка, все ж якось незручно пити в капелюсі, – він налив собі повну склянку й, побажавши шановному товариству доброго здоров'я, вихилив і смачно поплямкав губами. Закусив і тільки після цього звернув увагу на те, що курінний тримається за поперек.
– Радикуліт? – запитав іронічно.
– Хапає, – відповів Сорока.
– А ви випийте, друже курінний, воно завжди мусить допомогти.
– Хіба що, – Сорока непевно, наче долаючи біль, вихилив свою чарку й закусив печенею. Трохи охолола, під три чорти цього сотника, лишили тебе в селі за озером, ну й сиди сам, бо без поважних причин…
Наче упередивши думки курінного, Муха мовив;
– Є звістка, друже курінний… Хазяїн делікатно підвівся.
– Перепрошую, панство, я на хвильку, тільки скажу дівці…
Муха подивився йому вслід байдуже й дістав з-під брудної підкладки капелюха акуратно згорнутий папірець.
– Гріпс, друже курінний.
Сорока знову схопився за поперек. Гріпс – це погано. Гріпс ніколи не приносить нічого відрадного. Скандзюбився на стільці й наказав:
– Поклич Юрка, сотнику, адже гріпс, певно, шифрований.
– Так, друже курінний, – Муха розгорнув папірець, подав Сороці. Той подивився на нього відчужено, махнув рукою, тоді сотник підвівся, підійшов до краю веранди й наказав Семенові, котрий стовбичив неподалік:
– Юрка сюди!
Стояв, широко розставивши ноги, високий, жилавий, з довгими сильними руками, якими, казали, закручено не одну удавку на горлі людини. Самогон приємно вдарив у голову, Муха відчував себе зараз ще вищим і сильнішим, не те що якийсь огрузькуватий курінний, у якого живіт, здається, скоро переважить тіло. Але ж хитрий: начальство його любить і поважає, а запитати б: за що?
Сотник не знав, що мало не половину награбованих коштовностей курінний передавав оунівським ватажкам проводу- то одного підмастить, то другого, на всіх, правда, не наберешся, але навіть нерегулярні підношення робили свою справу, й Сорока повільно, проте постійно піднімався зі щабля на щабель.
Семен побіг кликати Юрка, а Муха повернувся до столу. Господарка якраз принесла повну сковорідку гарячих, добре підсмажених, з хрумкою кірочкою підлящиків та коропців. Під таку їжу гріх було не випити, він налив собі й курінному, поштиво цокнувся з начальством і взявся до коропців.
Сорока зиркнув на Муху несхвально: справді, бидло неотесане, нема того, щоб мовити слово про начальство, ну, хіба тобі важко, а курінному приємно й він запам'ятає це. Знати треба: прихильність начальства ніколи не зашкодить – ні в дрібному, ні у великому, в житті слід крутитися й хитрувати, там лизнути, тут цмокнути й посміхнутися догідливо. Хіба хтось скарає тебе за зайву посмішку?
Від роздратування мурі плями на масному обличчі курінного виступили сильніше, щоки аж забовваніли ластовинням і кирпатий ніс зовсім почервонів. Навіть коропці тепер не смакували йому, а підсмажені були із знанням справи, з зеленою цибулею – цибуля надає коропам справжнього смаку, забиває неприємний риб'ячий запах, робить пікантними.
Але, подумав, що йому сотник і що гріпс? Навряд чи вимагають рішучих дій. По-перше, їхній курінь тільки називається куренем: й сотні стрільців не набереться, у сотників під рукою по два десятки хлопців. Зброя, правда, є, нема чого бога гнівити, німці їм зброю лишили – шмайсери й ручні кулемети, є навіть міномет, але для чого міномет у їхніх лісах, тут не розгуляєшся, пістолет та автомат переважають гармату.
Від думки про зброю Сороці трохи полегшало на серці, і він не так уже незадоволено зиркнув на Муху. Зрештою, вояк як вояк, бруднуватий, проте краще вже мати неохайного, ніж чистоплюя, – он з Юрка який боєць, молоти язиком – його справа, а в їхніх умовах краще за все балакати автоматом, не дуже голосно, правда, й там, де не можуть ВІДПОВІСТИ.
Забувши про радикуліт, Сорока потягнувся до тарелі з печенею, зовсім уже вистигла, та все ж смачна, з перцем і лавровим листом, і де тільки пан Максим бере зараз оце все, либонь, довоєнні запаси…
Поки випили із сотником ще по півсклянки, з'явився Юрко. Курінний показав на гріпс, що все ще лежав на столі поміж коропців і печені, сотник налив чарку й подав хлопцеві, але Юрко відмовився – зрештою, Муха й не наполягав: усі знали, що Гімназист (а Юрко мав це прізвисько саме тому, що закінчив гімназію) не вживає, міг випити лише трохи вина, а де тепер вино, навіть у Львові не завжди можна дістати, не кажучи вже про богом забутий хутір.
Юрко взяв гріпс і відійшов до плетеного з лози стільця. Дістав блокнот, звіряючись з ним, почав розшифровувати, тихенько наспівував крізь зуби, а що лишалося курінному з сотником? Вони й справді налили собі ще – слава богу, риба й печеня лишилися.
Хлопець чаклував над гріпсом недовго. Переписав олівцем на чистий клаптик паперу текст і подав курінному. Той недбало відмахнувся.
– Читай, бо я без окулярів…
Юрко прочитав стоячи, мабуть, саме так, як і слід читати накази:
«Курінному Сороці. Наказуємо вам з десятьма стрільцями двадцятого серпня прибути до відомої вам явки в селі Квасові. Пересуватися, уникаючи сутичок. На явці чекати людей з нашого боку. Пароль: «Сьогодні в лісі спекотно». Відповідь: «Дяка богові, погода, здається, встановилася». Надати цим людям всебічну допомогу й прикриття. На час завдання підлягатимете керівникові групи. За виконання наказу відповідаєте особисто. Головний».
Сорока ледь поворухнувся в кріслі. Як файно, що він здалеку побачив зелений капелюх і встиг схопитися за поперек. Не вистачало йому лізти болотами до Квасова, – як-не-як, а таки сотня верст, – та й ще підлягати невідомому агентові. Певно, важливі птахи, тамті люди, якщо їх треба охороняти. І нагорода, либонь, буде. Але біс із нею, з нагородою, всіх нагород не одержиш, а життя – одне.
Сорока мовив з гідністю:
– Шкода, я щиро жалкую, та що зробиш – хвороба не дає мені змоги особисто очолити операцію. Радикуліт клятий, і коли я тільки позбавлюся його? А завдання почесне й важливе, я вважаю, що ви, друже сотнику, впораєтеся з ним.
– Я?.. – аж роззявив рота від несподіванки Муха. – Ви ж послали мене до Гадячого…
– Е-е, що Гадячий… – недбало відмахнувся Сорока. – Там будь- хто впорається. А тут завдання проводу, мусимо послати кращих людей. Я б сказав, найкращих, і хто, крім вас, сотнику, може владнати цю справу? Підете ви з Юрком, ще десятеро, відберіть їх самі, сотнику, вам з ними йти, вам на них і спиратися.
Муха вже збагнув, яку свиню підклав йому курінний. Спробував заперечити:
– Але ж, прошу пана, я давно не бував у Квасові. У тих лісах. А щодня все міняється…
– Ліси, – безжурно засміявся Сорока, – ліси всюди однакові, друже, й лісові села схожі, а явка в Квасові надійна. Колишній мірошник з Волі-Висоцької, може, ви й знали його? Петро Семенюк, файна людина, в неї – як у Христа за пазухою.
– Гарна пазуха, знаю я Семенюка, – пробуркотів Муха. – В труні б його бачити, вашого мірошника. Глитай клятий, зайвого кусня хліба не допросишся.
– І це кажете ви, друже сотнику, – докірливо мовив Сорока. – Адже маєте величезний вплив на мірошника, кулі кожен боїться, а чого-чого, куль нам поки що вистачає.
– Вистачає, – згодився Муха. – То коли виступати?
– На світанку завтра й виступайте, – наказав Сорока. – До двадцятого встигнете, друже сотнику, відберіть стрільців і відпочивайте, бо шлях не такий вже легкий. – Курінний спритно підвівся, та, згадавши про радикуліт, схопився за поперек. – І де ж ваша дівка, вуйку Максим? – гукнув. – Клята хвороба зовсім замучила мене. – Човгаючи підборами, попрямував до хати і, лише причинивши двері, випростався і злодійкувато роззирнувся.
Справді, де ж та Зоня? Настрій у Сороки відразу поліпшився, пан курінний розпростував груди й, здалося, став навіть вищий.
Сотник Муха відкликав Юрка до обори. Уважно огледівся. Та нікого поблизу не було, тільки дві вже видоєні корови ліниво жували накошену свіжу траву. «Муха притягнув до себе Юрка, дихнув самогонним перегаром так, що юнака аж занудило, запитав:
– Ти про гріпс казав комусь?
– Що ви, друже сотнику, це ж зрозуміло – таємниця.
– А якщо зрозуміло, мовчи. Нікому ні слова.
– Мусимо ж узяти десятьох.
– Моя справа.
– Так, ваша, – безжурно погодився Юрко.
– І от що, Гімназисте, – сотник знову дихнув на нього перегаром, – щоб твоя Катря…
Юрко перебив його рішуче:
– Мушу попрощатися.
– Скажеш, що йдеш до Рівного.
– Чого?
– Ніхто не мусить знати про Квасів. Юрко стенув плечима, але погодився:
– Слухаюсь.
– І взагалі менше язиком мели. Юрко зиркнув на сотника знущально.
– Гарно підвішений язик, друже сотнику, – запитав дошкульно, – знаєте, про що свідчить?
– Ну?
– Про світлу голову.
– Це в тебе світла голова?
– Може, ви змогли б розшифрувати гріпс?
– Теж мені розумник, розбалакався… – розсердився Муха, але махнув рукою і пішов з обори: з цим Гімназистом краще не зв'язуватися, всіх перебалакає.
Юрко перестрибнув через жердину й подався за хутір до стожарні. Свіже сіно сюди ще не звезли, стояла порожня і видавалася старою і зовсім забутою, легкий вітерець свистів у дірках, і погано прибита дошка весь час неголосно грюкала. Стожарня чомусь навіяла Юркові сум, може, тому, що доведеться прощатися з Катрусею – до вечора, правда, ще далеко, аж півдня, ціла вічність, коли поруч кохана дівчина. Та й у Квасові він, либонь, не затримається: якийсь тиждень – і знову сюди, на лісовий хутір, навколо якого так багато великих, вкритих веретою квітів, галявин.